Ко­ро­ткі спа­ла­хи пам’яті бу­т­тя

Ва­цлав ГА­ВЕЛ: на остан­ньо­му са­мо­до­пи­ті. До 80-річ­чя від Дня на­ро­дже­н­ня

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Дру­ку­є­ться зі ско­ро­че­н­ня­ми. Пов­ний текст чи­тай­те на сай­ті «Дня»

Та­ких істо­ри­чно зна­чи­мих по­дій у жит­ті дра­ма­тур­га, есе­їста, ми­сли­те­ля, гро­мад­сько­го і по­лі­ти­чно­го ді­я­ча, най­ві­до­мі­шо­го ди­си­ден­та в Цен­траль­ній Єв­ро­пі бу­ло чи­ма­ло. І про істо­ри­чно зна­чи­мі по­дії та про бу­ден­ні, су­то при­ва­тні спра­ви, і про свою твор­чість та про дру­зів, ко­лег, не­дру­гів та опо­нен­тів, про рі­дних лю­дей і про ви­да­тних по­лі­ти­чних ді­я­чів — як сво­їх, че­ських, так і сві­то­вих, зга­дує, роз­мір­ко­вує цей «ві­чний по­ру­шник спо­кою», «май­же як Дон Кі­хот та ві­чний мрій­ник», який «зав­жди бо­ре­ться за якісь іде­а­ли» («У ме­не ре­пу­та­ція ві­чно­го бун­та­ря і про­те­стан­та») в ори­гі­наль­ній кни­зі-спо­віді, кни­зі-до­пи­ті, кни­зі-роз­мо­ві із са­мим со­бою під на­звою «Про­шу коротко».

Справ­ді, пи­ше-зга­дує Ва­цлав Га­вел коротко, урив­ка­ми, своє­рі­дни­ми спа­ла­ха­ми-бли­скав­ка­ми ви­сві­тлює пам’ять бу­т­тя, ви­віль­ня­ю­чи спо­від­аль­но зпри­смер­ку ми­ну­лих літ все те, що пе­ре­жив, за­ра­ди чо­го бо­ров­ся, що об­сто­ю­вав, де про­грав і де ви­гра­вав, у ко­му роз­ча­ру­вав­ся і ко­му зав­дя­чує за до­по­мо­гу, мо­раль­ну під­трим­ку, вре­шті-решт, за про­дов­же­н­ня йо­го жи­т­тя. І справ­ді, бу­ло що зга­да­ти, до чо­го вар­то бу­ло по­вер­та­ти­ся в спо­га­дах, за­ра­ди чо­го на­віть вар­то бу­ло ри­зи­ку­ва­ти жи­т­тям...

Ця кни­га — пе­ред­усім че­сне, до­скі­пли­ве і спо­від­аль­не осми­сле­н­ня на по­ро­зі Ві­чно­сті са­мо­го се­бе — по­лі­ти­ка, ми­тця, ми­сли­те­ля, не­впев­не­ної, як він сам се­бе оці­нює, лю­ди­ни, ля­кли­вої, май­же нев­ро­ти­чної, але во­дно­час впев­не­ної в со­бі та впев­не­ної у сво­їх ді­я­н­нях, урів­но­ва­же­ної, спо­кій­ної, роз­ва­жли­вої, на­по­ле­гли­вої... Та­кий кри­ти­чний са­мо­ана­лі­зВа­цлав Га­вел зро­бив ще в «Ли­стах до Оль­ги» — фі­ло­соф­ських ли­стах до дру­жи­ни зув’яз не­н­ня та у книж­ці «За­о­чний до­пит» і за­вер­шив книж­кою «Про­шу коротко», в якій де­таль­но ви­сві­тлив істо­ри­чно зна­чи­мі й су­то осо­би­сті, на­віть по­бу­то­ві фа­кти, по­дії та рі­зні си­ту­а­ції сво­го жи­т­тя.

І хоч ця книж­ка є роз­мо­вою Ва­цла­ва Га­ве­ла ізжур­на­лі­стом Ка­ре­лом Гві­ждя­лою, за­пи­та­н­ня яко­го він ча­сто ре­да­гу­вав — уто­чню­вав, ви­до­змі­ню­вав по-сво­є­му, упо­ряд­ко­ву­вав, про­те цю книж­ку слід вва­жа­ти ін­ди­ві­ду­аль­ним твор­чим яви­щем. Ва­цлав Га­вел вмон­ту­вав у неї своєрідний ма­лий що­ден­ник президента Че­ської Ре­спу­блі­ки — рі­зно­го ро­ду ди­рек- ти­ви, про­ха­н­ня, до­ру­че­н­ня, мір­ку­ва­н­ня, вра­же­н­ня, які збе­ре­гли­ся в йо­го комп’юте­рі зпер­ших ро­ків пе­ре­бу­ва­н­ня на най­ви­щій дер­жав­ній по­са­ді до кін­ця ка­ден­ції 2003 ро­ку.

Ва­цлав Га­вел — остан­ній пре­зи­дент Че­хо­сло­ва­цької Со­ці­а­лі­сти­чної Ре­спу­блі­ки, обра­ний від­кри­тим го­ло­су­ва­н­ням Фе­де­раль­ни­ми збо­ра­ми ЧССР 29 гру­дня 1989 ро­ку. У ли­пні 1992 ро­ку він склав пов­но­ва­же­н­ня президента Че­хо­сло­вач­чи­ни і то­го ж ро­ку був обра­ний пре­зи­ден­том Че­ської Ре­спу­блі­ки. Май­же 13 ро­ків про­був цей лі­дер окса­ми­то­вої ре­во­лю­ції, ди­си­дент ізп’яти­рі­чним тю­рем­ним ста­жем, дра­ма­тург єв­ро­пей­ської та сві­то­вої сла­ви у Празь­ко­му Гра­ді. Зав­дя­ки за­пи­сам у ма­лень­ко­му комп’юте­рі, що їх пре­зи­дент Че­ської Ре­спу­блі­ки ро­бив за­зви­чай ви­хі­дни­ми, хоч ці су­бо­тньо-не­діль­ні дні за­над­то рід­ко він мав мо­жли­вість про­во­ди­ти як ви­хі­дні, нам від­кри­ва­є­ться на­пру­же­но ді­ло­ва, бур­хли­ва ку­хня, в якій ча­сто по­спі­хом го­ту­ва­ли­ся рі­зно­ма­ні­тні по­лі­ти­чні стра­ви. Го­лов­не, що вра­жає в цих за­пи­сах, — це на­ма­га­н­ня «го­во­ри­ти прав­ду» со­бі й лю­дям, а це не­про­сто, це над­зви­чай­но важ­ко в дер­жав­но-по­лі­ти­чній ді­яль­но­сті. До то­го ж, Га­вел мо­раль- но не пе­ре­но­сив кон­флі­ктів, на­ма­гав­ся уни­ка­ти кон­фрон­та­ції, то­ді як дра­ма­ти­чні істо­ри­чні по­дії зму­шу­ва­ли пов­ся­кча­сно спе­ре­ча­ти­ся, об­сто­ю­ва­ти свою по­зи­цію, ча­сті­ше сва­ри­ти­ся, аніж ми­ри­ти­ся. Про­те він пра­гнув об’єд­ну­ва­ти лю­дей, а для цьо­го до­во­ди­ло­ся ба­га­то ча­су від­да­ва­ти зу­стрі­чам з опо­нен­та­ми, роз­мо­вам, пе­ре­го­во­рам, шу­ка­ти спосо­би пе­ре­тво­ре­н­ня спіль­ної по­зи­ції на спіль­ну дію.

Ще 1981 ро­ку він на­пи­ше есей «По­лі­ти­ка і со­вість», у яко­му роз­мір­ко­вує про су­тність по­лі­ти­чно­го жи­т­тя і про по­лі­ти­ку як пра­кти­чну мо­раль, як за­сіб слу­жі­н­ня прав­ді. Ва­цлав Га­вел ка­те­го­ри­чно ви­сту­пає про­ти по­лі­ти­ки як те­хно­ло­гії вла­ди і ма­ні­пу­ля­ції нею за­для до­ся­гне­н­ня ме­ти. Він об­сто­ює «апо­лі­ти­чну по­лі­ти­ку», тоб­то та­ку, яка ке­ру­є­ться гу­ман­ни­ми кри­те­рі­я­ми і спря­мо­ва­на на тур­бо­ту про бли­жньо­го.

Як пи­сьмен­ник-гу­ма­ніст, Ва­цлав Га­вел роз­мір­ко­ву­вав пе­ред­усім про те, яким чи­ном по­лі­ти­ку не пе­ре­тво­ри­ти на якийсь «те­хно­кра­ти­чний са­мо­рух», як збе­рі­га­ти мо­раль­ні за­са­ди в умо­вах то­та­лі­тар­но­го ре­жи­му, тво­ри­ти по­лі­ти­ку гу­ма­ні­зму. Іно­ді йо­му зда­є­ться, що він, ав­тор по­пу­ляр­них п’єс-аб­сур­дів, ми­мо­во­лі стає ге­ро­єм яко­їсь гран­діо­зної істо­ри­чної аб­сур­дної п’єси і йо­му до­во­ди­ться гра­ти цю аб­сур­дну по­лі­ти­чну роль, якої він на­справ­ді не жа­дав. То­му Ва­цлав Га­вел ча­сто за­ми­слю­є­ться над та­ким фе­но­ме­ном, як все­на­ро­дне вша­ну­ва­н­ня йо­го як на­ціо­наль­но­го ге­роя, му­че­ни­ка, до­стой­ни­ка окса­ми­то­вої ре­во­лю­ції та зре­штою президента-фі­ло­со­фа. Цей, як він вва­жав, аб­сурд по­лі­ти­чної до­лі він і на­ма­га­є­ться осми­сли­ти, пі­зна­ти ло­гі­ку сво­го дра­ма­ти­чно­го жи­т­тя, яке так по­ту­жно роз­бур­ха­ло по­верх­ню істо­ри­чно­го бу­т­тя йо­го кра­ї­ни й усі­єї Єв­ро­пи. І го­лов­не — глиб­ше пі­зна­ти се­бе, то­чні­ше, са­мо­кри­ти­чним ана­лі­зом сво­єї ді­яль­но­сті та осо­би­сто­го жи­т­тя, сво­їх сум­ні­вів, три­вог, пе­ре­жи­вань, ві­зій, роз­ча­ру­вань і спо­ді­вань своє­рі­дно об­ґрун­ту­ва­ти ту са­мо­оцін­ку, яку він сво­го ча­су по­дав чи­та­че­ві: «Я — ра­ціо­наль­ний си­сте­ма­ти­за­тор, не­у­хиль­но до­три­му­ю­ся за­ко­ну і по­ряд­ку, ди­сци­плі­но­ва­ний і на­дій­ний, по­де­ко­ли на­віть бю­ро­кра­ти­чно пе­дан­ти­чний — та во­дно­час я — лю­ди­на за­над­то чу­тли­ва, на­віть тро­хи сен­ти­мен­таль­на, яку здав­на при­тя­гує все та­єм­ни­че, ма­гі­чне, ір­ра­ціо­наль­не, не­зро­зумі­ле, гро­те­скне й аб­сур­дне, що ви­хо­дить за ме­жі пра­вил і ста­вить їх під сум­нів».

Вра­жа­ють емо­цій­ні, ду­шев­но чу­тли­ві про­ясне­н­ня Га­ве­лом об­ста­вин осо­би­сто­го жи­т­тя, зокре­ма хво­роб, які пе­ре­слі­ду­ва­ли йо­го ще зча­сів пер­шо­го ув’язне­н­ня, опе­ра­цій, осо­бли­во зви­да­ле­н­ня 1996 ро­ку зло­які­сної пу­хли­ни на ле­ге­ні. Той 1996 рік був над­зви­чай­но тяж­ким і в мо­раль­но­пси­хо­ло­гі­чно­му пла­ні. 27 сі­чня 1996 ро­ку по­ми­рає най­до­рож­ча йо­му лю­ди­на — дру­жи­на Оль­га, зя­кою він ща­сли­во про­жив 32 ро­ки. І то­го ж ро­ку до­по­мо­гла вря­ту­ва­ти важ­ко­хво­ро­го Га­ве­ла Да­ша Ве­шкр­но­ва, зко­трою пре­зи­дент Че­ської Ре­спу­блі­ки 4 сі­чня 1997 ро­ку одру­жив­ся і про­жив у до­брі і зла­го­ді всі на­сту­пні ро­ки жи­т­тя, до смер­ті в гру­дні 2011-го. Про­жи­ве ба­га­то в чо­му зав­дя­ки її са­мо­від­да­ній тур­бо­ті про ньо­го, хво­ро­бли­во­го, по­стій­но зайня­то­го, ви­сна­же­но­го обов’яз­ка­ми, кло­по­та­н­ня­ми, за­про­ше­н­ня­ми, ві­зи­та­ми, не­спо­ді­ва­ни­ми не­зду­жа­н­ня­ми, трав­ма­ми, фі­бри­ля­ці­єю сер­ця, сум­ні­ва­ми, са­мо­кри­ти­кою...

За­ли­шив­ши 2003-го най­ви­щу державну по­са­ду, Га­вел ра­дів, що на­ре­шті по­кін­че­но зпо­лі­ти­чною ді­яль­ні­стю, те­пер він, зна­ний в усьо­му сві­ті по­лі­тик і дра­ма­тург, ві­до­мий пу­блі­цист, ав­тор 17 п’єс, змо­же уса­мі­тни­ти­ся в Гра­де­чку і бу­де пи­са­ти. Але де­да­лі на­стир­ли­ві­ше і вла­дні­ше йо­го сві­до­мі­стю опа­но­вує дум­ка про по­тре­бу при­го­ту­ва­ти­ся до Остан­ньо­го Су­ду. Чи не то­му екс-пре­зи­дент і пи­сьмен­ник до­во­лі ча­сто вті­кає під рі­зни­ми при­во­да­ми зі сво­го ка­бі­не­ту — вті­кає від са­мо­го се­бе й во­дно­час по­вер­та­є­ться в роз­ми­слах до се­бе са­мо­го, ко­ли­шньо­го і те­пе­рі­шньо­го, до всьо­го то­го в йо­го жит­ті, що збен­те­жи­ло по­верх­ню бу­т­тя. А бу­т­тя, пе­ре­ко­на­ний Ва­цлав Га­вел, має пам’ять. От­же, він бу­де тут на­зав­жди, десь тут бу­де йо­го «скром­на осо­ба — ди­ти­на збур­жу­аз ної сім’ї, ла­бо­рант, сол­дат, пра­ців­ник сце­ни, те­а­траль­ний актор, ди­си­дент, в’язень, пре­зи­дент, пен­сіо­нер, су­спіль­ний фе­но­мен і са­мо­тня лю­ди­на, уяв­ний ге­рой та при­хо­ва­ний бо­я­гуз...» Бу­де на­зав­жди в пам’яті і сво­го на­ро­ду і сві­ту за­га­лом, який він, по­лі­тик та фі­ло­соф, на­ма­гав­ся змі­ни­ти, по­кра­щи­ти, посилити гар­мо­нію в ньо­му, бо, за вла­сним зі­зна­н­ням, «на­про­чуд лю­блю гар­мо­нію, спо­кій, за­галь­ну зла­го­ду, мир і дру­жнє по­ро­зу­мі­н­ня всіх з усі­ма...»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.