Мит­тє­во­сті вій­ни

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Ва­дим ЛУБЧАК, «День»

По­чи­на­ю­чи з 1992 ро­ку, Оле­ксан­дро­ві Кли­мен­ку до­во­ди­ло­ся зні­ма­ти вій­ни й по­во­єн­ні бу­дні у При­дні­стров’ї, ко­ли­шній Юго­сла­вії, Лі­ва­ні, Ку­вей­ті, Сьєр­ра-Ле­о­не, Лі­бе­рії, Кот-Д’Іву­а­рі, Пів­ден­но­му Су­да­ні, Де­мо­кра­ти­чній Ре­спу­блі­ці Кон­го. «1994 ро­ку впер­ше по­тра­пив у Са­ра­є­во. Ро­зби­ті бу­дин­ки, го­ло­дні ді­ти, та­бо­ри бі­жен­ців — жа­хли­ві кар­ти­ни люд­сько­го бу­т­тя. То­ді на­віть у стра­шно­му сні не мо­гло при­ма­ри­тись, що та­ке мо­же тра­пи­тись у мо­їй кра­ї­ні. Я ба­чив вій­ну у чу­жих кра­ї­нах і ні­ко­ли не міг со­бі уяви­ти, що во­на мо­же при­йти до ме­не до­до­му. Я не раз ри­зи­ку­вав бу­ти по­ра­не­ним на Бал­ка­нах чи в Афри­ці, а по­ра­не­ний був та­ки вдо­ма, в Ки­є­ві, на Гру­шев­сько­го, 19 сі­чня 2014 ро­ку, — го­во­рить ав­тор. — За­раз на схо­ді Укра­ї­ни, на Дон­ба­сі, три­ва­є­справ­жня вій­на, у якій агре- со­ром і за­гар­бни­ком ви­сту­па­є­Ро­сій­ська Фе­де­ра­ція. Ми зна­є­мо про це. У ці хви­ли­ни на схо­ді Укра­ї­ни ги­нуть на­ші лю­ди. Я хо­чу, щоб ви про це зна­ли. Са­ме то­му я їжджу на схід мо­єї кра­ї­ни, на­ма­га­юсь сво­ї­ми знім­ка­ми до­не­сти до лю­дей те, що там від­бу­ва­є­ться, і по­ка­за­ти ге­ро­їзм про­стих укра­їн­ців, які від­сто­ю­ють Не­за­ле­жність сво­єї дер­жа­ви, а мо­жли­во, — і сво­бо­ду Єв­ро­пи. Я не сол­дат, я всьо­го ли­ше фо­то­жур­на­ліст

За сло­ва­ми Оле­ксан­дра Кли­мен­ка, йо­го книж­ка по­ка­зу­є­справ­жню вій­ну, ку­ди на­справ­ді ду­же про­сто до­їха­ти зі сто­ли­ці швид­кі­сним по­тя­гом за 6 го­дин. «Мо­жли­во, ця книж­ка жорс­тка. Але та­ка й са­ма вій­на, що руй­ну­є­жи­т­тя ці­ло­го по­ко­лі­н­ня. Я на­ма­гав­ся по­ка­за­ти цей тра­гізм су­ча­сної істо­рії мо­єї кра­ї­ни. І во­дно­час ге­ро­їзм сол­да­тів. Це мій по­гляд. Я не міг бу­ти одно­ча­сно у всіх то­чках на кар­ті бо­йо­вих дій. Це не ен­ци­кло­пе­дія на­шої вій­ни. Тут по­ка­за­ні мі­сця, де я сам був, і лю­ди, яких сам ба­чив, — до­да­єав­тор. — На вій­ні най­тяж­че втра­ча­ти дру­зів. Це гір­ко­та, яку не зап’єш ні во­дою, ані чим ін­шим. Я втра­тив кіль­кох на­віть не дру­зів. А близь­ких зна­йо­мих. І хо­ча пі­сля їхньої за­ги­бе­лі ми­нув час, роз­по­від­аю ко­мусь про них і пла­чу, і в ме­не трем­тить го­лос, — го­во­рить фо­то­граф. — Ін­ко­ли я сам бо­юсь сво­їх знім­ків. Бо­юсь, що ті, ко­го я зні­мав на по­ча­тку вій­ни, вже мер­тві. Я на­віть бо­юсь за­пи­ту­ва­ти спіль­них зна­йо­мих, чи не ба­чив ти та­ко­го- то. А ра­птом по­чую у від­по­відь, що йо­го вже не­ма на цьо­му сві­ті».

Фо­то­аль­бом уні­каль­ний тим, що це пер­ша ве­ли­ка ві­зу­аль­на книж­ка про вій­ну. Чи­ма­ло умі­ще­них до ви­да­н­ня ро­біт бу­ло пред­став­ле­но на фо­то­ви­став­ках «Дня», зокре­ма сві­тли­ну-во­ло­да­ря При­зу при­зів «Со­ю­зник». «Без­умов­но, на Фо­то­кон­курс «Дня» я тра­ди­цій­но по­даю най­силь­ні­ші свої ро­бо­ти. І чи­ма­ло з тих фо­то­гра­фій, які вже ба­чи­ли гля­да­чі ви­став­ки, по­тра­пи­ли до мо­єї кни­ги, — го­во­рить Оле­ксандр Кли­мен­ко. — Цьо­го ро­ку вже по­дав кон­кур­сні сві­тли­ни на роз­суд жу­рі «Дня». Че­каю на ре­зуль­тат та ви­став­ку».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.