ВА­ЖЛИ­ВА ГРАНЬ укра­їн­ської іден­ти­чно­сті

До 75-річ­чя від дня смер­ті Ки­ри­ла Три­льов­сько­го

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Сер­гій ЛАЩЕНКО

Сім­де­сят п’ята рі­чни­ця смер­ті га­ли­ча­ни­на Ки­ри­ла Три­льов­сько­го (6.05. 1864 — 16.10. 1941) — це не ли­ше да­ни­на пам’яті, а й гар­на на­го­да по­го­во­ри­ти про роль ко­за­цької ідеї у збе­ре­жен­ні укра­їн­ської іден­ти­чно­сті. Адже мо­гло скла­сти­ся так, що ко­за­цька те­ма бу­ла б ціл­ко­ви­то чу­жою для ме­шкан­ців За­хі­дної Укра­ї­ни. Ні Ав­стро-Угор­щи­на, ні Поль­ща не бу­ли за­ці­кав­ле­ні у ви­со­кій на­ціо­наль­ній сві­до­мо­сті га­ли­чан. Але Бог по­слав кра­я­нам Ки­ри­ла Три­льов­сько­го...

Най­біль­шим вне­ском ві­до­мо­го ко­ло­мий­сько­го адво­ка­та у гро­мад­ське жи­т­тя Га­ли­чи­ни бу­ло за­сну­ва­н­ня ним сі­чо­во­го ру­ху. А рух цей, без­сум­нів­но, ві­ді­грав ве­ли­ку роль у про­це­сі фор­му­ва­н­ня на­ціо­наль­ної сві­до­мо­сті га­ли­чан. По­чи­на­ло­ся все з ма­лень­ких кон­кре­тних справ. Ска­жі­мо, 5 трав­ня 1900 р. у се­лі За­ва­л­ля, що на Сня­тин­щи­ні, по­лі­тик за­сну­вав пер­ше спор­тив­но­про­ти­по­же­жне то­ва­ри­ство під на­звою «Січ». Спор­тив­но-про­ти­по­же­жна ді­яль­ність ці­єї ор­га­ні­за­ції бу­ла фор­маль­ним при­во­дом для її ство­ре­н­ня. Справ­жньою ме­тою існу­ва­н­ня «Сі­чі» бу­ло про­бу­дже­н­ня на­ціо­наль­ної сві­до­мо­сті укра­їн­ців шля­хом від­ро­дже­н­ня істо­ри­чних тра­ди­цій, ви­хо­ва­н­ня па­трі­о­ти­чної мо­ло­ді, осві­ти се­лян­ства.

Про ве­ли­ку на­ро­дну лю­бов до «сі­чей» свід­чить їхня кіль­кість. У 1914 ро­ці на­лі­чу­ва­лось 1056 «сі­чей», чле­на­ми яких бу­ло близь­ко 66 ти­сяч осіб! Спра­ва бу­ла зро­бле­на, «кри­ти­чна» ма­са ко­за­ко­фі­лів від­то­ді по­стій­но існу­ва­ла на га­ли­цьких зем­лях. І в то­му, що в ла­вах УПА по­тім ма­со­во во­ю­ва­ли «Бо­гу­ни», «Бай­ди», «Кри­во­но­си», «Гон­ти» і «За­лі­зня­ки», ? опо­се­ред­ко­ва­но є чи­ма­ла за­слу­га адво­ка­та Три­льов­сько­го.

ВІДЕНСЬКА СІЧ

Ді­яль­ність Три­льов­сько­го ва­жли­ва тим, що він за­без­пе­чив ма­со­вість ру­ху. Але й до ньо­го бу­ли спро­би сту­ден­тів та ін­те­ле­кту­а­лів об’єд­ну­ва­ти­ся в «сі­чі». Ска­жі­мо, «Віденська січ» — одна з най­стар­ших укра­їн­ських сту­дент­ських ор­га­ні­за­цій, за­сно­ва­на 9 сі­чня 1868 р. у Ві­дні. За­снов­ни­ка­ми й пер­ши­ми го­ло­ва­ми «Сі­чі» ві­ден­ської бу­ли А.Ва­хня­нин та Ю. Це­ле­вич.

«Віденська січ» про­існу­ва­ла 179 ро­ків (до 1947 ро­ку), чи­сель­ність ко­ли­ва­ла­ся від 27 (на мо­мент ство­ре­н­ня) до 327 осіб у 1922 ро­ці. «Січ» об’єд­ну­ва­ла не во­ї­нів, а па­трі­о­ти­чно на­ла­што­ва­них сту­ден­тів та на­у­ков­ців. Ці­ка­во, що остан­ньо­го го­ло­ву «Сі­чі» С. На­кло­ви­ча (ін­те­ле­кту­аль­но­го ві­ден­сько­го Кал­ни­шев­сько­го) біль­шо­ви­ки ви­ве­зли до Си­бі­ру. Що по­ро­биш — ім­пер­ська тра­ди­ція... Ро­сі­я­нам на­ші «сі­чі» ні­ко­ли не бу­ли по­трі­бні, бо це ли­ше від­тер­мі­но­ва­на смерть ім­пе­рії. А для са­мих укра­їн­ців за­по­розь­кі, за­ду­най­ські, по­лі­ські, ві­ден­ські «сі­чі» зав­жди бу­ли ва­жли­вим фа­кто­ром. Це до­зво­ля­ло на на­ле­жно­му рів­ні під­три­му­ва­ти бо­йо­вий дух і па­трі­о­тизм ве­ли­ких груп лю­дей.

ІН­ШІ ВА­ЖЛИ­ВІ СВІД­ЧЕ­Н­НЯ

Є да­ні про пев­ну при­че­тність до ко­зач­чи­ни на­віть за­кар­пат­ських гу­цу­лів. Про це пи­ше один із ді­я­чів «Гу­цуль­ської ре­спу­блі­ки» (1918 — 1919 рр.) Сте­пан Кло­чу­рак у сво­їй книж­ці «До во­лі»: «Остан­ній бій із та­та­ра­ми на Гу­цуль­щи­ні був у 1717 ро­ці. Вцьо­му бою про­ти та­тар від­зна­чив­ся Юра По­де­рей, який гор- див­ся тим, що дов­гі ро­ки брав участь у по­хо­дах за­по­рож­ців. Він сво­їм вій­сько­вим зна­н­ням, здо­бу­тим на За­по­розь­кій Сі­чі, і сво­єю від­ва­гою до­по­міг роз­би­ти во­ро­га і здо­бу­ти сла­ву да­ле­ко по­за Ясі­ням...»

Ми­ну­ло по­над дві­сті ро­ків, але й цьо­го ча­су бу­ло за­ма­ло, щоб гу­цу­ли й ко­за­ки від­чу­ли се­бе чу­жи­ми. У 1919 ро­ці Сте­пан Кло­чу­рак пе­ре­бу­вав у ру­мун­сько­му полоні. Одним з охо­рон­ців був жи­тель ру­мун­ської До­бру­джі. Ось як це опи­са­но в книж­ці: «Одно­го ра­зу вар­то­вий, про­хо­дя­чи бі­ля нас, на хви­лин­ку зу­пи­нив­ся і за­го­во­рив по-укра­їн­сько­му. А як вер­тав­ся на­зад, то при­знав­ся, що він сам укра­ї­нець і звуть йо­го Сер­гій. Що є по­том­ком тих ко­за­ків, які пі­сля зруй­ну­ва­н­ня За­по­різь­кої Сі­чі пе­ре­йшли за Ду­най і осі­ли в До­бру­джі, яка в той час на­ле­жа­ла до Ту­реч­чи­ни. Він нам го­во­рив про жи­т­тя-бу­т­тя там­те­шніх укра­їн­ців. Ми з цим на­шим бра­том із До­бру­джі зу­стрі­ча­ли­ся що­дня. Ко­ли Сер­гій мав слу­жбу, то зав­жди під­хо­див до нас із зв’яза­ним ру­ка­вом, і ко­ли ні­хто не ба­чив, то розв’язу­вав цей ру­кав. Звід­ти си­пав­ся хліб або рі­зні ово­чі, які для нас, ви­го­ло­дні­лих, бу­ли цін­ним по­да­рун­ком. Отець Глі­бо­ви­цький, па­рох із Жаб’є, від­пла­чу­вав йо­му тим, що де­кля­му­вав урив­ки з «Гай­да­ма­ків». Цей по­то­мок за­по­рож­ців сто­яв по­бо­жно, як у цер­кві, і слу­хав...»

Як ба­чи­мо, ко­за­цька сто­рін­ка не бу­ла чу­жою ні для го­рян-гу­цу­лів, ні для тих укра­їн­ців, які май­же втра­ти­ли кон­такт із Ві­тчи­зною.

ІДЕЯ У «РЕВЕРСНОМУ» РЕ­ЖИ­МІ

От­же, ко­за­цтво на­ро­ди­ло­ся на Хор­ти­ці, але з рі­зних істо­ри­чних об­ста­вин від­ро­джу­ва­ло­ся — то за Ду­на­єм, то в Хо­ло­дно­му Яру, то в Ху­сті, то в Олев­ську... Ко­ли­шні «сі­ро­жу­пан­ни­ки» у між­во­єн­ний пе­рі­од на­вча­ли ма­лих по­лі­щу­ків укра­їн­ською на­віть у Бре­сті, Пін­ську і Ко­бри­ні. Скрізь, де укра­їн­ці ма­ли по­тре­бу в кон­цен­тра­ції сил, там в тій чи ін­шій мі­рі «спра­цьо­ву­ва­ла» ко­за­цька ідея. Най­сві­жі­ший при­клад — Май­дан. Тре­ба ска­за­ти, що схо­ді Укра­ї­ни ко­за­цька ідея на по­ря­док прийня­тні­ша, ніж ідея УПА. Оле­ксандр При­ту­ла, один із твор­ців ко­за­цької си­сте­ми єди­но­бор­ства «Спас», роз­по­від­ав ме­ні, що йо­го — ме­шкан­ця За­по­ріж­жя і до­слі­дни­ка ко­зач­чи­ни — зав­жди те­пло при­йма­ють си­бі­ря­ки. І ко­ли він якось по­про­сив на мі­тин­гу в Но­во­си­бір­ську під­ня­ти ру­ки тих, у чи­їх жи­лах те­че укра­їн­ська кров, то під­ня­ла... май­же треть при­су­тніх!

Якось я гор­тав бі­бліо­гра­фі­чний до­від­ник «Кра­є­знав­ці До­неч­чи­ни». Звер­нув ува­гу на те­му до­слі­джень уро­джен­ця Ка­за­ні Сер­гія Та­фін­це­ва. Щось же йо­го за­ці­ка­ви­ло в ко­за­цькій те­мі! Бо в до­роб­ку є та­кі стат­ті: «Украин­ская на­ци­о­наль­ная идея — осу­ще­ств­ле­ние за­ве­та за­по­рож­ско­го ка­за­че­ства» та «Ка­за­чий ка­те­хи­зис тре­тье­го тыся­че­ле­тия». Де Вол­га, а де Дні­про? Де Ка­зань, а де За­по­розь­ка Січ? Та, ви­дно, ко­за­цька те­ма є об’єктив­но ці­ка­вою для жи­те­лів сте­по­вої До­неч­чи­ни. Ось і кр­ама­тор­ча­нин Во­ло­ди­мир Ко­ца­рен­ко сво­го ча­су ви­дав на-го­ра пра­цю: «Ка­за­че­ство в исто­рии за­се­ле­ния Кр­ама­тор­ска». Не­що­дав­но на­у­ко­вець Дми­тро Гри­щук (у 2014 ро­ці він був зму­ше­ний по­ки­ну­ти рі­дний До­нецьк і те­пер жи­ве в Ки­є­ві) ви­дав ці­ка­ву книж­ку: «Ко­за­цький ча­со­пис: скар­бни­ця гро­ма­дян­ської со­ці­а­лі­за­ції мо­ло­ді». Це своє­рі­дна про­гра­ма ді­яль­но­сті мо­ло­ді­жних ко­за­цьких ор­га­ні­за­цій. От­же, про­укра­їн­ські жи­те­лі ша­хтар­сько­го краю не ли­ше мрі­ють про від­ро­дже­н­ня ко­за­цтва, а й чи­ма­ло ро­блять для цьо­го.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.