«Га­зе­та, яка 20 ро­ків ве­де свою лі­нію»

На­та­лія Малімон — про ре­гіо­наль­ну жур­на­лі­сти­ку і свій «День»

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Пі­дго­ту­ва­ла Оль­га ХАРЧЕНКО, «День»

На­та­лія Малімон — вла­скор «Дня» у Во­лин­ській обла­сті змай­же 17-рі­чним ста­жем ро­бо­ти в на­шо­му ви­дан­ні. Про­тя­гом усіх цих ро­ків во­на по­ста­чає ре­да­кцію екс­клю­зи­ва­ми «згли­бин­ки», в яких На­та­лія Пе­трів­на — справ­жній про­фі. Ми за­те­ле­фо­ну­ва­ли ко­ле­зі, щоб при­ві­та­ти її зднем на­ро­дже­н­ня, по­ба­жа­ти на­тхне­н­ня та на­сна­ги на но­ві гли­бо­кі ма­те­рі­а­ли та при­на­гі­дно по­спіл­ку­ва­ти­ся про ре­гіо­наль­ну жур­на­лі­сти­ку.

— Про­тя­гом ба­га­тьох ро­ків, ще до від­нов­ле­н­ня не­за­ле­жно­сті Укра­ї­ни, во­лин­ська ре­гіо­наль­на жур­на­лі­сти­ка ви­рі­зня­ла­ся сво­їм умі­н­ням по­ба­чи­ти і по­ка­за­ти лю­ди­ну по­при все. Вам у су­ча­сно­му ди­на­мі­чно­му ін­фор­ма­цій­но­му по­то­ці вда­є­ться збе­рі­га­ти цю ри­су. Зав­дя­ки чо­му?

— Та, ма­буть, зав­дя­ки все ж атмо­сфе­рі у ба­тьків­сько­му до­мі й ро­дин­но­му ви­хо­ван­ню та ото­чен­ню, в яко­му фор­му­ва­ла­ся. Лю­ди в ньо­му бу­ли яскра­ви­ми. Ба­тько мій знав на­пам’ять чи не всьо­го «Ко­бза­ря», у нас вдо­ма зби­ра­ло­ся пів­се­ла на, як ка­за­ли у мо­є­му Лав­ро­ві, ве­чор­ни­ці. І про­си­ли: «Пе­тро Ан­дрі­йо­вич, про­чи­тай­те, як Гон­та ді­тей уби­ває». І ба­тько, ма­ю­чи ще й актор­ський та­лант, як ре­жи­сер, він пе­ре­ста­вив у ста­ро­му на­шо­му клу­бі всю укра­їн­ську кла­си­ку, чи­тав про Гон­ту на­пам’ять. А дядь­ко мій сам, без­учи­те­лів, на­вчив­ся гра­ти на скри­пці, цю скри­пку йо­му ку­пи­ла за ве­ли­кі гро­ші моя ма­ма, йо­го стар­ша се­стра, бо вва­жа­ла, що тре­ба та­лан­ти під­три­му­ва­ти. Дядь­ко був лі­сни­ком, але жив у ста­рій ха­ти­ні, бо ліс вкра­сти — то був гріх. А бу­ла і жін­ка, для якої, щоб ста­ла Ге­ро­єм со­цпра­ці, зво­зи­ли цукро­ві бу­ря­ки зкол­го­спів усьо­го Лу­цько­го ра­йо­ну, за­бра­ли ча­сти­ну вро­жаю і на по­лі мо­єї ма­ми-лан­ко­вої. Був учи­тель-»со­вєт» зЧер­ні­гів­щи­ни, який го­во­рив смі­шною го­вір­кою, а сад на­са­див бі­ля шко­ли та­кий, що до­сі пло­до­но­сить. Тоб­то зди­тин­ства при­хо­ди­ло ро­зу­мі­н­ня, що ко­жна лю­ди­на — то ці­лий світ, але че­рез лю­ди­ну мо­жна по­ка­за­ти і ча­стин­ку сві­ту. А жур­на­ліст­ська ро­бо­та спри­яє спіл­ку­ван­ню злю­дьми, і ме­ні зав­жди бу­ли ці­ка­ві лю­ди, які — я на­віть при­ду­ма­ла со­бі жур­на­ліст­ський сло­ган: «Які не пла­чуть і да­ють со­бі ра­ду в цьо­му не­про­сто­му жит­ті».

Під час від­кри­т­тя одні­єї зфо­то­ви­ста­вок «Дня» — своє­рі­дно­го зві­ту пе­ред чи­та­чем і су­спіль­ством — від­зна­ча­ли і ав­то­рів-екс­пер­тів, і да­ру­ва­ли те­ні­ски зпорт­ре­том ав­то­ра-екс­пер­та, а на мо­їй ви­би­ли ще й цю мою ци­та­ту про лю­ди­ну. Як жур­на­ліст вва­жаю, що лю­ди­ну тре­ба ба­чи­ти зав­жди, і че­рез кон­кре­тну осо­бу мо­жна по­ка­за­ти жи­т­тя ці­єї га­лу­зі. Так бу­ло ко­лись у ме­не зроз по­від­дю про жін­ку-лі­сни­ка. Її бра­ко­ньє­ри та лі­со­кра­ди хо­ті­ли і в кєм­пу ки­ну­ти (кєм­па — то, по-во­лин­ськи, яма, яка ви­ни­кає, ко­ли де­ре­во зко­ре­нем ви­ри­ва­ють). Вки­ну­ли ту­ди лю­ди­ну, де­ре­во на­зад по­са­ди­ли, і шу­кай... Ни­ні­шні за­со­би ін­фор­ма­ції ін­ші. З лю­ди­ною май­же не ра­ху­ю­ться, будь-ко­го мо­жна об­бре­ха­ти, і ні­чо­го за те не бу­де. І не ска­жу, що то до­бре, зві­сно — ні.

— Якщо го­во­ри­ти шир­ше — чи від­по­від­ає, на ваш по­гляд, сьо­го­дні якість ре­гіо­наль­ної жур­на­лі­сти­ки за­пи­там су­спіль­ства?

— Ні, бо не­має від­по­від­аль­но­сті пе­ред су­спіль­ством. Ера дру­ко­ва­них га­зет ми­нає, а в ін­тер­не­ті мо­жна сьо­го­дні на­пи­са­ти, а зав­тра мо­же во­но зни­кну­ти на­зав­жди. Якщо, зві­сно, хтось вча­сно не за­скрі­нить. На Во­ли­ні остан­нім ча­сом по­стій­но з’яв­ля­ю­ться но­ві ін­тер­нет-ви­да­н­ня, які пе­ре­ва­жно сво­го облич­чя не ма­ють і не пра­гнуть ма­ти. А го­лов­не, що їх про­да­ють, во­ни змі­ню­ють вла­сни­ків... І жур­на­лі­стам до­во­ди­ться іти на ком­про­мі­си зсо­ві­стю й че­стю, бо сьо­го­дні га­ниш то­го, ко­го вчо­ра хва­лив, бо та­ка ти­пу «ре­да­кцій­на по­лі­ти­ка», а на­справ­ді за­ба­ган­ка вла­сни­ка. То­му я маю ща­стя у жит­ті, про­фе­сій­не ща­стя, що, пра­цю­ю­чи у га­зе­ті «День», не зму­ше­на бу­ла іти на ком­про­мі­си зсо­ві­стю і че­стю. Га­зе­та має свою по­зи­цію.

— Цьо­го ро­ку «Дню» — 20, по­над дві тре­ти­ни цьо­го шля­ху ви про­йшли ра­зом із га­зе­тою. Як йо­го оці­ню­є­те? Яким є ваш «День»?

— Мій пер­ший текст, ще й на пер­шій по­ло­сі «Дня», з’явив­ся 11 гру­дня 1999 ро­ку. У жит­ті ж не­має ні­чо­го ви­пад­ко­во­го, і цей пер­ший текст мій був «про­грам­ним»: це роз­по­відь че­рез лю­ди­ну про про­бле­ми во­лин­сько­го, укра­їн­сько­го се­ла за­га­лом. Це роз­по­відь про дядь­ка Со­ло­нен­ка зсе­ла на кіль­ка хат із на­звою Га­їв­ка, в обій­сті яко­го вжи- ва­ли­ся ко­ро­ви, по­ро­ди­сті ку­ри, па­ви­чі й на­віть мав­па Лю­ся, яку він звід­кись при­віз. Я на­зва­ла йо­го «ша­ле­ним у пра­ці укра­їн­цем».

У ре­да­кцію ж «Дня» на Обо­ло­ні впер­ше при­йшла 16 ве­ре­сня 2000 ро­ку, са­ме то­го ве­чо­ра зник у Ки­є­ві Ге­ор­гій Гон­га­дзе. «День» мав рі­зні пе­рі­о­ди у сво­є­му роз­ви­тку, але я зав­жди ка­жу, що ро­би­ти що­ден­ну га­зе­ту на та­ко­му рів­ні — то що­ден­не пе­кло. Та чи­тач ба­чить ли­ше ре­зуль­тат. Для ме­не «День» — га­зе­та, яка 20 ро­ків ве­де свою лі­нію, і ми на­віть не зна­є­мо, чо­го це вар­тує го­лов­но­му ре­да­кто­ро­ві Ла­ри­сі Ів­ши­ній. «День» взяв на се­бе мі­сію фор­му­ва­ти на­ціо­наль­ну ідею, те, чо­го Укра­ї­ні зтих чи ін­ших при­чин не ви­ста­чає. «День» єди­ний до­ни­ні пи­ше про зна­че­н­ня спра­ви про зни­кне­н­ня Гон­га­дзе, най­ва­жли­ві­шої кри­мі­наль­ної спра­ви укра­їн­ської не­за­ле­жно­сті. Тоб­то це ви­да­н­ня, яке ро­зу­міє свою мі­сію. А ще ва­жли­во, що Ла­ри­са Ів­ши­на впро­ва­ди­ла у ко­ле­кти­ві та­ке став­ле­н­ня до ав­то­рів, ко­ли ша­ну­ють твій стиль, твій ана­ліз, тоб­то ба­чать у то­бі лю­ди­ну, ша­ну­ють твій про­фе­сіо­на­лізм.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.