«Хо­чу до­по­ма­га­ти лю­дям, які во­ю­ють»

1 жов­тня ві­до­мий аль­тист Ан­дрій ВІЙТОВИЧ ви­сту­пить у На­ціо­наль­ній фі­лар­мо­нії, від­кри­ва­ю­чи «Ки­їв Му­зик Фест»

Den (Ukrainian) - - Культура - Сві­тла­на АГРЕСТ-КОРОТКОВА

Се­ред зна­ко­вих по­дій му­зи­чно­го жи­т­тя Укра­ї­ни вже май­же три де­ся­ти­лі­т­тя за­ймає свою впли­во­ву ні­шу «Ки­їв Му­зик Фест», який ор­га­ні­чно вплі­тає на­дба­н­ня су­ча­сної укра­їн­ської му­зи­ки в між­на­ро­дний кон­текст. І не ви­пад­ко­во, що від­кри­т­тя йо­го — 1 жов­тня — спів­па­дає з Між­на­ро­дним днем му­зи­ки.

У про­гра­мі від­кри­т­тя ві­зьме участь наш зем­ляк, екс-львів’янин, який дав­но вже очо­лює гру­пу аль­тів «Кон­вент Гар­де­на», Ан­дрій Війтович. Крім основ­ної про­гра­ми, в якій він ви­ко­ну­ва­ти­ме кон­церт Єв­ге­на Стан­ко­ви­ча, пан Війтович дасть май­стер-клас у На­ціо­наль­ній му­зи­чній ака­де­мії. І це теж має ста­ти не­аби­якою по­ді­єю для сту­дент­ства.

Із Льво­ва до Лон­до­на прой­де­но ве­ли­кий, не­про­стий і ду­же на­тхнен­ний шлях. Са­ме про це ми го­во­ри­ли з на­шим зем­ля­ком.

— Альт — не над­то по­пу­ляр­ний ін­стру­мент, ді­тей ча­сті­ше від­да­ють до кла­су фор­те­пі­а­но, скри­пки. Як і ким бу­ло обра­но альт, і хто ваш пер­ший учи­тель?

— Я грав на скри­пці, всту­пив до Львів­ської де­ся­ти­рі­чки ім. С. Кру­шель­ни­цької. Мо­їм пер­шим учи­те­лем був Іван Іва­но­вич Чу­тко, на жаль, уже по­кій­ний. Са­ме в ньо­го за­кін­чив шко­лу і всту­пив до Львів­ської кон­сер­ва­то­рії, до кла­су йо­го дру­жи­ни Лі­дії Оста­пів­ни. Але в неї пров­чив­ся тіль­ки пів­то­ра ро­ку, то­му що ме­не за­про­си­ли в Ака­де­мію Ме­ну­хи­на до Швей­ца­рії. Якщо че­сно, то ме­не пе­ре­ве­ли на альт при­му­со­во. Рі­вень ви­ко­нав­ців-скри­па­лів був над­зви­чай­но ви­со­кий. На той час там бу­ли ла­у­ре­а­ти між­на­ро­дних пре­мій — ко­ро­ле­ви Єли­за­ве­ти, Лі­пі­це­ра та ін­ших. Я про­сто не під­хо­див за рів­нем як скри­паль, хо­ча ви­да­ва­ло­ся, що мав пев­ний та­лант, ме­не вва­жа­ли обда­ро­ва­ним скри­па­лем. Так ста­ло­ся, що ме­ні за­про­по­ну­ва­ли спро­бу­ва­ти альт, і як ска­зав Аль­бер­то Ли­сий, на той час ди­ре­ктор шко­ли: «А там да­лі бу­де ви­дно». Са­ме так «на­ро­див­ся» аль­тист Війтович.

— Я чу­ла, що про­по­зи­цій, ко­ли ви за­кін­чи­ли шко­лу, бу­ло ба­га­то, і во­ни бу­ли най­рі­зно­ма­ні­тні­ші, мо­же, більш ці­ка­ві у фі­нан­со­во­му пла­ні, але ви обра­ли «Ко­вент-Гар­ден». Чо­му?

— Ко­ли за­кін­чу­вав ака­де­мію у Швей­ца­рії, ви­слав по­над 40 ли­стів до рі­зних ор­ке­стрів, зде­біль­шо­го у Єв­ро­пі, зокре­ма в Ні­меч­чи­ні. Отри­мав три від­по­віді — з Цю­ріх­ської опе­ри, з Ліон­ської опе­ри і з Лон­дон­сько­го сим­фо­ні­чно­го ор­ке­стру. По­їхав до Цю­рі­ха, за­грав на іспи­ті, про­йшов у фі­нал, але на той час ні­ко­го не взя­ли. У Ліон не по­їхав, а ви­рі­шив спро­бу­ва­ти прой­ти у Лон­дон­ський сим­фо­ні­чний ор­кестр. Склав успі­шно іспит, ме­ні за­про­по­ну­ва­ли trial — ви­про­бу­валь­ний етап, який про­ле­тів май­же не­по­мі­тно, — за пів­ро­ку ме­ні за­про­по­ну­ва­ли ро­бо­ту. От­же, ду­же ба­га­то за­про­шень на той час я вза­га­лі не мав, але Лон­дон­ський сим­фо­ні­чний — один із най­кра­щих ор­ке­стрів, який вхо­дить у так зва­ну п’ятір­ку кра­щих ор­ке­стрів сві­ту. Так що ме­ні по­ща­сти­ло. В опер­ний те­атр при­йшов зна­чно пі­зні­ше — пі­сля ше­сти ро­ків пе­ре­бу­ва­н­ня в Лон­дон­сько­му сим­фо­ні­чно­му ор­ке­стрі — на за­про­ше­н­ня то­ді­шньо­го го­лов­но­го ди­ри­ген­та опе­ри Бер­нар­да Хай­тін­ка. Він ме­не за­про­сив про­слу­ха­ти­ся, я про­йшов про­бу, по­тім ви­про­бу­валь­ний етап, і отри­мав ро­бо­ту. Але... з під­ви­ще­н­ням — на по­са­ду кон­церт­мей­сте­ра гру­пи. І кар­ди­наль­но змі­нив му­зи­чну орі­єн­та­цію — з сим­фо­ні­чної му­зи­ки пе­ре­йшов на опер­ну і ба­ле­тну.

— Ви ба­га­то га­стро­лю­є­те і за­йма­є­те­ся соль­ни­ми кон­цер­та­ми, гра­є­те квар­те­ти, ан­сам­блі. Як це по­ча­лось, і чи ви­ста­чає ча­су?

— В остан­ні п’ять ро­ків у ме­не — соль­на кар’єра. Тро­хи за­пі­зно, то­му що вза­га­лі соль­на кар’єра по­чи­на­є­ться в юно­сті або хо­ча б, ко­ли лю­ди­ні ви­пов­ню­є­ться 20 — 25 ро­ків, а не в 40, як у ме­не. Так ста­ло­ся, що ме­не по­ча­ли за- про­шу­ва­ти рі­зні ди­ри­ген­ти ан­сам­блів, в ор­ке­стри, гра­ти соль­ні кон­цер­ти, а та­кож як ка­мер­но­го му­зи­кан­та. Про­тя­гом п’яти ро­ків ця ді­яль­ність де­да­лі біль­ше на­пов­ню­ва­ла­ся, те­пер на рік у ме­не ви­хо­дить десь 20 соль­них кон­цер­тів. Це не­зва­жа­ю­чи на те, що я не маю аген­та. Ві­ді­гра­ють пев­ну роль при­ва­тні зв’яз­ки, зна­йом­ства. І в ка­мер­но­му ви­ко­нан­ні ви­сту­пав із ба­гать ма ко лек ти ва ми, на прик лад, Ан­сам­блем Ро­зу­мов­сько­го, який ба­зу­є­ться в Лон­до­ні, та­кож бу­ли со­лі­сти у Лон­дон­сько­му сим­фо­ні­чно­му ор­ке­стрі, в опер­но­му те­а­трі — со­лі­сти «Ко­вент-Гар­де­ну», з яки­ми ми, до ре­чі, при­їжджа­ли на га­стро­лі й до Ки­є­ва. Так са­мо бе­ру участь, оскіль­ки ви­кла­даю, в ба­га­тьох фе­сти­ва­лях: ви­кла­да­цьких, ка­мер­ної му­зи­ки. Тоб­то при­їжджа­ють пе­да­го­ги, сту­ден­ти, ма­є­мо уро­ки, по­тім гра­є­мо ка­мер­ну му­зи­ку. Ді­ти ви­сту­па­ють, пе­да­го­ги ви­сту­па­ють окре­мо, по­тім — ра­зом із ді­тьми. Це ду­же ве­ли­ка му­зи­чна осві­тян­ська ро­бо­та, яка про­во­ди­ться зде­біль­шо­го влі­тку. Але є де­які фе­сти­ва­лі, які про­хо­дять упро­довж ці­ло­го ро­ку. Тож ро­бо­ти ду­же ба­га­то. Не­що­дав­но по­вер­нув­ся з Єре­ва­на, там був кон­церт з Єре­ван­ським на­ціо­наль­ним фі­лар­мо­ні­чним ор­ке­стром, ви­ко­ну­ва­ли кон­церт Бол­то­на з Ки­ри­лом Ка­ра­би­цем — він ди­ри­гу­вав. У про­гра­мі та­кож бу­ли тво­ри В.Силь­ве­стро­ва — І. Ка­ра­би­ця і скри­пко­вий кон­церт Бе­тхо­ве­на, який ви­ко­ну­вав кон­церт­мей­стер Бер­лін­ської фі­лар­мо­нії. Кон­церт мав ду­же ве­ли­кий успіх.

— Ба­га­то ро­ків ви жи­ве­те у Ве­ли­ко­бри­та­нії, це для вас дім, ро­бо­та, яку ви лю­би­те, і жит­тє­ві пер­спе­кти­ви. Світ від­кри­тий для вас, але що для вас є сьо­го­дні Укра­ї­на — і кон­цер­ти, і те, що від­бу­ва­є­ться ни­ні в кра­ї­ні?

— Як ка­же моя донь­ка — їй 15 ро­ків, во­на на­ро­дже­на в Лон­до­ні: «Я вчу­ся в Ан­глії, а жи­ву в Укра­ї­ні». Тоб­то зав­жди, ко­ли має мо­жли­вість, на ко­жні ка­ні­ку­ли їздить до Укра­ї­ни. У Львів, Ки­їв — увесь свій віль­ний час про­во­дить в Укра­ї­ні, не ба­чить ін­шо­го мі­сця, де б во­на хо­ті­ла від­по­чи­ти. Має ду­же ба­га­то дру­зів, так са­мо, як і я. Ми всі вза­є­мо­пов’яза­ні — ба­тьки у Льво­ві, Ле­ся Сте­па­нів­на, ма­ма мо­єї дру­жи­ни, — в Ки­є­ві, у нас ду­же близь­ко сто­сун­ки. Во­ни при­їжджа­ють до нас, ми ду­же ба­га­то ча­су про­во­ди­мо в Укра­ї­ні — мі­ні­мум три­чі на рік їзди­мо.

Я не грав в Укра­ї­ні при­бли­зно ро­ків дев’ять. Якщо бу­ли якісь кон­цер­ти, то та­ко­го пла­ну, як зби­ра­н­ня ко­штів на ін­стру­мен­ти для шко­ли або га­ла-кон­церт, при­свя­че­ний рі­чни­ці мо­єї шко­ли у Льво­ві. От і все. Зде­біль­шо­го да­є­мо кон­цер­ти, щоб зі­бра­ти гро­ші на АТО. Ці кон­цер­ти про­во­дя­ться в Лон­до­ні се­ред укра­їн­ської ді­а­спо­ри, в укра­їн­сько­му клу­бі, й ко­шти пе­ре­во­ди­мо на АТО. Те, що мо­гли, те й ро­би­ли. З Укра­ї­ни при­їжджа­ли Ма­рій­ка Бур­ма­ка і Та­рас Чу­бай, а ми сво­ї­ми си­ла­ми ста­ра­ли­ся зі­бра­ти лю­дей — зі Шве­ції, Фін­лян­дії, на­віть при­їжджа­ли з Аме­ри­ки. Ни­ні до­сить ба­га­то му­зи­кан­тів жи­ве в Лон­до­ні. За­раз із ра­ді­стю їду в Укра­ї­ну на від­кри­т­тя фе­сти­ва­лю.

— А у вас є якісь осо­би­сті пла­ни, про­гра­ми, які ви хо­ті­ли б за­про­по­ну­ва­ти Укра­ї­ні?

— Зви­чай­но, є. Ми за­раз ве­де­мо пе­ре­го­во­ри зі Льво­вом, із мі­стом, де я ви­ріс. Там є фе­сти­валь «Вір­ту­о­зи», на який ме­не бу­ло за­про­ше­но, хо­чу по­їха­ти на цей фо­рум у трав­ні й зі­гра­ти зі сво­їм пі­а­ні­стом Ми­ро­сла­вом Дра­га­ном, з яким ма­є­мо ан­самбль уже про­тя­гом 20 ро­ків. На пер­ших по­рах ми ду­же ба­га­то кон­цер­ту­ва­ли, а по­тім на­ші шля­хи тро­хи ро­зі­йшли­ся: я по­їхав за кор­дон, а він ли­шив­ся у Льво­ві. Бу­де ду­же при­єм­но зно­ву спіль­но зро­би­ти гар­ну про­гра­му, яка скла­да­ти­ме­ться з усіх тво­рів Брам­са, які на­пи­са­ні або пе­ре­кла­де­ні для аль­та. Тоб­то це бу­дуть дві со­на­ти Брам­са для аль­та, скри­пко­ве скер­цо, яке пе­ре­кла­де­но для аль­та, і дві ори­гі­наль­ні пі­сні — я не впев­не­ний, що во­ни ко­лись ви­ко­ну­ва­ли­ся в Укра­ї­ні. Це пі­сні для кон­траль­то і фор­те­пі­а­но. Є за­про­ше­н­ня в Оде­су від Кар­мел­ли Це­пко­лен­ко на фе­сти­валь су­ча­сної му­зи­ки «Два дні і дві но­чі но­вої му­зи­ки», на який, ду­маю, при­їде­мо зі сво­їм ко­ле­гою-аль­ти­стом із Лон­до­на. Тоб­то що­най­мен­ше три­чі гра­ти­му в Укра­ї­ні най­ближ­чим ча­сом.

— Зав­жди ра­ді ба­чи­ти вас в Укра­ї­ні, чу­ти ва­шу чу­до­ву му­зи­ку, але ми не за­кін­чи­ли по­пе­ре­днє пи­та­н­ня: чим для вас є те, що від­бу­ва­є­ться сьо­го­дні в Укра­ї­ні?

— За­раз на мо­їй Ба­тьків­щи­ні йде вій­на. І це для ме­не є оче­ви­дним. Це — агре­сія Ро­сії. Лю­ди ги­нуть ко­жен день... А му­зи­чне жи­т­тя йде сво­їм шля­хом, і ду­же тяж­ко від­окре­ми­ти щось від чо­гось ін­шо­го, то­му що все вза­є­мо­пов’яза­но. Я пра­цюю в Ан­глії. Тут ідуть свої по­лі­ти­чні спра­ви — Ан­глія ви­йшла з Єв­ро­пей­сько­го Со­ю­зу, це та­кож ве­ли­че­зна по­лі­ти­чна акція, і ми всі че­ка­є­мо, що ж бу­де да­лі. Але що­до Укра­ї­ни хо­чу ска­за­ти, що ду­же хо­ті­ло­ся б по­їха­ти ко­лись із кон­цер­та­ми на Дон­бас, у Дні­про. Є та­кі ідеї, щоб до­по­мог­ти ар­мії, лю­дям, які во­ю­ють. Та­кі пе­ре­го­во­ри ве­ду­ться...

— У вас бу­ла зу­стріч з М. Ро­стро­по­ви­чем і йо­го дру­жи­ною Г. Ви­шнев­ською. Як це від­бу­ло­ся?

— Це бу­ла ве­чір­ка, ду­же при­єм­на для нас усіх. Ро­стро­по­ви­ча ми за­про­си­ли пі­сля лон­дон­сько­го кон­цер­ту до нас до­до­му. Це бу­ла на­ша пер­ша квар­ти­ра, ку­ди ми при­їха­ли з дру­жи­ною Окса­ною і де ми жи­ли пер­ші три ро­ки пе­ре­бу­ва­н­ня в Лон­до­ні. Я не знав, що він при­йде ра­зом зі сво­єю дру­жи­ною, яка має ре­пу­та­цію лю­ди­ни на­строю. Ми на­ро­би­ли ва­ре­ни­ків, сто­ли ло­ми­ли­ся, але в нас бу­ла ду­же ма­лень­ка квар­ти­ра. Був чу­до­вий ве­чір, Га­ли­на Пав­лів­на на­віть спів­а­ла в кін­ці, бу­ла у пре­кра­сно­му на­строї, роз­по­від­а­ла істо­рії про жи­т­тя у Мо­скві, про своє на­вча­н­ня, ста­нов­ле­н­ня М. Ра­стро­по­ви­ча як му­зи­кан­та, і ве­чір про­йшов про­сто ду­же те­пло. Ми по­тім про­дов­жу­ва­ли спіл­ку­ва­ти­ся по-ко­ле­жан­ськи про­тя­гом трьох-чо­ти­рьох ро­ків, по­ки я не пі­шов із Лон­дон­сько­го сим­фо­ні­чно­го ор­ке­стру, але встиг все-та­ки по­гра­ти ра­зом і як со­ліст. По­ба­жа­н­ня і по­хва­ла Ро­стро­по­ви­ча для ме­не ма­ли ве­ли­ке зна­че­н­ня, і я це ду­же ви­со­ко ці­ну­вав.

— У вас бу де май с тер- клас у НМАУ, адже в Лон­до­ні ви ви­кла­да­є­те у Ко­ро­лів­сько­му му­зи­чно­му ко­ле­джі. Чи спіл­ку­ва­ли­ся ви ра­ні­ше з на­ши­ми сту­ден­та­ми? На­ша муз­шко­ла зав­жди вва­жа­ла­ся ду­же ви­со­кою, а як ви оці­ню­є­те те, що від­бу­ва­є­ться за­раз?

— В Укра­ї­ні я ні­ко­ли не ви­кла­дав. За ті ро­ки, які я пра­цюю в Ан­глії, ме­не не за­про­си­ли на жо­ден май­стер­клас або якийсь обмін до­сві­дом, сим­по­зі­ум чи щось по­ді­бне. Це і в Ки­є­ві, й у Льво­ві. То­му в ме­не не бу­ло мо­жли­во­сті да­ва­ти від­кри­ті уро­ки. Але я знаю ді­тей з Укра­ї­ни, які на­вча­ю­ться в За­хі­дній Єв­ро­пі. Сво­го ча­су зі мною вчив­ся Олег Ка­ськів, ін­ші укра­їн­ці, так са­мо як Алі­на Ко­мі­са­ро­ва, Олесь Сем­чук, йо­го се­стра Свя­та Сем­чук, яка пра­цює в Сим­фо­ні­чно­му ор­ке­стрі, з якою я спо­ді­ва­ю­ся зу­стрі­ти­ся на на­шо­му кон­цер­ті 1 жов­тня. Мої кон­та­кти зі сту­ден­та­ми в Укра­ї­ні ду­же не­зна­чні, ви­клю­чно дру­жньо­го пла­ну. Май­стер-клас у НМАУ ста­не пер­шим, я до ньо­го го­ту­ю­ся і спо­ді­ва­ю­ся, що змо­жу чи­мось до­по­мог­ти сту­ден­там Ака­де­мії.

ФО­ТО З ОСОБИСТОГО АР­ХІ­ВУ АН­ДРІЯ ВІЙТОВИЧА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.