ЗАХОПЛЕННЯ

Ро­змо­ва з ки­їв­ським ху­до­жни­ком Оле­ксан­дром Жи­во­тко­вим про ко­льо­ри, Не­пал і одві­чні по­тре­би люд­ства

Den (Ukrainian) - - Культура -

На­ро­див­ся 31 бе­ре­зня 1964 р. в Ки­є­ві. За­кін­чив Ре­спу­блі­кан­ську ху­до­жню шко­лу ім. Т. Г. Шев­чен­ка (1975 — 1982) та Ки­їв­ський дер­жав­ний ху­до­жній ін­сти­тут (1981 — 1988). З1987 р. — уча­сник на­ціо­наль­них та за­ру­бі­жних ви­ста­вок. З1989 р. — член Спіл­ки ху­до­жни­ків Укра­ї­ни. З1992 р. — член гру­пи «Жи­во­пи­сний за­по­від­ник», в яку та­кож вхо­ди­ли Ті­бе­рій Сіль­ва­ші (фун­да­тор та ав­тор кон­це­пції), Оле­ксандр Ба­бак, Мар­ко Гей­ко, Ми­ко­ла Кри­вен­ко, Ана­то­лій Кри­во­лап. Ба­тько Олег Жи­во­тков (1933) і брат Сер­гій Жи­во­тков (1961—2000) — ху­до­жни­ки.

Один із про­від­них укра­їн­ських жи­во­пи­сців. Остан­ні ро­ки ба­га­то пра­цює з де­ре­вом.

ДИТИНСТВО

Я на­ро­див­ся в ро­ди­ні ху­до­жни­ка. Ми жи­ли на Трьо­хсвя­ти­тель­ській у ста­ро­му мо­на­стир­сько­му до­мі. Там під сте­лею ви­сів ве­ли­че­зний ста­рий ки­їв­ський аба­жур з ба­хро­мою, під ним сто­яв кру­глий стіл... Перш ніж на­вчи­ти­ся чи­та­ти, я роз­би­рав лі­те­ри на ко­рін­цях кни­жок — Па­уль Клеє, Мі­ро, Пі­кас­со. Олів­ця чи ру­чку мав по­стій­но; па­пір, сті­ни в кім­на­тах і в ту­а­ле­ті — все бу­ло в ма­люн­ках.

Ба­тько на­ді­ле­ний ди­во­ви­жним да­ром пе­да­го­гі­ки. Він не за­ва­жав, ли­ше спо­сте­рі­гав і ске­ро­ву­вав. Пі­зні­ше, в юно­сті, я мав зу­стріч із мо­їм дядь­ком, Ми­хай­лом Ру­да­ко­вим, у Мо­скві. Ве­ли­кий ху­до­жник і ди­во­ви­жна осо­би­стість. Він го­во­рив нам із бра­том: «По­ки мо­ло­ді — по­гли­най­те все, що ба­чи­те. Якщо ви силь­ні й гі­дні, то зре­штою від­ки­не­те зай­ве і ста­не­те са­ми­ми со­бою». Для ме­не це за­по­віт. Я ці­ка­вив­ся всім. Тим па­че, що ба­тько зі­брав бі­бліо­те­ку су­ча­сно­го ми­сте­цтва й чу­до­ву фо­но­те­ку. Ми з бра­том ба­чи­ли й слу­ха­ли най­кра­ще в жи­во­пи­сі, те­а­трі, му­зи­ці. Це бу­ло фан­та­сти­чно.

БАБУСЯ

Пер­ша ху­до­жни­ця в на­шо­му ро­ді — бабуся. Во­на на­вча­лась у Кі­рі­а­ка Ка­стан­ді (ви­да­тний оде­ський жи­во­пи­сець і пе­да­гог, 1852 — 1921. — Д.Д.). Уні­каль­на лю­ди­на, про­йшла всі ці ба­бе­лів­ські мо­мен­ти, роз­по­від­а­ла без­ліч істо­рій. Зві­сно, щось і при­брі­ху­ва­ла, але це теж ми­сте­цтво, так і на­ро­джу­ю­ться гар­ні ре­чі. Во­на зна­ла­ся з ба­га­тьма ав­то­ри­те­та­ми в Оде­сі 1910 — 1920-х, з Мі­шкою Япон­чи­ком. Ка­за­ла про ньо­го: «Так, бан­дит, але, Бо­же, який кра­сень!» Во­ни її лю­би­ли, по­пе­ре­джа­ли про по­гро­ми. Во­на бу­ла — та й є — сві­тлою лю­ди­ною. Ху­до­жни­ки не по­ми­ра­ють.

ВІДМОВА

Моя стар­ша до­чка ма­ла хист до обра­зо­твор­чо­го ми­сте­цтва. Але в 13 ро­ків ка­те­го­ри­чно від­мо­ви­ла­ся йти цим шля­хом. Ска­за­ла: « Го­ді пло­ди­ти цю ди­на­стію. Ку­ди я пі­сля те­бе?» Це му­дро і скла­дно, ще й у 13 ро­ків. За­раз во­на успі­шна у му­зи­ці й шоу-бі­зне­сі, знає, що та­ке пра­ця. Пи­ша­ю­ся її вчин­ком.

«ЖИ­ВО­ПИ­СНИЙ ЗА­ПО­ВІД­НИК»

«За­по­від­ник» — осно­ва для ме­не. Ба­га­то мо­їх дру­зів став­ля­ться до цьо­го пе­рі­о­ду по­сво­є­му, а для ме­не це со­ня­чні ро­ки, хо­ча й три­ва­ло це не­дов­го, як і «Па­ризь­ка ко­му­на» (спіль­но­та ху­до­жни­ків, яка ме­шка­ла і пра­цю­ва­ла у 1989—1994 рр. у ста­ро­му бу­дин­ку на ву­ли­ці Па­ризь­кої Ко­му­ни, ни­ні Ми­хай­лів­ській. — Д.Д.). Ти ра­дів успі­хам ін­ших. Усі ці­ка­ви­ли­ся, хто чим за­йма­є­ться. Ні­хто не за­зи­рав ін­шо­му в ки­ше­ню. Бу­ла ота­ка спіль­ність ща­стя.

БІЛИЙ

Пам’ятаю, в ме­не у 7 кла­сі не­стер­пно бо­лів зуб. Я шу­кав, ку­ди се­бе по­ді­ти, і звер­нув ува­гу на білий стан, де мій біль вщу­хав. А ще ди­тя­чі ко­шма­ри за­фар­бо­ву­вав бі­лою фар­бою. У ві­кнах же чор­ти, так? І ти для то­го, аби з ни­ми впо­ра­ти­ся, ви­зи­ра­єш з-під ков­дри і по­дум­ки за­фар­бо­ву­єш їх бі­лим. Та­кі вла­сні від­кри­т­тя.

ЧЕР­ВО­НИЙ

Я, ко­ли впер­ше при­їхав у Не­пал, то не знав, ку­ди там по­да­ти­ся. Ін­ший світ. Ме­не по­тім у Ки­є­ві роз­пи­ту­ва­ли, що я звід­ти при­віз — но­ві ро­бо­ти, етю­ди? Я не міг від­по­ві­сти — на­стіль­ки змі­ни­ла­ся моя сві­до­мість. І ли­ше ко­ли огов­тав­ся, то зро­зу­мів. Я при­віз звід­ти чер­во­ний тон. Це ри­ту­аль­ний по­ро­шок, це кров жер­тов­них тва­рин, там ту­ші ро­зби­ра­ють на ву­ли­ці, все те­че. Він там усю­ди. Зем­ля про­ся­кну­та ним.

ВІД­ЧУ­Т­ТЯ ПРОПОРЦІЙ

Я не пра­гну ори­гі­наль­но­сті. Я не оби­рав чор­но­го, сі­ро­го, бі­ло­го. Про­сто ду­же ра­но, ще ро­ків у п’ять, у ме­не сфор­му­ва­ло­ся від­чу­т­тя вла­сних пропорцій, і во­ни до­сі не змі­ню­ю­ться. Тут не­має сти­лю, не­має жо­дної по­тре­би щось ви­га­ду­ва­ти. Це вже да­но то­бі.

АБСТРАКЦІЯ

Це один з яр­ли­ків, на­зва для зру­чно­сті. Піт Мон­дрі­ан ( про­від­ний гол­ланд­ський і сві­то­вий аб­стра­кціо­ніст. — Д. Д.) по­ка­зав усім, що та­ке абстракція. Ось ре­аль­не де­ре­во, і він фа­зу за фа­зою пе­ре­тво­рює йо­го на без­пре­дме­тне зо­бра­же­н­ня. Для ко­гось на­віть йо­го ре­а­лі­сти­чне де­ре­во є аб­стра­кці­єю, але це не абстракція. Це те, що лю­ди­на ба­чить, це сту­пінь уза­галь­не­н­ня ре­чей,

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.