Ачки»

Den (Ukrainian) - - Репортаж «дня» -

фор­те­ці: чи­таю — «Шу­кай нас у ба­шті. Пар­кет», по­руч за­ма­нює са­лон кра­си, усмі­хне­ною блон­дин­кою, ме­ту­ша­ться якісь ін­ші чи­сель­ні кон­то­ри. Ці­ка­во ста­ло, як же во­ни ці ме­тра­жі опа­лю­ють взим­ку.

■ До ре­чі, стен­да, що роз­по­від­ає про са­му фор­те­цю так і не по­ба­чи­ли, ли­ше кар­тин­ки ста­ро­вин­них не ки­їв­ських спо­руд ( ма­буть, для де­ко­ру) бу­ли вмон­то­ва­ні в ма­лень­кі ві­кон­ця фор­те­ці. Як ка­жуть, пар­ка­ни ви­щі, по­чу­т­тя ниж­чі, по­ду­ма­ла, об­хо­дя­чи ван­та­жни­ків, які щось пе­ре­но­си­ли- вно­си­ли до ста­ро­вин­них арок, ма­буть, пря­му­ю­чи до яко­їсь кон­то­ри. Що­прав­да, во­ни всі офі­са­ми ни­ні зву­ться.

■ На мою дум­ку, най­більш грай­ли­ва стиль­на і до­те­пна «за­мо­ну­шка» на «Со­ба­чці» все ж є — це му­зей ту­а­ле­ту. Кіль­ка ро­ків то­му бу­ла в ньо­му і за­хо­пи­ла­ся (без жо­дної іро­нії) де­лі­ка­тно­сті і тон­ко­сті в під­бо­рі екс­по­зи­ції. Вла­сне ка­жу­чи, це істо­ри­чний му­зей, який са­ме че­рез пре­дме­ти пер­шої не­об­хі­дно­сті роз­по­від­а­ють пев­ну не­скін­чен­ну де­те­ктив­ну істо­рію, як змі­ню­ва­ло­ся жи­т­тя лю­ди­ни з удо­ско­на­ле­н­ням по­бу­то­вих мо­жли­во­стей. Ще за­пам’ятав­ся якийсь не­ви­ба­гли­вий пей­заж з екс­по­зи­ції, зда­є­ться, він на­зи­вав­ся «За­ко­ха­ні ту­а­ле­ти»: дві про­стень­кі до­ща­ті ту­а­ле­тні шпа­ків­ні, з тих, що й за­раз сто­ять на ба­га­тьох го­ро­дах, при­ту­ли­ли­ся одна до одної «го­ло­ва­ми» і, зро­зумі­ло, їм так до­бре по­руч і не­має жо­дної не­об­хі­дно­сті мо­ро­чи­ти­ся сво­їм при­зна­че­н­ням або пра­гну­ти ко­мусь спо­до­ба­ти­ся. Ни­ні тут ви­став­ка ре­тро­ва­ліз, знаю, що лю­блять екс­по­ну­ва­ти свої ко­ле­кції чи­сель­ні зби­ра­чі, за­лу­ча­ю­чи но­вих ша­ну­валь­ни­ків. Я теж за­ко­ха­ла­ся в цей му­зей, який, осо­бли­во не му­дру­ю­чи, з фі­ло­соф­ською не­нав’язли­вою про­сто­ду­шні­стю за­хо­плює зов­сім не хи­мер­ні­стю пре­дме­тів (хо­ча й не без то­го), а їх не­спо­ді­ван­кою, від­вер­ті­стю жит­тє­вих ци­тат зі сфе­ри дав­ньої та су­ча­сної сан­те­хні­ки, і роз­по­від­ає з та­ким від­чу­т­тям та­кту, що всі в му­зеї по­смі­ха­ю­ться.

■ Те­пер, на­ре­шті, на­став мо­мент при­га­да­ти і мій осо­би­стий сю­жет «від со­ба­чки». Ро­ків зо два то­му, при­йшов­ши для ін­терв’ю в квар­ти­ру у ми­ну­ло­му со­ліс­тки ан­сам­блю Пав­ла Вір­сько­го (а во­на пра­цю­ва­ла ще при ньо­му), від­ра­зу за­ми­лу­ва­ла­ся мо­ло­ди­ми фо­то­гра­фі­я­ми па­ні Та­ма­ри, до то­го ж по­руч і Жан Га­бен, і Си­мо­на Си­ньо­ре. Одним сло­вом, шарм ха­зяй­ки і її жи­тло в одно­му з бу­дин­ків на «Со­ба­чці» ме­не за­хо­пи­ли. Так ми роз­мов­ля­ли, уто­чню­ва­ли, за­хо­плю­ва­ли­ся — час про­йшов не­по­мі­тно. А тим ча­сом у ко­ри­до­рі, де за­ли­ши­ла свої ре­чі, ма­лень­ка спри­тна і до­сить на­ха­бна со­ба­чка, зна­є­те, та­ких — з дрі­бних, зі скром­ним ім’ям То­ні Блер, жу­ва­ла мої чу­до­ві, з то­нень­кої шкі­ри, ру­ка­ви­чки. Ли­ше, ко­ли ви­йшла на ву­ли­цю, а це бу­ло взим­ку, і ста­ла на­дя­га­ти ру­ка­ви­чки, ви­яви­ла, що кіль­ка паль­ців на ру­ці го­лі. Ось так це ма­ля То­ні за­ува­жи­ло, хто тут на «Со­ба­чці» є го­лов­ним со­ба­кою. До ре­чі, йо­го зав­зя­т­тя бо­я­ли­ся і ве­ли­кі со­ба­ки. За­пам’ята­ла, що то­ді енер­гій­на на­по­ри­ста па­ні Та­ма­ра зби­ра­ла ме­шкан­ців бу­дин­ку, аби тер­мі­но­во зу­пи­ни­ти чер­го­ве ущіль­не­н­ня схи­лу но­ви­ми бу­дин­ка­ми, а пра­гне­н­ня, схо­же, в цьо­му ра­йо­ні не­скін­чен­не. То­ді, об­бі­гав­ши де­ся­тки ка­бі­не­тів, уда­ло­ся ме­шкан­цям при­галь­му­ва­ти чер­го­ву бу­ді­вель­ну за­дум­ку, а як за­раз — не ска­жу, не знаю. Якщо на пер­ший по­гляд, то ін­те­рес до ці­єї го­ри в цен­трі (тут ву­ли­ці Ме­чни­ко­ва, Ле­о­ні­да Пер­во­май­сько­го, Пе­чер­ський узвіз) вже дав­ним-дав­но не де­ше­вий — тут ве­ли­ки­ми гро­ши­ма па­хне, а ще зов­сім не му­зей­ни­ми аро­ма­та­ми — ре­зуль­та­та­ми сти­хій­них при­мі­тив­них ви­рі­шень про­блем, за які в ци­ві­лі­зо­ва­ній Єв­ро­пі штраф (і не сим­во­лі­чний) не­від­во­ро­тний. Схо­же, но­вий па­спорт отри­ма­ти лег­ше, ніж від­учи­ти, зви­чай­но, пе­ре­ва­жно чо­ло­ві­ків, від не­хи­тро­го ін­стин­кту ні з ким не ра­ху­ва­ти­ся.

■ Та все ж, на­ре­шті, до­ві­рив­шись чер­го­вій сте­жин­ці, зна­йшов­ши за­ти­шний куточок се­ред бе­рі­зок на схи­лі, сі­ли на пень­ки і за­сти­гли від зди­ву­ва­н­ня — як же кра­си­во вмі­ють ста­рі­ти бе­різ­ки, ста­ю­чи до сво­єї осе­ні ще більш еле­ган­тни­ми і жит­тє­ра­ді­сни­ми. Теж, схо­же, ро­зу­мі­ють ві­чне — що це за жи­т­тя, якщо ба­би­не лі­то не зі­гріє, і з вдя­чні­стю від­по­від­а­ють йо­му вза­єм­ні­стю.

Вго­ру-вниз, вго­ру-вниз — ось що про­по­ну­ють стеж­ки, здав­на

на­зва­ні со­ба­чи­ми

Ми ж шу­ка­ти­ме­мо но­ві сте­жин­ки і, зу­стрів­шись де-не­будь на за­двір­ках, по­смі­хне­мо­ся один одно­му — адже сві­же ту­рист­ське вра­же­н­ня так збли­жує.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.