Ми­сли­ти віль­но

Ма­рія ВАР­ФО­ЛО­МЄ­Є­ВА: «Укра­їн­ці ма­ють ду­ма­ти про те, як по­бу­ду­ва­ти силь­ну дер­жа­ву, яка не ки­дає сво­їх у бі­ді»

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Ва­лен­тин ТОРБА, «День»

Ма­рія Вар­фо­ло­мє­є­ва — тен­ді­тна і ро­зум­на дів­чи­на-лу­ган­чан­ка. Важ­ко со­бі уяви­ти, який сто­су­нок во­на мо­же ма­ти до вій­ни і, тим біль­ше, до по­ло­ну. Хо­ча ще не так дав­но важ­ко бу­ло со­бі уяви­ти вза­га­лі, як Укра­ї­на мо­гла бу­ти втя­гну­та в стра­шну вій­ну, а її те­ри­то­рії оку­по­ва­ні. Про­те це факт. Ма­ша про­ве­ла в по­ло­ні більш ро­ку, про що ни­ні зга­дує в сво­їх що­ден­ни­ках. В лю­то­му цьо­го ро­ку, ко­ли во­на бу­ла ще «на під­ва­лі» в ро­сій­ських бан­ди­тів, «День» узяв ін­терв’ю в Ана­то­лія По­ля­ко­ва, який пе­ре­бу­вав в по­ло­ні ра­зом з Ма­шею. То­ді ми не ста­ли опри­лю­дню­ва­ти де­та­лі роз­мо­ви з По­ля­ко­вим що­до Ма­ші, щоб не за­шко­ди­ти про­це­су її звіль­не­н­ня. Для ме­не ж — лу­ган­ча­ни­на, який сте­жив за її до­лею, — був ва­жли­вим той факт, що Ма­рія Вар­фо­ло­мє­є­ва жи­ва, адже три­ва­лий час про її до­лю вза­га­лі ні­чо­го не бу­ло ві­до­мо за­га­лу.

Ма­ша ба­га­то ро­ків про­жи­ла в Ки­є­ві і на­зи­ває йо­го те­плим і сво­їм. Київ мир­ний, а десь зов­сім не­да­ле­ко на те­ре­нах на­шої кра­ї­ни три­ває вій­на. І до ра­до­сті сво­бо­ди в на­шій бе­сі­ді до­мі­шу­є­ться це бо­лі­сне від­чу­т­тя що­ден­ної тра­ге­дії. Але ни­ні­шня ро­змо­ва з Ма­шею — не про по­лон, а про ре­цепт ви­жи­ва­н­ня. Ви­жи­ва­н­ня на­ції і дер­жа­ви.

«Я ЗА­ХО­ТІ­ЛА БУ­ТИ З ЛЮ­ДЬМИ, ЯКІ ПРА­ГНУТЬ МИ­СЛИ­ТИ ВІЛЬ­НО, — З УКРА­ЇН­ЦЯ­МИ»

— Ма­ша, ко­ли ти ви­рі­ши­ла зв’яза­ти се­бе із жур­на­лі­сти­кою?

— Вза­га­лі-то я ні­ко­ли ра­ні­ше не за­йма­лась жур­на­лі­сти­кою в прийня­то­му сен­сі. Я пи­са­ла стат­ті про фо­то і ве­ла свій блог са­ме про фо­то­гра­фії. Ко­ли по­ча­лись тра­гі­чні по­дії в Кри­му і Лу­ган­ську, то я про­сто від­чу­ла, що не­об­хі­дно по­ка­за­ти факт існу­ва­н­ня у нас про­укра­їн­ської по­зи­ції. Адже існу­вав у ба­га­тьох сте­ре­о­тип, що Лу­ганськ — це щось ви­клю­чно про­ро­сій­ське і від­по­від­но без­на­дій­не. По­тім я по­тра­пи­ла у ви­да­н­ня «Віль­ний ре­пор­тер», де бу­ла одна умо­ва — до­свід на­пи­са­н­ня ста­тей, при чо­му не обов’яз­ко­во для яки­хось ви­дань. У ме­не бу­ла хо­ро­ша фо­то­ка­ме­ра і фа­кти­чно я бу­ла біль­ше фо­то­ко­ре­спон­ден­том ці­єї га­зе­ти. То­ді я бу­ла при­су­тня на всіх основ­них по­лі­ти­чних за­хо­дах в Лу­ган­ську, прес-кон­фе­рен­ці­ях, ін­ших на­віть не по­лі­ти­чних за­хо­дах. Та­ким чи­ном по­сту­по­во вже на­бу­ва­ла до­сві­ду са­ме як жур­на­ліс­тка.

— По­дії ве­сни 2014 ро­ку для ба­га­тьох ста­ли пев­ним Ру­бі­ко­ном перш за все в іден­ти­фі­ка­ції се­бе як укра­їн­ців, як гро­ма­дян. І тут пи­та­н­ня не в етні­чній скла­до­вій. На­при­клад, ми з то­бою зна­є­мо та­ку лю­ди­ну, як Ана­то­лій По­ля­ков, який пе­ре­бу­вав ра­зом з то­бою в по­ло­ні і який є етні­чним ро­сі­я­ни­ном та гро­ма­дя­ни­ном Ро­сії...

— При­чо­му до­сі є гро­ма­дя­ни­ном Ро­сії...

— Але це вже пи­та­н­ня до тих, хто ви­дає па­спорт Укра­ї­ни за одну ніч із вла­сної іні­ці­а­ти­ви одним, а ін­ші му­сять до­во­ди­ти своє пра­во бу­ти гро­ма­дя­ни­ном Укра­ї­ни кров’ю... Але все ж та­ки, са­ме ти, ко­ли для се­бе ви­зна­чи­лась що ти є са­ме укра­їн­ка і зна­хо­ди­шся са­ме на бо­ці Укра­ї­ни?

— Я ска­жу від­вер­то, що зав­жди від­чу­ва­ла се­бе ро­сі­ян­кою. Ба­тько у ме­не ро­сі­я­нин, а ма­ти — укра­їн­ка. Вра­хо­ву­ю­чи те, що в Лу­ган­ську бу­ло до­сить ба­га­то ро­сі­ян, то я ав­то­ма­ти­чно се­бе від­но­си­ла са­ме до них. Але ко­ли роз­по­чав­ся Май­дан і я по­ба­чи­ла, що в Укра­ї­ні дій­сно існує гро­ма­дян­ське су­спіль­ство, яке мо­же про­ти­сто­я­ти сті­нам бре­хні, ма­ні­пу­ля­цій, агре­сії, то в ме­не від­бу­лось пев­не пе­ре­о­сми­сле­н­ня. Я за­хо­ті­ла бу­ти са­ме з ци­ми лю­дьми, які пра­гнуть ми­сли­ти віль­но, пра­гнуть сво­бо­ди, якої їх хо­чуть по­зба­ви­ти. Це був особливий пе­рі­од, який ба­га­то чо­го від­крив для ме­не. То­ді я усві­до­ми­ла се­бе укра­їн­кою. Ко­ли був оку­по­ва­ний Крим, я зро­зумі­ла, що не хо­чу від­чу­ва­ти се­бе ча­сти­ною «рус­ско­го ми­ра». Ро­зір­ва­лись мої остан­ні мо­сти з «рус­ско­стью». Я ми­сли­ла са­мо­стій­но, але уя­віть со­бі, скіль­ки лю­дей не мо­гли ми­сли­ти кри­ти­чно і спри­йма­ти но­ву ін­фор- ма­цію. Тим біль­ше, вра­хо­ву­ю­чи по­ту­жну про­ро­сій­ську про­па­ган­ду на те­ре­нах Донбасу.

— Якою, до ре­чі, за­йма­лись проросійські керманичі на мі­сцях. На­при­клад, пі­сля при­зна­че­н­ня го­ло­вою Лу­ган­ської ОДА Оле­ксан­дра Єфре­мо­ва на­при­кін­ці 90-х ро­ків з’яви­лись ба­не­ри «Рус­ско­го на­сле­дия».

— Ду­же до­бре їх пам’ ятаю бі­ля Чер­во­ної пло­щі. Так, це бу­ло по­сту­по­ве впро­ва­дже­н­ня пев­ної про­ро­сій­ської дум­ки. На­чеб­то не­по­мі­тне, але вра­хо­ву­ю­чи не­за­до­во­ле­н­ня за­га­лом сво­го ма­те­рі­аль­но­го ста­ну, до­сить ді­є­ве. То­ді Ро­сія по­ча­ла роз­пу­ска­ти свої щу­паль­ця. Вся спра­ва в то­му, що якщо одра­зу зай­ти в хо­ло­дну во­ду, то мо­жна одра­зу по­чу­ти від­тор­гне­н­ня. Са­ме то­му Ро­сія на­ма­га­лась все ро­би­ти по­сту­по­во. Не­мо­жли­во бу­ло лу­ган­ча­нам ска­за­ти: ви — ро­сі­я­ни. Во­ни се­бе від­чу­ва­ли укра­їн­ця­ми. То­му їм впро­ва­джу­ва­лась пев­на про­гра­ма. На це осо­бли­во вар­то звер­ну­ти ува­гу. Але вра­хо­ву­ю­чи си­ту­а­цію 2014- го ро­ку, мо­жна ска­за­ти, що все ж та­ки по­гру­зи­ти нас в свою « те­плу » ван­ну Ро­сії не вда­ло­ся. Укра­їн­ці зумі­ли від­ре­а­гу­ва­ти, не див­ля­чись на ба­га­тьох із­тих, хто но­сталь­гу­вав по пев­ній со­ці­аль­ній ста­біль­но­сті в ча­сти Ра­дян­сько­го Со­ю­зу. На них про­па­ган­ди­сти ро­би­ли сут­тє­ву став­ку.

«УКРА­ЇН­ЦІ, ЯКІ ІМІТУЮТЬ РО­СІ­ЯН, ДЛЯ ОСТАН­НІХ ЗАВ­ЖДИ ЗА­ЛИ­ША­ТЬСЯ «ХОХЛАМИ»

— Але є й етні­чні укра­їн­ці, які під­да­лись цій про­па­ган­ді...

— Є та­кі укра­їн­ці, які на­ма­га­ю­ться «ра­зга­ва­рі­вать» по-ро­сій­ські за­кцен­том на оку­по­ва­ній те­ри­то­рії. Це смі­шно і тра­гі­чно. Во­ни на­ма­га­ю­ться імі­ту­ва­ти ро­сі­ян, які при­їха­ли зав­то­ма­та­ми. Про це вар­то за­ми­сли­тись, адже існує та­ка ка­те­го­рія лю­дей, у яких спра­цьо­вує ком­плекс мен­шо­вар­то­сті. Мо­жли­во, во­ни слаб­кі і про­сто шу­ка­ють при­мар­ної си­ли. Але в то­му-то й спра­ва, що ці укра­їн­ці у ро­сі­ян бу­дуть зав­жди «хохлами».

— Якщо взя­ти твоє ви­хо­ва­н­ня, то мо­же ва­жли­вим фа­кто­ром ста­ло те, що ти ві­сім ро­ків до всіх цих по­дій про­жи­ла в Ки­є­ві?

— Дій­сно, у ме­не на­ба­га­то мен­ше ша­бло­нів ніж у лу­ган­чан, які не ви­їзди­ли з Лу­ган­ська і не жи­ли ні­де три­ва­лий час по­за сво­го мі­ста. У них існує ком­плекс — все, що іна­кше, — те во­ро­же. І цей ком­плекс впро­ва­джу­вав­ся в пев­но­му се­ре­до­ви­щі. Я іна­кша, і ме­ні це до­по­мо­гло спри­йма­ти но­ві ідеї, но­ві дум­ки. Крім то­го, я вже до всіх цих по­дій ба­чи­ла ін­ші кра­ї­ни і зна­ла, що там не хо­дять нав­ко­ло тіль­ки геї, а на за­хо­ді Укра­ї­ни не­має стра­шних «бан­дер», які пра­гнуть за­хо­пи­ти Дон­бас. Але на Лу­ган­щи­ні ча­сто, крім сво­їх не­ве- ли­чких місць, лю­ди ні­чо­го не ба­чи­ли і са­ме то­му так і спри­йма­ли нав’яза­ну їм ін­фор­ма­цію. Більш то­го, во­ни на­віть в Ро­сії не бу­ли і да­ле­ко не зав­жди ро­зумі­ли, що Ро­сія — це не каз­ко­ва Мо­сква, яку де­мон­стру­ють по ТБ в чи­слен­них яскра­вих те­ле­шоу. Ро­сія зде­біль­шо­го — це тем­ря­ва, бі­дність, су­ціль­на ізо­ля­ція. Хо­чу на­го­ло­си­ти, що я це го­во­рю не ли­ше із­сво­го до­сві­ду чи ви­снов­ків, але й здо­сві­ду мо­їх дру­зів та зна­йо­мих, які жи­вуть там.

«МИ ВСІ ЯК ГРО­МА­ДЯ­НИ МА­Є­МО ПРОЯВЛЯТИ СВОЮ ПО­ЗИ­ЦІЮ»

— Ти зга­да­ла Май­дан. За­раз де­хто транс­лює дум­ку, що в Май­да­ні ба­га­то хто роз­ча­ро­ва­ний. Що ти очі­ку­ва­ла від Май­да­ну?

— Якщо ра­ні­ше вла­да ко­ри­сту­ва­лась пал­ка­ми, то те­пер во­на час­тко­во бо­ї­ться нас. При­найм­ні во­на на нас зва­жає. Не мо­же так бу­ти, щоб в один мо­мент, за та­ких скла­дних умов зов­ні­шньої агре­сії, у нас все змі­ни­лось. Але те, що вла­да вже по­ча­ла при­слу­ха­тись до нас, го­во­рить про те, що на­ші зу­си­л­ля не да­рем­ні. Про­сто тре­ба та­кож усві­дом­лю­ва­ти, що за ко­жним емо­цій­ним, спра­ве­дли­вим по­штов­хом по­трі­бна усві­дом­ле­на, си­стем­на ро­бо­та зроз бу­до­ви дер­жа­ви на рі­зних лан­ках. Зре­штою, ми і є дер­жа­ва. І Май­дан — це ми. Не вар­то пе­ре­кла­да­ти від­по­від­аль­ність на ко­гось, але тре­ба ви­ма­га­ти від кон­кре­тних осіб кон­кре­тні дії. Це має ста­ти зви­чкою для ко­жно­го укра­їн­ця. За­ра­зі­сну­ють умо­ви при яких су­спіль­ство по­стій­но на­га­дує вла­ді про те, що це не­нор­маль­но. Ін­ша спра­ва, що дій­сно по­ки що не зро­бле­но кар­ди­наль­них кро­ків в змі­ні сві­до­мо­сті в ці­ло­му як су­спіль­ства, так і чи­нов­ни­цтва. Але ми роз­по­ча­ли це. Змі­ню­ю­ться стан­дар­ти, за яки­ми ма­ють жи­ти су­спіль­ство і вла­да. То­му Май­да­ном я не роз­ча­ро­ва­на.

— Мо­жли­во, це то­му, що де­які лю­ди, які під­три­му­ва­ли Май­дан, вкла­да­ли в ньо­го за­над­то під­не­се­ний сенс. Мов­ляв, до­сить ви­гна­ти Яну­ко­ви­ча, і кра­ї­на по­чне ре­фор­му­ва­тись. А на­справ­ді умо­ви, до яких до­ве­ли по­пе­ре­дні ре­жи­ми, ма­ли б ста­ти по­штов­хом до змін в го­ло­вах.

— Якось ме­ні один та­ксист по­чав го­во­ри­ти, що в Укра­ї­ні вже за­пра­цю­ва­ли пев­ні ор­га­ни, які бо­рю­ться зко­ру­пці­єю, але чо­мусь не­має від­чу­тних ре­зуль­та­тів. Я від­по­ві­ла, що це бу­ло б див­но, як­би ко­ру­пціо­не­ри са­мі скла­ли ру­ки і зля­ка­лись цих ор­га­нів. Пи­та­н­ня в си­стем­них змі­нах, в по­стій­них зу­си­л­лях ко­жно­го з нас. Ми всі як гро­ма­дя­ни ма­є­мо проявляти свою по­зи­цію. То­ді по­чну­ться змі­ни. Хо­чу на­га­да­ти, що в свій час ша­хта­рі Лу­ган­ська го­ло­су­ва­ли за не­за­ле­жність Укра­ї­ни. Во­ни від­чу­ва­ли се­бе са­мо­до­ста­тні­ми са­ме в ау­рі укра­їн­ської дер­жав­но­сті. Про­сто по­трі­бне ре­аль­но дер­жав­не ми­сле­н­ня для то­го, щоб укра­їн­ці чі­тко усві­дом­лю­ва­ли се­бе як час­тка укра­їн­сько­го етно­су. Більш то­го, во­ни ма­ють ду­ма­ти про те, як по­бу­ду­ва­ти силь­ну дер­жа­ву, яка не ки­дає сво­їх в бі­ді, як не ки­ну­ла ме­не.

ФО­ТО УНІАН

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.