Ду­хов­на ав­то­ке­фа­лія: чо­му Бол­га­рії вда­ло­ся?

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Юлі­а­на ЛАВРИШ

Упро­довж по­дій Ре­во­лю­ції Гі­дно­сті се­ред ін­ших пи­тань ви­ни­кає про­бле­ма укра­їн­ської ав­то­ке­фа­лії. Щось по­ді­бне від­бу­ва­лось у жит­ті Бол­гар­ської пра­во­слав­ної цер­кви, яка сьо­го­дні вхо­дить у спи­сок чо­тир­над­ця­ти ка­но­ні­чних ду­хов­них цен­трів, ви­зна­них Все­лен­ським пра­во­слав’ям. Бо­роть­ба за окре­мість три­ва­ла впро­довж сто­літь, і успіх бу­ло здо­бу­то ве­ли­кою ці­ною.

БОЛГАРСЬКИЙ ДО­СВІД: ІСТО­РИ­ЧНИЙ БЕКҐРАУНД

Хри­сти­ян­ство на те­ри­то­рії су­ча­сної Бол­га­рії вже фун­кціо­ну­ва­ло в пер­ших сто­лі­т­тях пі­сля Рі­здва Хри­сто­во­го. У II сто­літ­ті тут бу­ли мі­сце­ві єпис­ко­пи, які, зокре­ма, бра­ли участь у Все­лен­сько­му со­бо­рі 325 ро­ку. Істо­рія свід­чить та­кож про зна­чну кіль­кість ко­ли­шніх во­ї­нів і во­дно­час — хри­сти­ян­ських мі­сіо­не­рів, які пі­сля слу­жби у Ві­зан­тії по­вер­та­ли­ся до­до­му і не­сли сю­ди Хри­сто­ве вче­н­ня. 865 ро­ку болгарський цар Бо­рис I (852 — 889) при­ймає хре­ще­н­ня від ві­зан­тій­сько­го єпис­ко­па, і не­за­ба­ром від­бу­ва­є­ться ма­со­ве хре­ще­н­ня бол­гар­сько­го на­ро­ду. Ми мо­же­мо го­во­ри­ти, що щось по­ді­бне від­бу­ва­лось 988 ро­ку, ко­ли рів­но­апо­столь­ний князь Во­ло­ди­мир хре­стив Ки­їв­ську Русь. Мо­ло­да Бол­гар­ська цер­ква стає на де­який час ка­ме­нем спо­ти­ка­н­ня між Ри­мом і Кон­стан­ти­но­по­лем.

У X сто­літ­ті Цер­ква ві­ді­гра­ла зна­чну роль у під­не­сен­ні мо­гу­тно­сті Бол­гар­ської дер­жа­ви. Во­на спри­я­ла кон­со­лі­да­ції дер­жав­них пра­ви­те­лів і утвер­джен­ню їхньо­го ав­то­ри­те­ту, пра­гну­ла об’єд­на­ти на­цію. 919 ро­ку на цер­ков­но­му Со­бо­рі у Пре­сла­вi бу­ло про­го­ло­ше­но ав­то­ке­фа­лію Бол­гар­ської цер­кви і зве­де­н­ня її до ран­гу па­трі­ар­ха­ту. Однак Кон­стан­ти­но­поль тіль­ки 927 ро­ку ви­знав гла­ву Бол­гар­ської цер­кви — ар­хі­єпис­ко­па До­ро­столь­сько­го Да­мі­а­на — Па­трі­ар­хом. У Кон­стан­ти­но­по­лі не над­то спі­ши­ли ви­зна­ва­ти ти- тул Па­трі­ар­ха за на­сту­пни­ка­ми Да­мі­а­на, осо­бли­во пі­сля то­го, як схі­дна Бол­га­рія бу­ла під­ко­ре­на ві­зан­тій­ським ім­пе­ра­то­ром Іва­ном Ци­мі­схі­єм (971). Та все ж Бол­гар­ська па­трі­ар­хія про­дов­жу­ва­ла існу­ва­ти. Ім­пе­ра­тор Ва­силь II Бол­га­ро­бій­ця пі­сля за­во­ю­ва­н­ня Бол­га­рії ви­знав ав­то­ке­фа­лію Бол­гар­ської цер­кви, яку бу­ло зве­де­но до ар­хи­єпис­ко­пії. Пі­сля пов­ста­н­ня 1185 — 1186 рр. та від­нов­ле­н­ня не­за­ле­жно­сті Бол­гар­ської дер­жа­ви бу­ло зно­ву ор­га­ні­зо­ва­но не­за­ле­жну Цер­кву на чо­лі з ар­хи­єпис­ко­пом. Дру­га Бол­гар­ська па­трі­ар­хія про­існу­ва­ла 158 ро­ків (1235 — 1393), до під­ко­ре­н­ня Бол­га­рії тур­ка­ми. За ці ро­ки во­на до­ся­гла пов­но­го роз­кві­ту сво­їх ду­хов­них сил і за­ли­ши­ла цер­ков­ній істо­рії іме­на сво­їх сла­ве­тних пред­сто­я­те­лів, се­ред яких — Іо­а­ким I, Ігна­тій, Єв­фи­мій. Вра­жає зра­зок слу­жі­н­ня Па­трі­ар­ха Єв­фи­мія, який зі­брав нав­ко­ло се­бе ці­лу шко­лу цер­ков­них пи­сьмен­ни­ків із бол­гар, сер­бів, мо­ско­ві­тів, і сам за­ли­шив кіль­ка тво­рів. 1393 ро­ку, під час кри­ва­вої вій­ни бол­гар з тур­ка­ми, він, за від­су­тно­сті ца­ря, був пра­ви­те­лем і опо­рою для сво­го на­ро­ду. Свя­ти­тель по­ка­зав ви­со­кий при­клад хри­сти­ян­ської са­мо­по­жер­тви, ру­шив­ши до та­бо­ру тур­ків про­си­ти їх про по­ми­лу­ва­н­ня вві­ре­ної йо­му па­стви. Ту­ре­цький воє­на­чаль­ник був зди­во­ва­ний цим по­дви­гом Па­трі­ар­ха, прийняв йо­го до­сить ла­ска­во і від­пу­стив з ми­ром.

Із па­ді­н­ням Дру­го­го Бол­гар­сько­го цар­ства Тир­нов­ська ка­фе­дра бу­ла під­по­ряд­ко­ва­на Кон­стан­ти­но­поль­ській па­трі­ар­хії на пра­вах ми­тро­по­лії. До по­ча­тку дру­гої по­ло­ви­ни XIX ст. бол­га­ри на­по­ле­гли­во ви­ма­га­ли від­нов­ле­н­ня Бол­гар­ської цер­ков­ної ав­то­но­мії. У зв’яз­ку з цим 1858 ро­ку на скли­ка­но­му Кон­стан­ти­но­поль­ським па­трі­ар­хом Со­бо­рі бол­гар­ські пред­став­ни­ки ви­су­ну­ли ряд ви­мог із вла­шту­ва­н­ня бол­гар­ської цер­ков­ної ор­га­ні­за­ції. Че­рез те, що ці ви­мо­ги бу­ло від­ки­ну­то гре­ка­ми, єпис­ко­пи бол­гар­сько­го по­хо­дже­н­ня ви­рі­ши­ли са­мо­стій­но про­го­ло­си­ти свою цер­ков­ну не­за­ле­жність. 28 лю­то­го 1870 р. бу­ло опри­лю­дне­но сул­тан­ський фір­ман про за­сну­ва­н­ня не­за­ле­жно­го Бол­гар­сько­го ек­зар­ха­ту для бол­гар­ських єпар­хій, а та- кож тих єпар­хій, пра­во­слав­ні жи­те­лі яких по­ба­жа­ють увійти під йо­го юрис­ди­кцію. Ду­хо­вен­ству про­по­ну­ва­ло­ся спо­ми­на­ти Кон­стан­ти­но­поль­сько­го па­трі­ар­ха за бо­го­слу­жі­н­ням, по­ві­дом­ля­ти йо­го про свої рі­ше­н­ня й отри­му­ва­ти для сво­їх по­треб Свя­те ми­ро в Кон­стан­ти­но­по­лі. Фа­кти­чно сул­тан­ським фір­ма­ном від­нов­лю­ва­ла­ся час­тко­ва не­за­ле­жність Бол­гар­ської цер­кви. У XX сто­літ­ті бо­роть­ба за бол­гар­ську ав­то­ке­фа­лію три­ва­ла, і во­на, бе­зу­мов­но, бу­ла су­го­ло­сною із су­спіль­но-по­лі­ти­чни­ми по­ді­я­ми то­го ча­су. 1945 ро­ку, впро­довж слу­жі­н­ня ми­тро­по­ли­та Со­фій­сько­го Сте­фа­на, від­бу­ло­ся дов­го­о­чі­ку­ва­не при­пи­не­н­ня схи­зми. Вже 13 бе­ре­зня то­го ж ро­ку пред­став­ни­кам Бол­гар­ської цер­кви бу­ло вру­че­но то­мос, під­пи­са­ний Па­трі­ар­хом Ве­ні­а­ми­ном і всі­ма чле­на­ми Свя­щен­но­го си­но­ду Кон­стан­ти­но­поль­ської цер­кви, яким ска­со­ву­ва­ла­ся схи­зма і ви­зна­ва­ла­ся ав­то­ке­фа­лія Бол­гар­ської пра­во­слав­ної цер­кви. Де­який час Бол­гар­ська цер­ква ке­ру­ва­ла­ся на­мі­сни­ком-го­ло­вою Свя­щен­но­го си­но­ду, по­ки 10 трав­ня 1953 ро­ку на III цер­ков­но-на­ро­дно­му Со­бо­рі не бу­ло ви­бра­но й уро­чи­сто ін­тро­ні­зо­ва­но Па­трі­ар­ха Ки­ри­ла. Але, зно­ву-та­ки, роз­по­ча­ли­ся су­ти­чки із Кон­стан­ти­но­поль­ською цер­квою, ду­хо­вен­ство якої не взя­ло уча­сті в ін­тро­ні­за­ції но­во­го Па­трі­ар­ха. Тіль­ки 1961 ро­ку Кон­стан­ти­но­поль на­ре­шті ви­знав гі­дність Бол­гар­сько­го па­трі­ар­ха­ту.

МАЙ­ДАН ЯК ПЛА­ТФОР­МА ЗМАГАННЯ ЗА УКРА­ЇН­СЬКУ АВ­ТО­КЕ­ФА­ЛІЮ

Ко­ли чи­та­єш істо­рію Бол­гар­ської пра­во­слав­ної цер­кви, ми­мо­во­лі зна­хо­диш спіль­ні то­чки до­ти­ку. У нас та­кож бу­ли свої свя­ти­те­лі-про­сві­тни­ки, змагання за не­за­ле­жність, а та­кож ви­ди­ма по­тре­ба в Цер­кві під час су­спіль­но-по­лі­ти­чних ви­кли­ків у дер­жа­ві. 1990-ті ро­ки бу­ли не менш бу­рем­ни­ми — ба­га­то кон­флі­ктів, агре­сії, не­по­ро­зу­мінь у ре­лі­гій­но­му се­ре­до­ви­щі, чи­ма­ло за­дав­не­них ран, яких, бе­зу­мов­но, не­об­хі­дно лі­ку­ва­ти. Зві­сно, в цій пу­блі­ка­ції ми мо­гли б звер­ну­ти­ся до пер­ших сто­літь за­ро­дже­н­ня хри­сти­ян­ства на на­ших зем­лях, пред­ста­вив­ши ба­га­то­сто­рін­ко­ву бо­роть­бу ру­сько­го ду­хо­вен­ства у ви­бо­рю­ван­ні ду­хов­ної не­за­ле­жно­сті. Зо­се­ре­ди­мо ува­гу на остан­ньо­му три­літ­ті укра­їн­ської но­ві­тньої істо­рії, адже впро­довж ча­со­во­го кон­ти­ну­у­му, в яко­му пе­ре­бу­ва­є­мо, пи­та­н­ня єд­но­сті укра­їн­сько­го пра­во­слав’я — більш ніж ва­жли­ве.

Май­дан­на істо­рія «спів­пра­ці» з ре­лі­гій­ним се­ре­до­ви­щем, ма­буть, по­чи­на­є­ться 30 ли­сто­па­да 2013 ро­ку, ко­ли сту­ден­ти­про­те­сту­валь­ни­ки зна­йшли при­хи­сток у Ми­хай­лів­сько­му со­бо­рі. Май­дан по­ста­вав і як муль­ти­ме­дій­на істо­рія — че­рез фо­то, ау­діо, стрі­мін­ги, ко­мен­та­рі в со­ці­аль­них ме­ре­жах. ІЦер­ква ма­ла свій особливий імідж у цій муль­ти­ме­дій­ній істо­рії. Осо­бли­во в цьо­му пе­ре­бі­гу вар­то від­зна­чи­ти по­ча­ток від­нов­ле­н­ня ідеї єди­ної По­мі­сної Пра­во­слав­ної цер­кви. 22 лю­то­го 2014 ро­ку, якраз пі­сля кри­ва­вих по­дій на Ін­сти­тут­ській і за­ги­бе­лі ге­ро­їв Не­бе­сної Со­тні, на офі­цій­но­му веб- ре­сур­сі УПЦ КП опу­блі­ко­ва­но звер­не­н­ня Свя­щен­но­го си­но­ду що­до не­об­хі­дно­сті не­від­кла­дно­го по­до­ла­н­ня роз­ді­ле­н­ня Пра­во­слав­ної цер­кви в Укра­ї­ні. Із по­ді­бним звер­не­н­ням ду­хо­вен­ство УПЦ КП звер­ну­ло­ся й до де­яких іє­рар­хів УАПЦ. Із 29 сер­пня до 3 ве­ре­сня 2015 ро­ку в хра­мі Свя­тої Трій­ці в квар­та­лі Пе­ра Кон­стан­ти­но­по­ля (ни­ні — Стам­бул) від­бу­вав­ся Си­на­ксис (Со­бор єпис­ко­пів) Кон­стан­ти­но­поль­сько­го па­трі­ар­ха­ту. Одні­єю з ва­жли­вих про­блем та­кож бу­ло пи­та­н­ня єд­но­сті Укра­їн­сько­го пра­во­слав’я. З ме­тою ви­рі­ше­н­ня цьо­го пи­та­н­ня від­бу­ли­ся на­ра­ди Свя­ті­шо­го Все­лен­сько­го па­трі­ар­ха Вар­фо­ло­мія з іє­рар­ха­ми УПЦ США та Ка­на­ди. Під час цих на­рад іє­рар­хи УПЦ в ді­а­спо­рі ви­сло­ви­ли, зокре­ма, свою дум­ку, що про­бле­мою для єд­но­сті Укра­їн­сько­го пра­во­слав’я є те, що одна із гі­лок пра­во­слав’я в Укра­ї­ні пе­ре­бу­ває в скла­ді Мо­сков­сько­го па­трі­ар­ха­ту. Ки­їв­ський па­трі­ар­хат че­рез офі­цій­ні звер­не­н­ня та до­пи­си у веб-ре­сур­сах кіль­ка ра­зів за­яв­ляв, що статус ми­тро­по­лії, тим біль­ше — в скла­ді Все­лен­сько­го па­трі­ар­ха­ту — для ці­єї Цер­кви є не­прийня­тним. УПЦ КП зго­дна за­ли­ша­ти­ся тіль­ки у то­му ж ста­ту­сі — ав­то­ке­фаль­ної Цер­кви із пред­сто­я­те­лем у са­ні Па­трі­ар­ха.

У черв­ні 2016 ро­ку від­був­ся Все­пра­во­слав­ний со­бор на остро­ві Крит, у яко­му взя­ли участь 10 із 14 пра­во­слав­них цер­ков. На­пе­ре­до­дні про­ве­де­н­ня Со­бо­ру Па­трі­арх Ки­рил «за­бло­ку­вав» вне­се­н­ня пи­та­н­ня про укра­їн­ську ав­то­ке­фа­лію до по­ряд­ку ден­но­го, хо­ча РПЦ не взя­ла уча­сті в Со­бо­рі. За кіль­ка днів до від­кри­т­тя Со­бо­ру на Кри­ті, по­ді­бно до істо­рії бол­гар­сько­го пра­во­слав’я, Вер­хов­на Ра­да Укра­ї­ни на­ді­сла­ла звер­не­н­ня до Па­трі­ар­ха Вар­фо­ло­мія, в яко­му на­ро­дні обран­ці по­про­си­ли звер­ну­ти­ся до пи­та­н­ня По­мі­сної цер­кви. Бе­зу­мов­но, сам до­ку­мент не міг бу­ти роз­гля­ну­тий упро­довж Со­бо­ру, оскіль­ки не вхо­див до по­ряд­ку ден­но­го, та все ж у цер­ков­них ку­лу­а­рах бу­ло чи­ма­ло роз­мов про це. У за­вер­шаль­но­му до­ку­мен­ті са­мо­го Все­пра­во­слав­но­го со­бо­ру мі­сти­ться згад­ка про Укра­ї­ну: «Вій­на і кро­во­про­ли­т­тя ма­ють бу­ти при­пи­не­ни­ми, щоб за­па­ну­ва­ла спра­ве­дли­вість, по­вер­нув­ся мир і ста­ло мо­жли­вим по­вер­не­н­ня лю­дей, які ви­яви­ли­ся по­збав­ле­ни­ми сво­їх до­мі­вок. Ми мо­ли­мо­ся за мир і спра­ве­дли­вість у кра­ї­нах, які про­хо­дять че­рез тяж­кі ви­про­бу­ва­н­ня, — кра­ї­нах Афри­ки та в Укра­ї­ні » . Офі­цій­ні ж до­ку­мен­ти РПЦ не ви­зна­ють фа­кту про­ве­де­н­ня зу­стрі­чі на Кри­ті. Си­нод РПЦ за­свід­чив, що Все­пра­во­слав­ний со­бор на Кри­ті — це ли­ше «Со­бор пред­сто­я­те­лів та іє­рар­хів де­ся­ти Цер­ков», а йо­го рі­ше­н­ня не «від­обра­жа­ють кон­сен­су­су».

Та все ж остан­ні по­дії в Укра­ї­ні, ви­хід су­спіль­ства на но­вий ща­бель у ко­му­ні­ка­ції із Цер­квою спо­ну­ка­ють нас до єд­но­сті. Для укра­їн­сько­го хри­сти­ян­сько­го про­сто­ру на­став три­ва­лий час ви­кли­ків. Пе­ре­дба­чаю, що бу­де чи­ма­ло по­дій, які уне­мо­жлив­лю­ва­ти­муть за­свід­че­н­ня по­мі­сно­сті. Про­те хай як би скла­дав­ся пазл, му­си­мо ро­зу­мі­ти, що ре­лі­гій­ний фронт — на­ба­га­то ва­жли­ві­ший за гео­по­лі­ти­чні, по­лі­ти­чні, еко­но­мі­чні пра­гне­н­ня. Ко­ли нас пе­ре­тво­рять на ду­хов­них ма­ріо­не­ток, ми оста­то­чно про­гра­є­мо вій­ну. То­му по­зи­тив­ні про­це­си ду­хов­но­го се­ре­до­ви­ща Бол­га­рії спо­ну­ка­ють нас та­кож ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти цей до­свід — не опу­ска­ти рук, а єд­на­ти­ся, від­ки­да­ю­чи осо­би­сті сте­ре­о­ти­пи й упе­ре­дже­н­ня.

До­свід Бол­гар­ської пра­во­слав­ної цер­кви у кон­текс­ті бо­роть­би за укра­їн­ську ав­то­ке­фа­лію

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.