100 ро­ків укра­їн­ської осе­ні

Екра­ні­за­ція ро­ма­ну Во­ло­ди­ми­ра Ли­са «Сто­лі­т­тя Яко­ва» ста­ла по­ді­єю в на­ціо­наль­но­му ме­ді­а­про­сто­рі

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Сер­гій ТРИМБАЧ

Від­по­відь на це пи­та­н­ня ду­же про­сте: бо це від­бу­ва­є­ться на тлі май­же то­таль­ної не­га­ції всьо­го укра­їн­сько­го, з мо­вою вклю­чно, на ві­тчи­зня­но­му те­ле­ба­чен­ні. Два з по­ло­ви­ною ро­ків змін в Укра­ї­ні при­зве­ли до про­сто зло­чин­но­го ре­зуль­та­ту: укра­їн­ців про­сто сти­ра­ють з те­ле­ві­зій­них екра­нів. При­чи­на на по­верх­ні — для олі­гар­ха­ту, який ви­зна­чає тут все і вся, Укра­ї­ни, її істо­рії, її куль­ту­ри про­сто не існує. То­му на сло­вах все ОК, і гім­ну під­спі­ву­ють, і ви­ши­ван­ки вдя­га­ють, і ру­ку на сер­це кла­дуть... На ді­лі ж ніц — не де­мон­стра­тив­на, одна­че ж зне­ва­га. Де­мон­стра­тив­не ствер­дже­н­ня то­го, що ні­якої Укра­ї­ни в куль­тур­но­му сен­сі не існує (крім окре­мих етно­гра­фі­чних за­по­від­ни­ків), все це скла­до­ва єді­но­го і нє­дє­лі­мо­го Рус­ско­го мі­ра. Ду­ля в ки­ше­ні так і про­ма­льо­ву­є­ться за­ма­ло не в ко­жно­му «как бы укрАин­ском­се­ри­а­ле».

І от рід­кі­сний птах — екра­ні­за­ція, зу­си­л­ля­ми «1+1 Про­да­кшн», справ­ді до­стой­но­го, справ­ді фа­хо­во­го ро­ма­ну «Сто­лі­т­тя Яко­ва» во­ли­ня­ни­на В.Ли­са. Чо­ти­ри­се­рій­ний одно­ймен­ний фільм. Що­прав­да, пи­сьмен­ни­ку пи­са­ти сце­на­рій не до­ві­ри­ли (а мо­же, він і не хо­тів то­го), за це взяв­ся ін­ший лі­те­ра­тор, Ан­дрій Ко­ко­тю­ха, з до­сві­дом­ро­бо­ти в кі­но...

«БОЖЕ, ЯК ШВИДКО З НАМИ СЕ СТАЛОСЬ?..»

Най­сум­нів­ні­шим ка­дро­вим рі­ше­н­ням ви­гля­да­ло за­про­ше­н­ня ре­жи­се­ра Ба­ти Не­ди­ча, сер­ба, що осів в Укра­ї­ні і зро­бив уже чи­ма­ло се­рі­а­лів, та­ко­го со­бі се­ре­дньо­ста­ти­сти­чно­го про­фе­сій­но­го рів­ня. А тут ви­ма­га­лось не щось усе­ре­дне­не, не май­стро­ви­те вкру­чу­ва­н­ня ма­те­рі­а­лу в жан­ро­ву ра­му, ні, ба­жа­лось по­ба­чи­ти на екра­ні са­му фа­кту­ру укра­їн­сько­го жи­т­тя, її кро­ве­но­сні су­ди­ни, са­ме ті­ло істо­рії. Не бу­ду га­да­ти, чо­му, ска­жі­мо, не за­про­си­ли Ан­дрія Дон­чи­ка, який де­ся­ток ро­ків то­му са­ме на 1+1 здій­снив успі­шну екра­ні­за­цію Фран­ко­во­го «Укра­де­не ща­стя», пе­ре­ні­сши йо­го по­дії у на­ші дні. Во­че­видь роз­ра­ху­нок був на «чуй­ку» Не­ди­ча сто­сов­но упо­до­бань і мо­жли­вих ре­а­кцій ма­со­вої ау­ди­то­рії.

Втім, ка­жу­чи одвер­то, на­вряд чи прі­зви­ще ре­жи­се­ра ма­ло при­ни­цпо­ве зна­че­н­ня. Хтось мо­же на­зва­ти бо­дай два-три іме­ні ре­жи­се­рів ві­тчи­зня­них те­ле­се­рі­а­лів? На­вряд чи. Це в 1970— 1980-х на те­ле­ба­че­н­ня пра­цю­ва­ли на­ші кра­щі кі­но­ре­жи­се­ри — Ми­ко­ла Ма­щен­ко, Ми­ко­ла Ра­ше­єв, Гри­го­рій Ко­хан, В’яче­слав Кри­што­фо­вич... Та й се­рі­а­ли їхні (ко­ро­ткі, зві­сно) зні­ма­ли­ся як зви­чай­не кі­но, тіль­ки з мен­шим ко­што­ри­сом і скром­ні­шим по­ста­но­во­чним роз­ма­хом.

Ни­ні те­ле­ба­че­н­ня по­вер­ну­ло ре­жи­су­ру до тих ча­сів, ко­ли її як та­кої ще не бу­ло. Ма­ю­ться на ува­зі ча­си, ко­ли роль по­ста­нов­ни­ка в те­а­трі зво­ди­ла­ся са­ме до кон­тро­лю за роз­та­шу­ва­н­ням акто­рів, де­ко­ра­цій і ре­кві­зи­ту на сце­ні, без пра­гне­н­ня під­ко­ри­ти всі еле­мен­ти ви­ста­ви єди­но­му за­ду­му і пев­но­му жан­ро­во-сти­льо­во­му кон­це­пту. Ни­ні те са­ме. Та і як іна­кше, ко­ли на зйом­ку одні­єї се­рії від­во­дя­ться лі­че­ні дні? Яка там уже ре­жи­су­ра? Тут не до жи­ру... У да­но­му, ска­жі­мо, ра­зі чо­ти­ри се­рії зня­то за 22 дні. Від­так у на­тур­них епі­зо­дах не- має ні ве­сни, ні зи­ми, ні лі­та, а тіль­ки якась се­ре­дньо-осі­н­ня по­го­да. Від­так се­лян­ські са­ди­би, їх про­стір не має жо­дної ін­ди­ві­ду­аль­но­сті, як, вла­сне, і про­стір ха­тній то­що. Про­дю­се­ри — от хто ни­ні пра­вить бал, от в чи­їх го­ло­вах скла­да­ю­ться за­ду­ми і хто кон­тро­лює про­су­ва­н­ня ідей до екра­на. Якість філь­му ви­зна­ча­є­ться які­стю ро­бо­ти про­дю­сер­ської гру­пи, ось що. По­ста­нов­ни­ку (са­ме так, без до­дан­ку сло­ва «ре­жи­сер») ли­ша­є­ться ви­ко­ну­ва­ти фун­кції об­слу­ги.

Зві­сно, це мо­жна за­су­джу­ва­ти. Одна­че ж зга­да­є­мо: на те­ле­ба­чен­ні скла­лась і діє своя еко­но­мі­ка, тут не­має дар­мо­вих гро­шей, як це бу­ває з фі­нан­су­ва­н­ням за дер­жав­ний кошт. Пі­ньон­зи тут ра­ху­ють, а то­му най­за­тра­тні­ший пе­рі­од, зні­маль­ний, ско­ро­чу­ють до мі­ні­му­му. Зні­ма­ти у зби­ток ні­хто не до­зво­лить — отож кру­тись! Та­ка си­ту­а­ція мо­же змі­ни­ти­ся тіль­ки за одні­єї умо­ви — ко­ли все це на­бу­де справ­жньо­го ін­ду­стрі­аль­но­го роз­ма­ху, ко­ли ри­нок на­пов­ни­ться ти­ми са­ми­ми грі­шми. Всі зна­ють ни­ні, що в США про­сто роз­квіт те­ле­се­рі­аль­но­го кі­но, яке — і за які­стю, і за об ся­га ми вкла день у ви роб ниц тво — ма­ло чим по­сту­па­є­ться ве­ли­ко­му кі­но­те­а­траль­но­му кі­но. За пра­виль­ної стра­те­гії і та­кти­ки роз­ви­тку ми мо­же­мо так са­мо роз­ви­ну­тись і ді­ста­тись прин­ци­по­во ін­ших і кіль­кі­сних, і які­сних по­ка­зни­ків...

Ще один сум­нів ви­кли­ка­ло за­про­ше­н­ня на го­лов­ні ро­лі у «Сто­літ­ті Яко­ва» май­же ви­клю­чно те­а­траль­них акто­рів. Бу­дуть не­са­мо­ви­то акцен­ту­ва­ти чут­тє­ві мо­мен­ти ро­лі, бу­дуть на­гра­ва­ти, як це й во­ди­ться в се­рі­аль­них по­ло­тнах. Те­ле­ві­зій­ний те­атр на­зи­ва­є­ться. Вті­ша­ла при­су­тність в гру­пі одно­го з кра­щих ві­тчи­зня­них опе­ра­то­рів Іго­ря Іва­но­ва та ви­со­ко­кла­сно­го ху­до­жни­ка, ве­те­ра­на на­шо­го кі­но Сер­гія Бр­же­стов­сько­го. Та й по­ява у кар­ти­ні Свя­то­сла­ва Ва­кар­чу­ка (сло­ва з йо­го пі­сні «Не йди» та обра­ні мною для на­зви гла­вок мо­єї стат­ті), вку­пі з Ми­ки­тою Мой­се­є­вим, га­ран­ту­ва­ла не­по­втор­ність му­зи­чної фа­кту­ри.

«ТАК ПРО­СТО СКЛАЛОСЬ, ЩО АНГЕЛАМ ВДАЛОСЬ НЕ ВСЕ...»

Пер­ша се­рія («Уля­на») по­ча­сти під твер ди ла мої по бо ю ван ня. Про укра­де­не ща­стя Яко­ва Ме­ха, йо­го не­са­мо­ви­то-при­стра­сну лю­бов до су­сід­ської дів­чи­ни Уля­ни, з не­о­дмін­ним фі­а­ско­вим три­ку­тни­ком, у яко­му хтось та про­грає... Ме­ло­дра­ма, де на пер­шо­му пла­ні світ по­чут­тів, усе ін­ше не так ва­жли­во. Вра­же­н­ня те­а­траль­но­го ко­ну, з мі­ні­му­мом де­ко­ра­цій. І з мі­ні­му­мом по­лі­ти­чних і влас не іс то рич них по дро биць. Ба біль­ше, за­бі­га­ю­чи на­пе­ред ска­жу, що фільм зро­бле­но в ре­жи­мі ма­кси­маль­ної то­ле­ран­тно­сті. Тут па­нує і пе­ре­ма­гає люд­ське бла­го­род­ство. Дві жін­ки (Уля­на і Зо­ся) ді­лять одно­го чо­ло­ві­ка, одна­че зна­хо­дять між со­бою спіль­ну мо­ву і якесь, ска­за­ти б, ін­тим­но-ро­дин­не по­ро­зу­мі­н­ня. Так са­мо чо­ло­ві­ки, Яків і Ти мо­фій, що б’ються за Уля­ну, одна­че ж втра­пля­ють до то­го са­мо­го єди­но­го ро­дин­но­го ко­ла.

Ба біль­ше. Єв­рей­ська ро­ди­на, Гер­шель і Гол­да, що три­ма­ють кор­чму (за ра­дян­ських ча­сів «Чай­ну») і ні­би ж ма­ли по­ста­ти в тра­ди­цій­ній ро­лі ви­зи­ску­ва­чів, так са­мо впи­су­ю­ться в па­трі­ар­халь­не ко­ло ко­ле­кти­ву, де пра­вить бал до­ві­ра й го­тов­ність під­три­ма­ти бли­жньо­го. По­ля­ки у філь­мі так са­мо свої, до укра­їн­ців став­ля­ться за­ма­ло не по-ро­дин­но­му. На­віть нім­ці — й ті не бо­зна-які по­сі­па­ки. Ло­гі­ка тут без­сум­нів­но при­су­тня — у ме­ло­дра­мі (а тут тор­же­ству­ють її за­ко­ни) ма­ють сенс тіль­ки люд­ські по­чу­т­тя, ма­кси­маль­но очи­ще­ні від по­лі­ти­чних і со­ці­аль­них ре­а­лій. Лю­ди­на тут є та­кою, якою во­на є, тут во­на са­ма се­бе ро­бить, са­му се­бе тво­рить, а не якісь істо­ри­чні ко­лі­зії.

Тіль ки біль­шо­виць кий ре жим ви па дає з ці­єї ло гі ки. Чис лен ні імі - та цій ні убив ст ва ( чет вер та се рія, «Фі­нал»), ко­ли ен­ка­ве­ди­сти ни­щать ці лі се лянсь кі сім’ ї під ви гля дом во­я­ків УПА, не ма­ють і не мо­жуть ма­ти жо­дно­го ви­прав­да­н­ня. Би­ти­ся, бо­ро­ти­ся одне з одним — що ж, це при­ро­дно, але тіль­ки за умо­ви, що це від кри тий ви яв людсь ко го єс т ва, ко­ли ви­хо­диш на герць з від­кри­тим за бра лом. Одна че Со ві ти при бра ли ін­шу сти­лі­сти­ку — про­го­ло­шу­ва­ні гас ла не ма ють жод но го сто сун ку до ре аль них дій. « Со вет ская власть за­щи­тит ка­ждо­го» — на­справ­ді все з то­чні­стю до нав­па­ки. Так є в ро­ма­ні Во ло ди ми ра Ли са, так є у філь мі « Сто літ тя Яко ва » , і важ ко з цим не по го ди тись.

При­ро­дність по­чут­тів — на цьо­му сто­їть кар­ти­на і в цьо­му я зна­хо­джу при­ми­ре­н­ня моє з її ав­то­ра­ми. Тим біль­ше, що ця при­ро­дність ви­яв­ляє се­бе у по­слі­дов­но­сті сти­льо­вих уста­но­вок — пей­за­жні пла­ни при­ро­ди, що зав­ми­рає у плав­бі від лі­та до осе­ні, від збу­ре­н­ня по­чут­тів до їх гар­мо­ні­за­ції на ди­во то­чно ви­ра­жа­ють основ­ну кон­це­пцію філь­мо­во­го текс­ту. Бо істо­рія — у цій ло­гі­ці — скла­да­є­ться із се­гмен­тів, в ко­жній з яких є збу­ре­н­ня, емо­цій­ний драйв, який ви­вер­шу­є­ться ба­лан­су­ва­н­ням емо­цій, їх під­ко­ре­н­ням основ­ній ме­ті люд­сько­го жи­т­тя: йо­го ста­бі­лі­за­ції й на­пов­нен­ні ду­хов­ни­ми ім­пуль­са­ми. На­пов­нен­ні зу­си­л­ля­ми са­мих лю­дей, і са­ме то­му, як спів­ає Ва­кар­чук, тут на­віть ангелам «вдалось не все». Лю­ди­ні вда­ло­ся біль­ше!

В ота­кій ра­мі по­стає ці­ле сто­лі­т­тя істо­рії во­лин­сько­го се­ла За­го­ря­ни. Бла­го­род­ство по­чут­тів обрам­ле­но ду­хов ни ми ім пуль са ми, які пе ре ма - га­ють... Опе­ра­то­ро­ві Іго­рю Іва­но­ву ре­спект — от сю ві­зу­аль­ну обме­же­ність (сто ро­ків у філь­мі одна й та ж осінь) він зу­мів обер­ну­ти на ми­сте­цьку па­ра­ди­гму, за якою образ осе­ні як по­ри істо­рії. Ми­мо­хіть зга­да­ла­ся ле­ген­дар­на кни­га Йо­хна Хей­зин­ги «Осінь Се­ре­дньо­віч­чя», з її, до ре­чі, акцен­том на ли­цар­стві та ли­цар­ській ідеї.

«ПОБУДЬ ЗІ МНОЮ,

І НАЙ ЗНИКНЕ ВСЕ...»

Се ред оче вид них для ме не до - сто­їнств філь­му є рі­вень актор­ських ро­біт. Так, акто­ри зде­біль­шо­го те­а­траль­ні, одна­че ко­жен з до­сві­дом ро­бо­ти у те­ле­ві­зій­но­му кі­но. А Ста­ні­слав Бо­клан з до­сві­дом ро­бо­ти у філь­мах для ве­ли­ко­го кі­но­те­а­траль­но­го екра­ну — до­сить при­га­да­ти тіль­ки «По­во­дир» Ле­ся Са­ні­на та йо­го роль ко­бза­ря Іва­на Ко­чер­ги. Тут так са­мо роль з до­во­лі скла­дним гри­мом. Зі­гра­ти сто­лі­тньо­го чо­ло­ві­ка — до­сі по­ді­бне вда­ва­ло­ся тіль­ки ле­ген­дар­но­му акто­ро­ві Ми­ко­лі На­дем­сько­му, який за­мо­ло­ду зі­грав Ві­чно­го ді­да у Дов­жен­ко­вій «Зве­ни­го­рі». На сто­лі­тньо­го Бо­клан усе ж не ви­гля­дає, за­те ду­же то­чно ві­ді­грає всі ню­ан­си лю­ди­ни, чий жит­тє­вий до­свід слу­гує мо­раль­ним ком­па­сом за будь-яких жит­тє­вих об­ста­вин.

Дві цен т раль ні жі но чі ро лі — Уля­ни і Зо­сі — зі­гра­ні актри­са­ми Ган­ною То­пчій (Ки­їв­ський те­атр дра­ми і ко­ме­дії на лі­во­му бе­ре­зі Дні­пра) і Лю­дми­лою За­гор­ською (Ки­їв­ський те­атр на Ли­пках) зі­гра­ні по-рі­зно­му. У То­пчій пе­ре­пад бур­хли­вих емо­цій та їх упо­ко­ре­н­ня, у За­гор­ської (пе­ред­усім у дру­гій се­рії, яка так і зве­ться — « Зо ся » ) — шля хет ність поль сь кої жін­ки, ди­во­ви­жне ча­сом бла­го­род­ство (осо­бли­во в епі­зо­ді, ко­ли во­на ки­да­єть ся ря ту ва ти сво їх од но сель ців, яких во­я­ки Ар­мії Кра­йо­вої вже при­го­ту­ва­ли­ся спа­ли­ти на пом­сту). За­гор­ська ви­гля­дає ефе­ктні­ше, одна­че й То­пчій до­ве­ла свою пер­спе­ктив­ність — га­даю, за спри­я­н­ня те­а­траль­них і кі­не­ма­то­гра­фі­чних муз во­на мо­же ви­ро­сти у справ­ді по­мі­тну по­стать.

Ро­ман Лу­цький (Іва­но-Фран­ків­ський те­атр) у ро­лі мо­ло­до­го Яко­ва і Оле­ксандр Пе­че­ри­ця (На­ціо­наль­ний те­атр ім. І. Фран­ка) ціл­ком до­стой­но упо­ра­ли­ся з до­во­лі не­про­сти­ми ро­ля­ми, за яки­ми тра­ди­ція п’єс і ви­став ще те­а­тру ко­ри­фе­їв кін­ця ХІХ сто­лі­т­тя (себ­то якраз те­а­траль­на тра­ди­ція). Ме­ло­дра­ма­ти­чні ко­лі­зії гра­ти ні­би­то й не так уже скла­дно — тре­ба ли­шень не пе­ре­да­ти ку­ті ме­ду у са­мо­ви­яві емо­цій. Одна­че ж це кі­но, і оби­два акто­ри пам’ята­ють про це, пра­кти­чно ні­де не впа­да­ю­чи в те­а­траль­ність пла­сти­ки. Ві­риш у бла­го­ро­дну огран­ку їх емо­цій­них збу­рень, ві­риш в лю­дей, які справ­ді пе­ре­тво­рю­ють се­бе і са­ме жи­т­тя. Хо­ча во­но якось не ду­же-то й змі­ню­є­ться — ось же прав­ну­ка Яко­ви­но­го за­би­ра­ють на вій­ну, сьо­го­ча­сну вже, на Дон­ба­сі...

Усе ж вра­же­н­ня, що — по­при всі не­до­лі­ки — ав­то­рам філь­му вда­ло­ся ма­кси­маль­но пом’яши­ти по­ста­но­во­чний мі­ні­ма­лізм і ство­ри­ти до­во­лі ви­ра­зну і до­во­лі стиль­ну вер­сію сі­мей­ної са­ги. Це дав­но вже про­си­ло­ся на екран. І ось, на­ре­шті. То­му й не див­ною є та хви­ля гля­да­цької вдя­чно­сті, яка ви­хлю­пну­ла­ся на ін­тер­не­тів­ські, ска­жі­мо, сто­рін­ки, де є і на­рі­ка­н­ня, одна­че во­ни у мен­шо­сті. Хо­че­ться спо­ді­ва­ти­ся, що за цим кро­ком по­слі­ду­ють й ін­ші. Ну, скіль­ки ж мо­жна ро­би­ти ви­гляд, що ми жи­ве­мо в то­му са­мо­му Рус­ском мі­рє?

ФОТО НАДАНО ПРЕС-СЛУЖБОЮ «1+1»

ФОТО НАДАНО ПРЕС-СЛУЖБОЮ «1+1»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.