Тра­ге­дія дру­гої Ре­чі По­спо­ли­тої

Та її су­ча­сне від­лу­н­ня

Den (Ukrainian) - - Подробиці - Сер­гій ГРАБОВСЬКИЙ

Упер­шій по­ло­ви­ні ХХ сто­лі­т­тя Поль­ща про­йшла скла­дні та тра­гі­чні шля­хи. Спо­ча­тку во­на бу­ла роз­дер­та на ча­сти­ни між трьо­ма ім­пе­рі­я­ми, але не­ско­ре­на, на­ла­што­ва­на на від­нов­ле­н­ня не­за­ле­жно­сті, з імі­джем «ро­зіп’ято­го Хри­ста Єв­ро­пи». По­тім по­ста­ла від­нов­ле­на Поль­ська дер­жа­ва, дру­га Річ По­спо­ли­та. І пра­кти­чно одра­зу во­на за­яви­ла про се­бе як про пре­тен­ден­тку на роль лі­де­ра Цен­траль­но-Схі­дної Єв­ро­пи з ти­по­во ім­пе­рі­а­лі­сти­чни­ми за­ма­шка­ми, дві­чі — у 1922 і 1938 ро­ках — ане­ксу­вав­ши чу­жі те­ри­то­рії. За­тим її зно­ву роз­дер­ли дві ім­пе­рії — на­цист­ська та біль­шо­ви­цька, по­ля­ки ге­ро­ї­чно опи­ра­ли­ся во­ро­гам, але си­ли бу­ли не­рів­ні. Да­лі ви­ни­кає «під­піль­на Поль­ща», вла­сне, під­піль­на дру­га Річ По­спо­ли­та, яка про­дов­жує до­во­єн­ні тра­ди­ції. І на­ре­шті, Поль­ща стає то­та­лі­тар­ною дер­жа­вою, ко­му­ні­сти­чним са­те­лі­том Крем­ля.

Як же і чо­му ста­ла­ся ця істо­ри­чна ка­та­стро­фа, як і чо­му кра­ї­на ви­со­кої куль­ту­ри та на­ро­дної зви­тя­ги, від­но­вив­ши у 1918-му аж че­рез сто­лі­т­тя не­за­ле­жність, впа­ла в 1939-му бу­кваль­но за мі­сяць під на­ти­ском агре­со­рів, став­ши роз­мін­ною мо­не­тою у ве­ли­кій гео­по­лі­ти­чній грі, а по­тім — по­при суб’єктив­не ба­жа­н­ня аб­со­лю­тної біль­шо­сті на­ції, — об’єктив­но ви­яви­ла­ся ви­ко­на­ви­цею во­лі Крем­ля в бо­роть­бі про­ти сил на­ціо­наль­но­го ви­зво­ле­н­ня Укра­ї­ни та Ли­тви, і, на­ре­шті, за­тим — без­прав­ним крем­лів­ським са­те­лі­том?

Як на ме­не, го­лов­ною при­чи­ною цьо­го ви­яви­ло­ся пра­ви­ло, яким ке­ру­ва­ли­ся май­же всі лі­де­ри дру­гої Ре­чі По­спо­ли­тої (у між­во­єн­ний пе­рі­од і в емі­гра­ції на чу­жи­ні) що­до сво­їх на­ціо­наль­них мен­шин і нав­ко­ли­шніх дер­жав: «по­лі­ти­ка — це не біль­ше, ніж про­дов­же­н­ня вій­ни ін­ши­ми за­со­ба­ми». Ін­ши­ми сло­ва­ми, дру­га Річ По­спо­ли­та ве­ла без­упин­ні ко­ло­ні­аль­ні вій­ни, «га­ря­чі» та «хо­ло­дні», з ме­тою те­ри­то­рі­аль­но­го роз­ши­ре­н­ня та втри­ма­н­ня за­гар­ба­них зе­мель.

Ці вій­ни три­ва­ли на­віть то­ді, ко­ли її те­ре­ни бу­ли оку­по­ва­ні на­ци­ста­ми: Поль­ська дер­жа­ва ма­ла сто­я­ти не­злам­но на­віть там, де етні­чних по­ля­ків бу­ло не біль­ше, ніж 15—20%. Та­ка по­лі­ти­ка в між­во­єн­ний час зро­би­ла якщо не від­кри­ти­ми во­ро­га­ми, то не­дру­га­ми дру­гої Ре­чі По­спо­ли­тої май­же всі нав­ко­ли­шні на­ро­ди й етні­чні мен­ши­ни у са­мій дер­жа­ві (крім хі­ба що бі­ло­ру­сів, чия на­ціо­наль­на са­мо­сві­до­мість ще не впов­ні сфор­му­ва­ла­ся, і по­ло­ні­зо­ва­них єв­ре­їв). Під час Дру­гої сві­то­вої вій­ни уряд в емі­гра­ції ді­яв так са­мо, ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи під­вла­дні йо­му пар­ти­зан­сько- під­піль­ні си­ли не тіль­ки для бо­роть­би з на­ци­ста­ми, а й для справ­жніх ко­ло­ні­аль­них екс­пе­ди­цій на ще не­дав­но під­вла­дні Вар­ша­ві ли­тов­ські й укра­їн­ські зем­лі. Ви­ко­ри­став­ши це, Кремль про­вів ба­га­то­хо­до­ву гео­по­лі­ти­чну ком­бі­на­цію, на­слід­ком чо­го ста­ли фа­кти­чна втра­та Поль­щею не­за­ле­жно­сті, пе­ре­тво­ре­н­ня її на ра­дян­ський про­те­кто­рат і ра­зом з тим ма­со­ві ре­пре­сії в са­мій кра­ї­ні.

Поль­ська су­спіль­на дум­ка на­по­ле­гли­во шу­ка­ла при­чи­ни ка­та­стро­фи і вре­шті-решт змо­гла сфор­му­лю­ва­ти їх і до­не­сти до ши­ро­ко­го за­га­лу. Від­так у 1990-х зда­ва­ло­ся, що в пост­ко­му­ні­сти­чній Поль­щі від­бу­ла­ся не­зво­ро­тна пе­ре­оцін­ка ба­га­тьох сю­же­тів ча­сів дру­гої Ре­чі По­спо­ли­тої, а осо­бли­во дій її вла­ди. Зро­бле­но це бу­ло пе­ред­усім зав­дя­ки зу­си­л­лям Єжи Ґе­дрой­ця, зі­бра­них ним нав­ко­ло емі­гра­цій­но­го ча­со­пи­су «Куль­ту­ра» ви­зна­чних ін­те­ле­кту­а­лів, і, зві­сно, мо­ло­до­го осві­че­но­го по­ко­лі­н­ня по­ля­ків, ви­хо­ва­но­го ни­ми ( а ще — біль- шо­сті про­від­ни­ків «Со­лі­дар­но­сті», ті­єї са­мої, «кла­си­чної», бо «Куль­ту­ра» ма­со­во по­тра­пля­ла до ко­му­ні­сти­чної Поль­щі і її чи­та­ли ледь не всі).

Про­те ста­ло­ся не так, як га­да­ло­ся. При­чи­ни змін у со­ці­аль­но-по­лі­ти­чних та ін­те­ле­кту­аль­них на­ста­но­вах біль­шо­сті по­ля­ків — це окре­ма те­ма, тут же за­зна­чу тіль­ки три з них: за­галь­на яло­вість укра­їн­ської дер­жав­ної по­лі­ти­ки в сен­сі все­бі­чно­го об­сто­ю­ва­н­ня на­ціо­наль­них ін­те­ре­сів (в то­му чи­слі за до­по­мо­гою ма­сме­діа й ху­до­жньої лі­те­ра­ту­ри, кі­не­ма­то­гра­фа й Ін­тер­не­ту, при­чо­му як усе­ре­ди­ні кра­ї­ни, так і за кор­до­ном), по­ту­жна й що­ден­на ро­бо­та ро­сій­ських спец­служб (що на­бу­ла но­во­го роз­ма­ху в Поль­щі одра­зу ж пі­сля укра­їн­ської по­ма­ран­че­вої ре­во­лю­ції з ме­тою зро­би­ти не­при­ми­рен­ни­ми во­ро­га­ми укра­їн­ських і поль­ських па­трі­о­тів) і від­хід у Ві­чність ці­ло­го ря­ду ав­то­ри­те­тних ін­те­ле­кту­аль­них і мо­раль­них лі­де­рів на­ції — від зга­да­но­го вже Ґе­дрой­ця до Іва­на Пав­ла ІІ. Ре­зуль­тат за­галь­но­ві­до­мий, вклю­чно з філь­мом «Во­линь» і ске­пси­сом біль­шо­сті по­ля­ків що­до дру­жби з Укра­ї­ною.

Під огля­дом со­ці­аль­ної пси­хо­ло­гії звер­не­н­ня но­вих по­ко­лінь по­ля­ків до ча­сів дру­гої Ре­чі По­спо­ли­тої, ба біль­ше — ґло­ри­фі­ка­ція цих ча­сів — річ зро­зумі­ла. Адже у ХХ сто­літ­ті Поль­ща про­йшла два справ­ді ви­зна­чних істо­ри­чних пе­рі­о­ди — пе­рі­од від­нов­ле­н­ня не­за­ле­жно­сті та роз­бу­до­ви дер­жа­ви, який роз­по­чав­ся ще за Пер­шої сві­то­вої вій­ни та за­вер­шив­ся під час Дру­гої сві­то­вої вій­ни, та пе­рі­од пе­ре­мо­ги « Со­лі­дар­но­сті » над ко­му­ні­сти­чною си­сте­мою. Але про­від­ні ді­я­чі «Со­лі­дар­но­сті» бу­ли і в біль­шо­сті сво­їй до­сі є су­ча­сни­ка­ми ни­ні­шніх по­ко­лінь по­ля­ків, з усі­ма сво­ї­ми ґан­джа­ми, з усім від’ єм­ним сво­їм ба­га­жем (че­сно­ти в пев­них ви­пад­ках зга­ду­ю­ться зна­чно мен­ше). Ви­да­є­ться, не в остан­ню чер­гу вна­слі­док цьо­го то­го за­ря­ду істин­но­го де­мо­кра­ти­зму та на­ціо­наль­ної са­мо­кри­ти­чно­сті, який да­ла Поль­щі « Со­лі­дар­ність » , ви­ста­чи­ло тіль­ки на 20— 25 ро­ків, до пер­ших ро­ків ХХІ сто­лі­т­тя. Ко­му­ні­сти­чні ле­ген­ди про по­ля­ків у Дру­гій сві­то­вій вій­ні ( зга­дай­мо ко­лись по­пу­ляр­ний те­ле­се­рі­ал « Чо­ти­ри тан­кі­сти та пес » , який був скла­до­вою цих ле­генд) ре­а­ні­му­ва­ти бу­ло ні­ко­му, та й не існу­ва­ло від­по­від­но­го со­ці­аль­но­го об’єкта, яко­му мо­жна бу­ло би « впор­сну­ти » ці ле­ген­ди — над­то да­ле­ко про­йшла Поль­ща шля­хом ре­форм. За­ли­ши­ла­ся між­во­єн­на до­ба і ча­си Дру­гої сві­то­вої вій­ни, але остан­ні — не під ко­му­ні­сти­чним огля­дом, а з по­зи­ції уря­ду на емі­гра­ції і зброй­них фор­му­вань, які про­дов­жу­ва­ли дер­жав­но-по­лі­ти­чну лі­нію дру­гої Ре­чі По­спо­ли­тої — лі­нію за­га­лом ім­пе­рі­а­лі­сти­чну та ко­ло­ні­за­тор­ську. З усі­ма її го­стри­ми про­бле­ма­ми та ка­та­стро­фі­чни­ми си­ту­а­ці­я­ми, які з ди­стан­ції ча­су ба­га­тьом на­ра­зі зда­ю­ться чи­мось не­зна­чним і ви­пад­ко­вим.

На­справ­ді ж під­сум­ки дер­жав­но­по­лі­ти­чно­го жи­т­тя дру­гої Ре­чі По­спо­ли­тої вмі­сти­ли в се­бе по­ряд із без­сум­нів­ни­ми успі­ха­ми у роз­бу­до­ві дер­жа­ви та на­ціо­наль­ній мо­дер­ні­за­ції ті про­ва­ли та про­ва­л­ля, на­слід­ком яких ста­ло пе­ре­тво­ре­н­ня те­ре­нів ці­єї дер­жа­ви на «кри­ва­ві зем­лі » ( Ті­мо­ті Снай­дер), а вла­сне Поль­щі — на ра­дян­ський про­те­кто­рат.

Що ж ро­би­ти в цій си­ту­а­ції, які шля­хи по­ро­зу­мі­н­ня мо­сти­ти з поль­ською елі­тою, пе­ре­ва­жна ча­сти­на якої, схо­же, на­ра­зі ор­га­ні­чно не­зда­тна ста­ви­ти­ся до укра­їн­ців іна­кше ніж з по­зи­ції «стар­шо­го бра­та» чи то «стар­шої се­стри»? Як на ме­не (крім усьо­го ін­шо­го), вар­то, від­гу­кнув­шись на за­клик поль­ських де­пу­та­тів до ко­лег із Вер­хов­ної Ра­ди й усі­єї укра­їн­ської ін­те­ле­кту­аль­ної спіль­но­ти, ре­тель­но роз­гля­ну­ти й пе­ре­о­сми­сли­ти ми­ну­ле, пе­ред­усім пер­шу по­ло­ви­ну ХХ сто­лі­т­тя. При­чо­му ці роз­гляд і пе­ре­о­сми­сле­н­ня бу­дуть зна­чно більш не­при­єм­ни­ми для по­ля­ків, ніж для укра­їн­ців. Бо не Укра­ї­на за­гар­ба­ла поль­ські зем­лі, не Укра­їн­ська дер­жа­ва зра­джу­ва­ла не­за­ле­жну Поль­щу, не укра­їн­ці за­йма­ли­ся ко­ло­ні­за­ці­єю поль­ських те­ре­нів (хо­ча ра­дян­ська ім­пе­рія їх у цій ро­лі ви­ко­ри­сто­ву­ва­ла — так са­мо, як ви­ко­ри­сто­ву­ва­ла по­ля­ків як ко­ло­ні­за­то­рів, крім ін­шо­го, й тих ні­ме­цьких зе­мель, які ні­ко­ли Ре­чі По­спо­ли­тій не на­ле­жа­ли). Йде­ться про ре­чі, вже ба­га­то ра­зів осми­сле­ні й обго­во­ре­ні на сто­рін­ках поль­ської «Куль­ту­ри» та укра­їн­ської «Су­ча­сно­сті», а з по­ча­тком 1990-х — у віль­них мас-ме­діа та під час осо­би­стих кон­та­ктів ін­те­ле­кту­а­лів обох кра­їн. Ав­тор цих ряд­ків у се­ре­ди­ні 1990-х був при­су­тній у Кра­ко­ві на кон­фе­рен­ції, де бра­ли участь Но­бе­лів­ський ла­у­ре­ат з лі­те­ра­ту­ри Че­слав Мі­лош і зна­ний ди­си­дент і по­су­тньо хри­сти­ян­ський фі­ло­соф Єв­ген Свер­стюк. Їм бу­ло про що пе­ре­го­во­ри­ти — і кіль­ка днів во­ни про­ве­ли у ти­хих бе­сі­дах. Ан­та­го­ні­зму між дво­ма ми­сли­те­ля­ми не бу­ло й бути не мо­гло — про­те те­пер з на­ми не­має ані Мі­ло­ша, ані Свер­стю­ка...

Чи ж бу­дуть утра­че­ні їхнє вза­є­мо­ро­зу­мі­н­ня та вза­є­мо­по­ва­га?

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.