Гру­шев­ський – на ча­сі!-2

Ди­ре­ктор Ін­сти­ту­ту укра­їн­ської ар­хе­о­гра­фії та дже­ре­ло­знав­ства НАН Укра­ї­ни Ге­ор­гій Па­па­кін — про пу­блі­ка­цію істо­ри­чних до­ку­мен­тів як фа­ктор на­ціо­наль­ної кон­со­лі­да­ції

Den (Ukrainian) - - Суспільство - За­вер­ше­н­ня. По­ча­ток читайте у №175 від 29.09.2016 р.

29 ве­ре­сня ми­ну­ло 150 ро­ків від дня на­ро­дже­н­ня Ми­хай­ла Гру­шев­сько­го. Сьо­го­дні ми спро­бу­є­мо ро­зі­бра­ти­ся, у якій пло­щи­ні — на­у­ко­вій чи по­лі­ти­чній — йо­го мі­сія ви­ко­на­на на сто від­со­тків.

— Вва­жа­є­ться, що він не був успі­шним по­лі­ти­ком — це проблема йо­го ін­ди­ві­ду­аль­них слаб­ко­стей­чи ма­є­мо спра­ву з впли­вом зов­ні­шніх об­ста­вин?

— Йо­го мі­сія як істо­ри­ка і за­снов­ни­ка за­галь­но­го ди­скур­су істо­рії Укра­ї­ни — основ­на. До ньо­го бу­ли та­кі спро­би, пі­сля ньо­го — не­має, бо вже не по­трі­бно. Він якщо не ви­чер­пав її пов­ні­стю, то, при­найм­ні, зайняв цю ні­шу. Якщо го­во­ри­ти про йо­го мі­сію як на­вчи­те­ля на­ції — то він так са­мо бли­ску­че з цим впо­рав­ся, на­пи­сав­ши «Істо­рію Укра­ї­ни-Ру­си», по­пу­ляр­ні на­ри­си укра­їн­ської істо­рії.

Скла­дні­ше оці­ню­ва­ти ви­ко­на­н­ня істо­ри­чної мі­сії Гру­шев­сько­го як по­лі­ти­ка. Він є в ря­ду про­фе­со­рів, які в пер­шій чвер­ті ХХ ст. ста­ли на чо­лі дер­жав (Т. Ма­са­рик у Че­хії, В. Віль­сон — у США). Мо­жна зга­да­ти і ро­сій­ських про­фе­со­рів — по­лі­ти­чних ді­я­чів (П. Мі­лю­ков). Всі во­ни по-рі­зно­му, але ви­ко­ну­ва­ли свої обов’яз­ки кер­ма­ни­чів на­ції й на­ро­дів.

Де­я­кі до­слі­дни­ки пи­шуть, що Гру­шев­ський був гар­ним на­у­ков­цем і по­га­ним по­лі­ти­ком. Ін­ші на­го­ло­шу­ють, що він увесь час пе­ре­бу­вав у хи­та­н­нях між по­лі­ти­кою і на­у­кою.

Я не ду­маю, що він був слаб­ким по­лі­ти­ком. Нав­ко­ло ньо­го скла­лись об­ста­ви­ни так, що він не зміг дов­го бу­ти на чо­лі Укра­ї­ни. У йо­го на­сту­пни­ка геть­ма­на Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го це теж не ви­йшло. Хо­ча той і хо­тів бу­ти ав­то­ри­тар­ним ді­я­чем, скон­цен­тру­вав у сво­їх ру­ках усі ва­же­лі вла­ди. Так са­мо не ви­йшло зре­штою і у Си­мо­на Пе­тлю­ри. Та­кі бу­ли істо­ри­чні об­ста­ви­ни. То­ді ні­хто не знав, як тре­ба ді­я­ти. Це за­раз, на від­ста­ні, ми мо­же­мо го­во­ри­ти, що цей крок був пра­виль­ний, а той — ні. У на­ших су­сі­дів ви­йшло. В Поль­щі — у Ю. Піл­суд­сько­го, в Фін­лян­дії — у К. Ман­нер­ге­йма. Дер­жа­ви Бал­тії теж утри­ма­ли­ся. Бо Ро­сія мо­же при­ми­ри­ти­ся з утра­тою Поль­щі, Фін­лян­дії, але Укра­ї­ну во­на ні­ко­ли не від­пу­стить. Це ми за­раз і ба­чи­мо.

— У Поль­щі на­ціо­наль­на істо­рія стає сьо­го­дні ре­сур­сом ди­пло­ма­тії. Не­що­дав­но при їхньо­му МЗС ство­ри­ли Істо­ри­чну ра­ду для про­су­ва­н­ня поль­ської по­лі­ти­ки пам’яті. Що­прав­да, ба­чи­мо, як це від­обра­жа­є­ться на поль­сько­укра­їн­ських від­но­си­нах. Чи не ма­є­мо й ми на­у­ко­ві дже­ре­ла за­сто­со­ву­ва­ти в су­ча­снійі­сто­ри­чній­ди­пло­ма­тії, осо­бли­во в умо­вах ін­фор­ма­цій­но­го про­ти­сто­я­н­ня з Ро­сі­єю?

— Будь-яка дер­жа­ва ви­ді­ляє гро­ші на на­у­ко­ві до­слі­дже­н­ня в га­лу­зі істо­рії, ви­хо­дя­чи зі сво­єї то­чки зо­ру. На­при­клад, до­слі­дже­н­ня ли­тов­ської істо­рії. Укра­ї­на ко­лись бу­ла скла­до­вою ча­сти­ною Ве­ли­ко­го кня­зів­ства Ли­тов­сько­го, і, до ре­чі, це спір­не пи­та­н­ня, якою скла­до­вою — як на ме­не, то основ­ною. Мо­ва бу­ла ру­ська, кня­зі зде­біль­шо­го — пра­во­слав­ні. Так, до­слі­дже­н­ня мо­же фі­нан­су­ва­ти­ся Ли­твою чи Поль­щею, але са­ме під ку­том зо­ру поль­ської чи ли­тов­ської істо­рії. Про­те з укра­їн­ської дер­жа­во­твор­чої то­чки зо­ру, ми ма­є­мо са­мі ви­зна­чи­ти, що перш за все до­слі­джу­ва­ти. Ми до­слі­джу­є­мо істо­рію За­кар­па­т­тя, але та­кий фе­но­мен, як Угор­ська Русь, ми не ви­вча­є­мо. А це те­ри­то­рі­аль­ний і на­ро­дний фе­но­мен. Хто там жив, на якій те­ри­то­рії, з яки­ми пра­ва­ми? Угор­цям це не ці­ка­во. Во­ни вва­жа­ють, що Угор­ська Русь — це Угор­щи­на. А скла­до­ва «Русь» — їм бай­ду­жа. А нам як дер­жа­ві це в пер­шу чер­гу має бу­ти ці­ка­во. А хто має це фі­нан­су­ва­ти? Укра­їн­ська дер­жа­ва це не фі­нан­сує. А нам якраз ду­же по­трі­бне ком­пле­ксне до­слі­дже­н­ня — не час­тко­ве, бо час­тко­во во­но до­слі­дже­но, а си­стем­не, як Укра­ї­на, то­ді — Русь, бу­ла ро­зі­бра­на між дер­жа­ва­ми. Як во­на роз­ви­ва­ла­ся? Чи роз­ви­ток від­бу­вав­ся вза­га­лі від­окрем­ле­но на цих зем­лях? То­ді ми ма­є­мо го­во­ри­ти, що у нас не­ма єди­ної укра­їн­ської на­ро­дно­сті. Там бу­ли угор­ські ру­си­ни, там бу­ли поль­ські, там бу­ли мол­дов­ські, там бу­ли ін­ші. Тож не­ма єди­но­го укра­їн­сько­го на­ро­ду — і не бу­ло... До 1991 ро­ку... Але ж це не­пра­виль­но.

То­му ми ма­є­мо до­слі­джу­ва­ти те, що бу­ло єди­не і спіль­не для цих ро­зі­бра­них зе­мель. А во­но бу­ло. Той же Гру­шев­ський зро­бив ду­же ці­ка­ве до­слі­дже­н­ня — пу­блі­ка­цію до­ку­мен­тів Бар­сько­го ста­ро­ства. Це при­кор­дон­на те­ри­то­рія По­ді­л­ля, яку з XV ст. ко­ло­ні­зу­ва­ли по­ля­ки. Там си­ді­ли ру­ські не­при­ві­ле­йо­ва­ні шля­хти­чі. Іно­ді поль­ська ко­ро­лів­ська вла­да їх під­три­му­ва­ла біль­ше, ніж поль­ську шля­хту, яка не хо­ті­ла ви­ко­ну­ва­ти по­вин­но­стей. А ру­ська шля­хта їх не­сла. Во­на ви­хо­ди­ла зі збро­єю, охо­ро­ня­ла шля­хи, бу­ду­ва­ла зам­ки. Ду­же ці­ка­ве до­слі­дже­н­ня, але на то­му во­но й за­кін­чи­лось. У нас за­раз істо­рія По­ді­л­ля не роз­ро­бля­є­ться на та­ко­му рів­ні. І но­вої та­кої пра­ці на рів­ні пу­блі­ка­ції до­ку­мен- тів Бар­сько­го ста­ро­ства у нас за­раз не­має. А во­на ду­же по­трі­бна. То­му нас ні­які гран­ти не за­до­воль­нять, бо їх да­ють тіль­ки на те, що по­трі­бно для за­кор­до­ну. Хоч як би ста­ви­ти­ся до Аме­ри­ки і Ка­на­ди чи Поль­щі, але во­ни до­слі­джу­ють ці­ка­ві пи­та­н­ня для се­бе.

— Що в та­ко­му ра­зі ро­би­ли ін­ші на­ро­ди, аби збе­рег­ти свою на­ціо­наль­ну ці­лі­сність і дер­жав­ну істо­рію?

— Істо­рія ар­хе­о­гра­фії на­дає ці­ка­ві при­кла­ди, ко­ли зі­бра­н­ня і опри­лю­дне­н­ня істо­ри­чних до­ку­мен­тів ста­ва­ло ва­го­мим вне­ском у фор­му­ва­н­ня мо­дер­них на­цій і дер­жав. Так, фор­му­ва­н­ня іта­лій­ської на­ції, яка скла­ла­ся тіль­ки в се­ре­ди­ні ХІХ ст., бу­ло під­го­тов­ле­но ще з XVIII ст. у то­му чи­слі гран­діо­зним ар­хе­о­гра­фі­чним про­е­ктом Rerum Italicarum scriptores (25 то­мів), здій­сне­ним у 1723 — 1751 ро­ках мі­лан­ським вче­ним Ло­до­ви­ко Ан­то­ніо Му­ра­то­рі. Цей істо­рик опу­блі­ко­ва­ни­ми до­ку­мен­та­ми за­свід­чив єд­ність іта­лій­ської на­ції, по­при її то­го­ча­сний по­лі­ти­чний по­діл на окре­мі мі­ні­дер­жа­ви. Шлях іта­лій­ської на­ції до об’єд­на­н­ня був дов­гим, зайняв пра­кти­чно все ХІХ ст., але свою роль у цьо­му ві­ді­гра­ла по­дви­жни­цька ді­яль­ність істо­ри­ка-ар­хе­о­гра­фа. У ХХ ст. збір­ник дві­чі пе­ре­ви­да­вав­ся, що за­свід­чи­ло йо­го над­зви­чай­ну роль у кон­со­лі­да­ції іта­лій­ської на­ції.

Ана­ло­гі­чну кар­ти­ну ма­є­мо в Ні­меч­чи­ні. З 1819 р., ко­ли ще на­віть не йшло­ся про єди­ну ні­ме­цьку на­цію, прус­ський ре­фор­ма­тор Гейн­ріх Карл фон Штейн за­по­ча­тку­вав як свій при­ва­тний про­ект пу­блі­ка­цію дже­рел із ні­ме­цької се­ре­дньо­ві­чної істо­рії Monumenta Germaniae Historica. З 1826 по 1874 рр. це ви­да­н­ня про­дов­жив прус­ський ар­хі­віст Ге­орг Гейн­ріх Перц, а пі­сля йо­го смер­ті — Ге­орг Вайтц. Не­о­фі­цій­ним де­ві­зом та­ко­го ви­да­н­ня бу­ло Sanctus amor patriae dat animum, тоб­то «Свя­та лю­бов до ві­тчи­зни на­ди­хає». З 1875 р., ко­ли бу­ла ство­ре­на об’єд­на­на Ні­ме­цька ім­пе­рія, ви­да­н­ням кор­пу­су істо­ри­чних дже­рел за­йма­ла­ся вже окре­ма уста­но­ва, роз­мі­ще­на у Бер­лі­ні. Вла­сне, ці збір­ни­ки до­ку­мен­тів ви­хо­дять і до­сі, у то­му чи­слі в еле­ктрон­но­му фор­ма­ті. Не бу­де пе­ре­біль­ше­н­ням ствер­джу­ва­ти, що зна­че­н­ня се­рій­них до­ку­мен­таль­них ви­дань істо­ри­чних дже­рел Monumenta Germaniae Historica у фор­му­ван­ні єди­ної ні­ме­цької на­ції та подаль­шій її кон­со­лі­да­ції ма­ло ви­ня­тко­вий ха­ра­ктер.

Цей при­клад на­слі­ду­ва­ли на­ші най­ближ­чі су­сі­ди — по­ля­ки. Не так мас­шта­бно, але так са­мо ефе­ктив­но бу­ло під­го­тов­ле­но і ви­да­но впро­довж 1864 — 1893 ро­ків кор­пус дже­рел Monumenta Poloniae Historica (6 то­мів). Пер­ші три то­ми здій­сню­ва­ли­ся як при­ва­тна іні­ці­а­ти­ва Ав­гу­ста Бі­лов­сько­го, а на­сту­пні го­ту­ва­ли на­у­ков­ці Ака­де­мії на­у­ки і ми­стецтв у Кра­ко­ві — гро­мад­ської ін­сти­ту­ції, яка єд­на­ла поль­ських ін­те­ле­кту­а­лів. Са­мим фа­ктом пу­блі­ка­ції ці дже­ре­ла до­во­ди­ли істо­ри­чність поль­сько­го на­ро­ду, йо­го дер­жав­ні здо­бу­тки, що на тлі то­го­ча­сної без­дер­жав­но­сті Поль­щі, роз­ді­ле­ної між Прус­сі­єю, Ав­стрі­єю та Ро­сі­єю, спри­я­ло ідей­ній кон­со­лі­да­ції на­ції. В то­му чи­слі вна­слі­док цьо­го у 1918 ро­ці Поль­ща по­ста­ла як не­за­ле­жна дер­жа­ва.

— На­ші ж укра­їн­ські істо­ри­чні ко­ре­ні, оскіль­ки ми їх вча­сно не за­до­ку­мен­ту­ва­ли, хтось ви­сми­кнув і шту­чно при­ще­пив до ро­сій­ської дер­жав­но­сті. То, мо­же, ро­сій­сько-укра­їн­ська вій­на йде на­сам­пе­ред за істо­ри­чну пам’ять?

— Пев­ною мі­рою так. І Гру­шев­ський до­лу­чив­ся тут не­дар­ма. Бо йо­го схе­ма фа­кти­чно ви­клю­чає Ро­сію з фор­му­ва­н­ня істо­ри­чних ко­ре­нів Укра­ї­ни. Ви­клю­чає. Цьо­го йо­му ро­сій­ська істо­ри­чна на­у­ка ні­ко­ли не про­ба­чить. І су­ча­сна, до ре­чі, та­кож. Я за­раз гор­таю пра­цю С. Пло­хія, де він пи­ше ін­те­ле­кту­аль­ну біо­гра­фію Гру­шев­сько­го, який пі­ді­рвав ро­сій­ську істо­ри­чну кон­це­пцію і за­сну­вав укра­їн­ську. Ро­сі­я­ни, зві­сно, оці­ню­ють йо­го зов­сім іна­кше. Вже на­при­кін­ці ХХ ст. во­ни ви­да­ли мас­шта­бну хро­но­ло­гію ти­ся­чо­лі­тньої Ро­сії, і по­чи­на­ють свою дер­жа­ву са­ме з Ки­є­ва. Як мо­жна вла­сну дер­жа­ву по­чи­на­ти з ін­шої те­ри­то­рії, на­се­ле­ної зов­сім ін­шим на­ро­дом? Чо­му ж то­ді Ки­їв за­раз не в Ро­сії?

— Зда­є­ться, Ро­сія тіль­ки то­го й пра­гне...

— Отож... Про­те істо­ри­чні дже­ре­ла, які за­слу­го­ву­ють на ува­жне про­чи­та­н­ня і, най­го­лов­ні­ше, ро­зу­мі­н­ня, є річ­чю не­с­про­стов­ною. Мо­жна їх тлу­ма­чи­ти по­рі­зно­му, мо­жна по-рі­зно­му доби­ра­ти, за­мов­чу­ю­чи одні й під­кре­слю­ю­чи ін­ші. Вла­сне, ро­сій­ська істо­рі­о­гра­фія, зго­дом ра­дян­ська, са­ме так і ро­би­ла. Во­на за­пов­зя­то на­вча­ла укра­їн­ців, яки­ми їм вар­то бу­ти: по­кір­ни­ми «мо­лод­ши­ми бра­та­ми». То­му її не­на­висть до Ми­хай­ла Гру­шев­сько­го як «го­лов­но­го укра­їн­сько­го на­ціо­на­лі­ста» бу­ла по­стій­ною. Він як лю­ди­на і на­у­ко­вець, ко­трий роз­по­вів укра­їн­сько­му на­ро­ду йо­го істо­рію, по­ка­зав дже­ре­ла йо­го окре­мі­шно­сті, на­ціо­наль­ної пам’яті, ко­трий сво­єю не­втом­ною дер­жав­ни­цькою пра­цею під­ніс Укра­ї­ну до рів­ня єв­ро­пей­ських дер­жав, за­слу­го­вує вша­ну­ва­н­ня зав­жди і по­стій­но, не ли­ше в рік сво­го 150-річ­чя. Але цьо­го ве­ре­сня — осо­бли­во.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.