Драч по­лі­ти­чний

17 жов­тня зна­ме­ни­то­му по­е­ту і по­лі­ти­ку ви­пов­ню­є­ться 80 ро­ків

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» -

По­лі­ти­ка до­во­лі ра­но взя­ла йо­го у свої обійми. У трав­ні 1951 ро­ку се­ми­кла­сник Ва­ня Драч на­пи­сав сво­го пер­шо­го вір­ша « Ми за мир! » . Вірш був та­ким по­лі­ти­чно « пра­виль­ним», що йо­го на­дру­ку­ва­ла ра­йон­на га­зе­та. Ось ряд­ки з ньо­го:

Роз­цві­тає ми­ла Укра­ї­на, Ща­стям пов­ни­ться моя зем­ля, І пра­цює ра­ді­сна лю­ди­на В сяй­ві сон­ця, що зі­йшло з Крем­ля...

Бо­роть­ба за мир усіх єд­нає, «Ми за мир!» — так ка­же увесь світ. Нас ні­хто-ні­хто не по­до­лає, Хай вже ска­лить зу­би Уолл-стріт.

Ми­не ба­га­то ро­ків і Іван Фе­до­ро­вич сам про се­бе ска­же: «Хо­чу цьо­го чи ні, але мо­ра­лі­за­тор­ство, на­пев­не, уві­йшло в ме­не, і я див­лю­ся на ін­ших лю­дей, як на сво­їх учнів. А якщо го­во­ри­ти про по­лі­ти­ку, я весь у неї за­фра­хто­ва­ний і ні­ку­ди від цьо­го не ді­нусь. Я весь скла­да­ю­ся з по­лі­ти­ки». Це твер­дже­н­ня мо­жна впев­не­но спро­сту­ва­ти. На ща­стя, не увесь Драч скла­да­є­ться з по­лі­ти­ки, хо­ча во­на й ві­ді­гра­ла в йо­го жит­ті ва­жли­ву роль. Ось про це й по­го­во­ри­мо.

Про по­ча­ток я ска­зав. По­тім бу­ло те, що в ча­си Ра­дян­сько­го Со­ю­зу на­зи­ва­ло­ся « гро­мад­ська актив­ність » — го­ло­ва піо­нер­сько­го за­го­ну, ін­стру­ктор Те­ті­їв­сько­го ра­йон­но­го ко­мі­те­ту ком­со­мо­лу, се­кре­тар ком­со­моль­ської ор­га­ні­за­ції вій­сько­вої ча­сти­ни. І ось во­се­ни 1959 ро­ку сту­ден­ту, кан­ди­да­ту у чле­ни КПРС Іва­но­ві Дра­чу по­лі­ти­ка впер­ше по­ка­зує, чим во­на є на­справ­ді. За ви­ступ із не­сан­кціо­но­ва­ною по­лі­т­ін­фор­ма­ці­єю і за кон­та­кти з іно­зем­ця­ми- по­ля­ка­ми по­тя­гли май­бу­тньо­го кла­си­ка до КДБ, а по­тім ви­гна­ли з ден­но­го від­ді­ле­н­ня Ки­їв­сько­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка. Втім, ко­го з на­ших кла­си­ків «ор­га­ни» до се­бе не тя­га­ли і звід­кись не ви­га­ня­ли...

На­сту­пний пе­рі­од вза­є­мин Дра­ча з по­лі­ти­кою був не менш ці­ка­вим. Він, уже ви­зна­ний по­ет, — у ґро­ні тих, ко­го на­звуть «ші­ст­де­ся­тни­ка­ми». Вже від­бу­ло­ся пер­ше за­кор­дон­не від­ря­дже­н­ня до Іта­лії (а то­ді від­ря­дже­н­ня за кор­дон для ми­тців бу­ли акці­я­ми ві­ко­пом­ни­ми і — без­умов­но — по­лі­ти­чни­ми). Вже він вчи­ться в не­пе­ре­сі­чно­му твор­чо­му ко­лі на Ви­щих сце­нар­них кур­сах при Держ­кі­но СРСР у Мо­скві. Та й тут по­лі­ти­ка йо­му на­га­дує про се­бе: на­щад­ки « за­лі­зно­го Фе­лі­кса » від­сте­жу­ють йо­го на­справ­ді люд­ські кон­та­кти з іно­зем­ця­ми і про­по­ну­ють ви­ту­ри­ти з кур­сів. Та ря­тує йо­го ін­ший, від­став­ний че­кіст, а то­ді ви­кла­дач Мі­ха­іл Ма­кляр­ській, який йо­му сим­па­ти­зу­вав.

Пі­сля по­вер­не­н­ня з Мо­скви Драч пра­цю­вав сце­на­ри­стом на кі­но­сту­дії іме­ні Дов­жен­ка. Одна­че в рі­дній Укра­ї­ні бу­ло не ба­га­то та­ких сим­па­ти­ків, а осо­бли­во зпо­між спів­ро­бі­тни­ків то­ді­шньої по­лі­ти­чної по­лі­ції (во­на ж КДБ). Во­ни пиль­ну­ва­ли за Дра­чем, як і за ін­ши­ми. Тим біль­ше, що Драч сам на­ва­жив­ся на по­лі­ти­чний крок — став одним із під­пи­сан­тів ли­ста на за­хист тих укра­їн­ських пра­во­за­хи­сни­ків, яких в се­ре­ди­ні 1960- х ро­ків на­кри­ла пер­ша хви­ля по­лі­ти­чних ре­пре­сій. Не від­сту­пи­ться він від сво­єї по­зи­ції й на­да­лі. От­же, у 1966, 1968 і 1972- му йо­му вла­што­ву­ють пар­тій­но- по­лі­ти­чні «ау­то­да­фе» у фор­мі до­ган. Так, йо­го не за­а­ре­шту­ва­ли, а ли­ше сло­ве­сно роз­пи­на­ли, а у 1974 ро­ці ви­гна­ли з кі­но­сту­дії.

... Не лю­бить Іван Фе­до­ро­вич про все це роз­по­від­а­ти, але одно­го ра­зу я у ньо­го все- та­ки ви­пи­тав, як же він ви­три­му­вав по­лі­ти­чних ек­зе­ку­то­рів із Ки­їв­сько­го міськ­ко­му і Ле­нін­сько­го рай­ко­му пар­тії сто­ли­чно­го Ки­є­ва? Не бу­ду пе­ре­по­від­а­ти де­та­лі, ли­ше ска­жу, що не­про­сто це йо­му бу­ло пе­ре­жи­ти і про­три­ма­ти­ся, ко­шту­ва­ло це чи­ма­лих нер­вів, а про при­ни­же­н­ня вже й го­ді зга­ду­ва­ти. А я б до­кла­дно про це зга­ду­вав, щоб зро­зумі­лі­ше бу­ло тим, хто схиль­ний обви­ну­ва­чу­ва­ти Дра­ча у по­лі­ти­чно­му кон­фор­мі­змі ( чо­го вар­ту­вав йо­му « кон­фор­мізм » ) . Так, пи­сав по­е­зію про пар­тію, про Вла­ді­мі­ра Лє­ні­на, але на­віть із на­дру­ко­ва­них у цьо­му то­мі до­ку­мен­тів ви­дно, що ви­ро­бля­ли з ним ті, хто на­зи­вав се­бе «лє­нін­ца­мі».

Не Іван Драч, а фран­цузь­кий по­ет Поль Елю­ар ко­лись на­пи­сав:

І те, що бу­ло зро­зумі­лим, — зни­кає. Птах зли­ва­є­ться з ві­тром, Не­бо зі сво­єю су­т­тю, Лю­ди­на зі сво­єю ре­аль­ні­стю

Зі сво­єю по­лі­ти­чною ре­аль­ні­стю Іван Драч по­чав зли­ва­ти­ся з 1986 ро­ку, пов’ яза­но­го з фа­таль­ною для Укра­ї­ни ( і для люд­ства) Чор­но­биль­ською ка­та­стро­фою. Са­ме з то­го ча­су для ко­му­ні­сти­чної вла­ди він став про­по­від­ни­ком бун­ту, руй­нів­ни­ком, зда­ва­ло­ся б, ві­чних істин і ка­но­нів, ска­за­ти б, во­йов­ни­чим і шкі­дли­вим Па­ком, лу­ка­вим лі­со­вим ду­хом із п’єси Ві­лья­ма Шек­спі­ра «Сон в лі­тню ніч». Хо­ча сам Драч, го­во­ря­чи про мо­ти­ва­цію сво­єї то­го­ча­сної по­ве­дін­ки, ма­кси­маль­но за­зем­лює її: зро­зу­мів, до якої мі­ри си­сте­ма бре­хли­ва і без­жаль­на, а то­му ви­рі­шив іти до кін­ця, не бо­я­чись на­віть за вла­сне жи­т­тя.

Іван Фе­до­ро­вич якось роз­по­вів ме­ні, що то­ді­шній пар­тій­ний лі­дер Укра­ї­ни, кон­се­рва­тив­ний і обе­ре­жний Во­ло­ди­мир Щер­би­цький дав зав­да­н­ня по­мі­чни­ко­ві по­ці­ка­ви­ти­ся ма­те­рі­аль­ним ста­ном і го­но­ра­ра­ми Дра­ча. «І квар­ти­ра у ньо­го є, і да­ча, і го­но­ра­ри чи­ма­лі. Що ж йо­му то­ді ще тре­ба?!» — ди­ву­вав­ся вождь Ком­пар­тії Укра­ї­ни. По­ди­ві­мо­ся на ви­сту­пи Дра­ча і зро­зу­мій­мо, що йо­му не йшло­ся про ма­те­рі­аль­ні бла­га чи про мо­жли­вість ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти їх на вла­сну ко­ристь (як це ста­ло­ся з де­яки­ми йо­го ко­ле­га­ми). Йо­му не йшло­ся про по­са­ди. Що ж то­ді? Він від­по­вів вла­сни­ми по­е­ти­чни­ми ряд­ка­ми, що за­чи­тав на­при­кін­ці про­мо­ви на Уста­нов­чо­му з’їзді На­ро­дно­го Ру­ху Укра­ї­ни у ве­ре­сні 1989 ро­ку. Ось оста­н­ня стро­фа:

Та вже ти­ся­чо­лі­т­тя на­ми ко­тять. Та ві­чність чор­на б’є без ка­я­т­тя. Що ж на­ми вро­дить? На­ми й за­ско­ро­дять!.. Не­ма на­ро­ду — то по­що жи­т­тя?!

Дав Бог Іва­ну Дра­чу та­лант во­ло­ді­н­ня сло­вом, але... Макс Ве­бер ко­лись на­пи­сав: по­лі­ти­ка — це бо­роть­ба за ста­ту­си і ре­сур­си. По­лі­ти­чна актив­ність Іва­на Дра­ча не на­да­ла йо­му яко­гось осо­бли­во­го ста­ту­су. А ре­сур­си у ньо­го, як і ра­ні­ше, хі­ба що ін­те­ле­кту­аль­ні...

Мо­жна так на цю про­бле­му ди­ви­тись. А мо­жна так, як ко­лись про­по­ну­вав Ва­цлав Га­вел: «По­лі­ти­ка — це не ми­сте­цтво мо­жли­во­го. Це — ми­сте­цтво не­мо­жли­во­го». Хі­ба мо­жна бу­ло уяви­ти, що зав­дя­ки зу­си­л­лям, бо­роть­бі, пра­гне­н­ням та­ких лю­дей, як Іван Драч, по­ста­не На­ро­дний Рух (аль­тер­на­тив­ний, зда­ва­ло­ся б, ві­чній і не­пе­ре­мож- ній Ком­пар­тії), бу­де під­ня­то укра­їн­ський пра­пор над Ки­їв­ською мі­ськра­дою, про­ве­де­но у сі­чні 1990-го ре­зо­нан­сну Акцію Злу­ки? Хі­ба мо­жна бу­ло уяви­ти, що у сер­пні 1991-го бу­де про­го­ло­ше­но не­за­ле­жність Укра­ї­ни і за­бо­ро­не­ний ра­ні­ше укра­їн­ський пра­пор за­ма­йо­рить над бу­дин­ком Вер­хов­ної Ра­ди? Про­те це ста­ло­ся, і Іван Драч цьо­му спри­яв рі­шу­че і без­ком­про­мі­сно. До сло­ва, Драч, який був го­ло­вою НРУ в 1989— 1991-х і спів­го­ло­вою у 1991—1992 ро­ках, по­тім ска­же: «Я не від­ра­зу став та­ким го­стрим чо­ло­ві­ком, хо­ча я ви­слов­лю­вав свої по­гля­ди. Я за­ці­ка­вив «ру­хів­ців». Ма­буть, че­рез те, що був пер­шим се­кре­та­рем Ки­їв­ської спіл­ки пи­сьмен­ни­ків, а ще не­дав­но ді­став Дер­жав­ну пре­мію Со­ю­зу. Во­ни шу­ка­ли якусь та­ку по­стать, яка мо­гла б хо­ди­ти по вер­хах і їх об­сто­ю­ва­ти... Ам­бі­цій во­ждів­ських у ме­не ні­ко­ли не бу­ло».

13 ли­пня 1990 ро­ку на за­сі­дан­ні Вер­хов­ної Ра­ди са­ме Іван Драч (зро­зумі­ло, в ран­зі на­ро­дно­го де­пу­та­та) вніс про­по­зи­цію про­го­ло­си­ти Укра­ї­ну ней­траль­ною дер­жа­вою. Це від­кри­ло но­ву сто­рін­ку в істо­рії Укра­ї­ни й но­ву сто­рін­ку в оцін­ках ді­яль­но­сті Дра­ча. Дум­ки роз­ді­ли­ли­ся. Одні вва­жа­ють, що ця про­по­зи­ція при­пи­ни­ла хо­ло­дну вій­ну між СРСР і США. Ін­ші твер­дять, що са­ме Драч про­сто «здав» ядер­ну зброю — сер­йо­зний «ар­гу­мент» Укра­ї­ни у сто­сун­ках із над­дер­жа­ва­ми, що по­ро­ди­ло но­ві не­без­пе­ки для на­шої кра­ї­ни.

Не бу­ду апе­лю­ва­ти до ду­мок фа­хів­ців, які вва­жа­ли і вва­жа­ють, що Укра­ї­на не мо­гла не від­мо­ви­ти­ся від то­го ядер­но­го по­тен­ці­а­лу, який за­ли­шив­ся їй пі­сля ко­ла­псу Ра­дян­сько­го Со­ю­зу. Не бу­ду на­га­ду­ва­ти, що ви­сту­пав Драч не «від се­бе», а ви­слов­лю­вав кон­со­лі­до­ва­ну по­зи­цію.

Звер­ну­ся до та­кої не остан­ньої в по­лі­ти­чній істо­рії люд­ства осо­би, як Він­стон Чер­чилль. Він, як ві­до­мо, отри­мав Но­бе­лів­ську пре­мію не за свою по­лі­ти­чну, а за лі­те­ра­тур­ну ді­яль­ність, а то­му вмів ар­ти­ку­лю­ва­ти дум­ки не гір­ше за Дра­ча чи йо­го опо­нен­тів. Так ось Чер­чилль якось на­пи­сав, що му­за істо­рії по­вин­на все ба­чи­ти, тор­ка­ти­ся й «на­віть, якщо мо­жна так ви­сло­ви­ти­ся, ню­ха­ти все. Во­на не мо­же бо­я­ти­ся, що та чи ін­ша ін­тим­на де­таль по­зба­вить її опо­відь ро­ман­ти­ки чи ге­ро­ї­зму. Пе­ре­лік дрі­бних де­та­лей і дрі­бних плі­ток мо­же шо­ку­ва­ти і на­віть не­о­дмін­но шо­кує зви­чай­них лю­дей. Про­те він не змо­же очор­ни­ти пам’ять тих, хто гру­дьми зу­стрі­чав на­тиск бур­хли­вих штор­мів, за­хи­ща­ю­чи все люд­ство». Це бу­ло ска­за­но про Жор­жа Кле­ман­со, але, як ме­ні ви­да­є­ться, це мо­жна адре­су­ва­ти та­кож Іва­но­ві Дра­чу.

Йо­му вза­га­лі ба­га­то чим до­рі­ка­ють. На­при­клад, був не­ра­ди­каль­ним, ко­ли очо­лю­вав На­ро­дний Рух. Сам Іван Драч від­по­від­ав на та­кі за­ки­ди: « Ме­ні не раз до­рі­ка­ли і до­рі­ка­ють за по­лі­ти­чну по­мір­ко­ва­ність. По­я­сню­є­ться во­на про­сто. Я не хо­чу, щоб до­зрі­ва­ли і пе­ре­зрі­ва­ли гро­на укра­їн­сько­го гні­ву і зно­ву стру­му­ва­ли укра­їн­ськи­ми сльо­за­ми і кров’ю».

Те­пер за­пи­та­н­ня: де ни­ні ті ра­ди­ка­ли, які про­спі­ва­ли ( як ко­лись Во­ло­ди­мир Вин­ни­чен­ко ви­сло­вив­ся) кра­ї­ну та всі по­чи­на­н­ня сер­пня 1991- го на ко­ристь са­мі зна­є­те ко­го? Де На­ро­дний Рух, який пе­ре­тво­ри­ли на пар­тію, і це був кі­нець уні­каль­но­го по­лі­ти­чно­го фе­но­ме­ну, хо­ча Драч був про­ти зга­да­но­го пе­ре­тво­ре­н­ня? Йо­му до­рі­ка­ють, що у 2000—2002 ро­ках обі­ймав по­са­ду го­ло­ви Держ­ко­мі­те­ту з ін­фор­ма­цій­ної по­лі­ти­ки, те­ле­ба­че­н­ня і ра­діо­мов­ле­н­ня Укра­ї­ни, мов­ляв, ко­ла­бо­ру­вав із вла­дою. У ме­не за­пи­та­н­ня: а як він мав ре­а­гу­ва­ти на про­по­зи­цію по­пра­цю­ва­ти на зга­да­ній по­са­ді? Від­мо­ви­ти­ся? Не факт, що за­мість ньо­го бу­ла б лю­ди­на, для якої Укра­ї­на — по­ня­т­тя не гео­гра­фі­чне. Крім то­го, ме­дій­ність по­лі­ти­ки — ва­жли­ва вла­сти­вість по­лі­ти­чної дій­сно­сті. Ось чо­му ціл­ком зро­зумі­лим є пра­гне­н­ня Дра­ча спро­бу­ва­ти че­рез ме­дії впли­ва­ти на цю дій­сність. Ін­ша річ, на­скіль­ки зре­а­лі­зу­ва­ло­ся це пра­гне­н­ня...

Із пра­гне­н­ня­ми у Іва­на Фе­до­ро­ви­ча все в по­ряд­ку. Ще в се­ре­ди­ні 1990-х за йо­го іні­ці­а­ти­вою бу­ло ство­ре­но Кон­грес укра­їн­ської ін­те­лі­ген­ції (КУІН), який має і ре­гіо­наль­ні від­ді­ле­н­ня. Одне з йо­го зав­дань — до­но­си­ти до чин­них по­лі­ти­ків про­бле­ми укра­їн­ців, не бо­я­ти­ся і не ва­га­ти­ся у бо­роть­бі за їх розв’яза­н­ня. Про­чи­тай­те ма­те­рі­а­ли, пов’яза­ні з Кон­гре­сом, і ви пе­ре­ко­на­є­те­ся, що Драч як лі­дер КУІН ще не зов­сім по­ли­шив по­лі­ти­ку.

А ще Іва­но­ві Дра­чу на­ле­жать та­кі ряд­ки:

Дур­на по­лі­ти­ка. Ні­ко­ли Ні­ко­му я не під­хлі­бив. Мої при­ко­ли і про­ко­ли Вар­тні­ші всіх дур­них ло­бів. Це пій­ло пив я. По­вер­таю. Не мій це хліб. Не тих умів. Дур­на по­лі­ти­ка. Кар­таю, Бо му­дрої, ма­буть, не вмів.

Та щоб він сам про се­бе не ду­мав, ска­за­не, на­пи­са­не, зро­бле­не Іва­ном Дра­чем­по­лі­ти­ком, без­умов­но, не бу­де за­бу­те і за­ли­ши­ться в істо­рії. Це ме­ні як істо­ри­ку аб­со­лю­тно зро­зумі­ло.

ФО­ТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.