«Вій­на з Ро­сі­єю ви­ма­гає но­вих ме­то­дів»

Впер­ше укра­їн­ською мо­вою опу­блі­ко­ва­но кни­гу Ал­ли Ду­да­є­вої «Міль­йон пер­ший»

Den (Ukrainian) - - Українці – Читайте! - Альо­на ШЕСТОПАЛОВА

Се­ред го­стей львів­сько­го Фо­ру­му ви­дав­ців-2016 бу­ла Ал­ла Ду­да­є­ва — ху­до­жни­ця, пи­сьмен­ни­ця, те­ле­ве­ду­ча. Во­на — вдо­ва Джо­ха­ра Ду­да­є­ва, на­ціо­наль­но­го ге­роя і, пев­но, най­ві­до­мі­шо­го у сві­ті че­чен­ця. Йо­го на­род про­го­ло­сив не­за­ле­жність одра­зу пі­сля роз­па­ду Ра­дян­сько­го Со­ю­зу, так са­мо як і укра­їн­ці. У 1991-му Ду­да­єв став пер­шим пре­зи­ден­том Че­чен­ської ре­спу­блі­ки Ічке­рія, він ке­ру­вав ар­мі­єю, яка спро­мо­гла­ся пе­ре­мог­ти Ро­сію під час Пер­шої че­чен­ської вій­ни. У 1996 р. йо­го вби­ли. Май­же де­сять ро­ків гор­ці во­ю­ва­ли з Ро­сі­єю, однак вій­на за­вер­ши­ла­ся для них пов­ною оку­па­ці­єю. Па­ні Ал­ла бу­ла зму­ше­на по­ки­ну­ти кра­ї­ну че­рез не­без­пе­ку для вла­сно­го жи­т­тя.

На по­ча­тку 2000-х во­на на­пи­са­ла книж­ку «Міль­йон пер­ший» — про їхню з Джо­ха­ром Ду­да­є­вим жит­тє­ву до­лю. Одна з пер­ших істо­рій книж­ки — роз­по­відь про те, як донь­ка ра­дян­сько­го офі­це­ра Ал­ла на тан­цях по­зна­йо­ми­ла­ся із мо­ло­дим че­чен­цем, во­ни го­во­ри­ли про ле­згін­ку. Про пі­сля­во­єн­ну де­пор­та­цію че­чен­ців до Ка­зах­ста­ну, сто­ти­ся­чні смер­ті, а та­кож про тра­ди­ції, го­стин­ність і бо­роть­бу цьо­го на­ро­ду про­ти ім­пе­рії во­на ді­зна­ла­ся пі­зні­ше. Та­кий са­мий шлях прой­де і ко­жен чи­тач кни­ги. Во­на пе­ре­кла­де­на вже сі­мо­ма мо­ва­ми, а у Льво­ві Ал­ла Ду­да­є­ва пред­ста­ви­ла но­вий укра­їн­ський пе­ре­клад.

— Па­ні Ал­ло, чо­му ви ви­рі­ши­ли на­пи­са­ти цю книж­ку? Якою бу­ла ва­ша го­лов­на ме­та?

— Ця книж­ка — від­по­відь на пи­та­н­ня ба­га­тьох лю­дей про те, чи жи­вий Джо­хар. Сві­том ши­ри­ли­ся чу­тки, на­чеб­то йо­му вда­ло­ся вря­ту­ва­ти­ся. Ця кни­га — кон­ста­та­ція йо­го за­ги­бе­лі. Я пе­ре­ко­на­на, що че­чен­ський на­род має зна­ти, як помер на­шлі­дер.

— З яким на­стро­єм ви пра­цю­ва­ли над книж­кою? Як вда­ло­ся по­до­ла­ти емо­ції?

— Ко­ли пи­са­ла її, по-справ­жньо­му стра­жда­ла. Ме­ні зда­ва­ло­ся, що зно­ву від­чу­ваю те, що пе­ре­жи­ла у 1996-му, ко­ли три дні си­ді­ла по­руч із по­ра­не­ним, по­ми­ра­ю­чим Джо­ха­ром. То­ді на­ма­га­ла­ся не пла­ка­ти, стри­му­ва­ла сльо­зи що­си­ли. Ко­ли кни­га, над сто­рін­ка­ми якої іно­ді пла­ка­ла, бу­ла за­вер­ше­на, я від­чу­ла, що біль­ше не маю сліз. Я пе­ре­да­ла їх ін­шим лю­дям — чи­та­чам.

— Якої ре­а­кції очі­ку­є­те від укра­їн­ських чи­та­чів? Ко­му кни­га бу­де ці­ка­вою пе­ред­усім?

— Ду­маю, ця книж­ка за­ці­ка­вить біль­шість укра­їн­ців, але осо­бли­во — тих, хто має від­но­ше­н­ня до вій­ни на схо­ді. Те, як че­чен­ський на­род во­ю­вав із Ро­сі­єю, сьо­го­дні до­слі­джу­ють вій­сько­ві фа­хів­ці ба­га­тьох кра­їн сві­ту. У них ви­кли­кає по­див, що ма­лень­ко­му на­ро­ду вда­ло­ся пе­ре­мог­ти ім­пе­рію, якої бо­яв­ся увесь світ. Зі зброї у нас бу­ли ли­ше ав­то­ма­ти і гр­ана­то­ме­ти, з яки­ми ми ма­ли про­ти­сто­я­ти пов­но­цін­ній ар­мії. Укра­їн­цям, які за­раз во­ю­ють із тим са­мим во­ро­гом, мо­жуть бу­ти ко­ри­сні ме­то­ди, які ви­ко­ри­сто­ву­вав Джо­хар. — Про які са­ме ме­то­ди йде­ться? — Одно­го ра­зу Джо­хар дзво­нив пре­зи­ден­ту Ін­гу­ше­тії — Ру­сла­ну Ау­ше­ву. Він знав, що те­ле­фон про­слу­хо­ву­є­ться. Ко­ли Ау­шев за­пи­тав у ньо­го, як спра­ви, Ду­да­єв від- по­вів, що все нор­маль­но, але ро­сій­ські тан­ки вже по­руч, а про­ти них не­має чим бо­ро­ти­ся, мов­ляв, не­має на­віть гр­ана­то­ме­тів. Джо­хар нав­ми­сне так ска­зав. Він за­ма­нив ро­сі­ян у пас­тку в Гро­зний. За мі­сяць до ці­єї роз­мо­ви че­чен­ці зна­йшли схо­ва­ний склад із гр­ана­то­ме­та­ми, на­вчи­ли­ся ни­ми ко­ри­сту­ва­ти­ся. На­рі­ка­н­ням на від­су­тність зброї Джо­хар під­штов­хнув во­ро­га увійти в мі­сто на тан­ках. Ро­сі­я­ни, які спо­ді­ва­ли­ся на те, що ав­то­ма­ти ні­чим їм не за­шко­дять, так і зро­би­ли. Че­чен­ці з гр­ана­то­ме­та­ми роз­та­шу­ва­ли­ся на да­хах. Тан­ко­ва ди­ві­зія, ко­ро­ле­ва по­лів, ви­яви­ла­ся за­ти­сну­тою між бу­дин­ка­ми, без жо­дної мо­жли­во­сті до ма­нев­ру.

Вій­на з та­ким силь­ним су­про­тив­ни­ком, як Ро­сія, зму­шу­ва­ла при­ду­му­ва­ти но­ві спосо­би бо­роть­би. На­пе­ре­до­дні взя­т­тям Гро­зно­го, яке від­бу­ло­ся 6 бе­ре­зня 1996 ро­ку, Ду- да­єв зі­брав штаб, вій­сько­ві дов­го пла­ну­ва­ли опе­ра­цію. Сто­ли­цю Че­чні тре­ба бу­ло взя­ти так, щоб не роз­стрі­ля­ти ро­сій­ські вій­сько­ві ча­сти­ни, а ото­чи­ти їх. Так і бу­ло зро­бле­но, у ро­сі­ян не бу­ло ін­ших ва­рі­ан­тів, окрім як зда­ва­ти­ся. У нас бу­ли їх по­ло­не­ні, а от­же — ро­сій­ська сто­ро­на не мо­гла ви­ко­ри­ста­ти авіа­цію і роз­стрі­ля­ти мі­сто, бо не хо­ті­ло­ся зав­да­ти шко­ди вла­сним сол­да­та­ми. Ми до­ся­гли ме­ти. Це бу­ло но­ве сло­во у вій­сько­вій стра­те­гії. Пе­ре­ва­жно, ко­ли во­ю­ють два на­ро­ди, у них обох є авіа­ція. У нас же не бу­ло не те що авіа­ції, а й на­віть зе­ні­ток, щоб зби­ва­ти чу­жі лі­та­ки. Жур­на­лі­сти за­пи­ту­ва­ли Джо­ха­ра, на­ві­що він за­хо­пив Гро­зний. У від­по­відь він зав­жди жар­ту­вав: «Щоб по­ка­за­ти всьо­му сві­ту, як по­трі­бно бра­ти мі­ста».

По­тім, у сер­пні, уже пі­сля за­ги­бе­лі Джо­ха­ра, че­чен­ці по­вто­ри­ли та­кий сце­на­рій і зно­ву взя­ли Гро­зний. Ото­че­ні ро­сій­ські сол­да­ти зно­ву про­си­ли про до­по­мо­гу, а ро­сій­ське ке­рів­ни­цтво ма­ло ви­рі­шу­ва­ти ди­ле­му: жер­тву­ва­ти сво­ї­ми чи роз­по­чи­на­ти мир­ні пе­ре­мо­ви­ни.

— На­зва ва­шої книж­ки на­го­ло­шує на то­му, що Джо­хар Ду­да­єв був до­во­лі скром­ною лю­ди­ною, «міль­йон пер­шим че­чен­ським ге­не­ра­лом»...

— Лю­блю по­вто­рю­ва­ти йо­го фра­зу: «Все ви­рі­шує пан на­род». Че­чен­ці ви­рі­ши­ли ста­ти віль­ни­ми, і Джо­хар ві­рив у те, що має до­по­ма­га­ти їм у цьо­му. То­ді­шній ке­рів­ник ще Ра­дян­ської Ро­сії Бо­рис Єль­цин пе­ре­ко­ну­вав: «Бе­ріть стіль­ки су­ве­ре­ні­те­ту, скіль­ки змо­же­те про­ков­тну­ти». Ра­дян­ський Со­юз роз­пав­ся, тож че­чен­ський на­род отри­мав шанс на звіль­не­н­ня. Шанс ви­йти з ім­пе­рії, з якою цей на­род бо- ров­ся 400 ро­ків. Та­ку на­го­ду да­ла са­ма істо­рія, і ми не мо­гли не ско­ри­ста­ти­ся нею. Най­ва­жли­ві­ше, що зро­бив Джо­хар, — він став лі­де­ром сво­го на­ро­ду. А ко­ли на­род і той, хто йо­го очо­лює, скла­да­ють єди­не ці­ле, — во­ни не­пе­ре­мо­жні.

— Чи скла­дно вам да­ва­ла­ся роль­дру­жи­ни лі­де­ра на­ції?

— Про­тя­гом усьо­го жи­т­тя — і ко­ли Джо­хар слу­жив в ар­мії, і ко­ли став Пре­зи­ден­том — я не втру­ча­ла­ся в усі ці спра­ви. Він го­во­рив: «Я — ка­зен­на лю­ди­на», при­хо­див до­до­му від­по­чи­ва­ти. Я сі­да­ла бі­ля ньо­го, го­во­ри­ла з ним, роз­по­від­а­ла, які вір­ші на­пи­са­ла, що про­чи­та­ла за день.

— Чи мав він який­сь­вплив на ва­шу твор­чість?

— Якщо пи­са­ла при ньо­му кар­ти­ну, він ча­сто ме­не зу­пи­няв — го­во­рив, що ро­бо­та вже го­то­ва і жар­ту­вав, що я над­то силь­но ста­ра­ю­ся. Ко­ли ми при­їха­ли у Гро­зний, Джо­хар роз­по­вів, що йо­го дру­жи­на — ху­до­жни­ця, і ме­не за­про­си­ли на юві­лей­ну ви­став­ку 1990 ро­ку. Чо­ло­вік по­ра­див ме­ні на­пи­са­ти щось та­ке, що спо­до­ба­ло­ся б че­чен­цям. Пе­ред ті­єю ви­став­кою я на­ма­лю­ва­ла кар­ти­ну «Абрек. Ви­се­ле­н­ня в Ка­зах­стан», сю­жет якої сто­су­вав­ся пі­сля­во­єн­ної де­пор­та­ції че­чен­ців. Кар­ти­на здо­бу­ла на ви­став­ці дру­ге мі­сце, ме­ні про­по­ну­ва­ли за неї гро­ші, за які мо­жна бу­ло ку­пи­ти «Вол­гу». То­ді Джо­хар ска­зав, що гро­шей по­ки ми не ві­зьме­мо і кар­ти­ну не від­да­мо. Однак по­обі­цяв, що пі­сля ви­ста­вок у ін­ших мі­стах і кра­ї­нах по­да­рує її, без­ко­штов­но. Я бу­ла ду­же ща­сли­ва, бо хо­ті­ла, щоб кар­ти­на по­бу­ва­ла в рі­зних ку­то­чках сві­ту. Він ві­рив у ме­не і зав­жди під­три­му­вав.

— Укра­їн­ські до­бро­воль­ці во­ю­ва­ли на бо­ці че­чен­ців на по­ча­тку 1990-х, ко­ли ви бо­ро­ли­ся за не­за­ле­жність. Сьо­го­дні че­чен­ці при­їжджа­ю­тьв Укра­ї­ну, аби тут во­ю­ва­ти з Ро­сі­єю. Як ви вва­жа­є­те, чо­му оби­два на­ро­ди ви­рі­ши­ли не сто­я­ти осто­ронь, а до­по­ма­га­ти один одно­му?

— Пе­ре­ко­на­на, що укра­їн­ці й че­чен­ці — бра­ти по ду­ху. Ми спри­йма­є­мо вас як бра­тів. То­ді ви від­чу­ли наш­біль і во­ю­ва­ли ра­зом із на­ми, а за­раз че­чен­ці їдуть в Укра­ї­ну. В Укра­ї­ні зна­ють Ісу Му­на­є­ва, ко­ли­шньо­го ко­ман­ди­ра Між­на­ро­дно­го ми­ро­твор­чо­го ба­таль­йо­ну іме­ні Джо­ха­ра Ду­да­є­ва. Те­пер Іса ге­рой не тіль­ки в Ічке­рії, а й в Укра­ї­ні, він від­дав тут своє жи­т­тя. Від­чу­ваю, що ми — єди­ні у по­ри­ві бо­роть­би про­ти ці­єї ім­пе­рії зла і на­си­л­ля. Че­чен­ці, укра­їн­ці, гру­зи­ни та ін­ші на­ро­ди мо­жуть ви­сто­я­ти тіль­ки ра­зом. Сьо­го­дні ви во­ю­є­те, а че­чен­цям, на жаль, по­ки що не вда­є­ться звіль­ни­ти­ся.

— Як ви оці­ню­є­те сьо­го­дні­шнє ке­рів­ни­цтво Че­чні? Чи є на­дія на те, що Ічке­рія у не­да­ле­кій пер­спе­кти­ві ста­не не­за­ле­жною?

— Ічке­рія сьо­го­дні оку­по­ва­на ро­сі­я­на­ми, її ке­рів­ник, Рам­зан Ка­ди­ров, — ма­ріо­не­тка. Я вже не раз го­во­ри­ла про те, що вва­жаю йо­го ду­же зру­чною фі­гу­рою для Пу­ті­на, ним мо­жна ма­ні­пу­лю­ва­ти як зав­го­дно. Те ж са­ме мо­жна ска­за­ти і про ко­ла­бо­ра­ціо­ніст­ську елі­ту Че­чні. Чи є на­дія? Тре­ти­на че­чен­ців бу­ла зни­ще­на, біль­шо­сті актив­них лю­дей до­ве­ло­ся ви­їха­ти звід­ти. За­раз че­чен­ський на­род не мо­же ска­за­ти сво­го сло­ва, бо це не­без­пе­чно для жи­т­тя, але він мріє про сво­бо­ду і че­кає на неї.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.