Кіль­ка слів на за­хист Клю­чев­сько­го...

Про ви­ступ Президента По­ро­шен­ка на зу­стрі­чі зі сту­ден­та­ми-істо­ри­ка­ми: чо­му кон­кре­тні вчин­ки є ва­жли­ві­ши­ми, ніж пра­виль­ні га­сла

Den (Ukrainian) - - Подробиці - Ігор СЮНДЮКОВ, «День» Пі­дго­ту­вав Ва­лен­тин ТОРБА, «День»

жов­тня Пре­зи­дент Укра­ї­ни зу­стрів­ся (як від­зна­ча­ло­ся, у «не­фор­маль­ній атмо­сфе­рі») зі сту­ден­та­ми Ки­їв­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка — май­бу­тні­ми істо­ри­ка­ми та їхні­ми на­став­ни­ка­ми — ви­кла­да­ча­ми. Спо­ча­тку про по­зи­тив­ну скла­до­ву вра­жень від ці­єї акції, яка від­бу­ла­ся з на­го­ди 150-річ­чя від дня на­ро­дже­н­ня Михайла Гру­шев­сько­го.

По-пер­ше, не мо­жна не ві­та­ти сам факт та­кої зу­стрі­чі. Гла­ва дер­жа­ви слу­шно від­зна­чив, що істо­ри­ки ви­ко­ну­ють осо­бли­во від­по­від­аль­ну мі­сію під час ін­фор­ма­цій­ної вій­ни (по су­ті, ін­фор­ма­цій­ної агре­сії), що розв’яза­ла су­про­ти нас Ро­сій­ська Фе­де­ра­ція. «І го­лов­на зброя су­ча­сно­го укра­їн­сько­го істо­ри­ка в цій бо­роть­бі — це прав­да, це фа­кти». Зцим важ­ко не по­го­ди­тись.

По-дру­ге, до­во­лі ва­жли­вою є та­ка те­за з ви­сту­пу Пе­тра По­ро­шен­ка: «На від­мі­ну від агре­со­ра, нам не по­трі­бно ви­га­ду­ва­ти істо­рію». Адже ми «не кра­ли ні в ко­го ані на­зви сво­єї кра­ї­ни, ані сво­єї істо­рії, ані істо­ри­чних ге­ро­їв». За­ува­жи­мо, що «День» жорс­тко й дав­но від­сто­ює са­ме цю дум­ку, зокре­ма, в на­ших ви­да­н­нях «Укра­ї­на Incognita» (2002 р.), «Дві Ру­сі» (2003), а осо­бли­во — «Си­ла м’яко­го зна­ка» (2011), «По­вер­не­н­ня в Цар­го­род» (2015), «Се­стра моя, Со­фія» (2016). Тим біль­ше ті­шить, що цей «по­сил» про­зву­чав за­раз (зда­є­ться, ма­ло не впер­ше в укра­їн­ській но­ві­тній істо­рії на та­ко­му рів­ні) з вуст Президента.

По-тре­тє, зна­мен­ни­ми є сло­ва Пе­тра По­ро­шен­ка: «Пе­ре­ко­на­ний, істо­рію Укра­ї­ни ма­ють ре­тель­но і в обов’яз­ко­во­му по­ряд­ку ви­вча­ти усі укра­їн­ські сту­ден­ти в усіх ви­шах. А для укра­їн­ських істо­ри­ків на­ре­шті на­став час ви­хо­ди­ти з ти­ші на­у­ко­вих ка­бі­не­тів й рі­шу­че спіл­ку­ва­ти­ся з ши­ро­кою гро­мад­ські­стю». Це — ціл­ком слу­шна дум­ка. Ли­ше три ма­лень­кі ре­мар­ки. А як що­до «ви­но­ше­них» у МОН Укра­ї­ни про­е­ктів ско­ро­че­н­ня на­вчаль­них го­дин на ви­кла­да­н­ня істо­рії у ви­шах? Ідея, слід ро­зу­мі­ти, від­ки­ну­та оста­то­чно? Це по-пер­ше. По-дру­ге, як що­до фі­нан­су­ва­н­ня гу­ма­ні­тар­ної на­у­ки в Укра­ї­ні, зокре­ма, істо­ри­чної (як ака­де­мі­чної, так і у ви­шах)? Ре­аль­но рі­вень цих ко­штів є ка­та­стро­фі­чно мі­зер­ним. І, от­же, кра­си­ві сло­ва ли­ша­ю­ться кра­си­ви­ми сло­ва­ми. І, на­ре­шті, по-тре­тє. «День» мо­же від­вер­то і без хи­бної скром­но­сті ска­за­ти про се­бе, що ми не «си­ді­ли у ти­ші ка­бі­не­тів», а, не роз­ра­хо­ву­ю­чи на під­трим­ку дер­жа­ви, про­во­ди­ли свою укра­їн­ську гу­ма­ні­тар­ну по­лі­ти­ку, по­трі­бну су­спіль­ству. І ро­би­мо це вже 20 ро­ків. Ми пра­гну­ли зро­би­ти свій вне­сок у ста­нов­ле­н­ня гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства в Укра­ї­ні (ще до 1999 ро­ку), пра­гну­ли «пра­цю­ва­ти з су­спіль­ством», до­но­си­ти до лю­дей єв­ро­пей­ські цін­но­сті у важ­кі ро­ки ав­то­ри­тар­ної вла­ди Ку­чми й Яну­ко­ви­ча, а в остан­ні ро­ки — пра­гне­мо змі­ни­ти наш на­ціо­наль­ний ха­ра­ктер. Бо якщо це не зро­би­ти — зав­жди при вла­ді бу­дуть по­лі­ти­ки, що зо­се­ре­дже­ні не на Укра­ї­ні, а на «ве­ли­ко­му ми­ско­бор­стві» (Лі­на Ко­стен­ко), які пра­гнуть не змі­ни­ти си­сте­му, а під­ла­шту­ва­ти її під се­бе. Все ска­за­не — жо­дною мі­рою не са­мо­пі­ар, а про­сто об’єктив­ні фа­кти.

І, на­ре­шті, про не ду­же при­єм­ні для «кер­ма­ни­чів» з Бан­ко­вої ре­чі. Тра­ге­дія (це сло­во — не пе­ре­біль­ше­н­ня) су­ча­сної Укра­ї­ни в то­му, що аб­со­лю­тно, 100% пра­виль­ні сло­ва, ска­за­ні на ви­що­му дер­жав­но­му рів­ні, як і в да­но­му ра­зі (а кри­те­рії тут ма­ють бу­ти осо­бли­во жорс­тки­ми), не під­крі­пле­ні ре­аль­ни­ми, ціл­ком кон­кре­тни­ми спра­ва­ми, не­ми­ну­че (са­ме так!) став­лять під сум­нів го­лов­не в цій си­ту­а­ції — щи­рість. А, зна­чить, і до­ві­ру до вла­ди. Не­ви­ко­на­ні обі­цян­ки (той са­мий по­пу­лізм, яким грі­шить да­ле­ко не ли­ше опо­зи­ція) де­валь­ву­ють кра­си­ві, чу­до­ві сло­ва. Адже чи­ма­ло лю­дей все це пам’ята­ють.

Хо­ті­ло­ся б зга­да­ти і про «куль­ту­ру ци­ту­вань» тих, хто го­ту­вав ви­ступ Президента. Ці лю­ди по­ста­ви­ли гла­ву дер­жа­ви у, м’яко ка­жу­чи, не­зру­чне ста­но­ви­ще. Адже ви­слів з про­мо­ви па­на По­ро­шен­ка: «Істо­рія — не вчи­тель­ка, а на­гля­дач, во­на не вчить, а ка­рає» — це пря­ме, ціл­ко­ви­те за­по­зи­че­н­ня ві­до­мої дум­ки ве­ли­ко­го ро­сій­сько­го істо­ри­ка Ва­си­ля Клю­чев­сько­го, без по­си­ла­н­ня на дже­ре­ло... Не ду­же вті­шний ви­хо­дить кон­текст, якщо вду­ма­тись!

Во­ло­ди­мир ПАНЧЕНКО, до­ктор фі­ло­ло­гі­чних на­ук, про­фе­сор На­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту «Ки­є­во-Мо­ги­лян­ська ака­де­мія»:

— Ле­кція Президента По­ро­шен­ка бу­ла ви­го­ло­ше­на з на­го­ди 150-річ­чя від дня на­ро­дже­н­ня Михайла Гру­шев­сько­го, тож зро­зумі­ло, що якась ча­сти­на її сто­су­ва­ла­ся са­ме цьо­го істо­ри­ка й по­лі­ти­ка. Ва­жли­вим був, зокре­ма, акцент на то­му, що Гру­шев­ський-істо­рик «по­вер­нув» укра­їн­цям ане­ксо­ва­ну Мо­ско­ві­єю у ча­си Пе­тра І ча­сти­ну на­шо­го спад­ку — Русь. Не­дар­ма ж свою основ­ну пра­цю він на­звав «Істо­рі­єю Укра­ї­ни­Ру­си»! При­га­дую, в 1991-му, ко­ли про­го­ло­шу­вав­ся Акт про не­за­ле­жність, по­ста­ло пи­та­н­ня, як на­зи­ва­ти­ся на­шій дер­жа­ві. Дми­тро Пав­ли­чко то­ді ви­гу­кнув: «Укра­ї­на!» А бу­ли й ін­ші про­по­зи­ції, на­при­клад — «Ре­спу­блі­ка Укра­ї­на». Хтось, зда­є­ться, зга­ду­вав і про «Укра­ї­ну-Русь». Хто­зна, мо­же, са­ме так, за Гру­шев­ським, бу­ло б най­кра­ще. То­ді б зро­зумі­лі­ше бу­ло для ба­га­тьох удо­ма й за кор­до­ном, чи­ї­ми спад­ко­єм­ця­ми ми є. Бо ж, ба­чи­те, й до­сі не раз зву­чить з уст по­лі­ти­ків: «Укра­ї­на — мо­ло­да дер­жа­ва...» А тре­ба по­стій­но на­га­ду­ва­ти про по­над ти­ся­чо­лі­тню істо­рію на­шої дер­жав­но­сті...

У ле­кції Президента бу­ла й «аку­ра­тна» кри­ти­ка вбік Гру­шев­сько­го-по­лі­ти­ка: мов­ляв, не тре­ба ро­би­ти з ньо­го іко­ну; він жив у кон­кре­тних по­лі­ти­чних об­ста­ви­нах, от­же — мав свої ілю­зії, до­пу­скав­ся по­ми­лок... Ясна річ, до­пу­скав­ся. А хі­ба ни­ні­шній Пре­зи­дент їх не до­пу­ска­є­ться? Про­сто по­лі­ти­кам тре­ба бу­ти го­то­вим до то­го, що істо­рія — су­во­рий су­д­дя, і не вар­то ди­ву­ва­ти­ся (чи, тим па­че, сер­ди­ти­ся) ко­ли й су­ча­сни­ки-спів­ві­тчи­зни­ки щось ка­жуть кри­ти­чно­го на їхню адре­су. Не вар­то до­ві­ря­ти «сви­ті», яка ка­же «зна­чи­тель­но- му ли­цу», що він най­кра­щий і без­грі­шний. То­ді й по­ми­лок бу­де мен­ше.

Гру­шев­ський, між ін­шим, був ду­же ам­бі­тною, сла­во­лю­бною лю­ди­ною; він ви­зна­вав тіль­ки пер­ші ро­лі за со­бою, був схиль­ний до ін­триг. Так са­мо й Вин­ни­чен­ко. І Пе­тлю­ра. Не­по­мір­ні ам­бі­ції біль­ших і мен­ших во­ждів зав­жди ви­ла­зи­ли бо­ком для Укра­ї­ни...

А да­лі Пе­тро Порошенко ска­зав не без іро­нії, що якщо вже за щось і дя­ку­ва­ти Пу­ті­ну, то за те, що він до­по­міг нам звіль­ни­ти­ся від ілю­зій що­до ба­га­то­ве­ктор­но­сті. А ось це вже дар­ма! Не­має за що дя­ку­ва­ти Пу­ті­ну, на­віть з іро­ні­єю на ву­стах. Бо ж звіль­ня­ти­ся від вла­сних ілю­зій кра­ще без то­го стра­шно­го до­сві­ду, що йо­го здо­бу­ває Укра­ї­на про­тя­гом май­же ось уже трьох ро­ків. І кра­ще об­хо­ди­ти­ся без та­ких «по­мі­чни­ків», як Пу­тін. Про­сто по­лі­ти­кам тре­ба чи­та­ти книж­ки. Зокре­ма — з істо­рії Укра­ї­ни. Ко­ли мі­ністр обо­ро­ни Пол­то­рак ка­же: «Хто б міг по­ду­ма­ти, що Ро­сія на нас на­па­де?», я най­пер­ше хо­тів би за­пи­та­ти мі­ні­стра, які книж­ки він чи­тав. Чи ду­мав він над істо­рі­єю Укра­ї­ни хо­ча б остан­ніх 400 ро­ків? Чи ві­до­мі йо­му сло­ва Юрія Ше­ве­льо­ва (ба­га­то-ба­га­то ра­зів по­вто­ре­ні на сто­рін­ках га­зе­ти «День»!), про те, що се­ред трьох го­лов­них Укра­ї­ни най­пер­шим во­ро­гом є Мо­ско­вія (дру­гий во­рог — ко­чу­бе­їв­щи­на, себ­то «п’ята ко­ло­на», тре­тій — про­він­ці­а­лізм)? Ці сло­ва бу­ли на­пи­са­ні ще в да­ле­ко­му 1954 ро­ці...

І чи до­во­ди­лось йо­му (як, зви­чай­но, й ін­шим укра­їн­ським по­лі­ти­кам, — і мер­твим, і жи­вим, і не­на­ро­жден­ним) ана­лі- зу­ва­ти хід і ло­гі­ку ГІБРИДНОЇ ро­сій­сько-укра­їн­ської вій­ни 1917—1920 ро­ків? То­ді теж біль­шо­ви­ки у Мо­скві за­яв­ля­ли: «На­ших там нет! Это они ме­жду со­бой во­ю­ют: ре­во­лю­ци­он­ная украин­ская ар­мия — и ки­ев­ские на­ци­о­на­ли­сты...». 12 лю­то­го 1919 ро­ку, уві­йшов­ши в Київ, Щорс і не при­хо­ву­вав то­го, що йо­го за­го­ни озбро­ї­ли, під­го­ту­ва­ли до по­хо­ду на Київ у Кур­ську(!), і зро­би­ла це, зві­сно ж, «со­вєт­ская Рос­сия»...

І так бу­ло зав­жди. Пе­тро І — Єка­тє­рі­на ІІ — Лє­нін із Тро­цьким — Пу­тін — всі во­ни злі­пле­ні з одно­го ім­пер­сько­го ті­ста. І зми­ри­ться Ро­сія з фа­ктом існу­ва­н­ня дер­жа­ви Укра­ї­на тіль­ки пі­сля то­го, як са­ма роз­па­де­ться (а во­на на це істо­ри­чно при­ре­че­на). Так що на­би­рай­мо­ся ду­ху, спо­кою не бу­де. Аж по­ки Ро­сія не по­вер­не­ться до «іскон­них» роз­мі­рів Мо­ско­вії...

Ка­жу за­раз про істо­ри­чну азбу­ку, яка ма­ла б бу­ти й азбу­кою по­лі­ти­чною. Жаль, що во­на ду­же по­віль­но за­сво­ю­є­ться на­ши­ми пра­ви­те­ля­ми рі­зно­го ча­су й ка­лі­бру. По­лі­ти­кам по­трі­бна сер­йо­зна істо­ри­чна осві­та. Без неї во­ни вко­тре бу­дуть ди­ву­ва­ти­ся: «Хто б міг по­ду­ма­ти?» І по­тім «дя­ку­ва­ти­муть», що хтось із во­ро­гів чо­гось нас на­вчив...

«БУДЬ-ЯКІ КРО­КИ НА­ЗУ­СТРІЧ ВІТАЮТЬСЯ»

Ки­ри­ло ГАЛУШКО, ко­ор­ди­на­тор гро­мад­сько­го про­сві­тни­цько­го про­е­кту «Likбез. Істо­ри­чний фронт» (як пу­блі­чний істо­рик стар­ту­вав у га­зе­ті «День»):

— Що я осо­би­сто ба­чу в яко­сті пер­спе­ктив, ви­хо­дя­чи зі ска­за­но­го Пре­зи­ден- том: за­раз є, на від­мі­ну від ча­сів Ющен­ка, пев­ні ін­стру­мен­ти ви­ко­ри­ста­н­ня гро­мад­ської актив­но­сті істо­ри­ків. Дер­жа­ва в цьо­му пла­ні є не­ефе­ктив­ною, але є рі­зні іні ці а ти ви, зок ре ма наш про ект «Likбез. Істо­ри­чний фронт», який мо­же про­су­ва­ти ідеї че­рез Гро­мад­ську ра­ду при Пре­зи­ден­то­ві Укра­ї­ни з пи­тань на­ціо­наль­ної єд­но­сті. Во­че­видь, ми на­вряд чи отри­ма­є­мо дер­жав­ні ко­шти чи щось та­ке, але це пев­на нор­ма­тив­на офі­цій­на під­трим­ка, звер­та­н­ня до ві­домств, при­му­шу­ва­н­ня їх, щоб во­ни ро­би­ли свою ро­бо­ту. Тоб­то пев­ні зру­ше­н­ня в цьо­му сен­сі є. Та­кий рі­вень ува­ги до­зво­ляє нам ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти дер­жав­ні ін­сти­ту­ти і ти­сну­ти на них, щоб во­ни при­найм­ні сво­єю бай­ду­жі­стю не зу­пи­ня­ли хо­ро­ші гро­мад­ські іні­ці­а­ти­ви. Будь-які кро­ки на­зу­стріч вітаються. Ми лю­ди ске­пти­чні, жо­дних ілю­зій не ма­є­мо. Але що ме­ні при­єм­но — на від­мі­ну від ори­гі­наль­них уяв­лень президента Ющен­ка про істо­рію Укра­ї­ни сьо­го­дні не про­зву­ча­ло ні­чо­го ори­гі­наль­но­го, тоб­то, на­скіль­ки я ро­зу­мію, Пре­зи­дент спи­ра­є­ться на нор­маль­не екс­пер­тне істо­ри­чне се­ре­до­ви­ще і не на­ма­га­є­ться чо­гось ви­га­да­ти. Звер­та­н­ня до то­го, щоб істо­ри­ки акти­ві­зу­ва­ли свою спів­пра­цю з су­спіль­ством, не мі­сти­ло жо­дних про­по­зи­цій іде­о­ло­гі­чно­го ха­ра­кте­ру чи на­стій­ли­вих ре­ко­мен­да­цій. Тоб­то ли­ше від актив­них істо­ри­ків за­ле­жить, які бу­дуть від них про­по­зи­ції, ви­мо­ги до дер­жа­ви, що за­да­ва­ти їй пи­та­н­ня і че­ка­ти від­по­від­ей.

«КЕРМАНИЧІ МА­ЛИ Б КО­РИ­СТУ­ВА­ТИ­СЯ НА­ДБА­Н­НЯМ «Дня»

Ста­ні­слав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, до­ктор істо­ри­чних на­ук:

— Про те, що Пу­тін зро­бив «по­слу­гу» для Укра­ї­ни тим, що на­пав на нас і та­ким чи­ном ого­лив свої на­мі­ри та про­де­мон­стру­вав хто є хто, я не­о­дно­ра­зо­во ви­слов­лю­вав в сво­їх ста­т­тях, які дру­ку­ва­лись в га­зе­ті «День». Пу­тін та­ким чи­ном сво­єю агре­сі­єю дій­сно об’єд­нав укра­їн­ський на­род. Я мо­жу зро­зу­мі­ти По­ро­шен­ка, адже він не фа­хі­вець і спи­ра­є­ться на той ма­те­рі­ал, який йо­му го­ту­ють спе­ці­а­лі­сти, ра­дни­ки та по­мі­чни­ки. Але ін­ко­ли чи­нов­ни­ки, які ма­ють ко­ри­сту­ва­тись ін­те­ле­кту­аль­ни­ми си­ла­ми і вті­лю­ва­ти їх, са­мі ве­дуть се­бе як на­у­ков­ці. Ча­сто та­ка дум­ка не є ква­лі­фі­ко­ва­ною.

Дум­ки, які ви­сві­тлив Порошенко в про­мо­ві на честь юві­лею Михайла Гру­шев­сько­го, ба­га­то ра­зів по­вто­рю­ва­лись в га­зе­ті «День». Я б не хо­тів силь­но кри­ти­ку­ва­ти Президента, адже вва­жаю, що він є тою осо­бою, на яку у нас за­ли­ши­лась на­дія. Про­те, на жаль, де­кла­ру­ю­ться ре­фор­ми, а фа­кти­чно ні­чо­го не ро­би­ться. На ко­го спо­ді­ва­ти­ся? Не вар­то ви­сту­па­ти ра­зом з усі­ма ти­ми тро­ля­ми, які огуль­но, з при­во­ду і без при­во­ду кри­ти­ку­ють Го­ло­ву дер­жа­ви. Але є ре­чі на які не­об­хі­дно звер­та­ти ува­гу. В оцін­ці са­мо­го Президента, так як і в оцін­ці істо­рії, ми всі ма­є­мо бу­ти ма­кси­маль­но від­по­від­аль­ни­ми. «День» вже 20 ро­ків, скіль­ки існує це уні­каль­не ви­да­н­ня, оби­рав істо­рію, як зброю, а не як зви­чай­ний по­сі­бник для са­мо­осві­ти. «День» во­ює за істин­ну су­ча­сну укра­їн­ську прав­ду і істин­ну укра­їн­ську істо­ри­чну прав­ду. Са­ме то­му вва­жаю, що керманичі ма­ли б ко­ри­сту­ва­тись її на­дба­н­ням і го­во­ри­ти про це. Для вер­хів­ки зре­штою має на­сту­пи­ти мо­мент, ко­ли тре­ба на­зи­ва­ти ре­чі сво­ї­ми іме­на­ми. Зокре­ма те, що ко­ї­ться на Дон­ба­сі не­об­хі­дно на­зи­ва­ти вій­ною, а не АТО.

Це тор­ка­є­ться і ба­га­тьох ін­ших істо­ри­чних і су­ча­сних аспе­ктів. Іна­кше це за­кін­чу­є­ться тим, що Укра­ї­на, яка сті­кає кров’ю, про­дає про­ду­кцію обо­рон­но­го зна­че­н­ня агре­со­ру. З та­ким під­хо­дом ми мо­же­мо втра­ти­ти і дер­жав­ність. Адже ні­що не го­во­рить про те, що Ро­сія в сво­їх зло­чин­них на­мі­рах зу­пи­ни­ться. Істо­рія Дав­ньої Ру­сі зо­се­ре­дже­на в Укра­ї­ні, на Ки­їв­ських па­гор­бах і про це ду­же до­бре ска­за­ла, зно­ву ж та­ки в га­зе­ті «День», Сві­тла­на Алє­ксі­є­вич. Про ці вкрай ва­жли­ві істо­ри­чні екс­кур­си роз­по­від­ає і Бі­бліо­те­ка «Дня», зокре­ма в кни­гах «Си­ла м’яко­го зна­ку» та «По­вер­не­н­ня в Цар­го­род». Я не знаю ін­шо­го ор­га­ну в на­шій пе­рі­о­ди­ці, щоб так при­скі­пли­во і вір­но звер­тав ува­гу на про­бле­ми істо­рії і уро­ки, які ми ма­є­мо мі­цно за­сво­ї­ти. Це су­ціль­на лі­нія «Дня». Ду­же при­кро, що Пре­зи­дент не звер­тає на це ува­ги, а якщо й звер­тає, то не по­си­ла­є­ться.

« День » вже 20 ро ків, скіль­ки існує це уні­каль­не ви­да­н­ня, оби­рає істо­рію як «зброю», а не як зви­чай­ний по сіб ник для са мо ос ві ти. «День» во­ює за істин­ну су­ча­сну укра­їн­ську прав­ду й істин­ну ук ра їнсь ку іс то рич ну прав ду. Са ме то му вва жаю, що кер ма ни чі дер жа ви ма ли б ко рис ту - ва­ти­ся йо­го на­дба­н­ням і го­во­ри­ти про це

ФО­ТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.