Спад­ко­єм­ці Ав­ді­єв­сько­го

Den (Ukrainian) - - Культура - Те­тя­на ПОЛІЩУК, «День»

Пів­ро­ку то­му обір­ва­ло­ся зем­не жи­т­тя Ана­то­лія Ти­мо­фі­йо­ви­ча. З ім’ям Ав­ді­єв­сько­го пов’яза­на ці­ла епо­ха не ли­ше хо­ро­во­го ми­сте­цтва, а й ве­ли­че­зна ча­сти­на на­шої на­ціо­наль­ної куль­ту­ри. Ма­е­стро 50 ро­ків ке­ру­вав На­ціо­наль­ним за­слу­же­ним ака­де­мі­чним укра­їн­ським на­ро­дним хо­ром Укра­ї­ни ім. Г.Г. Ве­рьов­ки, який став брен­дом на­шої дер­жа­ви. Ни­ні йо­го ко­ле­ги, учні та по­слі­дов­ни­ки про­дов­жу­ють спра­ву, за­по­ча­тко­ва­ну ви­да­тним хор­мей­сте­ром. Про сьо­го­де­н­ня про­слав­ле­но ко­ле­кти­ву «Дню» роз­ка­зує ге­не­раль­ний ди­ре­ктор-ху­до­жній ке­рів­ник Зе­но­вій Ми­хай­ло­вич КОРІНЕЦЬ.

— Був час, ко­ли Хор ім. Г. Ве­рьов­ки ба­га­то га­стро­лю­вав Укра­ї­ною й за кор­до­ном, да­ю­чи 60 — 70 кон­цер­тів на рік. По­тім на­ста­ли ча­си, ко­ли тіль­ки за­кор­дон­ні тур­не да­ва­ли змо­гу ко­ле­кти­ву три­ма­ти­ся. Остан­ні ро­ки (один-два ра­зи на рік) хор ви­сту­пає на го­лов­ній сце­ні на­шої кра­ї­ни, при­чо­му — з ан­шла­га­ми. Скіль­ки у вас є про­грам, як ча­сто во­ни онов­лю­ю­ться? Ку­ди пла­ну­є­те га­строль­ні тур­не?

— У нас ре­пер­ту­ар ве­ли­кий і рі­зно­ма­ні­тний. Пла­ну­є­мо що­рі­чно пред­став­ля­ти но­вин­ку. За­разз афі­ксо­ва­но 200 тис. укра­їн­ських пі­сень! Наш хор не тіль­ки збе­рі­гає твор­чу спад­щи­ну, а й ро­бить но­ві за­пи­си. Ма­є­мо го­лов­не зав­да­н­ня — під­ні­ма­ти гли­бин­ні на­ро­дні пла­сти, утри­му­ю­чи ви­со­ку твор­чу план­ку, яку на­зи­ва­є­мо «зо­ло­тим фон­дом», ство­ре­ним ще Гри­го­рі­єм Ве­рьов­кою і про­дов­же­ним Ана­то­лі­єм Ав­ді­єв­ським, але одно­ча­сно тре­ба до на­шої ау­тен­ти­ки і фоль­кло­ру до­бав­ля­ти су­ча­сні аран­жу­ва­н­ня пі­сень. Наш хор спів­ає не так, як са­мо­ді­яль­ні ко­ле­кти­ви та ді­ду­сі й баб­ці зсіл, а ко­жну пі­сню ви­ко­нує ви­со­ко­про­фе­сій­но, ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи й ака­де­мі­чні на­дба­н­ня. Май­же всі на­ші спів­а­ки ма­ють спе­ці­аль­ну му­зи­чну осві­ту. За­раз ре­пе­ти­ру­є­мо кіль­ка про­грам, в яких бу­дуть не ли­ше пі­сні, а й тан­ці та му­зи­чні ком­по­зи­ції. Ста­ло тра­ди­ці­єю раз на рік ви­сту­па­ти в обла­сних цен­трах. Пу­блі­ка ду­же те­пло спри­ймає кон­цер­ти хо­ру, нас про­сять при­їжджа­ти ще і ще. Ни­ні ми ча­сті­ше ви­сту­па­є­мо в Укра­ї­ні, при­чо­му не на за­хо­ді, а на схо­ді, бо са­ме там за­раз не ви­ста­чає укра­їн­сько­го ми­сте­цтва. Ми на­ма­га­є­мо­ся пра­цю­ва­ти для во­я­ків АТО, ви­сту­па­ти у мі­стах і се­ли­щах До­неч­чи­ни та Лу­ган­щи­ни. До­бре на­ші кон­цер­ти спри­ймає пу­блі­ка Хар­ків­ської, Сум­ської, Оде­ської, Ми­ко­ла­їв­ської обла­стей та ін. Не­що­дав­но по­вер­ну­ли­ся зга­стро­лей Хер­сон­щи­ною. За­ра­зор­га­ніз ува­ти тур­не фі­нан­со­во скла­дно (у Хо­рі ім. Г. Ве­рьов­ки пра­цює 156 ар­ти­стів.). То­му шу­ка­є­мо ре­зер­ви у ко­ле­кти­ві, тро­хи до­по­ма­га­ють і спон­со­ри. Спо­ді­ва­ти­ся на дер­жа­ву не до­во­ди­ться, бо ко­ли па­лає вій­на на схо­ді, то про­си­ти гро­ші на га­стро­лі ми не бу­де­мо. Хо­ча я вва­жаю, що наш ре­пер­ту­ар — теж силь­на зброя, яка ду­же по­трі­бна лю­дям у скру­тний, як за­раз, час. Мін­культ не має ко­штів, а то­му аби хо­ча б да­ва­ли на зар­пла­ту і утри­ма­н­ня Бу­дин­ку на­ціо­наль­них ко­ле­кти­вів, де ми зна­хо­ди­мо­ся. Є у нас пла­ни і що­до за­кор­дон­них га­стро­лей. Так, 12 жов­тня у Ве­ли­ко­му за­лі НМАУ від­бу­де­ться кон­церт-пре­зен­та­ція, де ми по­ка­же­мо фоль­кно­ме­ри зріз но­ма­ні­тних ре­гіо­нів та рі­зних на­ціо­наль­них мен­шин, які жи­вуть в Укра­ї­ні. Цю про­гра­му спе­ці­аль­но при­їде по­слу­ха­ти і по­ди­ви­ти­ся ве­ли­ка де­ле­га­ція зКи­таю (бі­ля 30 осіб). Якщо їм спо­до­ба­є­ться, то хор від­пра­ви­ться в тур­не (у рам­ках пер­спе­кти­ви роз­ви­тку куль­тур­но­го рин­ку в кон­текс­ті роз­ви­тку від­но­син кра­їн «Шов­ко­во­го шля­ху»).

— За ча­сів Ав­ді­єв­сько­го осно­ву ре­пер­ту­а­ру скла­дав укра­їн­ський фоль­клор, пі­сні й тан­ці ін­ших на­ро­дів. А за­раз як бу­де?

— І за­раз про­дов­жу­є­мо твор­чу лі­нію, на­кре­сле­ну А.Т. Ав­ді­єв­ським. Ми зро­би­ли ду­же ці­ка­ву но­ву про­гра­му. За під­трим­ки крим­ських та­тар, уже ма­є­мо ори­гі­наль­ний на­ціо­наль­ний та­нець, по­тім ще на­ро­дну пі­сню ви­вчи­мо. Є у нас но­ме­ри зі сло­ва­цько­го, поль­сько­го, ру­мун­сько­го, угор­сько­го та ін­шо­го фоль­кло­ру.

— На­скіль­ки сьо­го­дні охо­че мо­лодь іде до вас пра­цю­ва­ти? Які ви­мо­ги до ви­ко­нав­ців?

— Ці­ка­вість у мо­ло­ді є, й ка­стин­ги ми про­во­ди­мо, оби­ра­ю­чи кра­щих із­кра­щих. Ча­сто при­хо­дять спів­а­ки зчу­до­ви­ми го­ло­са­ми, але є одна ви­мо­га — лю­ди­на по­вин­на лю­би­ти укра­їн­ську пі­сню, зна­ти пер­вин­ну осно­ву, на якій ба­зу­є­ться укра­їн­ська куль­ту­ра, бо без­цьо­го їй важ­ко бу­де пра­цю­ва­ти у на­ціо­наль­но­му ко­ле­кти­ві. То­му крім та­лан­ту і твор­чих ам­бі­цій (спів­ак, тан­цю­рист чи му­зи­кант), той, хто хо­че пра­цю­ва­ти в на­шо­му ко­ле­кти­ві, му­сить зна­ти мо­ву, пев­ні фоль­клор­ні на­дба­н­ня і тра­ди­ції. Мо­лодь має по­вер­ну­ти­ся до сво­го ко­рі­н­ня. Хай во­но по-ін­шо­му бу­де зву­ча­ти, по-су­ча­сно­му, в ін­шій «обгор­тці», але бу­ти дій­сно укра­їн­ським.

— У 1962 ро­ці при Хо­рі ім. Г. Ве­рьов­ки бу­ла ор­га­ні­зо­ва­на сту­дія, яка пра­цює й ни­ні. Роз­ка­жіть, хто там на­вча­є­ться?

— На­га­даю, за іні­ці­а­ти­вою Гри­го­рія Гу­рі­йо­ви­ча Ве­рьов­ки та Еле­о­но­ри Пав­лів­ни Скри­пчин­ської бу­ло ство­ре­но хо­ро­ву уч­бо­ву сту­дію при Укра­їн­сько­му на­ро­дно­му хо­рі (так на по­ча­тку 1960-х на­зи­вав­ся наш ко­ле­ктив). Нав­ча­ю­ться у нас без­ко­штов­но два ро­ки. Іно­го­ро­дні сту­ден­ти отри­му­ють мі­сце в гур­то­жи­тку. Му­зи­чна осві­та не обов’яз­ко­ва. Ви­мо­ги: гар­ний слух, ри­тмі­чна ін­ту­ї­ція, ви­со­ка пра­це­зда­тність, а ві­ко­вий ценз— від 15 до 25 ро­ків. Цьо­го ро­ку на­би­ра­є­мо 30 лю­дей. За­ра­зу­же є 24 сту­ден­ти і по­ки ще шість ва­кан­сій. Ін­ко­ли до нас по­сту­па­ють ви­пу­скни­ки рі­зних ми­сте­цьких ву­зів. На­при­клад, пі­а­ніс­тка з кон­сер­ва­то­рії за­хо­ті­ла на­вчи­ти­ся спів­а­ти. А ча­сто при­їжджа­ють ді­ти пі­сля 9 кла­су, які мрі­ють ста­ти ар­ти­ста­ми на­шо­го ко­ле­кти­ву. До ре­чі, Ні­на Ма­тві­єн­ко свою твор­чу біо­гра­фію роз­по­чи­на­ла з на­шої сту­дії, по­тім ста­ла со­ліс­ткою й зір­кою. — Яким ви ба­чи­те май­бу­тнє хо­ру? — Це має бу­ти ви­со­ко­які­сний ми­сте­цький ко­ле­ктив, ре­пер­ту­ар яко­го по­ви­нен від­тво­рю­ва­ти всю са­мо­бу­тню куль­ту­ру всіх ре­гіо­нів кра­ї­ни: від За­кар­па­т­тя до Лу­ган­щи­ни, й, як лу­нає у Гім­ні Укра­ї­ни, «від Ся­ну до До­ну...», тоб­то не­об­хі­дно пре­зен­ту­ва­ти кра­ще з на­ціо­наль­но­го ми­сте­цтва (пі­сні, тан­ці, му­зи­чні тво­ри). Не ли­ше фоль­клор, а й укра­їн­ську кла­си­ку, зокре­ма тво­ри Ли­сен­ка, Ле­он­то­ви­ча, Сте­цен­ка, Ко­ши­ця та ін­ших ком­по­зи­то­рів, зокре­ма й су­ча­сни­ків — Стан­ко­ви­ча, Ско­ри­ка, Ка­ра­би­ця... На­га­даю, Хор ім. Г. Ве­рьов­ки був пер­шим ви­ко­нав­цем фольк-опе­ри «Цвіт па­по­ро­ті» Єв­ге­на Стан­ко­ви­ча — епі­чний твір, який за ча­сів ра­дян­ської вла­ди отри­мав тав­ро «на­ціо­на­лі­сти­чний», і ли­ше че­рез­три де­ся­тка ро­ків від­бу­ла­ся прем’єра... Наш ко­ле­ктив став ви­ко­ну­ва­ти й ду­хов­ну му­зи­ку, ви­сту­па­ти у цер­квах, і на­род ду­же до­бре це спри­ймає. Тоб­то хор має ви­ко­ну­ва­ти рі­зний ре­пер­ту­ар, але ду­же май­стер­но.

— Ви ба­га­то ро­ків пра­цю­ва­ли пліч-о-пліч з Ав­ді­єв­ським. Ба­чи­ли йо­го у рі­зних си­ту­а­ці­ях. Як по­зна­йо­ми­ли­ся й яким ви йо­го зга­ду­є­те?

— З Ана­то­лі­єм Ти­мо­фі­йо­ви­чем ми по­зна­йо­ми­лись у 1998 ро­ці. Я то­ді ке­ру­вав За­кар­пат­ським на­ро­дним хо­ром. Ав­ді­єв­ський при­хо­див на кон­цер­ти на­шо­го ко­ле­кти­ву. Ми спіл­ку­ва­ли­ся, а 2001- го він за­про­по­ну­вав пе­ре­йти до ньо­го пра­цю­ва­ти. Я ва­гав­ся, але ма­е­стро ме­не пе­ре­ко­нав, і 15 ро­ків ми ра­зом по­пра­цю­ва­ли у Хо­рі ім. Г. Ве­рьов­ки. Він був ви­мо­гли­вим до се­бе і до всіх ко­лег. Ду­же та­ла­но­ви­тий і не­ор­ди­нар­ний чо­ло­вік. З ним бу­ло лег­ко і скла­дно. На від­по­чин­ку лю­бив жар­ту­ва­ти, знав мо­ре анек­до­тів і кла­сно їх роз­ка­зу­вав, і всі за­бу­ва­ли, що він на­чаль­ник, але че­резп’ять хви­лин міг по­ка­за­ти зов­сім ін­шу свою іпо­стась. Ав­ді­єв­ський був кре­а­тив­ною лю­ди­ною і гар­ним пси­хо­ло­гом, і якщо ста­вив ціль, то зав­жди до­ма­гав­ся сво­го.

— Чи пла­ну­є­те до ро­ко­вин ма­е­стро якусь про­гра­му?

— 24 бе­ре­зня ста­ло для на­шо­го ко­ле­кти­ву чор­ною да­тою — на 83-му ро­ці жи­т­тя ві­ді­йшов у Ві­чність Ана­то­лій Ти­мо­фі­йо­вич... Ав­ді­єв­сько­го поховали за усі­ма пра­во­слав­ни­ми ка­но­на­ми. Пі­сля 40 днів хор ви­ко­нав у пам’ять про ми­тця «Ре­кві­єм» Мо­цар­та (до ре­чі, це бу­ла ідея ма­е­стро — ви­ко­на­ти ко­лись цей твір) ра­зом із Ки­їв­ським сим­фо­ні­чним ор­ке­стром у цер­кві на По­до­лі. Два ти­жні то­му в На­ціо­наль­но­му пе­да­го­гі­чно­му уні­вер­си­те­ті ім. М. П. Дра­го­ма­но­ва Вче­на ра­да прийня­ла рі­ше­н­ня при­сво­ї­ти ім’я Ге­роя Укра­ї­ни Ана­то­лія Ав­ді­єв­сько­го фа­куль­те­ту ми­стецтв, який він ор­га­ні­зо­ву­вав, пра­цю­вав як ди­ре­ктор-про­ре­ктор і ба­га­то ро­ків там ви­кла­дав (ра­ні­ше це був Ін­сти­тут ми­стецтв). Ми під­три­ма­ли ідею ке­рів­ни­цтва НМАУ про пам’ятник Ана­то­лію Ти­мо­фі­йо­ви­чу (про­ект зро­бив скуль­птор В.Че­пе­лик), який по­став­лять на мо­ги­лі Ав­ді­єв­сько­го. Наш ко­ле­ктив про­по­нує ме­рії на­зва­ти одну зву­лиць Ки­є­ва ім’ям ма­е­стро. Ми не за­бу­ва­є­мо про Ав­ді­єв­сько­го, бо він про­сла­вив сво­їм ми­сте­цтвом не тіль­ки Хор ім. Г. Ве­рьов­ки, а всю укра­їн­ську куль­ту­ру та ми­сте­цтво у сві­ті.

ФО­ТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.