Пе­ре­мо­жни­ця

На­зва но­во­го філь­му По­ла Вер­хо­ве­на — «Во­на» — ви­чер­пна і не­дво­зна­чна: це фільм про жі­но­чу до­лю

Den (Ukrainian) - - Культура - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День»

Ли­ша­є­ться тіль­ки зро­зу­мі­ти, хто це — во­на.

За сю­же­том (за­сно­ва­ним на ро­ма­ні Фі­лі­па Ді­жа­на «Ох...») це — 52-рі­чна Мі­шель Ле­блан, вла­сни­ця ком­па­нії з ви­ро­бни­цтва комп’ютер­них ігор. Ро­злу­че­на, має ро­ман з чо­ло­ві­ком по­дру­ги, син до­ро­слий, хо­ча й не­пу­тя­щий. За ти­ждень до Рі­здва тра­пля­є­ться бі­да: на Мі­шель у її квар­ти­рі на­па­дає чо­ло­вік у ма­сці. Б’є і ґвал­тує. Ко­шмар на цьо­му не за­кін­чу­є­ться: ґвал­тів­ник про­дов­жує пе­ре­слі­ду­ва­ти її, ли­ша­ти по­ві­дом­ле­н­ня. Мі­шель на­ма­га­є­ться зро­зу­мі­ти, хто це. Зав’язу­є­ться гра з не­пе­ре­дба­чу­ва­ни­ми на­слід­ка­ми.

У ре­жи­сер­ській стру­кту­рі Во­на — Іза­бель Юп­пер у ро­лі Мі­шель. Як не­о­дно­ра­зо­во за­зна­че­но кри­ти­ка­ми, фільм Вер­хо­ве­на — її бе­не­фіс. Ре­шта ге­ро­їв і ге­ро­їнь на її тлі ви­гля­да­ють не- ви­ра­зно. Але це, зда­є­ться, не су­пе­ре­чить за­ду­му ре­жи­се­ра.

Чим, вла­сне, ці­ка­вий Вер­хо­вен в пер­шу чер­гу? Вмі­н­ням згу­щу­ва­ти жан­ро­ві сте­ре­о­ти­пи до май­же фар­со­вої кон­цен­тра­ції. Це він до­вів, зокре­ма, зна­ме­ни­тим « Основ­ним ін­стин­ктом » . Тим са­мим він і за­йма­є­ться у філь­мі « Во­на » . Цьо­го ра­зу Вер­хо­вен ді­яв у по­лі фран­цузь­ко­го кі­на, тож узяв у роз­роб­ку мі­сце­вий кі­не­ма­то­гра­фі­чний ар­хе­тип чо­ло­ві­чо­го/ жі­но­чо­го ( masculin/ feminin) і так са­мо аб­сур­ду­вав йо­го. Всі ко­ке­ту­ють, всі не­вір­ні, всі ма­ють та­єм­ни­ці, в осно­ві біль­шо­сті вчин­ків і на­стро­їв — са­ме ген­дер­ні упо­до­ба­н­ня чи від­ра­за. Однак го­лов­ним за­со­бом жан­ро­во­го ви­вер­та­н­ня якраз і ви­сту­пи­ла Юп­пер.

У філь­мі во­на існує в двох ре­жи­мах. Пер­ший — ле­ді- бос. Ді­ло­ви­та, зі­бра­на, усмі­хне­на, ін­ко­ли на­віть на­ха­бна. Що ва­жли­во — при­ва­бли­ва.

Во­дно­час Вер­хо­вен за­лу­чає і тем­ний бік її обда­ру­ва­н­ня — який во­на бли­ску­че по­ка­за­ла в « Пі­а­ніс­тці » Мі­ха­е­ля Ха­не­ке ( за що отри­ма­ла приз у Кан­нах як най­кра­ща актор­ка в 2001- му) і в ни­ні на­пів­за­бу­то­му філь­мі « Ма­лі­на » ( Вер­нер Шрьо­тер, Ні­меч­чи­на, 1991) — бу­ти жер­твою, жін­кою на ме­жі нер­во­во­го зри­ву, не­пе­ре­дба­чу­ва­ною і не­без­пе­чною в пер­шу чер­гу для са­мої се­бе. Це про­яв­ля­є­ться, на­прик- лад, у сце­ні, де во­на удає мер­тву під час се­ксу зі сво­їм ко­хан­цем, а та­кож, вла­сне, в епі­зо­дах з ґвал­тів­ни­ком.

Оця роз­дво­є­ність Юп­пер між ста­на­ми жер­тви і агре­со­ра є клю­чо­вою, во­на по су­ті три­має фільм; без неї це бу­ла б або на­дрив­на дра­ма, або ба­наль­ний три­лер про від­пла­ту. Але це са­ме те, що ка­жуть про­ка­тни­ки: тра­гі­ко­ме­дія. І сміх, і гріх. І Ерос, і Та­на­тос. І во­на, і ще раз во­на — пе­ре­мо­жни­ця.

ФОТО З САЙ­ТА KINOPOISK.RU

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.