Остап КОСТЮК: «Я див­лю­ся на вів­ча­рів як на справ­жніх ху­до­жни­ків»

Цьо­го ти­жня стар­тує дов­го­о­чі­ку­ва­ний про­кат філь­му «Жи­ва ва­тра»

Den (Ukrainian) - - Культура - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День» ГЕ­РОЇ «ЖИВОЇ ВАТРИ»

Ре­жи­сер Остап Костюк по­над 10 ро­ків до­слі­джу­вав гу­цуль­ську куль­ту­ру. «Жи­ва Ва­тра» ста­ла під­сум­ком до­слі­дже­н­ня та йо­го де­бю­тною пов­но­ме­тра­жною ро­бо­тою. Зйом­ки три­ва­ли чо­ти­ри ро­ки.

Ге­рої «Живої ватри» — 82-рі­чний Іван Бе­са­щук, 10-рі­чний Іван­ко Ми­хай­люк та йо­го хре­сний ба­тько, 39-рі­чний Ва­силь То­нюк. Ва­силь — су­во­рий і зі­бра­ний чо­лов’яга — ке­рує по­ло­ни­ною Ра­дул, що за­ли­ши­ла­ся єди­ною з 78 по­ло­нин ра­йо­ну, де за­йма­ю­ться вів­чар­ством. Бе­са­щук хо­див з ота­ра­ми в го­ри 40 ро­ків, а за­раз, ов­до­вів­ши, до­жи­ває ві­ку сам у ха­ті й по­ри­нає у спо­га­ди. Іван­ко тіль­ки за­сво­ює по­ча­тки вів­чар­ства. Жи­ва ва­тра — во­гонь, до­бу­тий тер­тям де­ре­ва і під­три­му­ва­ний упро­довж чо­ти­ри­мі­ся­чно­го по­ло­нин­сько­го се­зо­ну. Обряд за­па­лю­ва­н­ня ватри здій­сню­вав­ся на Гу­цуль­щи­ні до се­ре­ди­ни ХХ сто­лі­т­тя. Йо­го згад­ка у філь­мі — це сим­вол сьо­го­дні­шньо­го за­не­па­ду вів­чар­сько­го ре­ме­сла.

Остап Костюк на пер­ший по­гляд до­три­му­є­ться тра­ди­цій­ної сти­лі­сти­ки «по­е­ти­чно­го кі­но»: не­ква­пні пей­за­жні зйом­ки, фоль­клор­ний по­бут. Однак що­да­лі роз­ви­ва­є­ться опо­відь, то біль­ше стає зро­зумі­лим, що ав­то­ро­ві йде­ться про дві ре­чі: ві­зу­аль­не се­ре­до­ви­ще (опе­ра­тор — Оле­ксандр По­здня­ков) й осо­би­сто­сті ге­ро­їв. Чі­тко й чи­сто від­пра­цьо­ву­ю­чи на мон­та­жно­му сто­лі, ре­жи­сер не на­ма­га­є­ться ви­бу­ду­ва­ти осо­бли­ву дра­ма­тур­гі­чну стру­кту­ру — про­сто ви­ко­ри­сто­вує те, що в ньо­го є: ви­ди Кар­пат, рух отар, по­дро­би­ці по­бу­ту, змі­ну сві­тла в ка­дрі, змі­ни на­стро­їв ма­ло­го Іван­ка, ба­ла­чки ді­да Іва­на; ди­тя­ча без­по­се­ре­дність й ста­ре­ча щи­рість без­від­мов­но кі­но­ге­ні­чні, й Костюк це до­бре усві­дом­лює. Ще одна пе­ре­ва­га — зву­ко­ва до­ріж­ка, на якій не­су­пе­ре­чли­во су­сі­дять атмо­сфер­на еле­ктро­ні­ка ки­їв­ської ком­по­зи­тор­ки Ал­ли За­гай­ке­вич, на­ро­дні на­спі­ви со­ло й хо­ром, естра­дні пі­сень­ки під акор­де­он, дзві­но­чки отар, цер­ков­ні дзво­ни, ме­ка­н­ня овець, ку­ку­рі­ка­н­ня пів­нів, трем­бі­ти, шум ві­тру.

Це ще не ми­сте­цька ан­тро­по­ло­гія, але вже й не на­ду­ма­на псев­до­е­тні­ка. Оста­по­ві та­ки вда­ло­ся здо­бу­ти вла­сну, не за­тя­га­ну по­е­ти­ку зі сто ра­зів по­ка­за­но­го ма­те­рі­а­лу.

Як на­слі­док, фільм отри­мав спе­ці­аль­ний приз на най­біль­шо­му пів­ні­чно­а­ме­ри­кан­сько­му фо­ру­мі не­і­гро­во­го кі­но HotDocs (Канада), здо­був на­го­ро­ду Спіл­ки аме­ри­кан­ських опе­ра­то­рів за кра­щу опе­ра­тор­ську ро­бо­ту на Salem Film Fest (США), від­зна­че­ний ди­пло­мом «за ви­раз на­дії на збе­ре­же­н­ня на­ціо­наль­ної куль­ту­ри в умо­вах гло­ба­лі­за­ції» на фе­сти­ва­лі «Лі­ста­пад» (Бі­ло­русь), а та­кож ви­зна­ний кра­щим до­ку­мен­таль­ним філь­мом XVIII Між­на­ро­дно­го кі­но­фе­сти­ва­лю для ді­тей та мо­ло­ді Olympia (Гре­ція).

Пе­ред ки­їв­ською прем’єрою Остап від­по­вів на пи­та­н­ня «Дня».

— Яким був ваш по­пе­ре­дній до­свід? Адже, на­скіль­ки я ро­зу­мію, спе­ці­аль­ної кі­но­осві­ти у вас не­має.

— Я ви­вчав істо­рію у Львів­сько­му уні­вер­си­те­ті й па­ра­лель­но вчив­ся у те­а­траль­ній сту­дії, пі­сля за­кін­че­н­ня якої пра­цю­вав у Львів­сько­му те­а­трі іме­ні Ле­ся Кур­ба­са. В те­а­трі ба­га­то за­йма­ли­ся на­ро­дною му­зи­кою та спів­ом. І по­ча­ли­ся спро­би пе­ре­не­сти ар­ха­ї­чні ри­ту­а­ли на сце­ну. Ще то­ді ви­ни­кло пи­та­н­ня про спо­сіб­пе­ре­да­чі дав­ньої му­зи­ки в її при­ро­дній яко­сті: як не втра­ти­ти ор­га­ні­ку ви­ко­нав­ців, ча­сто не зви­клих до сце­ни, як по­ка­за­ти цей зни­ка­ю­чий світ у йо­го пов­но­ті й ко­ло­ри­тно­сті. Крім актор­ської май­стер­но­сті, ро­бо­та в те­а­трі до­зво­ли­ла ви­вча­ти дра­ма­тур­гію й по­бу­до­ву ви­ста­ви. Це пі­зні­ше ду­же до­по­мо­гло при сце­нар­но­му кон­стру­ю­ван­ні філь­му. Одра­зу пі­сля те­а­тру я пра­цю­вав над де­кіль­ко­ма му­зи­чни­ми про­е­кта­ми від фоль­ку до етно-ф’южн з еле­ктрон­ною му­зи­кою. І за­раз му­зи­кую в львів­сько­му «Гич Ор­ке­стрі». — Як по­ча­ло­ся, вла­сне, кі­но? — Лю­бив ди­ви­ти­ся філь­ми. Ко­ли цьо­го ста­ло за­ма­ло, з Са­шком По­здня­ко­вим пі­шли зні­ма­ти. По­пе­ре­ду ще бу­ло ба­га­то пра­ці, по­ми­лок і по­шу­ків. Але що­бнав­чи­ти­ся щось ро­би­ти, по­трі­бно ко­лись по­ча­ти це ро­би­ти... Вже не за­до­воль­ня­ла про­ста кон­ста­та­ція істо­ри­чних фа­ктів чи су­хий ви­клад явищ у текс­ті. Ва­жли­ві­ше ста­ло роз­по­від­а­ти істо­рії обра­за­ми, щоб ви­ни­кав по­чут­тє­вий ре­зо­нанс, спів­пе­ре­жи­ва­н­ня.

— Чим при­ва­би­ла вас са­ме гу­цуль­ська куль­ту­ра? В чо­му її уні­каль­ність?

— Тут ми ма­є­мо спра­ву з обра­зним сте­ре­о­ти­пом гу­цу­лів як ко­ло­ри­тних віль­но­дум­них го­рян — ду­же ро­ман­ти­зо­ва­ним. Ко­жна куль­ту­ра уні­каль­на, і у сво­їй рі­зно­ма­ні­тно­сті всі куль­ту­ри ці­ка­ві. Але ж ва­жли­во ро­зу­мі­ти й те, в чо­му ми уні­вер­саль­ні. В чо­му на­ші про­бле­ми мо­жуть бу­ти за­галь­но­люд­ськи­ми? Чим наш до­свід ці­ка­вий ін­шим? Якщо го­во­ри­ти від се­бе, то це — те рі­дне, що зву­чить зсе­ре­ди­ни. На­звав би це са­мов­пі­зна­ва­н­ням. Ми шу­ка­є­мо уні­каль­но­сті цьо­го «сво­го», ча­сто ста­ви­мо­ся до «сво­го» як до чо­гось са­мо со­бою зро­зумі­ло­го. Але ва­жли­вим є са­ме акту­аль­не фун­кціо­ну­ва­н­ня куль­ту- ри. Що від­бу­ва­є­ться з цим гу­цуль­ським мі­фом у наш час, як існує ця куль­ту­ра са­ме за­раз? А во­на на­справ­ді втра­чає вла­сти­вий спо­сі­бжи­т­тя, своє джерело, яке по­ро­джує ту уні­каль­ність. Що з цим «рі­дним» ро­би­ти, ку­ди йо­го — зда­ти в му­зей, ви­пха­ти на сце­ну? Ми спро­бу­ва­ли ви­сві­тли­ти це в кі­но, бо ча­сом це чи не єди­на мо­жли­вість збе­рег­ти яви­ще жи­вим.

— Що най­біль­ше вра­зи­ло вас під час ро­бо­ти над філь­мом? А що бу­ло най­більш скла­дним?

— Най­скла­дні­шим є якраз зна­йти об’єктив­ний по­гляд, ди­стан­цію до се­бе са­мо­го і до цьо­го «сво­го», «рі­дно­го». А вра­зи­ло ін­ше — ду­же бо­ля­че, ко­ли вже за­кін­чив ро­бо­ту, по­трі­бно зми­ри­ти­ся з тим, що твій ге­рой мо­же по­мер­ти. Хо­ча на­справ­ді в цьо­му і є гу­ма­ні­сти­чна цін­ність кі­не­ма­то­гра­фа — смер­тна не­трив­ка лю­ди­на мо­же за­ли­ши­ти­ся в істо­рії як жи­вий силь­ний ха­ра­ктер.

— Зйом­ки — про­цес три­ва­лий і ви­сна­жли­вий для всіх. Що ви ро­би­ли, аби зня­ти зай­ву на­пру­гу?

— Вла­што­ву­вав му­зи­чну па­у­зу. Вів­ча­рі лю­би­ли гу­цуль­ські на­гра­ва­н­ня, то я й роз­ва­жав їх грою на ду­ді — гу­цуль­ській во­лин­ці. По­грав тро­хи дав­ніх ме­ло­дій, по­слу­ха­ли-по­спі­ва­ли ра­зом — і да­лі до пра­ці. Му­зи­ка роз­кри­ває та єд­нає лю­дей. Те­пер со­бі ду­маю: ку­ме­дно, що со­піл­ка мо­же бу­ти зна­ря­д­дям ре­жи­се­ра. Але це спра­цю­ва­ло! Як і весь по­пе­ре­дній до­свід пра­цює на те­бе.

— Ви ви­вча­ли куль­ту­ру гу­цу­лів по­над 10 ро­ків. На­скіль­ки вас змі­нив цей до­свід?

— Змі­ни­ло близь­ке спіл­ку­ва­н­ня з лю­дьми, які щи­ро ді­ля­ться істо­рі­я­ми сво­го жи­т­тя. Одна річ — про щось зна­ти, а дру­га — про­дов­жу­ва­ти щось ро­би­ти. Вів­ча­рів на Гу­цуль­щи­ні за­ли­ши­ло­ся ма­ло, і я див­лю­ся на тих, хто про­дов­жує це за­ня­т­тя, як на справ­жніх ху­до­жни­ків, які, по­при всі умо­ви, за­йма­ю­ться улю­бле­ною спра­вою, не­зва­жа­ю­чи на те, що во­на еко­но­мі­чно зби­тко­ва. Чо­му? То­му що це їхній спо­сі­бжи­т­тя, го­ри — їхня сти­хія, як у мо­ря­ка — мо­ре. Там во­ни є са­ми­ми со­бою, у сво­їй пов­но­цін­но­сті, си­лі та ста­ра­н­нях. — Роз­ка­жіть про ваш но­вий фільм. — Тіль­ки по­чав роз­від­ку і до­ку­мен­та­цію. Ми спо­сте­рі­га­є­мо за сім’єю з близь­ко­го ме­ні се­ре­до­ви­ща. Істо­рія ба­тька і до­чки, де лі­нія ди­ти­ни пе­ре­плі­та­є­ться з роз­по­від­дю ба­тька, який по­вер­нув­ся з вій­ни і по-но­во­му шу­кає се­бе. Це роз­по­відь про по­ки­ну­ту ігра­шку, якою по­ба­ви­лись і ви­ки­ну­ли. Про до­лю за­хи­сни­ків, які, пе­ре­жив­ши жах, по­вер­та­ю­ться до­до­му. Вій­на, за­кін­чив­шись на пе­ре­до­вій, про­дов­жу­є­ться в сім’ях. І це по­трі­бно усві­дом­лю­ва­ти.

— На­скіль­ки чі­тким вам зда­є­ться ва­ше май­бу­тнє са­ме як кі­не­ма­то­гра­фі­ста? Чи го­то­ві ви за­ра­ди кі­но від­мо­ви­ти­ся від ін­ших за­нять?

— Вже до­во­ди­ться від­мов­ля­ти­ся. Скла­дна це про­фе­сія. Ме­ні лег­ше пра­цю­ва­ти, ко­ли ду­маю про кон­кре­тне зав­да­н­ня, до­слі­джую обра­ну те­му і мен­ше ду­маю про май­бу­тнє. Мо­жна за­блу­ка­ти, ре­фле­ксу­ю­чи, кі­не­ма­то­гра­фіст я чи ні. Ві­рю, що по­трі­бно пра­цю­ва­ти на­по­ле­гли­во — і все бу­де, обов’яз­ко­во бу­де так, як слід... У край­ньо­му ра­зі — ні (це жар­то­ма). Але на­віть якщо ні, то що нам, «ми ж про­сто йшли, у нас не­ма зер­на не­прав­ди за со­бою». Ми не лу­ка­ви­ли, а за­йма­ли­ся тим, що ви­бра­ли. За сво­бо­ду твор­чо­сті по­трі­бно пла­ти­ти, і ясно, що до­ве­де­ться від­мов­ля­ти­ся від ба­га­тьох ре­чей. І все ж, га­даю, най­ва­жли­ві­ше від­по­від­а­ти со­бі на пи­та­н­ня, які ви­ни­ка­ють за­раз. Бо ко­жний фільм — це окре­ма про­бле­ма і окре­мий під­хід, зав­жди по­трі­бно по­чи­на­ти з ну­ля. Але це за­хо­плює — на­віть у зви­кло­му пов­сяк­ден­ні від­кри­ва­ти не­зна­не.

ФО­ТО НА­ДА­НО ОСТАПОМ КОСТЮКОМ

...І ЗНІМАЛЬНА ГРУПА

ФО­ТО НА­ДА­НО ОСТАПОМ КОСТЮКОМ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.