«Чо­вен в ту­ма­ні»

Оде­си­ти — про про­бу­дже­н­ня со­ці­аль­ної від­по­від­аль­но­сті і са­мо­ор­га­ні­за­цію

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» -

Ма­рія МОСТОВЧУК, ху­до­жни­ця:

— Оде­ські ран­ки за­зви­чай со­ня­чні, при­єм­ні, нав­ряд чи мо­жна уяви­ти, щоб в та­ко­му чу­до­во­му мі­сті щось мо­гло гло­баль­но хви­лю­ва­ти. Хі­ба що якісь рід­кі­сні до­щі зво­ру­шу­ють жи­те­лів ма­со­во й одно­го­ло­сно. У ко­жно­го в ран­ко­вій стрі­чці но­вин «Фейс­бу­ку» з’яв­ля­ю­ться фо­то і ві­део сти­хії, рі­зні ко­мен­та­рі до то­го — жар­ти чи на­рі­ка­н­ня. Отак жи­ве­мо со­бі, в сво­їй ме­ту­шні, в ро­бо­ті і пов­сяк­ден­них кло­по­тах, у ви­хі­дні хо­ди­мо на ви­став­ки чи кі­но, фут­бол чи кон­церт. Зби­ра­є­мо­ся на пре­зен­та­ції або клу­бні івен­ти. Жи­т­тя при­єм­не, ча­сті­ше ком­фор­тне, мир­не: зда­ва­ло­ся б, ну чо­му бен­те­жи­ти­ся? Ми мрій­ли­во ди­ви­мо­ся в да­ле­чінь мор­сько­го пей­за­жу, десь там ви­дні­ю­ться ко­ра­блі. В ме­діа все мен­ше по­ві­дом­ля­ють про вій­ну, сти­хли ви­бу­хи, зда­є­ться, що все вже на­ла­го­ди­ло­ся у нас. Але це ли­ше зда­є­ться... і ми це всі пре­кра­сно ро­зу­мі­є­мо. Наш чо­вен ледь бов­та­є­ться на по­верх­ні. Чо­вен з на­дла­ма­ною що­глою, яку під­пи­ра­ють най­смі­ли­ві­ші, з за­што­па­ни­ми ві­три­ла­ми з остан­ніх ни­ток, які до­бу­ва­ють во­лон­те­ри, з пов­ним трю­мом по­ра­не­них, по­ка­лі­че­них до­бро­воль­ців. Тих, хто три­мав­ся по три ро­ки, за­би­рає вій­на, йдуть но­ві, най­кра­щі, а чи по­вер­ну­ться? На­про­шу­є­ться пи­та­н­ня: а що зі штур­ва­лом на на­шо­му чов­ні? І що най­гір­ше — це те, що ми по­ти­хень­ку по­чи­на­є­мо зви­ка­ти до та­ко­го. По­мі­чаю, як лю­ди уни­ка­ють роз­мов про АТО. Одні — бо бо­лить, ін­ші — бо бай­ду­же, бо у них і так все до­бре, або сво­їх про­блем ви­ста­чає, ін­ші — ду­ма­ють про те, як до­бу­ти біль­ше гро­шей. Але є ще два одно­рі­дних ти­пи. Це — без­прин­ци­пні «гро­ма­дя­ни сві­ту», які за мир, і їхні бра­ти — ті, хто на цьо­му ма­ють при­бу­тки. Всім же ві­до­мо, що вій­на де­ко­го зба­га­чує, ду­же зба­га­чує... Слу­жи­те­лі ста­рої си­сте­ми, ві­чна гі­дра — роз­по­всю­джує їх сво­ї­ми кри­ва­ви­ми щу­паль­ця­ми. Стра­шне мор­ське чу­до­ви­сько мі­цно вче­пи­ло­ся за наш чо­вен. Як по­збу­ти­ся не ли­ше йо­го щу­па­лець, а го­ло­ви? Нав­ко­ло ли­ше ту­ман сум­ні­вів, пе­ред­чу­т­тя і все-та­ки лю­бов... І все-та­ки спо­ді­ва­н­ня, на­дія... Наш бій з ці­єю гі­дрою по­чав­ся із то­го, що ми ви­йшли на за­хист сво­їх ді­тей, сво­єї зем­лі, прав­ди. Як би па­фо­сно не зву­ча­ло, і як би не «за­їзди­ли» сво­ї­ми спі­ча­ми спе­ку­лян­ти-по­лі­ти­ки, але ми дій­сно лю­би­мо на­шу кра­ї­ну. Я знаю, що у нас ви­йде. Зго­дом час за­ли­шить ли­ше те, що ві­чне. То­му про­дов­жу свій ра­нок се­ре­дньо­ста­ти­сти­чно — від­ве­ду ди­ти­ну в шко­лу, займу­ся до­ма­шньою йо­гою, при­го­тую обід ко­ха­но­му, на­пи­шу ли­ста на­шо­му Сер­гію Гу­ца­лю­ку на фронт в АТО (бо пе­ре­жи­ваю за ньо­го), і пі­ду в свою сту­дію ма­лю­ва­ти те, що по­вин­на ска­за­ти як ху­до­жник. По­тім зу­стрі­ну­ся з по­дру­гою-во­лон­те­ром Ка­тею Стар­це­вою, бо хо­че­ться до­лу­чи­ти­ся до збо­рів ко­штів на ав­то для на­ших азов­ців. Мо­жли­во, ку­пи­мо ще ру­ка­виць та чо­гось со­лод­ко­го. Все як зав­жди.

Ві­кто­рія ОЛІШЕВСЬКА, про­грам­ний ор­га­ні­за­тор «Зе­ле­но­го те­а­тру», мі­ська акти­віс­тка:

— Зда­є­ться, най­біль­ша проблема в на­шо­му су­спіль­стві за­раз — ци­клі­чність не­від­по­від­но­сті. Впев­не­на, якщо ви по­ди­ви­те­ся на своє жи­т­тя, то по­ба­чи­те, що все не так по­га­но, як мо­гло би бу­ти. І в цій хо­ро­шій сто­ро­ні є спри­я­тли­ва атмо­сфе­ра для ді­яль­но­сті — вас або ва­ших дру­зів не ути­ска­ють в сво­бо­дах, є дру­зі та зна­йо­мі, які іно­ді та­ке ви­тво­ря­ють, що про них го­во­рить вся кра­ї­на, Єв­ро­па, й ось-ось за­го­во­рить весь світ. Є хо­ро­ша му­зи­ка, 3D-прин­те­ри, гар­не кі­но, силь­ні спортс­ме­ни, му­жні во­ї­ни та роз­роб- ки дро­нів на Марс. Але да­вай­те по­ясню, в чо­му ж не­від­по­від­ність. Ви­ще­опи­са­не ви­яв­ля­є­ться ли­ше ма­лень­кою ча­стин­кою, сві­том «Фейс­бу­ку», сві­том ко­вор­кін­гів, стар­та­пе­рів та « ура- в- Укра­ї­ні- є- Убер » . Але пе­ре­сі­чна ро­ди­на зна­хо­ди­ться по ту сто­ро­ну ці­єї не­від­по­від­но­сті. І не то­му, що во­на та­ка апа­ти­чні або роз­ча­ро­ва­на. А то­му що в най­кра­що­му ви­пад­ку во­на по­чує про все це з но­вин, або ж син роз­по­вість, ви­рвав­шись на мить із ме­ре­жі. Скла­да­є­ться та­ке вра­же­н­ня, що цей «про­гре­сив­ний» (за за­ни­же­ни­ми рам­ка­ми, зві­сно) світ жи­ве сам для се­бе, а то­му сам в со­бі. Вцьо­му і є ци­клі­чність — у від­тво­рен­ні за­мкну­то­сті, тоб­то в по­вто­рен­ні не­від­по­від­но­сті. Оче­ви­дно, що най­кра­щі при­кла­ди на­ро­джу­ю­ться із ви­ня­тків, але до­по­ки цей за­мкну­тий-на-со­бі-світ не прор­ве­ться на­зов­ні, до­ти все бу­де бу­ксу­ва­ти. Хо­ча, зві­сно, по­стає пи­та­н­ня — чи по­трі­бно це і тій, й ін­шій сто­ро­ні? Та й вза­га­лі — чи є ті «сто­ро­ни»? Не знаю.

Іри­на НЕЧИТАЛЮК, ви­кла­дач, кан­ди­дат фі­ло­ло­гі­чних на­ук:

— Я ба­чу про­бу­дже­н­ня со­ці­аль­ної від­по­від­аль­но­сті на всіх рів­нях, по­чи­на­ю­чи від ви­ки­да­н­ня не­до­пал­ків у смі­тник і за­кін­чу­ю­чи кон­тро­лем вла­ди. Ря­дан­ська фор­му­ла «все за­галь­не, а от­же, ні­чиє» по­сту­по­во пе­ре­тво­рю­є­ться на усві­дом­ле­н­ня то­го, що не тіль­ки дер­жа­ва має зо­бов’яза­н­ня пе­ред гро­ма­дя­ни­ном, але і ко­жен з нас по­ви­нен бра­ти участь у жит­ті дер­жа­ви. Ра­дує, що звер­та­ють ува­гу на про­бле­ми ін­ва­лі­дів, про­бле­му хо­спі­сів та ев­та­на­зії, а су­спіль­ство по­сту­по­во до­зрі­ває до то­ле­ран­тно­го став­ле­н­ня сто­сов­но се­ксмен­шин. Однак за­сму­чує те, що ко­ру­пцію не тіль­ки не по­до­ла­но, але є озна­ки зро­ста­н­ня та ускла­дне­н­ня ко­ру­пцій­них схем. Всім ві­до­мі про­бле­ми з по­да­тко­вою сфе­рою, ми­тни­цею, ви­до­бу­тком бур­шти­ну, зни­ще­н­ням кар­пат­ських лі­сів то­що. На тлі вій­ни бо­лю­че при­кри­ми є про­бле­ми обо­рон­ної га­лу­зі. Най­більш оче­ви­дне пи­та­н­ня: а де сті­на? Крім то­го, у нас не­про­ду­ма­ні устав­ні ви­мо­ги (йде­ться про якість вій­сько­вої фор­ми), а опа­ле­н­ня ка­зарм та хар­чо­ве за­без­пе­че­н­ня та­кож за­ли­ша­ють ба­жа­ти кра­що­го. ВОде­сі з плю­сів мо­жу на­зва­ти по­си­ле­н­ня гро­мад­сько­го ру­ху що­до збе­ре­же­н­ня па­мя­ток ар­хі­те­кту­ри, кон­тро­лю за ви­руб­кою де­рев. Зви­чай­но, це і силь­ний, по­ту­жний во­лон­тер­ський рух, при­чо­му не тіль­ки пов’яза­ний з вій­ною, пе­ре­се­лен­ця­ми. Во­лон­те­ри пра­цю­ють і в лі­кар­нях для он­ко­хво­рих, опі­ку­ю­ться без­при­туль­ни­ми тва­ри­на­ми, до­по­ма­га­ють лю­дям по­хи­ло­го ві­ку. А що ра­дує ще біль­ше — до во­лон­тер­сько­го ру­ху за­лу­ча­є­ться і мо­лодь. Мо­лодь са­мо­ор­га­ні­зу­є­ться. Якщо го­во­ри­ти про ро­бо­ту, то тут без па­фо­су не обі­йтись, я її лю­блю. То­му всі скла­дно­щі спри­ймаю фі­ло­соф­ські, а «та­ла­но­ви­то-на­ха­бні» сту­ден­ти тіль­ки на­ди­ха­ють, під­штов­ху­ють і спів­пра­цю­ють.

На­та­лія БЕЗВОЗЮК, Оде­са

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.