«Со­ром’язли­вий, але з над­зви­чай­но ве­се­лою вда­чею»

Снай­пер 53-ї бри­га­ди Іл­ля Жа­бі­цький за­ги­нув вна­слі­док мін­но-ви­бу­хо­во­го по­ра­не­н­ня. Йо­му бу­ло ли­ше 25 ро­ків

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

Во­на зго­рьо­ва­ною пта­шкою раз у раз опу­ска­ла­ся до хо­ло­дно­го ті­ла сво­го єди­но­го, гла­ди­ла по облич­чю, три­ма­ла за ру­ку і по­вто­рю­ва­ла: «Ти ж обі­цяв, що по­вер­не­шся! Ти ж обі­цяв...» Що­ра­зу від її слів здри­гав­ся на­товп, лю­ди пла­ка­ли, схли­пу­ва­ли, хтось смі­ли­ві­ший про­кли­нав во­ро­гів, які, по­ру­шу­ю­чи так зва­не пе­ре­мир’я, про­дов­жу­ють ци­ні­чно вби­ва­ти укра­їн­ських за­хи­сни­ків — чо­ло­ві­ків, ба­тьків, си­нів...

Іл­ля Жа­бі­цький на­ро­див­ся 30 кві­тня 1991 ро­ку у Він­ни­ці. За­кін­чив шко­лу №9, бу­ді­вель­ний те­хні­кум, отри­мав ди­плом ба­ка­лав­ра у тор­го­во-еко­но­мі­чно­му ін­сти­ту­ті, але обрав про­фе­сію вій­сько­во­го. Йо­го друг Ар­тем Кор­ні­лов ка­же, що одра­зу пі­сля слу­жби в ар­мії Іл­ля під­пи­сав кон­тракт, бо ві­рив, що бу­ти вій­сько­вим — по­че­сно.

«Ми дру­жи­ли ба­га­то ро­ків, ра­зом за­йма­ли­ся у тре­на­жер­ці. Іл­ля лю­бив спорт, здо­ро­вий від­по­чи­нок, та від си­га­ре­ти не від­мов­ляв­ся. Йо­го не мо­жна бу­ло на­зва­ти ду­шею ком­па­нії, був над­то со­ром’язли­вим, але з над­зви­чай­но ве­се­лою вда­чею. Знав, ко­ли і ко­му що ска­за­ти, — при­га­дує Ар­тем. — За та­ки­ми, як він, дів­ча­та ста­ють у чер­гу, бо Іл­ля був спо­кій­ним, на­дій­ним, знав, чо­го хо­че від жи­т­тя. Мав ба­га­то мрій. На жаль, во­ни не здій­сня­ться».

На слу­жбу за кон­тра­ктом Іл­ля пі­шов ще у 2011 ро­ці. Був стріль­цем снай­пер­сько­го взво­ду в/ч пп В0927. Три мі­ся­ці то­му у скла­ді 53-ї ме­ха­ні­зо­ва­ної бри­га­ди ви­ру­шив на пе­ре­до­ву. Йо­го під­роз­діл роз­та­шо­ву­вав­ся на по­зи­ці­ях між Зай­це­вим та Жо­ван­кою, у пе­ред­мі­сті оку­по­ва­ної ро­сій­сько-те­ро­ри­сти­чни­ми вій­ська­ми Гор­лів­ки. То­го тра­гі­чно­го ве­чо­ра, 23 ве­ре­сня 2016 ро­ку, бо­йо­ви­ки, до по­зи­цій яких бу­ло не біль­ше ста ме­трів, об­стрі­ля­ли укра­їн­ських во­я­ків з 82-мм та 120-мм мі­но­ме­тів, вко­тре по­ру­шив­ши Мін­ські уго­ди. Бо­йо­вий по­бра­тим за­ги­бло­го Ві­та­лій Ві­хля­єв із по­зив­ним «Длин­ный» роз­по­від­ає, що все від­бу­ло­ся мит­тє­во.

«Хло­пці щой­но по­вер­ну­ли­ся з по­зи­цій, пе­ре­ку­си­ли, по­пи­ли чаю і зби­ра­ли­ся від­по­чи­ва­ти. Зня­ли ка­ски, бро­не­жи­ле­ти. Бу­ло ти­хо- ти­хе­сень­ко. Аж ра­птом роз­по­чав­ся об­стріл — бо­йо­ви­ки від­кри­ли во­гонь з мі­но­ме­тів. Іл­ля не встиг схо­ва­ти­ся. Пі­сля по­ра­не­н­ня йо­го сер­це ще би­ло­ся кіль­ка хви­лин, але по­ра­не­н­ня ви­яви­ли­ся не­су­мі­сні з жи­т­тям, — зі сльо­за­ми на очах роз­по­від­ає кре­ме­зний бо­єць. — Хло­пці, які бу­ли по­руч, та­кож отри­ма­ли по­ра­не­н­ня рі­зно­го сту­пе­ню важ­ко­сті й ни­ні пе­ре­бу­ва­ють на лі­ку­ван­ні у Хар­ків­сько­му го­спі­та­лі. У Пав­ла про­бле­ми з но­га­ми, а у Оле­га — по­ра­не­н­ня в жи­віт. На­ша ком- па­нія за­зна­ла втрат, біль­ше ми не бу­де­мо та­ки­ми, як бу­ли до цьо­го дня».

По­про­ща­ти­ся з Іл­лею при­йшла і йо­го кла­сний ке­рів­ник Те­тя­на Кри­кус. Пла­чу­чи вчи­тель­ка зга­ду­ва­ла про шкіль­ні ро­ки за­ги­бло­го ге­роя, йо­го оцін­ки у жур­на­лі і ви­пу­скний ве­чір.

«На ви­пу­скний Іл­ля при­йшов у сві­тло­му ко­стю­мі. Та­кий гар­ний був, чор­ня­вий, зі щи­рою усмі­шкою. Ко­ли він усмі­хав­ся, то ми­ло при­мру­жу­вав очі, че­рез це одно­кла­сни­ки на­зи­ва­ли йо­го «Ки­тай­цем». Зав­жди був ве­се­лим. На­пев­но, у шкіль­но­му аль­бо­мі не зна­йде­ться сві­тли­ни, де Іл­ля ви­гля­дав би за­сму­че­ним, — при­га­дує Те­тя­на Кри­кус. — Ні­ко­ли не ду­ма­ла, що до­ве­де­ться хо­ва­ти сво­го ви­пу­скни­ка. Йо­му ж тіль­ки 25 ро­ків. Усе жи­т­тя ма­ло бу­ти по­пе­ре­ду: сім’я, ді­ти, ро­бо­та. Сло­ва­ми біль не пе­ре­да­ти, не зна­йти їх і для спів­чу­т­тя рі­дним».

Іл­ля був єди­ним си­ном у ма­те­рі. Йо­го ба­тько по­мер ще 15 ро­ків то­му. Су­сі­ди роз­по­від­а­ють, що ма­ти за­ги­бло­го ге­роя мрі­я­ла, щоб син одру­жив­ся, мав гар­ну до­лю, під­трим­ку у жит­ті, че­ка­ла на ону­ків. Та гір­ка звіс­тка увір­ва­ла­ся в до­мів­ку чор­ним во­ро­ном, за­брав­ши у неї єди­ну опо­ру і на­дію у жит­ті.

«Це був шок, біль, роз­пач, ми не зна­ли, як зай­ти до Не­лі, що їй ска­за­ти, які сло­ва пі­ді­бра­ти, — ка­же су­сід­ка ма­те­рі за­ги­бло­го ге­роя Те­тя­на Во­ло­сє­вич. — Іл­ля при­їжджав у від­пус­тку в сер­пні — зму­жні­лий, гар­ний хло­пчи­на. У ма­те­рі з ним ні­ко­ли не бу­ло про­блем. У ди­тин­стві грав у фут­бол, в юно­сті за­ймав­ся спор­том. До­по­ма­гав їй і ста­рень­ко­му ді­ду­се­ві. Хо­тів за­без­пе­чи­ти їх, щоб во­ни ні­чо­го не по­тре­бу­ва­ли, ма­ли, як ка­жуть, хліб і до хлі­ба».

Він­ни­ча­ни про­ща­ли­ся з ге­ро­єм і бі­ля бу­дин­ку, де він про­жи­вав, і на пло­щі пе­ред Бу­дин­ком офі­це­рів. Цей день у Він­ни­ці був ого­ло­ше­ний Днем жа­ло­би. На знак скор­бо­ти у мі­сті при­спу­сти­ли Дер­жав­ні Пра­по­ри із тра­ур­ною стрі­чкою. По­хо­ва­ли Іл­лю Жа­бі­цько­го на Алеї Ге­ро­їв Він­ни­цько­го мі­сько­го кла­до­ви­ща.

Оле­ся ШУТКЕВИЧ, Він­ни­ця, фо­то ав­то­ра

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.