Не­здо­лан­ні...

14 жов­тня кра­ї­на бу­де від­зна­ча­ти День за­хи­сни­ка Укра­ї­ни та Укра­їн­сько­го ко­за­цтва

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка -

Зав­тра, 14 жов­тня укра­їн­ці бу­дуть від­зна­ча­ти День за­хи­сни­ка Укра­ї­ни, який за­по­ча­тко­ва­но з 2015 ро­ку, в час, ко­ли в кра­ї­ні пов­ним хо­дом вже йшла вій­на. Са­ме то­му чер­во­ний ко­лір ці­єї да­ти на ка­лен­да­рі на­тя­кає на кров. Свя­то від­зна­ча­є­ться у день свя­тої По­кро­ви Пре­свя­тої Бо­го­ро­ди­ці ра­зом із Днем Укра­їн­сько­го ко­за­цтва. Ко­лись фран­цузь­кий ди­пло­мат в 1788 ро­ці пи­сав, що По­кро­ва Пре­свя­тої Бо­го­ро­ди­ці бу­ло для ко­за­ків осо­бли­вим свя­том. То­му для по­че­стей на­шим вій­сько­вим, які, як і ко­лись ко­за­ки, що під­ні­ма­лись на обо­ро­ну Сі­чі, офі­цій­но бу­ло обра­но са­ме цей день.

Ми — укра­їн­ці, гор­ди­лись тим, що на­ша на­ція мир­на. І в той час, як Ро­сія ки­да­ла в кри­ва­ве жер­ло сво­їх сол­дат у Че­чні, на на­ших зем­лях за­ли­шав­ся спо­кій. Що­прав­да, цей спо­кій був ілю­зор­ним. Ни­ні ми пе­ре­жи­ва­є­мо вій­ну, яку Кремль го­ту­вав дав­но, і вже на­віть по­тро­ху до неї зви­ка­є­мо, усві­дом­лю­ю­чи всі пас­тки і ка­пка­ни, які го­во­рять про те, що ця бі­да на­дов­го. Ми зви­ка­є­мо до об­стрі­лів і ре­гу­ляр­них зве­день про кіль­кість по­ра­не­них та за­ги­блих. Зви­ка­є­мо до ре­гу­ляр­но­го ви­ко­ри­ста­н­ня ра­ні­ше ні­ко­ли не вжи­ва­них слів і абре­ві­а­тур, як-то — АТО, вій­на, оку­па­ція, «200-ті», «300-ті»...

Тим, хто до­бре знав істо­рію, бу­ло ясно, що на­справ­ді з Ро­сі­єю вже сто­лі­т­тя­ми три­ває вій­на, змі­ню­ю­чи фа­зи і на­віть мі­мі­кру­ю­чи в «дру­жбу на­ро­дів». Дій­сно, ко­ли Кремль не міг про­бра­тись до нас тан­ка­ми і «за­чи­сти­ти» на­ші по­зи­ції «Гра­да­ми», він за­во­див ста­ру скри­пу­чу шар­ман­ку про «бра­тні на­ро­ди», у яких чо­мусь укра­їн­цям від­во­ди­лась роль мо­лод­шо­го бра­та. Ча­сто і де­я­кі пред­став­ни­ки укра­їн­ства в цьо­му до­по­ма­га­ли ка­ту. Не за­бу­ва­є­мо, що за укра­їн­ськи­ми прі­зви­ща­ми ва­таж­ків те­ро­ри­сти­чних угру­пу­вань, а по фа­кту — на­йман­ців оку­пан­та, істо­ри­чно сто­їть прі­зви­ще ко­за­ка Но­са, який ще на по­ча­тку XVIII cто­лі­т­тя від­крив Мен­ши­ко­ву две­рі до Ба­ту­ри­на — зго­дом вщент спа­ле­ної ро­сій­ським зві­ром геть­ман­ської сто­ли­ці...

До зал­пів ре­актив­ної ар­ти­ле­рії, які кри­ва­вим лі­том 2014-го під Зе­ле­но­пі­л­лям та в ра­йо­ні Но­во­ай­да­ру по­ли­ва­ли смер­тю укра­їн­ських вій­сько­вих з те­ри­то­рії РФ, чув­ся гур­кіт за­яв Пу­ті­на ще в 2008 ро­ці про те, що Укра­ї­на не є дер­жа­вою, і зем­лі на­ші, ви­яв­ля­є­ться, нам «по­да­ро­ва­ні». То­ді ж він пря­мо на­тя­кнув пре­зи­ден­то­ві США, що має на­мі­ри за­бра­ти Крим. Та ні укра­їн­ська вла­да, ні сві­то­ва спіль­но­та в свій час не звер­ну­ла осо­бли­вої ува­ги ні на сло­ва Пу­ті­на, ні на факт йо­го агре­сив­них пла­нів, ні на то­таль­не за­си­л­ля на клю­чо­вих по­са­дах в Укра­ї­ні тих, хто отри­му­вав «фс­бе­шні» на­го­ро­ди. Зре­штою, зга­да­них «Но­сів», які бу­ли но­са­ми Крем­ля, на вла­дно­му олім­пі Укра­ї­ни пе­ред по­ча­тком вій­ни бу­ло вдо­сталь, щоб во­рог міг «роз­гу­ля­ти­ся» на на­ших зем­лях. І єди­не, що зу­пи­ни­ло оку­пан­та, так це той факт, що укра­їн­ська на­ція, всу­пе­реч ро­сій­ській про­па­ган­ді та отруй­ним ра­дян­ським під­ру­чни­кам, на­ро­ди­лась. На­ро­ди­лась в кро­ві й огні для обо­ро­ни СВО­ГО, ко­ли нам ні­ко­му бу­ло при­йти на до­по­мо­гу, адже у най­від­по­від­аль­ні­ший мо­мент в кра­ї­ні за­про­ва­джу­ва­ли ба­га­то­ве­ктор­ність і на­віть ви­кре­сли­ли із во­єн­ної до­ктри­ни курс на НАТО. Мо­же й не див­но, що той, хто це зро­бив, че­рез де­сять ро­ків під­пи­сав ту­пи­ко­вий «Мінськ-2».

Ар­мія, яка де­ся­ти­лі­т­тя­ми фі­нан­су­ва­ла­ся за за­ли­шко­вим прин­ци­пом, по­ча­ла від­ро­джу­ва­тись бу­кваль­но на очах. І якщо до­бро­воль­ці ще з бе­ре­зня 2014 ро­ку по­ча­ли «штур­му­ва­ти» військ­ко­ма­ти та за­пи­су­ва­тись в ба­таль­йо­ни, то во­лон­те­ри за­мі­ни­ли ці­лі мі­ні­стер­ства. Мо­жна ска­за­ти, що яви­ще та­кої жер­тов­но­сті ста­ло укра­їн­ським ди­вом, на яке не роз­ра­хо­ву­вав во­рог. Укра­їн­ський на­род не пов­став, як прийня­то го­во­ри­ти в па­фо­сних про­мо­вах. Він про­сто по­чав про­ки­да­ти­ся від ле­тар­гій­но­го сну, зокре­ма зав­дя­ки агре­со­ру. І ко­ли істо­ри­ки, пу­блі­ци­сти та пред­став­ни­ки вла­ди зга­ду­ють про до­бу ко­зач­чи­ни, вар­то на­га­да­ти, що в на­шій кро­ві про­ки­ну­лись не так анар­хі­чні ко­за­ки, як ге­не­ти­чна пам’ять справ­жньої, а не бу­та­фор­но злі­пле­ної, Ім­пе­рії — Ки­їв­ської Ру­сі. Та пам’ять, яку мо­ско­ві­ти на­ма­га­лись ві­ка­ми ви­ча­ви­ти з нас — істин­них на­щад­ків Яро­сла­ва та Во­ло­ди­ми­ра. То­му й ор­га­ні­зу­ва­лись, то­му й мо­бі­лі­зу­ва­лись, то­му й не ско­ри­лись. А от­же ро­сій­сько-укра­їн­ська вій­на три­ває не за те­ри­ко­ни Дон­ба­су і пля­жі Кри­му. Ця вій­на — за на­шу пам’ять, за на­ше мі­сце в істо­рії та, зре­штою, за зда­тність бу­ду­ва­ти Дер­жа­ву.

Ва­лен­тин ТОРБА, «День»

ФО­ТО БО­РИ­СА КОРПУСЕНКА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.