Ху­до­жни­ця Алі­на Ма­кси­мен­ко спро­бу­ва­ла зро­би­ти час від­чу­тним на до­тик

Den (Ukrainian) - - Тайм-аут - Ма­рія ПРОКОПЕНКО, «День»

Ко­ли по­тра­пля­єш на ви­став­ку «Пе­тля ча­су» (ни­ні три­ває у ки­їв­ській га­ле­реї Art 14), пер­ше враження — на­че опи­ня­є­шся в ін­шо­му ви­мі­рі. Істо­рії, дав­но за­гу­бле­ні у за­ка­мар­ках пам’яті, ра­птом ожи­ва­ють і на­бу­ва­ють ма­те­рі­аль­ної фор­ми. Про­ект ви­бу­ду­ва­ний як одна роз­по­відь з трьо­ма сю­же­тни­ми лі­ні­я­ми. Ця стру­кту­ра до­бре пе­ре­да­є­ться зав­дя­ки дво­по­вер­хо­во­му при­мі­щен­ню га­ле­реї: від пер­шо­го сю­же­ту ми під­ні­ма­є­мо­ся до двох ін­ших. Про­ект вті­лю­вав­ся під ку­ра­тор­ством ху­до­жни­ка і ми­сте­цтво­знав­ця Глі­ба Ви­ше­слав­сько­го і за­снов­ни­ці га­ле­реї Art 14 Ка­те­ри­ни Бо­ри­сен­ко.

НЕЗГОДА З УМИРАННЯМ

По­ча­ток — це ін­ста­ля­ція «При­стань». На де­рев’яній кон­стру­кції за­крі­пле­ні не­га­ти­ви орі­єн­тов­но 1950-х ро­ків. «За­раз ка­жу, що це — ар­хів не­га­ти­вів. Але ко­ли ці ма­те­рі­а­ли два ро­ки то­му по­тра­пи­ли до ме­не, на­зи­ва­ти їх так бу­ло скла­дно: скля­ні не­га­ти­ви бу­ли за­гор­ну­ті у по­тер­ту бру­дну на­во­ло­чку, — зга­дує Алі­на Ма­кси­мен­ко. — Не­га­ти­ви зна­йшли у Ки­є­ві, але на зо­бра­же­н­нях не­має ні­чо­го, що б від­си­ла­ло до ки­їв­ських ви­дів. Про­те в гли­би­ні ду­ші пе­ре­ко­на­на, що це справ­ді Ки­їв, і зго­дна скла­сти міф про цю істо­рію. Я від­ми­ла не­га­ти­ви, роз­кла­ла їх і че­ка­ла, по­ки змо­жу ска­за­ти щось про них, по­ки на­ро­ди­ться сенс».

Про­цес від­ми­ва­н­ня не­га­ти­вів пев­ним чи­ном від­тво­рю­є­ться че­рез про­е­кцію — облич­чя сфо­то­гра­фо­ва­них ра­птом ви­хо­плю­ю­ться із зо­бра­же­н­ня во­ди, що плю­ско­че і мі­ни­ться. При­стань для ху­до­жни­ці — про­мі­жна зо­на, яку пе­ре­ти­нає ко­жен, при­хо­дя­чи в жи­т­тя і йду­чи з ньо­го, за­ли­ша­ю­чи у ньо­му по со­бі якусь пам’ять. «Це мо­же бу­ти про­обра­зом істо­рії. Одна за­галь­на істо­рія, скла­де­на з лю­дей, фра­гмен­тів по­бу­ту, ін­ших де та лей, — роз мір ко вує Алі на Мак си мен ко. — Га даю, сенс ці­єї ро­бо­ти у не­зго­ді з умиранням. Смерть са­ма по со­бі не­спра­ве­дли­ва. Прийня­ти її не­мо­жли­во, як на ме­не. Про­те во­на є, і лю­дей на цих не­га­ти­вах не­має, це істо­рія уми­ра­н­ня. Але во­дно­час і нав­па­ки — тут ми на­че від­ро­джу­є­мо їх до жи­т­тя, пе­ре­тво­рю­є­мо на ча­сти­ну сво­єї жи­вої іс то­рії».

ФОТОГРАФІЧНИЙ ІКОНОПИС

Дру­гу сю­же­тну лі­нію, по­вер­хом ви­ще, ху­до­жни­ця по­рів­нює зі сце­ною, на яку ви­не­се­ні ма­люн­ки, що ожи­ва­ють. Сце­ну фор­му­ють два пей­за­жі з рин­ком Рі­аль­то у Ве­не­ції, про­сто­ром, який всо­тав ти­ся­чі кро­ків і зву­ків, — зда­є­ться, на­віть чу­єш від­лу­н­ня. На цю сце­ну ви­не­се­ні кіль­ка збіль­ше­них обра­зів з архіву не­га­ти­вів, зо­бра­же­н­ня жі­нок з ма­ли­ми ді­тьми. Не­га­ти­ви у лайт­бо­ксах на­кри­ті ар­ку­ша­ми крей­дя­но­го па­пе­ру: ко­ли сві­тло ви­ми­ка­є­ться, обра­зи зни­ка­ють, за­ли­ша­є­ться бі­ле тло.

У дру­гій ча­сти­ні ви­став­ки вже йде­ться не про за­галь­ну, а про пер­со­наль­ну істо­рію. «Ко­ли пе­ре­зні­ма­ла ці не­га­ти­ви та обро­бля­ла їх, спа­ло на дум­ку, що у ба­га­тьох є та­кі фо­то­гра­фії, де ма­ти си­дить з ди­ти­ною, — ді­ли­ться Алі­на Ма­кси­мен­ко. — Чи­мось ці зо­бра­же­н­ня на­га­ду­ють іко­но­пи­сні, є пев­на уза­галь­не­ність сві­тлом. Не­має ко­льо­ру, ли­ша­є­ться тіль­ки тон».

ПЕРСПЕКТИВА ДОРОГИ

Тре­тя сю­же­тна лі­нія — порт­ре­ти лю­дей, до­бре зна­йо­мих ху­до­жни­ці, тих, ким во­на за­хо­плю­є­ться. Порт­ре­ти упо­ді­бню­ю­ться до ста­рих не­га­ти­вів: Алі­на Ма­кси­мен­ко зро­би­ла тло не­рів­ним, са­мі зо­бра­же­н­ня схо­жі на по­тер­ті плів­ки. «Якщо зо­бра­же­н­ня у лайт­бо­ксах — це ви­не­се­н­ня на сце­ну чо­гось за­гу­бле­но­го, то тут я на­че за­би­раю зна­йо­мі обра­зи до се­бе. Але і там і там від­прав­ні то­чки — час і сві­тло», — ка­же мис­тки­ня.

Фі­нал істо­рії — не­га­тив з пер­спе­кти­вою дороги се­ред де­рев. Сві­тло ви­ми­ка­є­ться, і тінь від зо­бра­же­н­ня від­би­ва­є­ться у ні­ші в це­гля­ній сті­ні. Алі­на Ма­кси­мен­ко за­зна­чає: «До­ро­га пе­ре­гу­ку­є­ться з пер­спе­кти­вою рин­ку, лу­ною, зву­ком. Зо­бра­же­н­ня з’яв­ля­є­ться без втру­ча­н­ня лю­ди­ни, во­но не­ру­ко­твор­не. Це — пам’ять у чи­сто­му ви­гля­ді».

Спа­дає на дум­ку, що цей про­ект є спро­бою пе­ре­ве­сти час у фі­зи­чну ка­те­го­рію з ка­те­го­рії не­ма­те­рі­аль­ної. Ми ба­чи­мо об’єкти, що є улам­ка­ми ми­ну­лих ча­сів, зга­ду­є­мо або на­віть впі­зна­є­мо у зо­бра­же­н­нях з ви­став­ки свої істо­рії. І ця пам’ять про лю­дей, пей­за­жі та ре­чі, яких, мо­жли­во, дав­но не існує фі­зи­чно, є на­шим ти­хим про­те­стом про­ти смер­ті.

Ви­став­ка «Пе­тля ча­су» три­ває у га­ле­реї Art 14 до 16 жов­тня.

ФОТО АР­ТЕ­МА СЛІПАЧУКА / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.