БА­ТЬКО на­шої не­за­ле­жно­сті

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» -

Ни­ні­шнє юві­лей­не 150-річ­чя від дня на­ро­дже­н­ня Михайла Гру­шев­сько­го дає ціл­ком слу­шну на­го­ду по­ро­змір­ко­ву­ва­ти над уже до­во­лі три­ва­лим про­це­сом йо­го по­вер­не­н­ня в Укра­ї­ну та су­спіль­ним усві­дом­ле­н­ням ці­єї ви­да­тної істо­ри­чної по­ста­ті в до­бу дер­жав­ної не­за­ле­жно­сті.

До­ля М. Гру­шев­сько­го скла­ла­ся так, що він на­ро­див­ся і ві­ді­йшов у Ві­чність за ме­жа­ми Укра­ї­ни. Але по­вер­та­ти­ся на Ба­тьків­щи­ну йо­му до­ве­ло­ся ба­га­то ра­зів. Уди­тя­чі та юна­цькі ро­ки — із Кав­ка­зу, де ме­шка­ла ро­ди­на, — щоб по­кло­ни­ти­ся ді­дів­ським мо­ги­лам. 1886 р. пі­сля ти­флі­ської гім­на­зії він стає сту­ден­том Уні­вер­си­те­ту св. Во­ло­ди­ми­ра. 1914 р. уже по­ва­жним про­фе­со­ром по­вер­та­є­ться із Га­ли­чи­ни до Ки­є­ва, де на ньо­го че­ка­ють Лук’янів­ська в’язни­ця і за­сла­н­ня. Бур­хли­во­го 1917 р. при­їздить із Мо­скви, що­би ста­ти на чо­лі Укра­їн­ської Цен­траль­ної Ра­ди, пі­зна­ти на­со­ло­ду дер­жа­во­твор­чо­го трі­ум­фу й гір­ко­ту фі­а­ско, які за­вер­ши­ли­ся емі­грант­ським п’яти­лі­т­тям. По­лі­ти­чний ком­про­міс з біль­шо­ви­цькою вла­дою при­во­дить йо­го 1924 р. із Ві­дня до Ки­є­ва, дає на пев­ний час за­йма­ти­ся на­у­ко­вою ді­яль­ні­стю й обер­та­є­ться ка­ме­ра­ми ОДПУта но­вим мо­сков­ським за­сла­н­ням. І на­ре­шті, 1934 р. по­мер­лий Гру­шев­ський по­вер­та­є­ться із Ки­сло­вод­ська, щоб на­зав­жди упо­ко­ї­ти­ся на Бай­ко­во­му цвин­та­рі в Ки­є­ві.

Пі­сля смер­ті вче­но­го три­ва­лий час над йо­го іме­нем тя­жі­ла біль­шо­ви­цька ана­фе­ма, ви­тво­рив­ши образ «контр­ре­во­лю­ціо­не­ра», «бур­жу­а­зно­го на­ціо­на­лі­ста» і на­віть «фа­ши­ста». Тіль­ки на­при­кін­ці 1980-х рр., в атмо­сфе­рі су­спіль­ної лі­бе­ра­лі­за­ції ста­ло мо­жли­вим від­ки­ну­ти ан­ти­гру­шев­ські іде­о­ло­гі­чні за­бо­ро­ни. Із се­ре­ди­ни 1988 р. в УРСР по­чи­на­ють з’яв­ля­ти­ся стат­ті про вче­но­го низ­ки ав­то­рів: С. Бі­ло­ко­ня, Г. Бо­ря­ка, І. Ги­ри­ча, Я. Да­шке­ви­ча. Жур­нал «Ки­їв» опу­блі­ку­вав йо­го ме­му­а­ри. Від­то­ді роз­по­ча­ло­ся стрім­ке по­вер­не­н­ня М. Гру­шев­сько­го в Укра­ї­ну. Цей, уже до­сить три­ва­лий шлях має пев­ні ста­дії, ба на­віть сьо­го­дні не мо­же вва­жа­ти­ся за­вер­ше­ним. За­над­то скла­дни­ми є по­лі­ти­чні ре­а­лії укра­їн­сько­го транс­фор­ма­цій­но­го про­це­су, які й ви­зна­ча­ють су­спіль­не сприйня­т­тя пе­ри­пе­тій ві­тчи­зня­ної істо­рії та го­лов­них її твор­ців. Уже в остан­ні ро­ки ко­му­ні­сти­чної вла­ди йшла спон­тан­на, але на­ро­ста­ю­ча ре­а­бі­лі­та­ція вче­но­го та по­лі­ти­ка. І фор­маль­не при­пи­не­н­ня в бе­ре­зні 1991 р. КДБ УPCP кри­мі­наль­ної спра­ви ші­ст­де­ся­ти­лі­тньої дав­ни­ни «за від­су­тні­стю в ді­ях Гру­шев­сько­го скла­ду зло­чи­ну» ста­ло ре­зуль­та­том йо­го актив­но­го вхо­дже­н­ня у про­бу­дже­не пі­сля пе­рі­о­ду за­стою укра­їн­ське су­спіль­ство. Зро­став по­тік пу­блі­ка­цій про ньо­го та йо­го осо­би­стий вне­сок в істо­рію Укра­ї­ни. По­ча­ло­ся пе­ре­ви­да­н­ня на­у­ко­вої спад­щи­ни. Уже 1990 р. ви­йшла у світ «Ілю­стро­ва­на істо­рія Укра­ї­ни». Ма­со­ви­ми на­кла­да­ми дру­ку­ва­ли­ся йо­го пу­блі­ци­сти­чні пра­ці.

Про­го­ло­ше­н­ня не­за­ле­жно­сті Укра­ї­ни сут­тє­во ка­та­лі­зу­ва­ло цей про­цес. 1994 р. роз­по­ча­ло­ся фо­то­ти­пне пе­ре­ви­да­н­ня фун­да­мен­таль­ної пра­ці вче­но­го «Істо­рія Укра­ї­ни-Ру­си». Іме­нем Гру­шев­сько­го бу­ло на­зва­но то­ді пло­щі й ву­ли­ці, на­вчаль­ні за­кла­ди. Бу­ло від­кри­то му­зеї, вста­нов­ле­но пам’ятни­ки, уві­чне­но мі­сця йо­го пе-

ПО­ПРИ ВСІ ПОМИЛКИ ГРУ­ШЕВ­СЬКО­ГО-ПО­ЛІ­ТИ­КА, ЙО­ГО ВИЗНАЧНА РОЛЬ В ІСТО­РІЇ УКРА­Ї­НИ ЯК ВЕ­ЛИ­КО­ГО ВЧЕ­НО­ГО, ФУНДАТОРА НА­ШОЇ НЕ­ЗА­ЛЕ­ЖНО­СТІ НЕ СТА­ВИ­ТЬСЯ ПІД СУМ­НІВ

ре­бу­ва­н­ня в Укра­ї­ні та за її ме­жа­ми. Зо­бра­же­н­ня М. Гру­шев­сько­го з’яви­ло­ся на гро­шо­вих зна­ках, по­што­вій і на­віть ре­клам­ній про­ду­кції. Вста­нов­ле­ні дер­жав­ні, ака­де­мі­чні, гро­мад­ські сти­пен­дії, пре­мії, ме­да­лі іме­ні Гру­шев­сько­го.

Жо­ден із ви­зна­чних укра­їн­ських ді­я­чів, за­бо­ро­не­них ко­му­ні­сти­чним ре­жи­мом, не міг зрів­ня­ти­ся з ним за тем­па­ми і мас­шта­бні­стю ін­кор­по­ра­ції у ще на­пів­ра­дян­ське су­спіль­не се­ре­до­ви­ще. До то­го ж, ко­гор­та укра­їн­ських ді­я­чів для по­пов­не­н­ня пан­те­о­ну на­ціо­наль­них ге­ро­їв бу­ла вже не та­кою й чи­слен­ною. Осо­бли­во з огля­ду на гу­сти­ну іде­о­ло­гі­чно­го не­га­ти­ві­зму, яким бу­ло по­кри­то іме­на ба­га­тьох із них.

Фе­но­мен швид­ко­го по­вер­не­н­ня М. Гру­шев­сько­го в Укра­ї­ну був де­тер­мі­но­ва­ний низ­кою об’ єктив­них і суб’єктив­них при­чин.

По-пер­ше, утвер­дже­н­ня не­за­ле­жно­сті Укра­ї­ни ви­ма­га­ло об­ґрун­ту­ва­н­ня ідей­но-по­лі­ти­чних за­сад но­ві­тньо­го дер­жа­во— і на­ці­є­тво­ре­н­ня.

По-дру­ге, по­стать М. Гру­шев­сько­го ім­по­ну­ва­ла не тіль­ки на­ціо­наль­но орі­єн­то­ва­но­му се­гмен­ту укра­їн­сько­го по­лі­ти­ку­му. Він вла­што­ву­вав і фа­кти­чно прав­ля­чу пост­ко­му­ні­сти­чну елі­ту.

По-тре­тє, ста­нов­ле­н­ня в Укра­ї­ні ін­сти­ту­ту пре­зи­дент­ства ви­ма­га­ло опо­ри на пев­ну істо­ри­чну тра­ди­цію. Адже ні су­то пар­ла­мент­ська УНР, ні геть­ма­нат П. Ско­ро­пад­сько­го не впи­су­ва­ли­ся у схе­му но­ві­тньої дер­жав­ної кон­стру­кції. То­му так лег­ко бу­ло ре­а­ні­мо­ва­но ле­ген­ду про М. Гру­шев­сько­го — пре­зи­ден­та Укра­ї­ни.

По-че­твер­те, про­цес пе­ре­о­сми­сле­н­ня на­шо­го ми­ну­ло­го, по­шук аде­ква­тної по­тре­бам транс­фор­ма­ції су­спіль­ства па­ра­ди­гми укра­їн­ської істо­рії від­во­див М. Гру­шев­сько­му роль чіль­ної по­ста­ті в на­ціо­наль­ній істо­рі­о­гра­фії. Пі­дру­чни­ки се­ре­дньої та ви­щої шко­ли ста­ли ва­жли­вим ін­стру­мен­том йо­го ім­пле­мен­та­ції у сві­до­мість мо­ло­до­го по­ко­лі­н­ня.

І на­ре­шті, слід від­зна­чи­ти ще один сут­тє­вий фа­ктор. То­ді як у СРСР М. Гру­шев­ський був «за­мов­чу­ва­ною по­ста­т­тю», із се­ре­ди­ни 1960-х рр. укра­їн­ська ді­а­спор­на істо­рі­о­гра­фія роз­по­ча­ла актив­не до­слі­дже­н­ня йо­го жи­т­тя і твор­чо­сті, ви­окре­мив­ши спе­ці­аль­ну га­лузь істо­ри­чних знань — гру­шев­сько­знав­ство. Без­пе­ре­чно, в до­бу за­лі­зної за­ві­си йо­го здо­бу­тки сут­тє­во не впли­ва­ли на офі­цій­ну ра­дян­ську істо­рі­о­гра­фію та про­па­ган­ду. Однак пі­сля про­го­ло­ше­н­ня не­за­ле­жно­сті ці на­пра­цю­ва­н­ня за­ру­бі­жних уче­них на­бу­ли зна­чно­го по­ши­ре­н­ня в Укра­ї­ні і здій­сни­ли за­га­лом по­зи­тив­ний вплив на роз­ви­ток те­ма­ти­чних до­слі­джень. Хоч на укра­їн­ський на­у­ко­вий ґрунт по­тра­пи­ли й пев­ні ва­ди праць ко­лег із ді­а­спо­ри — вузь­кість ба­зи до­ку­мен­таль­них дже­рел та по­ро­дже­ні цим фа­кто­ло­гі­чні помилки, не­до­ста­тня ар­гу­мен­та­ція, а та­кож пев­на іде­а­лі­за­ція «сво­го» ге­роя.

Із се­ре­ди­ни 1990-х рр. у цьо­му під­не­сен­ні по­ста­ті М. Гру­шев­сько­го по­ча­ли ді­я­ти дві па­ра­лель­ні тен­ден­ції. Одна — за­пе­ре­че­н­ня ра­дян­ських мі­фів про «за­пе­кло­го во­ро­га укра­їн­сько­го на­ро­ду», ін­ша — гло­ри­фі­ка­ція М. Гру­шев­сько­го як на­ціо­наль­но­го ге­роя. Об’єктив­но це бу­ла іма­нен­тна по­тре­ба су­спіль­ства, об­умов­ле­на три­ва­лою без­дер­жав­ні­стю, при­ро­дна ре­а­кція на від­тор­гне­н­ня ко­му­ні­сти­чних іде­о­ло­гем та ідо­лів. Їхнє мі­сце ма­ли по­сі­сти но­ві ку­ми­ри. І на адре­су М. Гру­шев­сько­го на зо­рі укра­їн­ської не­за­ле­жно­сті, на­ціо­наль­ної са­мо­і­ден­ти­фі­ка­ції, від­ро­дже­н­ня істо­ри­чної пам’яті на­ді­йшло чи­ма­ло ди­фі­рам­бі­чних ква­лі­фі­ка­цій. Не­зрід­ка та­кі: «став мі­рою ду­хов­но­го ге­нія, та­лан­ту, со­ві­сті, че­сті сво­єї на­ції, га­ран­том усві­дом­ле­н­ня і здій­сне­н­ня Укра­ї­ною та укра­їн­ством сво­єї істо­ри­чної мі­сії, ви­зна­че­ної При­ро­дою й ми­сли­мої у все­люд­ських мас­шта­бах».

До­сить по­віль­но із се­ре­ди­ни 1990-х рр. по­чи­на­ють про­яв­ля­ти­ся озна­ки пев­ної стри­ма­но­сті в оцін­ках М. Гру­шев­сько­го, на­сам­пе­ред з бо­ку на­у­ков­ців. Осми­сле­н­ня йо­го істо­рі­о­гра­фі­чної та пу­блі­ци­сти­чної спад­щи­ни, по­лі­ти­чної ді­яль­но­сті, об­ґрун­то­ва­не но­ви­ми, пе­ре­ва­жно ар­хів­но-до- ку­мен­таль­ни­ми дже­ре­ла­ми, да­ва­ло ціл­ком ви­ра­зне уяв­ле­н­ня про гі­пер­бо­лі­за­цію ці­єї по­ста­ті, зокре­ма як по­лі­ти­чно­го ді­я­ча.

Роз­по­чав­ся на­сту­пний етап у фор­му­ван­ні сприйня­т­тя М. Гру­шев­сько­го, який мо­жна на­зва­ти де­мі­фо­ло­гі­за­ці­єю. Те­пер уже до­во­ди­ло­ся спро­сто­ву­ва­ти ста­рі й но­ві мі­фи. Про­то­ко­ли за­сі­дань Цен­траль­ної Ра­ди, ма­те­рі­а­ли пре­си, ме­му­а­ри су­ча­сни­ків свід­чи­ли, що М. Гру­шев­ський не був пре­зи­ден­том УНР, оскіль­ки Кон­сти­ту­ція пар­ла­мент­ської УНР не ма­ла та­ко­го ін­сти­ту­ту.

По­до­ла­н­ня кри­зо­вих явищ в укра­їн­ській істо­ри­чній на­у­ці, по­тре­ба в но­вих ме­то­до­ло­гі­чних орі­єн­ти­рах по­ро­ди­ли в се­ре­до­ви­щі на­у­ков­ців до­во­лі го­стру дис­ку­сію що­до те­о­ре­ти­ко-ме­то­до­ло­гі­чної зна­чу­що­сті твор­чої спад­щи­ни вче­но­го. Ця по­ле­мі­ка за­га­лом не ду­же впли­ну­ла на уста­ле­ну по­зи­тив­ну оцін­ку па­трі­ар­ха укра­їн­ської істо­рі­о­гра­фії. Але да­ла ва­жли­вий ім­пульс подаль­шо­му кри­ти­чно­му осми­слен­ню йо­го на­у­ко­во­го до­роб­ку і ро­лі у ві­тчи­зня­ній істо­рії. Слід ціл­ком по­го­ди­ти­ся з ви­снов­ка­ми Я. Гри­ца­ка: «Не мо­жна не ви­зна­ти ве­ли­че­зних за­слуг Гру­шев­сько­го в кри­ти­чно­му пе­ре­гля­ді ста­рої па­ра­ди­гми в на­пи­сан­ні істо­рії Схі­дної Єв­ро­пи. Але, з ін­шо­го бо­ку, не мо­жна й не ви­зна­ти, що па­ра­ди­гма, яку він за­про­по­ну­вав, має до­сить обме­жу­валь­ну дію: по­за нею за­ли­ша­ю­ться про­це­си й об’єкти, які теж за­слу­го­ву­ють на ува­гу».

По­ста­ті вче­но­го при­свя­че­ні де­ся­тки на­у­ко­вих кон­фе­рен­цій, до­ктор­ських і кан­ди­дат­ських ди­сер­та­цій, пу­блі­ку­є­ться епі­сто­ляр­на спад­щи­на, ви­да­ні йо­го основ­ні пра­ці з укра­їн­ської істо­рії та лі­те­ра­ту­ри. Ре­а­лі­зу­є­ться дер­жав­на про­гра­ма під­го­тов­ки 50-том­но­го зі­бра­н­ня тво­рів, пер­ший том яко­го побачив світ 2002 р. Ни­ні вже ви­йшло 28 кни­жок. Усе­ре­ди­ні 2000-х рр. з’яви­ли­ся пер­ші спро­би упо­ряд­ку­ва­ти біо­гра­фію М. Гру­шев­сько­го та уні­каль­не до­слі­дже­н­ня йо­го ро­до­во­ду. Фа­хо­ві на­у­ко­ві дис­ку­сії що­до оцін­ки М. Гру­шев­сько­го зго­дом зо­се­ре­ди­ли­ся нав­ко­ло ду­а­лі­сти­чної схе­ми: «хо­ро­ший істо­рик» — «по­га­ний по­лі­тик». Як ві­до­мо, аб­со­лю­ти­за­ція одних яко­стей на шко­ду ін­шим не­зрід­ка при­во­дить до за­тем­не­н­ня істи­ни. Сьо­го­дні оче­ви­дно, що по­да­ва­ти М. Гру­шев­сько­го як на­ціо­нал-ра­ди­каль­но­го са­мо­стій­ни­ка бу­ло б від­сту­пом від істо­ри­чної прав­ди. Про­те не слід і при­мен­шу­ва­ти йо­го за­слу­ги в на­ціо­наль­но­му від­ро­джен­ні, об­сто­ю­ван­ні со­бор­но­сті Укра­ї­ни. На­ре­шті, са­ме під йо­го про­во­дом по­ста­ла не­за­ле­жна УНР. М. Гру­шев­ський був ви­щою по­са­до­вою осо­бою но­вої дер­жа­ви, якщо й не до­сить ха­ри­зма­ти­чним, то най­ав­то­ри­те­тні­шим то­ді лі­де­ром укра­їн­ства. За влу­чним ви­сло­вом одно­го із су­ча­сни­ків, він ви­ко­ну­вав роль «вер­хов­но­го ре­пре­зен­тан­та дер­жа­ви».

Аде­пти оцін­ки М. Гру­шев­сько­го як по­га­но­го по­лі­ти­ка за­ки­да­ють йо­му не­спро­мо­жність за­хи­сти­ти УНР від біль­шо­ви­цької екс­пан­сії, за­про­ше­н­ня ні­ме­цько­го вій­ська, не­про­ти­дію геть­ман­сько­му кві­тне­во­му пе­ре­во­ро­ту. По­за сум­ні­вом, гла­ва дер­жа­ви не­се за це від­по­від­аль­ність. Про­те роз­гля­да­ти її по­трі­бно в су­ку­пно­сті то­го­ча­сних гео­по­лі­ти­чних чин­ни­ків, а та­кож у за­галь­но­му кон­текс­ті здо­бу­тків і втрат укра­їн­ської ре­во­лю­ції. А та­кий під­хід ви­ма­гає від­по­віді на скла­дне за­пи­та­н­ня: хто з чіль­них ді­я­чів ті­єї до­би був ге­ні­аль­ним по­лі­ти­ком — В. Вин­ни­чен­ко, П. Ско­ро­пад­ський, С. Пе­тлю­ра? Та й чи мо­жуть вва­жа­ти­ся ге­ні­аль­ни­ми по­лі­ти­ка­ми лю­ди, ко­трі допу­сти­ли втра­ту на­ціо­наль­ної дер­жав­но­сті...

1925 р. з на­го­ди со­ро­ка­річ­чя від дня смер­ті Ми­ко­ли Ко­сто­ма­ро­ва М. Гру­шев­ський пи­сав: «Ро­зу­мі­є­ться, не утво­ре­н­ня, не ви­ро­бле­н­ня ікон­но­го ли­ку му­сить бу­ти зав­да­н­ням, а вір­не істо­ри­чне пі­зна­н­ня дій­сної, живої, ре­аль­ної оди­ни­ці, що від­би­ва­ла в со­бі свою епо­ху і впли­ну­ла на її роз­вій». Цей по­сту­лат ціл­ком мо­же бу­ти за­сто­со­ва­но й до са­мо­го Гру­шев­сько­го, а для су­ча­сних до­слі­дни­ків за­ли­ша­є­ться ва­жли­вою умо­вою об’єктив­ної пер­со­ні­фі­ка­ції укра­їн­сько­го істо­ри­чно­го про­це­су.

ФО­ТО З САЙТА RMR.GOV.UA

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.