«Ну­мо, ба­бу­сю!»

Або Як вУкра­ї­ні лю­ди по­хи­ло­го ві­ку на­пов­ню­ють жи­т­тя но­ви­ми сми­сла­ми

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

жов­тня від­зна­ча­ють Між­на­ро­дний день лю­дей по­хи­ло­го ві­ку. На­при­кін­ці ве­ре­сня вже тре­тій рік по­спіль в Оде­сі ор­га­ні­зо­ву­є­ться фе­сти­валь актив­них ба­бусь і ді­ду­сів «Пла­не­та дов­го­жи­те­лів». На­пе­ре­до­дні фе­сту ми по­спіл­ку­ва­ли­ся з ор­га­ні­за­тор­кою та на­тхнен­ни­цею Оль­гою Фі­ліп­по­вою, яка та­кож очо­лює Все­укра­їн­ську спіл­ку актив­но­го дов­го­лі­т­тя «IT-ба­бу­ся».

Із 2009 ро­ку Оль­га Фі­ліп­по­ва за­йма­є­ться твор­чим роз­ви­тком лі­тніх лю­дей, про­во­дить осві­тні та оздо­ров­чі май­стер-кла­си. Ко­ли від­бу­ва­ли­ся по­дії на Май­да­ні, жін­ка зро­зумі­ла свою від­по­від­аль­ність са­ме в опі­ці над лю­дьми по­хи­ло­го ві­ку. Так ра­зом із дру­зя­ми ви­ни­кла ідея об’єд­на­ти­ся в ор­га­ні­за­цію, ді­яль­ність якої спря­мо­ва­на на кре­а­тив­ний роз­ви­ток по­ко­лі­н­ня «ді­тей вій­ни». Про уні­каль­ний до­свід та осо­би­сті пе­ре­мо­ги її пі­до­пі­чних спіл­ку­є­мо­ся да­лі.

«Є ВЕ­ЛИ­КИЙ ЗА­ПИТ У СУ­СПІЛЬ­СТВА...»

— Що та­ке фе­сти­валь «Пла­не­та дов­го­жи­те­лів»?

— Ідея про­во­ди­ти та­кий фе­сти­валь з’яви­ла­ся в 2014 ро­ці. Ма­ю­чи вже до­свід ро­бо­ти зі стар­ши­ми лю­дьми, я ро­зумі­ла, що на­вча­н­ня, ра­дість і здо­ров’я лі­тніх лю­дей ні­ко­ли не бу­ли по­пу­ляр­ною те­мою в Укра­ї­ні. І лю­ди­ну, яка йшла на пен­сію, вва­жа­ли та­ким со­бі «смі­т­тям су­спіль­ства», і все, що з нею да­лі від­бу­ва­ло­ся, бу­ло, як то ка­жуть, на її со­ві­сті, на со­ві­сті її ді­тей та близь­ких. Я зро­зумі­ла, що тре­ба об’єд­ну­ва­ти­ся.

Ра­зом із дру­зя­ми ми про­во­ди­ли тан­ці, оздо­ров­чі та осві­тні май­стер­кла­си, рі­зні ви­ди гім­на­сти­ки, ма­са­жі.

Ду­же ці­ка­ве по­ко­лі­н­ня ді­тей вій­ни, які на­ро­ди­ли­ся пе­ред вій­ною, під час вій­ни, до 1945 ро­ку. Спіл­ку­ю­чись більш до­вір­ли­во, я по­ба­чи­ла ку­пу про­блем, які є у цьо­го по­ко­лі­н­ня. Одна з яких — ді­йшов­ши до та­ко­го ета­пу жи­т­тя, ма­ло хто з жі­нок по­справ­жньо­му про­жив йо­го.

Це по­ко­лі­н­ня «мер­твих ма­те­рів», ко­ли жін­ки не мо­гли да­ти ді­тям ні до­ста­тньо лю­бо­ві, ні ща­стя, ні тур­бо­ти, то­му що бу­ли важ­кі ча­си. Я зро­зумі­ла, що у цих жі­нок не­про­жи­ті рі­зні жі­но­чі пи­та­н­ня, ма­ло хто з них був ща­сли­вою жін­кою, хто від­чув «жі­но­че ща­стя». Це по­ко­лі­н­ня ли­ши­ло­ся за бор­том жи­т­тя, во­ни бу­ли та­ки­ми со­бі гвин­ти­ка­ми си­сте­ми, яка роз­ва­ли­ла­ся, і від­по­від­аль­ність за них ні­хто не взяв.

І з цим тре­ба пра­цю­ва­ти. Спра­ва не в тім, що ці ба­бу­сі, як і всі ми, пі­дуть із цьо­го сві­ту, а в тім, що за­ли­ша­ться ці про­бле­ми. Ми не мо­же­мо че­ка­ти, по­ки якесь по­ко­лі­н­ня ві­ді­йде, і по­чи­на­ти з чи­сто­го ли­сто­чка. Ці про­бле­ми все одно за­ли­ша­ю­ться, і пе­ре­да­ю­ться мо­лод­шим, мо­же, у мен­шо­му об­ся­зі, але все ж.

Фе­сти­валь «Пла­не­та дов­го­жи­те­лів»став пер­шим за­хо­дом, який ми про­во­ди­мо ре­гу­ляр­но в Оде­сі з 2014 ро­ку. Під час фе­сти­ва­лю лю­ди стар­шо­го ві­ку на­вча­ю­ться, спіл­ку­ю­ться, отри­му­ють за­до­во­ле­н­ня, но­ві на­ви­ки, зна­н­ня. А по­тім всі­єю ко­ман­дою, яка фор­му­є­ться упро­довж кіль­кох фе­сти­валь­них днів, про­дов­жу­є­мо спіл­ку­ва­ти­ся й да­лі — не мо­жна ви­хо­пи­ти лю­дей на кіль­ка днів, а по­тім їх за­ли­ша­ти са­мих.

На­ші ба­бу­сі в за­хва­ті від фе­сти­ва­лю. Одно­го ро­ку ми спіль­но ство­рю­ва­ли й пред­став­ля­ли рі­зні жі­но­чі обра­зи ХХ сто­лі­т­тя. Уя­віть, на­ших itба­бусь в обра­зах Едіт Пі­аф, Ме­рі­лін Мон­ро, Ал­ли Пу­га­чо­вої, Лю­дми­ли Зи­кі­ної, Фа­ї­ни Ра­нев­ської. Бу­ло кла­сно та ве­се­ло. А най­го­лов­ні­ше — ре­а­лі­за­ція се­бе в сце­ні­чних обра­зах.

На­сту­пний фе­сти­валь мав со­ці­аль­ну спря­мо­ва­ність. В Укра­ї­ні три­ває фор­му­ва­н­ня гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства, і ме­ні за­хо­ті­ло­ся, що­блю­ди по­хи­ло­го ві­ку так са­мо актив­но бра­ли в цьо­му участь, бра­ли від­по­від­аль­ність за се­бе і кра­ї­ну, ста­ва­ли більш сві­до­ми­ми і ста­ва­ли актив­ною ча­стин­кою су­спіль­ства. До нас у го­сті ми за­про­си­ли ан­ти­ко­ру­пцій­ну шко­лу, про­ве­ли де­ба­ти, осві­тні ме­ді­а­сту­дії...

Цьо­го­рі­чний фе­сти­валь «Пла­не­та дов­го­жи­те­лів» пов’яза­ний з те­мою вну­трі­шньої де­ко­му­ні­за­ції. Але це не про пе­ре­йме­ну­ва­н­ня міст та ву­лиць. А як пе­ре­о­сми­сли­ти до­свід із ми­ну­ло­го й узя­ти най­цін­ні­ше в сьо­го­де­н­ня, дя­ку­ва­ти і жи­ти ни­ні­шнім жи­т­тям.

На одно­му за­нят­ті ми вже роз­мір­ко­ву­ва­ли: що та­ке час? Як йо­го ви­тра­ча­ти, що бу­ло в них у ми­ну­ло­му? І по­чу­ла ду­же ба­га­то важ­ких ре­чей про ми­ну­лий до­свід і те, чо­го лі­тні лю­ди бо­я­ться. Бо­я­ться ці­єї вій­ни, яка при­йде, і яку во­ни про­жи­ли ще в ди­тин­стві. Хо­ча вій­на на­справ­ді вже йде. А до­свід най­важ­чий — як за­руб­ки на де­ре­ві — від­був­ся са­ме в ди­тин­стві.

Се­ред на­ших пі­до­пі­чних — жін­ки й ді­ду­сі, які про­жи­ли і кон­цта­бо­ри, і гет­то, і оку­па­цію...

Ми орі­єн­ту­є­мо­ся на більш стар­ших. У нас є група лю­дей, яким 90 ро­ків, і біль­шість із них не ви­хо­дять із до­му. До них при­хо­дять во­лон­те­ри, теж стар­шо­го ві­ку, які й до­по­ма­га­ють, і на­вча­ю­ться во­дно­час. До ре­чі, в нас є та­кі 90-рі­чні, які да­дуть фо­ру мо­ло­дим пен­сіо­не­рам. Ось на них див­ля­ться із за­хва­том: «Бо­же, во­на жи­ве справ­жнім жи­т­тям, як я со­бі мо­жу до­зво­ли­ти по­ми­ра­ти в 55, бо ме­не по­ки­нув чо­ло­вік, за­кін­чи­ла­ся ро­бо­та і не­має гро­шей...»

У пен­сій­но­му ві­ці з’яв­ля­є­ться біль­ше ча­су. І якщо йо­го не на­пов­ню­ва­ти ко­ри­сни­ми спра­ва­ми, то жи­т­тя зве­де­ться до пе­ре­гля­ду те­ле­ві­зо­ра, си­ді­н­ня на ла­во­чці й обго­во­ре­н­ня плі­ток. На­ша ді­яль­ність спря­мо­ва­на на те, що­блю­дей стар­шо­го ві­ку ви­ве­сти за рам­ки що­ден­них про­блем.

Є ве­ли­кий за­пит у су­спіль­ства са­ме на ці за­ня­т­тя, але ре­сур­сно на­ша ор­га­ні­за­ція мо­же охо­пи­ти не біль­ше 50 осіб.

«ДО­СТА­ТНЬО ОБ’ЄД­НУ­ВА­ТИ­СЯ ПО П’ЯТЬ-ШІСТЬ ОСІБ І ПРО­ВО­ДИ­ТИ СПІЛЬ­НІ ЗА­НЯ­Т­ТЯ»

— Як ста­ти IT-ба­бу­сею? — На­ші ба­бу­сі са­мі до нас при­хо­дять. У нас ду­же які­сно пра­цює «са­ра­фан­не ра­діо», це най­го­лов­ні­ший за­сі­бма­со­вої ін­фор­ма­ції. Го­лов­не — пу­сти­ти пра­виль­ні плі­тки. Во­ни роз­по­від­а­ють сво­їм су­сі­дам, при­во­дять сво­їх ро­ди­чів, зна­йо­мих.

Се­ред них і моя ма­ма. Хо­ча во­на жи­ве в мі­сті Кі­вер­ці на Во­ли­ні. Це ж моя ма­ма — я її всьо­му на­вчи­ла, і во­на, ско­рі­ше, є та­ким цен­тром сві­до­мих лю­дей, які об’єд­ну­ю­ться вже у сво­є­му містечку. Зна­є­те, мо­же, не обов’яз­ко­во ство­рю­ва­ти якісь ве­ли­кі гру­пи. До­ста­тньо об’єд­ну­ва­ти­ся по п’ятьшість осі­бі про­во­ди­ти спіль­ні за­ня­т­тя.

По­друж­ки мо­єї ма­ми зна­йо­мі з п’яти­рі­чно­го ві­ку, усі з одні­єї ву­ли­ці. Во­ни до­сі дру­жать, їм по 85 ро­ків. Мою ма­му зва­ти Га­ли­на Оле­ксан­дрів­на, а її по­друж­ки — Ні­но­чка, Зі­но­чка, Те­ре­зо­чка. Во­ни ра­зом хо­дять по гри­би, те­ле­фо­ну­ють що­дня, під­три­му­ють одна одну, зби­ра­ю­ться в та­кі ма­лень­кі гру­пи пен­сіо­не­рів. Це ду­же ва­жли­ва ча­стин­ка жи­т­тя — жи­ти спіль­но.

У ді­тей своє жи­т­тя, та й не вар­то при­свя­чу­ва­ти все своє жи­т­тя ді­тя­мо­ну­кам. Це я ка­жу як ба­бу­ся. У ко­жно­го має бу­ти вла­сне жи­т­тя, і тре­ба да-

ФО­ТО НА­ДА­НО АВ­ТО­РОМ

«ДО ПО­ДО­РО­ЖІ ДО БІЛГОРОДА-ДНІСТРОВСЬКОГО ПРИЄДНАЛИСЯ НА­ВІТЬ 90-РІ­ЧНІ. БУ­ЛА СПЕКА СТРАШЕННА, Я СКА­ЗА­ЛА ПРИ­ЙТИ ВСІМ З ПАРАСОЛЬКАМИ, ПАЛИЧКАМИ, ВОДОЮ. ПОДОРОЖ ДІЙ­СНО ВІД­БУ­ЛА­СЯ ФАНТАСТИЧНА, І ТЕ­ПЕР МИ ВСІ ПЛА­НУ­Є­МО, КУ­ДИ НАМ РВОНУТИ ВЖЕ ТРО­ХИ ДА­ЛІ», — РОЗ­ПО­ВІД­АЄ ОЛЬ­ГА ФІ­ЛІП­ПО­ВА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.