Про прі­о­ри­те­ти

На­ші мо­жно­влад­ці на За­хо­ді по­ба­чи­ли роз­кіш, але не по­мі­ти­ли, що роз­ко­ша­ми там стає де­да­лі зви­чні­ше ді­ли­ти­ся

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Оле­на КОСЕНКО

Ко­ли дов­го жи­веш в Іспа­нії, по­мі­ча­єш, що іспан­ці й укра­їн­ці іно­ді ма­ють рі­зні прі­о­ри­те­ти.

Якось, ко­ли я ще пра­цю­ва­ла ін­тер­ною (жи­ла в одні­єї іспан­ської ба­бу­сі й до­гля­да­ла за нею), на рі­здвя­ні свя­та я ма­ла кіль­ка ви­хі­дних і мо­гла жи­ти у квар­ти­рі сень­йо­ри або ку­дись пі­ти. Ви­рі­ши­ла по­жи­ти кіль­ка днів у ні­чліж­ці. Ме­ні бу­ло ці­ка­во по­ба­чи­ти, як жи­вуть лю­ди, які не ма­ють да­ху над го­ло­вою. Ці­ка­во бу­ло від­чу­ти, що від­чу­ва­ють во­ни, по­ба­чи­ти, що їдять, як роз­мов­ля­ють. Хо­ті­ла зна­ти, чи со­ром­ля­ться во­ни при­хо­ди­ти у ні­чліж­ку? Хо­ті­ла зна­ти, чи со­ром­но їсти без­пла­тну їжу?

■ Ме­ні бу­ло со­ром­но. І ще ме­ні весь час зда­ва­ло­ся, що їжа по­да­є­ться у бру­дно­му по­су­ді, що со­ло­до­щі та йо­гур­ти ма­ють за­кін­че­ний тер­мін при­да­тно­сті. Їла я з оги­дою. Де­я­кі ме­шкан­ці ні­чліж­ки ма­ли до­сить без­тур­бо­тний ви­гляд. Але де­хто з них був втом­ле­ний, мав сум­ні, по­га­слі очі. Я про­ве­ла у ні­чліж­ці три но­чі. Крім ме­не там бу­ло ще кіль­ка укра­ї­нок. Ми з ни­ми ба­га­то роз­мов­ля­ли. Ме­ні пе­ре­бу­ва­н­ня у ні­чліж­ці чи­мось на­га­ду­ва­ло по­до­рож по­тя­гом, ко­ли то­бі ні­чо­го ро­би­ти, тіль­ки спо­сте­рі­га­ти за тим, що від­бу­ва­є­ться по­ряд із то­бою.

Ко­ли я по­вер­ну­ла­ся до сво­го по­пе­ре­дньо­го жи­т­тя, по­ча­ла зу­стрі­ча­ти на ву­ли­ці де­яких жи­те­лів ні­чліж­ки, з яки­ми ба­чи­ла­ся там. З одним із них я зу­стрі­ча­ла­ся ро­ка­ми. Він зав­жди був чи­сто одя­гне­ним і ча­сто вдень спав на лав­ках про­сто на ву­ли­цях. Я з ним якийсь час ві­та­лась, а по­тім по­ча­ла уда­ва­ти, що не по­мі­чаю йо­го.

■ Че­рез кіль­ка ро­ків я по­ча­ла пра­цю­ва­ти в по­лі­клі­ні­ці. Ме­не спо­ча­тку зди­ву­вав одяг лі­ка­рів. Він був зви­чай­ний. Чо­ло­ві­ки най­ча­сті­ше у джин­сах, со­ро­чках, ча­сто не­го­ле­ні. Жін­ки теж без осо­бли­вих пе­ре­біль­шень. По­ряд із ни­ми я зов­сім не по­чу­ва­ла­ся по­пе­лю­шкою. Зви­чай­но, їхній одяг був не з де­ше­во­го ма­га­зи­ну, але й не з до­ро­го­го бу­ти­ка. Як би по­ста­ви­ти по­ряд мо­го зна­йо­мо­го без­ха­тька і ко­гось із ме­ди­чних пра­ців­ни­ків мо­єї по­лі­клі­ні­ки, то не мо­жна бу­ло б ска­за­ти, хто з них ме­дик, а хто без­ха­тчен­ко.

■ Пі­зні­ше ме­не вра­зив один ви­па­док. У по­лі­клі­ні­ці, крім по­стій­но­го мед­пер­со­на­лу, зав­жди був пер­со­нал тим­ча­со­вий. За­зви­чай це мо­ло­ді лю­ди, які ще не скла­ли іспи­тів, щоб ма­ти по­стій­не мі­сце. Тіль­ки десь під со­рок ро­ків мо­жна роз­ра­хо­ву­ва­ти на по­стій­не мі­сце.

■ Одно­го дня в по­лі­клі­ні­ці з’явив­ся лі­кар Хав’єр, сма­гля­вий, пов­ну­ва­тий, із ве­се­ли­ми очи­ма, ба­ла­ку­чий. Я ско­ро ді­зна­ла­ся, що Хав’єр має на­ре­че­ну-гі­н­еко­ло­га. По­тім він нам роз­по­вів, що одру­жив­ся. Пі­зні­ше я ді­зна­ла­ся, що він за­хи­стив до­ктор­ську ди­сер­та­цію. По­тім Хав’єр ска­зав, що хо­че ку­пи­ти ма­ши­ну. Хав’єр хо­тів ку­пи­ти «Пас­сат». Але йо­го дру­жи­на го­во­ри­ла, що не хо­че ку­пу­ва­ти «Пас­сат», бо це бу­де ні­би хваль­ку­ва­тість. Во­на на­по­ля­га­ла, що кра­ще ку­пи­ти тро­хи скром­ні­шу ма­ши­ну, і че­рез якийсь час Хав’єр уже де­мон­стру­вав нам но­вень­ку «Ла­гу­ну». Бу­ло ви­дно, що «Ла­гу­на» йо­му по­до­ба­є­ться, але во­дно­час та­кож бу­ло зро­зумі­ло, що він шко­дує, що не ку­пив «Пас­сат».

■ І я то­ді по­ду­ма­ла, що двоє лі­ка­рів, зви­чай­но, мо­гли со­бі до­зво­ли­ти не тіль­ки «Пас­сат», а й «Ау­ді». Але, на­пев­но, у де­мо­кра­ти­чних іспан­ців не­має по­тре­би афі­шу­ва­ти свої ста­тки. Вре­шті-решт, на бу­дья­кій ма­ши­ні се­ре­дньо­го кла­су на до­брих єв­ро­пей­ських до­ро­гах ти мо­жеш чу­до­во по­до­ро­жу­ва­ти. На­ві­що вкла­да­ти біль­ше гро­шей, щоб ма­ти той са­мий ре­зуль­тат?

Із роз­мов з мед­пер­со­на­лом я ді­зна­ва­ла­ся, що во­ни та­кож іно­ді ку­пу­ва­ли ме­блі у швед­сько­му Ikea, які є на­ба­га­то де­шев­ши­ми, ніж ме­блі в іспан­ських ма­га­зи­нах із дов­гою істо­рі­єю. Ме­ні спо­до­ба­ло­ся, що за­мо­жні, за іспан­ськи­ми мір­ка­ми, лю­ди не на­ма­га­ю­ться ко­гось вра­зи­ти до­ро­гим при­дба­н­ням. Річ ку­пу­є­ться тіль­ки для то­го, щоб во­на до­бре слу­жи­ла.

■ Ко­ли про­хо­диш бі­ля шкіл, де при­пар­ко­ва­ні ма­ши­ни вчи­те­лів, теж не по­ба­чиш до­ро­гих ав­то. Усі ма­ши­ни се­ре­дньо­го кла­су. І це при то­му, що вчи­те­лі в Іспа­нії теж на­ле­жать до ка­те­го­рії за­без­пе­че­них лю­дей.

За­те іспан­ці ба­га­то по­до­ро­жу­ють, хо­дять у ре­сто­ра­ни. Іспан­ці вва­жа­ють, що жи­т­тя ко­ро­тке і про­жи­ти йо­го тре­ба ці­ка­во. Не за­бу­ва­ють і про до­бро­чин­ність. Ко­ли тро­хи ближ­че з ки­мось зна­йо­ми­шся, зав­жди ді­зна­є­шся про якусь бла­го­дій­ність.

■ Що­прав­да, на до­ро­гах Асту­рії до­сить ча­сто мо­жна по­ба­чи­ти «Ау­ді» чи «БМВ». Це пов’яза­но з тим, що Асту­рі­ас — ко­ли­шній край шахт. Остан­ні­ми де­ся­ти­лі­т­тя­ми де­да­лі біль­ше шахт за­кри­ва­ють. Це ро­би­ться за до­по­мо­гою Єв­ро­пей­сько­го Со­ю­зу. Ша­хти не­рен­та­бель­ні. А оскіль­ки пен­сія ша­хта­рів ви­со­ка, то во­ни до­зво­ля­ють со­бі роз­ко­шу­ва­ти. Со­бі або ону­кам ку­пу­ють до­ро­гі ма­ши­ни. Ді­ти ша­хта­рів ча­сто і не ду­ма­ють про на­вча­н­ня, то­му що ма­ють усе не­об­хі­дне. Якщо ж та­то­ві гро­ші за­кін­ча­ться, зав­жди зна­йде­ться ро­бо­та офі­ці­ан­та: ба­рів ба­га­то, ту­ри­стів теж ви­ста­чає.

■ Мій чо­ло­вік пра­цює ма­ля­рем. Якось на йо­го фір­му при­йшов двад­ця­ти­рі­чний юнак, який хо­тів пра­цю­ва­ти ма­ля­рем. Че­рез пев­ний час при­йшов та­то хло­пця і по­чав сва­ри­ти го­спо­да­ря фір­ми за те, що він пла­тить та­ку ма­лу зар­пла­ту йо­го си­но­ві. Вла­сник був зму­ше­ний звіль­ни­ти хло­пця. Ви­яви­ло­ся, що та­то хло­пця був ша­хта­рем, і зар­пла­та біль­ша, ніж ти­ся­ча єв­ро на мі­сяць, зда­ва­ла­ся ша­хта­ре­ві ду­же ма­лою для йо­го си­на без осві­ти.

Я іно­ді зга­дую одне ін­терв’ю, яке дав ві­до­мий поль­ський ре­жи­сер Кши­штоф За­нус­сі. Ре­жи­се­ра за­пи­та­ли: чи при­єм­но жи­ти ба­га­тим лю­дям? Він від­по­вів, що ба­га­ті лю­ди ма­ють, як і зви­чай­ні, ли­ше один шлу­нок, ли­ше одну від­пус­тку і ли­ше одне жи­т­тя. Тоб­то ба­гат­ство не дає над­то ве­ли­кі пе­ре­ва­ги над менш ба­га­ти­ми лю­дьми.

■ Са­ме то­му, ду­маю, за­мо­жні лю­ди де­да­лі ча­сті­ше до­хо­дять до ро­зу­мі­н­ня, що на­ба­га­то при­єм­ні­ше ма­ти нор­маль­ний рі­вень жи­т­тя і при цьо­му не за­бу­ва­ти, що за за­ти­шни­ми сті­на­ми тво­го па­ла­цу є го­лод, хо­лод, хво­ро­би, не­ща­стя, бі­да. І, на­пев­но, за­мо­жні лю­ди ро­зу­мі­ють, що да­ва­ти на­ба­га­то при­єм­ні­ше, ніж бра­ти. Що ра­дість від до­по­мо­ги бли­жньо­му ду­же зба­га­чує жи­т­тя то­го, хто дає.

ВУкра­ї­ні на­віть не ду­же за­мо­жні лю­ди від­чу­ва­ють ра­дість від на­да­н­ня до­по­мо­ги бли­жньо­му. А на­шим вер­хам, схо­же, та­ка ра­дість ще не­зна­йо­ма. На­ші мо­жно­влад­ці на За­хо­ді по­ба­чи­ли тіль­ки роз­кіш, але не по­мі­ти­ли, що роз­ко­ша­ми на За­хо­ді стає де­да­лі зви­чні­ше ді­ли­ти­ся.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.