«Ми за­ли­ша­є­мо­ся на пе­ре­дньо­му краї»

Як АТОв­ці на Хар­ків­щи­ні гур­том ство­ри­ли са­до­ве то­ва­ри­ство

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Оле­на СОКОЛИНСЬКА, Хар­ків Фо­то ав­то­ра

До се­ла Віль­хів­ка від окру­жної Хар­ко­ва ми до­їха­ли хви­лин за двад­цять, на спі­до­ме­трі усьо­го 19 кі­ло­ме­трів, вва­жай по­руч. До­ро­гою го­ло­ва не­що­дав­но ство­ре­но­го са­до­во­го то­ва­ри­ства « Віль­хів­ська Сло­бо­да » ве­те­ран АТО Сер­гій Ба­бій роз­по­від­ав про мі­сце­ву кра­су, і во­на не роз­ча­ру­ва­ла. Від па­гор­бу, на яко­му ко­лись з’ яви­ться « мі­сто- сад » бій­ців та їхніх ро­дин («Ро­ки за чо­ти­ри по­бу­дуй­мо­ся, от по­ба­чи­те!» — за­пев­няє Сер­гій), від­крив­ся про­сто­рий кра­є­вид. Під не­спо­ді­ва­но спе­ко­тним жов­тне­вим сон­цем бли­ща­ло озе­ро, по­ряд хи­та­ли­ся мо­ло­ді со­сни, а тро­хи да­лі дзве­ні­ло дже­ре­ло. А ще по­ві­тря бу­ло ди­во­ви­жно сма­чним.

СВОЄРІДНИЙ ПАТРІОТИЧНИЙ ФОРПОСТ

«Тут прой­де го­лов­на ву­ли­ця — Пе­ре­мож­ців», — по­ка­зує ру­кою Сер­гій Ба­бій на го­ле по­ле, де по­ки що сто­ять ли­ше кі­ло­чки та де­ін­де по­са­дже­ні ово­чі чи по­оди­но­кі де­рев­ця. — Ось там Ба­таль­йон­на ву­ли­ця та про­їзд При­кор­дон­ний. Під лі­сом — це Лі­сний в’їзд, ще є Оде­ський». Одну з ву­лиць тут на­зва­ли на честь снай­пе­ра Ста­ні­сла­ва Ри­жо­ва — ге­ро­ї­чно­го бій­ця 92 бри­га­ди з Ме­ре­фи, який пі­ді­рвав­ся на роз­тяж­ці під Ма­рі­у­по­лем влі­тку 2015-го, вря­ту­вав­ши со­бою двох хло­пців. Жи­ві вша­но­ву­ють за­ги­блих.

Го­ло­ва то­ва­ри­ства за­пев­няє, що на­зви ву­лиць вже за­твер­дже­ні, і до кін­ця ро­ку з’яви­ться ген­план, ко­шти на який (орі­єн­тов­но 330 ти­сяч гри­вень) пі­дуть із бю­дже­ту. То­ва­ри­ство офі­цій­но вве­дуть в ме­жі се­ли­ща Віль­хів­ка, а це озна­чає, що тут швид­ко бу­дуть про­ве­де­ні еле­ктри­ка та во­да.

Сер­гій по­ка­зує, де са­ме на в’їздах сто­я­ти­муть шла­гба­у­ми, де з’яви­ться ди­тя­чий май­дан­чик. Мріє про ка­над­ські мо­ро­зо­стій­кі бу­ди­но­чки, зро­бле­ні за те­хно­ло­гі­єю «сен­двіч». Ідея по­до­ба­є­ться і під­пол­ков­ни­ку авіа­ції Ва­ди­му Чер­но­ву, який щой­но під’їхав з то­ва­ри­шем, щоб впер­ше по­ди­ви­ти­ся на свою ді­лян­ку. Зсі­чня цьо­го ро­ку вій­сько­вий льо­тчик та на­у­ко­вець ні­як не міг ви­бра­ти­ся, бо вій­сько­вий час зро­бив жи­т­тя сти­слим, а ще ба­га­то ле­кцій та тре­ну­вань він про­во­дить в Хар­ків­сько­му уні­вер­си­те­ті по­ві­тря­них сил. Вра­хо­ву­ю­чи те, що ча­сти­на чле­нів то­ва­ри­ства про­дов­жує во­ю­ва­ти в зо­ні АТО, а де­мо­бі­лі­зо­ва­ні ма­ють фі­нан­со­ві скла­дно­щі, ці силь­ні чо­ло­ві­ки го­то­ві бу­ду­ва­ти, ка­жуть — тут утво­рив­ся своєрідний патріотичний форпост, бо до Ро­сії звід­си ли­ше 36 кі­ло­ме­трів. «Ми на пе­ре­дньо­му краї як бу­ли, так і за­ли­ша­є­мось», — кон­ста­ту­ють по­бра­ти­ми. Та­кож зга­ду­ють про ро­сій­ський фейк про «кла­птик зем­лі та два ра­ба» , і смі­ю­ться: ось, зем­ля вже є, а ра­бів сю­ди не пу­сти­мо. А всер­йоз вже до­да­ють, що до­бре осе­ля­ти­ся вій­сько­вим ра­зом, без рі­зни­ці, хто де во­ю­вав, бо гур­том про­сті­ше обро­бля­ти зем­лю, орен­ду­ва­ти те­хні­ку та бу­ду­ва­ти.

Ось яку до­від­ку на­дав Юрій Кор­су­нов, се­кре­тар Ра­ди ГО «Спіл­ка ве­те­ра­нів АТО» :

«У Віль­хів­ці в сі­чні 2016 ро­ку ви­да­ли 156 зе­мель­них ді­ля­нок, це бу­де ці­ле се­ли­ще бій­ців АТО із ро- ди­на­ми, отри­ма­ли ді­лян­ки і ро­ди­чі за­ги­блих. Зде­біль­шо­го це пред­став­ни­ки Зброй­них сил Укра­ї­ни, тре­ти­на з На­ціо­наль­ної гвар­дії, ча­сти­на до­бро­ба­ти, є при­кор­дон­ни­ки та мор­ські пі­хо­тин­ці. Всьо­го за остан­ній рік уча­сни­кам АТО на­да­ли зем­лю в 12 се­ли­щах Хар­ків­ської обла­сті... Най­біль­ший ко­опе­ра­тив ство­ре­ний в Ма­ли­нів­ці, там біль­ше 300 лю­дей, 80 від­со­тків — це 92 бри­га­да, і льо­тчи­ки, які ба­зу­ю­ться в Чу­гу­є­ві. Пред­став­ни­ки всіх ро­дів військ та бо­йо­вих під­роз­ді­лів. Ця мас­шта­бна про­гра­ма ста­ла мо­жли­вою зав­дя­ки під­трим­ці не­бай­ду­жих управ­лін­ців з Дер­жгео­ка­да­стру, Хар­ків­ської обл­адмі­ні­стра­ції, Хар­ків­сько­го ра­йо­ну.

Ро­бо­та на сво­їй зем­лі — це во­дно­час і тру­до­ва ада­пта­ція, і пси­хо­ло­гі­чна ре­а­бі­лі­та­ція для бій­ців. Крім то­го, всі ці се­ли­ща роз­та­шо­ва­ні по пе­ри­ме­тру Хар­ків­сько­го ра­йо­ну Хар­ків­ської обла­сті, й це до­да­тко­вий за­хист від про­ро­сій­ських на­стро­їв».

У ЦЕЙ КУТОЧОК ПРИ­ЙШЛИ СПРАВЖНІ ГО­СПО­ДА­РІ

Сер­гій Ба­бій не без гор­до­сті де­мон­струє ґрун­то­ві до­ро­ги, які вда­ло­ся про­би­ти та вкри­ти ще­бе­нем сво­ї­ми си­ла­ми за два лі­тніх мі­ся­ці цьо­го ро­ку. До ко­жної ді­лян­ки мо­жна про­їха­ти на ма­ши­ні. Мріє по­швид­ше про­ве­сти еле­ктри­ку. Тим ча­сом про­дов­жу­ють під’їжджа­ти чле­ни то­ва­ри­ства — те­пла жов­тне­ва не­ді­ля для ба­га­тьох ви­яви­ла­ся на­го­дою від­ві­да­ти «да­чу». Зма­ши­ни ви­хо­дить 24-річ- ний Ки­ри­ло із ба­тька­ми Лю­дми­лою та Іго­рем. Ки­ри­ло про­дов­жує во­ю­ва­ти, за­раз у ньо­го ко­ро­тка від­пус­тка. Сер­гій з Ки­ри­лом обі­йма­ю­ться. Ба­тьки роз­по­від­а­ють, що син слу­жить з 2011 ро­ку і вже тре­тій рік пе­ре­слу­жує, бо 27 ве­ре­сня Пре­зи­дент ве­ту­вав за­кон, ко­трий до­зво­лив би кон­тра­ктни­кам звіль­ни­ти­ся «до за­кін­че­н­ня осо­бли­во­го пе­рі­о­ду». «Вій­сько­ві де­мо­ра­лі­зо­ва­ні, ду­же важ­ко не ро­зу­мі­ти, ко­ли скін­чи­ться тер­мін кон­тра­кту», — стри­ма­но зі­тхає ба­тько Ігор. Ма­ти з без­кі­не­чною гор­ді­стю ди­ви­ться на си­на та роз­по­від­ає, як за ро­ки вій­ни роз­лу­чи­ли­ся із де­яки­ми дав­ні­ми дру­зя­ми, ко­трі від­вер­то під­три­ма­ли кра­ї­ну агре­со­ра. Ділянці ро­ди­на ра­да: «Ду­же по­до­ба­є­ться тут, мо­жна по­ми­лу­ва­ти­ся при­ро­дою, від­по­чи­ти, ра­ді­є­мо за си­на. На­ве­сні вже по­са­ди­ли гар­бу­зи, по­мі­до­ри, ін­ші ово­чі. Та­кож сли­ву та ви­шню. А пі­де­мо до нас чай пи­ти?» — за­про­шу­ють. У цьо­му не­зви­чай­но­му са­до­во­му то­ва­ри­стві го­стин­ність з’яви­ла­ся ра­ні­ше від бу­ді­вель.

Є від­чу­т­тя, що в цей куточок при­йшли справжні го­спо­да­рі. Сер­гій Ба­бій вка­зує на пар­ка­ни бі­ля во­ди і вка­зує, що це не­за­кон­но: «Змі­ни на кра­ще са­мі не при­хо­дять — їх тре­ба ро­би­ти. Вва­жа­ють, що бій­ці АТО по­тре­бу­ють пси­хо­ло­гі­чної до­по­мо­ги. Але ми не пси­хи. Про­сто пі­сля фрон­ту ста­ли по-ін­шо­му ди­ви­ти­ся на світ, в нас з’ яви­ло­ся за­го­стре­не від­чу­т­тя спра­ве­дли­во­сті, по­ня­т­тя, що не мо­жна прой­ти повз якийсь бар­дак. І то­му за­раз ви­ни­ка­ють кон­флі­ктні си­ту­а­ції, бо ча­сто обу­рю­є­шся тим, чо­го ра­ні­ше не по­мі­тив би, і встря­єш».

«ЦЕ ОБОВ’ЯЗОК ДЕР­ЖА­ВИ ПЕ­РЕД ХЛО­ПЦЯ­МИ»

По­се­ред май­бу­тньо­го мі­сте­чка 42- рі­чний Сер­гій роз­по­від­ає, як три ти­жні з лю­то­го 2014-го об­би­вав по­ро­ги військ­ко­ма­тів, щоб йти на пе­ре­до­ву, і як жін­ка Єв­ге­нія бу­ла « в шо­ці та в сльо­зах » , але, по­ба­чив­ши рі­шу­чість чо­ло­ві­ка, до­по­мо­гла йо­му зі­бра­ти ре­чі. Як із черв­ня 2014- го во­ю­вав в при­кор­дон­них вій­ськах під Ста­ни­цею Лу­ган­ською та отри­мав по­ра­не­н­ня. Як мі­сце­ві жи­те­лі до­по­ма­га­ли укра­їн­ським вій­сько­вим і те­пер, ко­ли є за­гро­за від­ве- де­н­ня на­ших військ, го­то­ві ляг­ти під тан­ки, бо їм не­ма чо­го втра­ча­ти, крім Укра­ї­ни.

Сер­гій го­во­рить: «За­раз ме­ні ка­жуть — «А за ко­го ти во­ю­єш? Чо­му ти ту­ди пі­шов, нев­же за цю вла­ду?» І я від­по­від­аю: «При­чо­му тут вла­да! Вла­да при­хо­дить та іде, а Ба­тьків­щи­на одна. Во­на ме­не на­вчи­ла, ви­ро­сти­ла, і якщо в ме­не щось не ви­йшло в жит­ті — це моя про­ви­на».

Зі­зна­є­ться, що пі­сля то­го, як був ко­мі­со­ва­ний че­рез по­ра­не­н­ня та по­вер­нув­ся зі шпи­та­лю, бу­ло важ­ко. Не бу­ло ви­зна­че­но­сті, не бу­ло ро­бо­ти, на­ма­гав­ся бра­ти­ся за під­ро­бі­тки, бу­ли зри­ви та ал­ко­голь. При­то­му щось змі­ни­ло­ся у сві­до­мо­сті, ду­же тя­гло на­зад до хло­пців, хо­ті­ло­ся до­по­ма­га­ти фрон­ту та кра­ї­ні. Бо­єць був по- справ­жньо­му ща­сли­вий, ко­ли зна­йшов Спіл­ку ве­те­ра­нів АТО і зміг се­бе в ній ре­а­лі­зу­ва­ти. В трав­ні 2016 ро­ку йо­го обра­ли го­ло­вою са­до­во­го то­ва­ри­ства і він взяв­ся до ро­бо­ти із пал­кою зав­зя­ті­стю. Са­ме ро­бо­та у спіл­ці, зу­стрі­чі з по­бра­ти­ма­ми да­ли за­до­во­ле­н­ня та спо­кій, на­го­ло­шує Сер­гій Ба­бій. Та­кож йо­му до­по­ма­га­ла ро­ди­на.

Але го­лов­ною від­ду­ши­ною пі­сля вій­ни для Сер­гія ста­ло від­ві­ду­ва­н­ня шкіл, де бій­ці роз­по­від­а­ють учням про вій­ну на Дон­ба­сі. « Це від­вер­те спіл­ку­ва­н­ня, їхні за­хо­пле­ні оче­ня­тка — як баль­зам для ду­ші, — го­во­рить Сер­гій. — Най­го­лов­ні­ше, що ти їх не обма­ню­єш, хо­ча й не роз­ві­да­єш про жа­хи вій­ни, не ка­жеш, хто хо­ро­ший, хто по­га­ний, але роз­по­від­а­єш про бо­йо­ві дії, про за­хист кра­ї­ни. Те­пер моя донь­ка, ко­ли спіл­ку­є­ться з ін­ши­ми ді­тьми, пи­тає: «А твій ба­тько во­ю­вав? А мій во­ю­вав! » Пи­ша­є­ться цим, і в ме­не сльо­зи на очах. І ду­же ва­жли­во це не втра­ти­ти це по­ко­лі­н­ня. Ці ді­ти ро­стуть па­трі­о­та­ми, во­ни лю­блять Укра­ї­ну і не ви­мі­рю­ють її гро­ши­ма».

Та­кож Сер­гій впев­не­ний — щоб пе­ре­мог­ти у вій­ні з Ро­сі­єю, не обов’яз­ко­во ма­ти су­пер­зброю, ва­жли­во ро­зу­мі­ти, що твоя спра­ва свя­та. «Я не хо­чу, щоб за­гар­бни­ки при­йшли до Хар­ко­ва, де мій дім, де жи­вуть мої ді­ти, моя ро­ди­на. А во­ни вій­ною заробляють гро­ші. Во­ро­ги не очі­ку­ва­ли, що ми бу­де­мо би­ти­ся з та­кою лю­т­тю за ко­жну п’ ядь зем­лі, за ко­жен кла­птик. Са­ме в цьо­му на­ша си­ла. Бо ко­ра­бель за­лі­зний, але в во­ді не то­не. Він то­не, ко­ли во­да в ньо­му все­ре­ди­ні. Себ­то — не ва­жли­во, що нав­кру­ги те­бе, ва­жли­во, що в те­бе все­ре­ди­ні».

Го­ло­ва мі­сце­вої се­ли­щної ра­ди Юрій Ємець, ко­ли­шній во­ї­наф­га­нець, ра­діє то­му, що до се­ли­ща при­йшло ба­га­то бій­ців АТО з ро­ди­на­ми і, за сло­ва­ми по­бра­ти­мів, на­дає ма­кси­маль­ну під­трим­ку са­до­во­му то­ва­ри­ству у Віль­хів­ці. «На­да­н­ня зем­лі — це про­сто обов’язок дер­жа­ви пе­ред ци­ми хло­пця­ми, — ка­же Юрій Іва­но­вич. — Як­би не во­ни, нам би всім бу­ло по­га­но. В ме­не троє ді­тей, і стар­ший син та­кож в АТО. У Віль­хів­ці з 50—60 ро­ків бу­ло ба­га­то пе­ре­се­лен­ців із Ро­сії — з Кур­ської, Во­ро­незь­кої та Бєл­го­род­ської обла­стей. І ко­ли по­ча­ла­ся вій­на, бу­ло важ­ко їм щось по­ясни­ти. Але ко­ли во­ни по­ба­чи­ли, що мій син пі­шов во­ю­ва­ти, і те­пер, ко­ли тут осе­ля­ю­ться бій­ці, жо­дних пи­тань не ви­ни­кає » . Сіль­ський го­ло­ва впев­не­ний, що роз­роб­ка ген­пла­ну бу­де ви­рі­шаль­ним по­штов­хом для по­ча­тку бу­дів­ни­цтва і, як і го­ло­ва Спіл­ки ве­те­ра­нів АТО, за­зна­чає, що ба­га­то ке­рів­ни­ків про­я­ви­ли осо­би­сту во­лю для під­трим­ки во­ї­нів. Всі ті, хто на­дає ді­лян­ки, до­по­ма­гає зро­би­ти до­ку­мен­ти, опе­ра­тив­но про­би­ває до­ро­ги, ша­нує по­бра­ти­мів та під­три­мує одне одно­го — ці лю­ди гур­том «обер­та­ють Зем­лю» бу­кваль­но.

Від’їжджа­ю­чи з Віль­хів­ки, на про­ща­н­ня див­лю­ся на від­мі­ря­ні ді­лян­ки та про­би­ті до­ро­ги і чі­тко ба­чу май­бу­тнє за­ти­шне зе­ле­не мі­сте­чко не­пе­ре­мо­жно­го бо­йо­во­го то­ва­ри­ства, ку­ди я обов’яз­ко­во за­ві­таю че­рез кіль­ка ро­ків.

Про­ект здій­сню­є­ться за фі­нан­со­вої під­трим­ки уря­ду Ка­на­ди че­рез мі­ні­стер­ство між­на­ро­дних справ Ка­на­ди.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.