На хво­сті у «со­ба

Den (Ukrainian) - - Репортаж «дня» - Лю­дми­ла ЗАСЄДА Фо­то Сер­гія П’ЯТЕРИКОВА, спе­ці­аль­но для «Дня»

Для ускла­дне­н­ня обра­зу, хо­ті­ло­ся від­ра­зу не­ква­пну про­гу­лян­ку чи­мось роз­фар­бу­ва­ти, не­хай на­віть за­би­ра­ю­чи хліб у стро­ка­тої осе­ні, але ви­хо­ди­ло важ­ку­ва­то. Однак по­чу­ті ле­ген­ди, спо­га­ди чи­мось за­че­пи­ли, за­хо­ті­ло­ся тут по­блу­ка­ти, ви­див­ля­ю­чись щось ці­ка­ве на­го­рі, де з се­ре­ди­ни ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя жи­тло­ва за­бу­до­ва одно­го дня роз­по­чав­шись, все не за­кін­чу­є­ться і, зда­ло­ся, на­бу­ває де­якої не­охай­но­сті, яку не хо­че­ться на­зва­ти за­ти­шною. Му­дрий пи­сьмен­ник Те­рі Хейз, про­ци­ту­вав­ши сло­ва Сті­вен­со­на: «Ра­но чи пі­зно, — ска­зав він, — ми опи­ни­мо­ся на бан­ке­ті, де ку­шту­ва­ти­ме­мо пло­ди сво­їх ді­янь...», до­дав: «По­став­те со­бі сті­лець і ві­зьміть ви­дел­ку — на­став час обі­ду». По­вер­таю го­ло­ву на всі бо­ки, та те, що ба­чу, на­га­дує якусь без­ла­дну ме­ту­шню і при­крість ма­ло не по-со­ба­чо­му, ку­сає за п’яти: адже тут, в ку­то­чку з ти­по­во ки­їв­ськи­ми ви­ги­на­ми і па­гор­ба­ми, міг би при­жи­ти­ся ми­лий за­ти­шний про­гу­лян­ко­вий мо­тив — блу­кай мі­стом, ді­зна­вай­ся, що бу­ло ко­лись до те­бе, у ми­ну­ло­му і чим ця за­бо­ло­че­на мі­сце­вість бу­ла так ко­ри­сна для мі­стян.

■ За одні­єю з вер­сій, ви­ни­кне­н­ня на­ро­дної на­зви « Со­ба­чка» пов’яза­не з тим, що у верх­ній ча­сти­ні стеж­ки під­йо­ми бу­ли на­стіль­ки кру­ти­ми, що ( осо­бли­во пі­сля до­щів та зи­мо­вих за­ме­ті­лей) ни­ми мо­гли про­дер­ти­ся ли­ше со­ба­ки. Ця на­зва ві­до­ма з пер­шої по­ло­ви­ни ХIХ сто­лі­т­тя і всі, хто хо­тів ско­ро­ти­ти від­стань, на­при­клад, в 30- ті ро­ки ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли цей мар­шрут як най­ко­ро­тшу до­ро­гу від Ки­є­во- Пе­чер­сько­го мо­на­сти­ря до Бес­са­раб­ки. Не ска­жу, чи є в Ки­є­ві ін­ші стеж­ки, мо­же, ове­чі, ко­зи­ні, ко­тя­чі, про які збе­ре­гло­ся б стіль­ки спо­га­дів, хо­ча всі зна­ли, що ве­чо­ра­ми там, на «Со­ба­чці», бу­ло вкрай не­за­ти­шно. «Ко­ли їзди­ли зі Ста­ро­го Ки­є­ва до Лав­ри, — пи­сав ме­му­а­рист, — по­трі­бно бу­ло по­вер­та­ти­ся за­ви­дна, оскіль­ки мі­сце­вість бу­ла вкри­та гу­стим лі­сом, по яко­му вве­че­рі не­без­пе­чно їзди­ти», а ін­ший пи­сьмен­ник за­ува­жу­вав, що «на со­ба­чій стеж­ці мо­гли і роз­дя­гну­ти, і по­гра­бу­ва­ти, і за­рі­за­ти».

■ За­раз верх­ня ча­сти­на «Со­ба­чки» за­бу­до­ва­на бу­дин­ка­ми, які у 50- ті ро­ки ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя вва­жа­ли елі­тни­ми, а ни­жня — ста­ла жва­вим мі­кро­ра­йо­ном по­бли­зу стан­ції ме­тро « Клов­ська » , але за­пи­тай­те будь-яко­го мі­сце­во­го хло­пчи­ну і він по­ка­же, як стеж­ка­ми зрі­за­ти і опи­ни­ти­ся бі­ля Лав­ри або Но­вої Пе­чер­ської фор­те­ці і, вар­то ска­за­ти, за ві­чною зви­чкою, лю­ди, про­дов­жу­ю­чи тра­ди­цію, вто­ро­ву­ють все но­ві і но­ві стеж­ки, і во­ни, ча­сом, плав­но зви­ва­ю­чись і вже цим по­лег­шу­ю­чи під­йом, за­лу­ча­ють актив­ні­ше, ніж чи­сель­ні кру­то­вер­ти­каль­ні схо­ди, що ве­дуть до жи­тло­вих бу­дин­ків.

■ Ма­буть, ще бу­ла на­дія, що ві­чна за­гад­ко­ва ти­ша Но­вої Пе­чер­ської фор­те­ці ста­не для ока пев­ним зна­ком окли­ку, і во­на очі­ку­ва­но не під­ве­ла — клад­ка як зав­жди ві­чно шов­ко­ва, гла­де­сень­ко-рів­не­сень­ко, хо­ча й не до мі­сця, але до­дам про­сто­на­ро­дне і уні­вер­саль­не — пу­шин­ка до пу­шин­ки. По­руч, див­лю­ся, якісь но­во­ство­ре­ні схо­дин­ки вже роз­пу­хну­ли зсе­ре­ди­ни, ось-ось впа­дуть, а фор­те­ця не пер­ше сто­лі­т­тя мов­чки сто­їть, і око не ві­ді­рва­ти. Що­прав­да, ця роз­кіш на­чеб­то і не ду­же че­кає ту­ри­стів, а біль­ше на­га­дує ко­му­наль­ну квар­ти­ру, на­се­ле­ну рі­зни­ми су­сі­да­ми. Чо­го тіль­ки не ді­зна­ла­ся з ре­кла­ми у вну­трі­шньо­му дво­рі

P

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.