Кши­штоф КОПЧИНСЬКI: «На­ма­га­ю­ся зро­зу­мі­ти жи­т­тя»

Den (Ukrainian) - - Культура - Сві­тла­на АГРЕСТ-КОРОТКОВА

Дні поль­сько­го кі­но в Укра­ї­ні про­хо­дять за під­трим­ки Поль­сько­го ін­сти­ту­ту куль­ту­ри і По­соль­ства. Від­кри­ли­ся во­ни до­ку­мен­таль­ним філь­мом «Ді­бук», про­дю­се­ром, ре­жи­се­ром і ав­то­ром сце­на­рію яко­го єві­до­мий да­ле­ко за ме­жа­ми Поль­щі Кши­штоф Ко­пчин­ські.

Окрім про­ка­ту, ця стрі­чка по­бу­ва­ла вже на 38 між­на­ро­дних фе­сти­ва­лях, в 16 кра­ї­нах сві­ту. Фільм має без­ліч на­го­род, се­ред яких ви­ща на­го­ро­да Кра­ків­сько­го кі­но­фе­сти­ва­лю (2015) і приз FIPRESSI 6-го ОМКФ.

Роз­мо­ву з ре­жи­се­ром спе­ці­аль­но для на­шої га­зе­ти люб’язно ор­га­ні­зу­ва­ли пра­ців­ни­ки Поль­сько­го ін­сти­ту­ту куль­ту­ри в Ки­є­ві.

— Па­не Ко­пчин­ські, Поль­ща — не най­ло­яль­ні­ша що­до єв­ре­їв кра­ї­на. Ми всі пам’ята­є­мо, як ваш то­ді пре­зи­дент пан Ква­снев­ський прив­се­лю­дно по­про­сив про­ба­че­н­ня за свою кра­ї­ну і на­род. Чо­му ж вас, поль­сько­го ре­жи­се­ра-до­ку­мен­та­лі­ста, за­ці­ка­ви­ла те­ма цих ман­дрів­них душ?

— Ме­не вза­га­лі гли­бо­ко хви­лює те­ма смер­ті. 2008-го я був тут, в Ки­є­ві на фе­сти­ва­лі DOKUDAYS, по­ка­зу­вав свій фільм про Аф­га­ні­стан, і ме­ні роз­по­ві­ли, що єта­ке мі­сто — Умань, де мо­ги­ла Ца­ди­ка, на яку при­їжджа­ють ха­си­ди всьо­го сві­ту. По­їхав ту­ди, якраз бу­ло свя­то — Пе­сах, по­ба­чив все на вла­сні очі, по­зна­йо­мив­ся з лю­дьми, на ме­не все це спра­ви­ло ве­ли­ке вра­же­н­ня. Ха­си­ди, ко­ли при­їжджа­ють на свя­то з Ума­ні, май­же всі во­ни ви­їжджа­ють до Бра­цла­ва. Ми теж ту­ди по­їха­ли. Це ва­жли­ве для ме­не мі­сте­чко — мої да­ле­кі пред­ки звід­ти. Так по­ча­ла­ся ро­бо­та над філь­мом «Ді­бук», яка три­ва­ла 7 ро­ків.

— Го­лов­но­го ге­роя — Во­ло­дю — зна­йшли одра­зу?

— Ко­ли при­їха­ли до Бра­цла­ва впер­ше, пі­шли на ста­ре єв­рей­ське кла­до­ви­ще, а він там пра­цю­вав. То­ді ще не зна­ли, що він бу­де го­лов­ним ге­ро­єм на­шо­го філь­му. Але по­тім зро­зумі­ли, що він їм ста­не, адже він не­від’єм­не скла­до­ве тих сві­тів, які дов­ко­ла ньо­го. Пер­ший — мо­ги­ли, за яки­ми він на­гля­дає. Біль­шість єв­ре­їв, які на­ро­ди­ли­ся в Бра­цла­ві і ви­жи­ли, май­же всі ви­їха­ли до Ізра­ї­лю. Але при­їжджа­ють на мо­ги­ли пред­ків, да­ють гро­ші, щоб на­гля­да­ли за їх остан­ні­ми оби­те­ля­ми. Дру­гий — світ ха­си­дів, — їх ба­га­то їздить ту­ди, він по­зна­йо­мив­ся з ба­га­тьма, на­сам­пе­ред з ти­ми, які роз­мов­ля­ли ро­сій­ською, але і з ін­ши­ми теж, во­ни при­хо­ди­ли до ньо­го. Тре­тій світ Во­ло­ді — ра­дян­ський, він ко­ли­шній офі­цер. А ще мо­же бу­ти че­твер­тий — це те, що від­бу­ва­є­ться за­раз в Укра­ї­ні, у сві­ті. Він ду­же ува­жно сте­жив за ци­ми ре­ча­ми. Та­ка бу­ла лю­ди­на про­ста, але ро­зум­на, з нею мо­жна бу­ло го­во­ри­ти про рі­зні ре­чі.

— Су­дя­чи з філь­му, він — ін­ту­ї­тив­на лю­ди­на, з при­ро­дним по­чу­т­тям та­кту.

— Так, по­чу­т­тя гу­мо­ру — на ви­со­ті. Це ха­си­дам ду­же по­до­ба­ло­ся, у них це теж є.

— Але ха­си­ди — це окре­мий, осо­бли­вий для ме­не світ, не ду­же зро­зумі­лий, не ду­же прийня­тний, не­зва­жа­ю­чи на те, що я — єв­рей­ка. Проблема «на­ва­ли» до Укра­ї­ни, зокре­ма, до Ума­ні, існує. Чи сти­ка­ли­ся ви з ці­єю про­бле­мою, ко­ли зні­ма­ли або про­сто в по­бу­ті?

— Ко­ли ми по­дру­жи­ли­ся з укра­їн­ця­ми, які по­бу­ду­ва­ли і до­ро­би­ли на­ре­шті пам’ятник Гон­ті і За­лі­зня­ку, один з них ме­ні ска­зав: а ти зна­єш, що Пу­тін обі­цяв єв­ре­ям пе­ре­не­сти Ізра­їль до Укра­ї­ни, то­му що у них там мі­сця ма­ло, тут їм бу­де кра­ще. — Уже смі­шно... — Він не жар­ту­вав, але річ у тім, що ми ро­би­ли той фільм пе­ред Єв­ро­май­да­ном. За­раз, ко­ли лю­ди див­ля­ться йо­го, ка­жуть: ав­жеж, ми кра­ще ро­зу­мі­є­мо, що по­тім ста­ло­ся. Хо­ча, че­сно ка­жу­чи, я не ро­зу­мію, що за­раз від­бу­ва­є­ться в Укра­ї­ні. Це скла­дно зро­зу­мі­ти, то­му що вій­на див­на...

— Вій­на мо­же бу­ти див­ною то­ді, ко­ли це все на рів­ні роз­мов, а тут кров, під­ло­та, і лю­ди ги­нуть що­дня.

— Зви­чай­но, це най­го­лов­ні­ша проблема, але пи­та­н­ня — чо­му так від­бу­ва­є­ться? Ми за­раз пи­ше­мо кни­гу, її бу­де ви­да­но ра­зом з філь­мом на­сту­пно­го ро­ку. Спо­ді­ва­ю­ся, що і укра­їн­ською мо­вою. І там ми го­во­ри­мо про те, що ста­ло­ся в Ума­ні, в Бра­цла­ві пі­сля Май­да­ну, нам зда­ва­ло­ся, тре­ба це до­да­ти.

— А що ж ста­ло­ся? По­ки ми по­ба­чи­мо кни­гу, мо­же, ви роз­по­ві­сте?

— Там вла­да мі­сце­ва по­мі­ня­ла­ся, по­ві­си­ли та­ку та­бли­чку у сво­є­му офі­сі: тут ми не бе­ре­мо ха­ба­рів.

— По­хваль­но. Рід­кі­сна від­кри­та де­кла­ра­ція че­сно­сті...

— Мі­сце­ві го­во­ри­ли, що бе­руть, тіль­ки в 5 ра­зів біль­ше. Не знаю, прав­да це чи ні, ли­ше по­вто­рюю те, що нам ска­за­ли. Що сто­су­є­ться вза­є­мин Поль­щі і Укра­ї­ни. Ко­ли ме­не за­пи­ту­ва­ли під час зйом­ки: «Що тре­ба зро­би­ти, щоб ми уві­йшли до Єв­ро­пей­сько­го Со­ю­зу?», то на­зи­вав дві ре­чі, най­ва­жли­ві­ші. По-пер­ше, це ко­ру­пція, по-дру­ге, тре­ба по­ду­ма­ти про те, що ві­дбу­ва­ло­ся в істо­рії. І, мо­же, про це по­го­во­ри­ти не ли­ше з по­ля­ка­ми, то­му що це не тіль­ки поль­сько-укра­їн­ська проблема.

— Справ­жнє кі­но, за ве­ли­ким ра­хун­ком, на­ціо­наль­но­сті не має. І ли­ше то­ді це кі­но для всіх, не­за­ле­жно від ві­ро­спо­віда­н­ня, на­ціо­наль­но­сті то­що. З дру­го­го бо­ку, поль­ський кі­не­ма­то­граф про­сла­вив­ся у сві­ті ду­же чі­тки­ми на­ціо­наль­ни­ми мі­тка­ми, хо­ча го­во­рив про за­галь­но­люд­ські про­бле­ми. Сьо­го­дні ми всі су­му­є­мо з при­во­ду смер­ті Ан­джея Вай­ди, то­му що це для сві­то­вої спіль­но­ти не­зви­чай­на осо­би­стість, і те, що він за­ли­шив у сво­їй спад­щи­ні, зви­чай­но не­оці­нен­но. Яким чи­ном ви як ре­жи­сер зна­хо­ди­те цей «зо­ло­тий пе­ре- тин», з одно­го бо­ку, не вда­ю­чись до яки­хось на­ціо­на­лі­сти­чних не­по­трі­бних край­но­щів, а з дру­го­го — за­ли­ша­ю­чись поль­ським ре­жи­се­ром, ро­бля­чи поль­ське кі­но?

— Скла­дно від­по­ві­сти на за­пи­та­н­ня. Це ча­сто ін­ту­ї­ція, ча­сто про­сто ува­жно чу­ти лю­дей.

— У вас у твор­чій скар­бни­чці є філь­ми най­рі­зно­ма­ні­тні­шо­го на­пря­му. І про Аф­га­ні­стан, і про ман­дрів­ні єв­рей­ські ду­ші. Є філь­ми, при­свя­че­ні Поль­щі. Які те­ми сьо­го­дні ці­кав­лять, і про що зби­ра­є­те­ся го­во­ри­ти з гля­да­чем?

— Ви ма­є­те на ува­зі на­сту­пний фільм? Не ска­жу, то­му що ні­ко­ли не го­во­рю про те, що зні­ма­ти­му. Але ме­ні смерть ще ці­ка­ва. Пра­цюю над те­мою смер­ті.

— Це зву­чить над­то по­хму­ро. Ва­ша роз­мо­ва про смерть на­ма­га­є­ться все-та­ки до­слі­джу­ва­ти жи­т­тя?

— Є рі­зні по­гля­ди. Зна­є­те, у ме­не не­ма­є­по­чу­т­тя гу­мо­ру. Я та­ка лю­ди­на, сум­на. І ко­ли, на­при­клад, мої ко­ле­ги пи­шуть сце­на­рії ко­ме­дій, во­ни ме­ні при­си­ла­ють їх і ка­жуть: «Якщо ти по­чнеш смі­я­ти­ся, зна­чить, це дій­сно смі­шно». Зви­чай­но, світ за­раз ду­же хо­че смі­я­ти­ся. Але у ме­не ті гля­да­чі, які йдуть в кі­но не то­му, що во­ни хо­чуть смі­я­ти­ся.

— Але у ва­шо­му осо­би­сто­му жит­ті по­зи­тив при­су­тній?

— Я опти­міст. І то­му моя ан­глій­ська кра­ще, ніж ро­сій­ська.

— Ви ча­сто бу­ва­ли і бу­ва­є­те в на­шій кра­ї­ні — Укра­ї­ні. Ви чу­є­те у се­бе роз­мо­ви і сприйня­т­тя то­го, що від­бу­ва­є­ться тут. Ва­ше ба­че­н­ня май­бу­тньо­го Укра­ї­ни?

— По-пер­ше, по­трі­бні по­ту­жні куль­тур­ні зв’яз­ки. На­при­клад, я ви­кла­даю у Вар­шав­сько­му уні­вер­си­те­ті, у ме­не ба­га­то сту­ден­тів з Укра­ї­ни. І це одні з най­кра­щих сту­ден­тів. Во­ни при­їжджа­ють до Поль­щі і ро­зу­мі­ють, що якщо не пра­цю­ва­ти­муть — ні­чо­го не ви­йде. Це нор­маль­ний шлях, і хай біль­ше бу­де сту­ден­тів. По-дру­ге, ми го­во­ри­ли про ко­ру­пцію. Зві­сно, не знаю, що зро­би­ти, щоб її не бу­ло в Укра­ї­ні, в Поль­щі ко­ру­пція теж є, але мен­ше, ніж то­ді, ко­ли Поль­ща не бу­ла в Єв­ро­пей­сько­му Со­ю­зі. Але я ду­же ві­рю у ва­шу кра­ї­ну...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.