«По­вер­ну­ли Ста­ни­цю, по­вер­не­мо і Лу­ганськ»

На­яв­ність укра­їн­ських па­трі­о­тів у мі­сте­чку руй­нує при­крий сте­ре­о­тип про те, що в цих кра­ях за­сі­ли ли­ше про­ро­сій­ські еле­мен­ти

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Ва­лен­тин ТОРБА, «День», Ки­їв — Ста­ни­ця Лу­ган­ська — Ки­їв, фото ав­то­ра

Два ро­ки то­му я роз­про­щав­ся з пі­ска­ми Ста­ни­ці Лу­ган­ської. Під час чер­го­вої пе­ре­вір­ки на одно­му з «сє­пар­ських» блок­по­стів нас ви­ве­ли на ву­ли­цюз мі­кро­ав­то­бу­са і я по­ба­чив, як у пі­сок, який ко­лись асо­ці­ю­вав­ся з від­по­чин­ком і ми­ром, бу­ла встром­ле­на та­бли­чка «Мі­ни». З то­го мо­мен­ту Ста­ни­ця Лу­ган­ська у ме­не ви­кли­ка­ла від­чу­т­тя руй­на­ції та образ роз­би­тої кри­шта­ле­вої ку­лі. На­скіль­ки тен­ді­тним, кри­хким та на­віть ілю­зор­ним є мир. У пев­ний мо­мент сон спо­ко­ю­змі­ню ється ре­аль­ним ко­шма­ром, і на ву­ли­цях да­чно­го се­ли­ща з’яв­ля­ю­ться спа­ле­ні ав­тів­ки, за­ти­шні ха­тки пе­ре­тво­рю­ю­ться на ку­пи обго­рі­лої це­гли, а го­ро­ди, з яких ще не­дав­но до Лу­ган­ська да­чни­ки при­во­зи­ли сві­жу по­лу­ни­цю, вкри­ва­ю­ться бри­жа­ми во­ро­нок. Ста­ни­ця — так її на­зи­ва­ють мі­сце­ві, втра­че­ний рай, в який я по­вер­нув­ся че­рез два ро­ки в ти­хий день По­кро­ви.

■ На блок­по­сту зу­стрі­ча­ють вій­сько­ві. Ми про­стя­га­є­мо па­спор­ти, а сол­дат у від­по­відь роз­дає цу­кер­ки в честь свя­та. « А яко­го свя­та? » , — пи­та­ють у са­ло­ні. Су­сі­дня жін­ка кла­де цу­кер­ку в тор­бин­ку й бу­бо­нить укра­їн­ською: «Ой, хоч би не на­ко­ло­ли ні­чим » . .. Во­на не жар­ту­ва­ла. Во­на дій­сно ві­рить у «на­ко­ло­ті цу­кер­ки», як у свій час ві­ри­ла в «на­ко­ло­ті апель­си­ни » , а зго­дом —і в « злих бан­де­рів­ців » . Ви­яв­ля­є­ться, міз­ки лю­дей дій­сно мо­жуть на­зав­жди за­ли­ши­тись у пев­но­му ча­сі, як фо­то­гра­фі­чний зні­мок. Во­ни не змі­ня­ться, тим біль­ше з та­ко­ю­ма­со­ва­но­ю­ро­сій­сько­ю­про­па­ган­дою , яка існує в цих кра­ях. Во­ни, як і фо­то­кар­то­чки, мо­жуть ли­ше ви­цві­сти.

■ Да­лі — чер­га пе­ред КПВВ на Лу­ганськ. Ме­ні ту­ди до­ро­ги не­має. П’ятни­ця, лю­ди по­хму­рі, але вже сми­рен­ні під дрі­бним до­щем і хо­ло­дним ві­тром ле­две пе­ре­став­ля­ють но­ги. Так по­віль­но ру­ха­є­ться чер­га до зе­ле­ної буд­ки, де, за за­зда­ле­гідь оформ­ле­но­ю­пе­ре­пус­ткою , лю­дей пу­ска­ють до дру­го­го блок­по­сту. Пі­сля то­го — кі­ло­метр пі­шо­го хо­ду до зруй­но­ва­но­го мо­сту й оку­по­ва­на те­ри­то­рія. Пе­ред мо­стом за­ма­ско­ва­ні укрі­пле­н­ня бан­ди­тів, які укрі­пи­лись вже на те­ри­то­рії, яка на­чеб­то кон­тро­лю­є­ться на­ми. На­справ­ді, са­ме в цьо­му мі­сці про­тив­ни­ки на­бли­же­ні один до одно­го ма­кси­маль­но, й бу­дья­ка про­во­ка­ція мо­же пе­ре­ро­сти в по­лум’я. Та тут пе­ре­хід для ци­віль­них — то­му на­тя­гну­та во­ло­син­ка три­ма­є­ться до­сі. Я роз­мов­ля­юз мі­сце­ви­ми... « Як ви ста­ви­тесь до роз­во­ду сил? » . Стан­дар­тна від­по­відь май­же по- оде­ськи: « А ви? » . Лю­ди бо­я­ться, то­му, в цей сі­рий день, із ни­ми до­во­ди­ться жар­ту­ва­ти. «Ми хо­че­мо, щоб бу­ло як два ро­ки на­зад», — го­во­рять жі­но­чки в чер­зі, по­ки чо­ло­ві­ки пи­хтять ци­гар­ка­ми. «Хо­че­те по­вер­ну­ти час на­зад?», — уто­чнюю по-ди­тя­чо­му на­їв­но­ю­фра­зою , яка яв­но зі­грі­ла прохо­ло­дне по­ві­тря бе­сі­ди. «Так, щоб все бу­ло як при Укра­ї­ні», — від­по­від­ає чо­ло­вік із чер­ги, на­віть не звер­нув­ши ува­гу, що за­раз він сто­їть на звіль­не­ній укра­їн­ській зем­лі. — «Жи­ли нор­маль­но, зна­ли, що бу­де зав­тра, а те­пер хо­че­мо, щоб все бу­ло як учо­ра». А на тлі чер­ги до КПВВ на ав­то­стан­ції сто­їть сте­ла з го­дин­ни­ком, який зу­пи­нив­ся ще то­ді, влі­тку 2014-го...

■ Слід при­га­да­ти, що це се­ли­ще дій­сно спер­шу за­се­ля­ли Дон­ські ко­за­ки кіль­ка со­тень ро­ків то­му. Зго­дом укра­їн­ські прі­зви­ща пе­ре­тво­рю­ва­лись на ро­сій­ські (як-от Ко­ва­лі в Ко­ва­льо­вих або Со­ло­ни­на в Со­ло­ні­них), а ро­сій­ська про­па­ган­да в свій час зро­би­ла все для то­го, щоб Дон, Ку­бань асо­ці­ю­ва­лись із Ро­сій­ською ім­пе­рі­єю, а не з Ко­зач­чи­ною. Зре­штою, на­віть про Ви­шне­ве­цько­го, який і за­сну­вав Дон­ське ко­за­цтво, ра­дян­ська істо­рі­о­гра­фія зга­ду­ва­ла ли­ше у одно­му «пра­виль­но­му» тра­кту­ван­ні. Ко­за­ки тут зго­дом пе­ре­тво­ри­лись у «ка­за­чков» і зре­што­ю­ста­ли бу­та­фор­но­ю­а­три­бу­ти­ко­ю­фе­сти­ва­лів. Та Кремль ні­ко­ли не ігно­ру­вав цьо­го і спри­ймав будь-які еле­мен­ти окре­мі­шно­сті, в чо­му б во­ни не про­яв­ля­лись, із при­ці­лом на май­бу­тнє. І це тре­ба ви­зна­ти, адже за 25 ро­ків в Укра­ї­ні ні­чо­го не бу­ло зро­бле­но для від­пра­цю­ва­н­ня єди­ної істо­ри­чної лі­нії та си­стем­но­го її ви­сві­тле­н­ня в шко­лах та на те­ле­ба­чен­ні. На­то­мість, у свій час то­ді­шній очіль­ник Лу­ган­ської ОДА Оле­ксандр Єфре­мов во­зив Ле­о­ні­да Ку­чми до Ста­ни­ці, де остан­ньо­го мі­сце­ві ря­дже­ні при­го­ща­ли го­ріл­кою, при­му­сив­ши йо­го ви­пи­ти чар­ку пря­мо з ко­за­чої ша­блі.

■ Ми­не час і ми по­ба­чи­мо цих ря­дже­них на ан­ти­май­да­нах та в чи­слі про­во­ка­то­рів на укра­їн­ських мі­тин­гах. Во­ни ви­гу­ку­ва­ли обра­зи або на­віть про­во­ку­ва­ли не­зна­чні су­ти­чки для те­ле­ба­че­н­ня. Не всі зна­ють, що пі­сля про­во­ка­цій на про­укра­їн­ських за­хо­дах, їхні де­які ор­га­ні­за­то­ри та уча­сни­ки в Лу­ган­ську по­їли го­ріл­кою цих «ка­за­чків» у сво­їх офі­сах та ка­ба­ках. Одні за­ро­бля­ли по­лі­ти­чні ди­ві­ден­ди, при­вер­та­ю­чи до се­бе ува­гу, а ін­ші від­пра­цьо­ву­ва­ли «ста­ка­ни» та «пол­тін­ні­ки» — 50 грн., стан­дар­тна ці­на за участь у мі­тин­гах (не­ва­жли­во, з яко­го бо­ку). Так то­ді Лу­ган­щи­на за­гра­лась в імі­та­цію. Імі­та­цію па­трі­о­ти­зму, імі­та­ці­ю­о­по­зи­цій­но­сті, що зго­дом ви­яви­лось імі­та­ці­є­ю­са­мих се­бе.

■ Та в лю­то­му-бе­ре­зні 2014 ро­ку ка­за­чки від­чу­ли, що їхня роль ни­ні сер­йо­зні­ша, і роль цю­їм при­зна­чив де­хто силь­ні­ший за мі­сце­вих князь­ків та псев­до­па­трі- отів. На­став час пе­ре­йти з мі­ні-про­во­ка­цій до чо­гось більш ре­аль­но­го. По­ча­ли з’яв­ля­тись но­ві, сві­жі «ко­за­цькі» ко­стю­ми з на­гай­ка­ми, в яких роз­гу­лю­ва­ли пе­ри­ме­тра­ми сні­жно­го Лу­ган­ська. У Ки­є­ві па­лав Май­дан, а ці ка­за­чки на­зва­ли се­бе дру­жи­на­ми з охо­ро­ни пра­во­по­ряд­ку, «са­мо­обо­ро­но­ю­Лу­ган­ська», на­че хтось у Лу­ган­ську цей по­ря­док дій­сно на­ма­гав­ся по­ру­ши­ти. На­справ­ді, са­ме то­ді бу­ло за­пу­ще­но де­зу про «бан­де­рів­ців», які на­чеб­то з го­ди­ни на го­ди­ну, з дня на день ма­ють при­йти в Лу­ганськ і по­ча­ти за­хо­пле­н­ня адмі­ні­стра­тив­них бу­ді­вель. До на­го­ди при­йшлась і аб­со­лю­тна чу­дна про­во­ка­ція бі­ля ОДА, в якій сво­ю­роль зі­гра­ли бра­т­тя Сєр­по­кри­ло­ви, ко­трі на­зва­ли се­бе укра­їн­ськи­ми па­трі­о­та­ми. До­сі ні­хто не зайняв­ся до­пи­том цих суб’єктів, які пу­сти­ли в ні­ку­ди пер­ші ку­лі в цен­трі мі­ста, до­вер­шив­ши образ «бан­де­рів­ців». На цьо­му тлі образ «бан­де­рів­ської» за­гро­зи зна­йшов своє на­чеб­то ло­гі­чне за­вер­ше­н­ня. Ба­га­то з ка­за­чків зго­дом ста­ли чле­на­ми бан­дит­ських угру­пу­вань — пер­ши­ми на­йман­ця­ми, яких ро­сій­ська про­па­ган­да на­зва­ла «опол­чен­ця­ми». Са­ме в той пе­рі­од кін­ця зи­ми 2014-го ро­ку роз­по­ча­лась актив­на фа­за вер­бов­ки у так зва­не опол­че­н­ня, щоб по­тім зро­би­ти їхні­ми ру­ка­ми пер­шу кри­ва­ву та бру­дну ро­бо­ту в чер­го­вій фа­зі оку­па­ції Дон­ба­су. Та ни­ні цих «опол­чен­ців» фа­кти­чно пе­ре­би­то і роль «ко­за­цтва» зно­ву зве­лась до бу­та­фо­рії.

■ Лу­ганськ зав­жди ди­вив­ся на Ста­ни­цю­Лу­ган­ську як на свій «ра­йон». Дій­сно, Ста­ни­ця фа­кти­чно за­се­ле­на лу­ган­ча­на­ми. Аб­со­лю­тно при­ро­днім бу­ло ма­ти окрім квар­ти­ри в бу­ден­но­му, за­пи­ле­но­му Лу­ган­ську ще й ха­тин­ку з го­ро­дом у Ста­ни­ці, в Ма­ка­ро­во­му або Віль­хов­ських да­чах. Со­сни, пі­сок, озе­ра і міл­кі, але кри­жа­ні на­віть влі­тку, струм­ки. Те­пер ці со­сни по­сі­че­ні «Гра­да­ми», а в ті­ло пі­ску встром­ле­но стов­пчи­ки з на­пи­сом «Мі­ни». Але «взя­ти» Ста­ни­цю­Лу­ган­ську для ко­ла­бо­ран­тів є спра­во­ю­прин­ци­пу. І на це зав­жди тре­ба зва­жа­ти. Про це в пер­шу чер­гу ду­ма­єш, ко­ли ди­ви­шся зго­ри, зі схи­лу, де вни­зу по­над бе­ре­гом Сі­вер­сько­го Дін­ця пе­ре­плу­та­лись де­ре­ва та ку­щі, а по­за­ду сто­їть зруй­но­ва­на від пря­мих влу­чень адмі­ні­стра­тив­на бу­дів­ля. «Нав­про­ти нас че­рез рі­чку по­зи­ції «сє­па­рів», а ми в зо­ні об­стрі­лу, — го­во­рить ме­ні вій­сько­вий. — Так що не ви­клю­чаю, що за­раз на нас ди­ви­ться снай­пер». Во­ло­ди­мир під­ні­має із зем­лі гіль­зу від «зе­ні­тки» і до­дає: «Ох, і на­си­па­ли ми їм одно­го ра­зу. Во­ни по­тім три дні від­нов­лю­ва­ли свої по­зи­ції». Вій­сько­вий го­во­рить, що в наш бік «при­лі­тає» ре­гу­ляр­но. Ча­сто — про­сто мі­ни, а ін­ко­ли й де­що важ­че. ОБСЄ? Ця ор­га­ні­за­ція дав­но ста­ла пре­дме­том анек­до­тів для мі­сце­вих. Її при­су­тність умов­на. Якраз вно­чі, ко­ли зде­біль­шо­го й від­бу­ва­є­ться об­стріл бо­йо­ви­ка­ми Ста­ни­ці, ОБСЄ-шни­ки зни­ка­ють.

■ Влі­тку 2014 ро­ку Ста­ни­цю­Лу­ган­ську бу­ло звіль­не­но укра­їн­ськи­ми вій­ська­ми. На­сту­пним мав ста­ли Лу­ганськ, але не су­ди­ло­ся. Те­пер, у віль­ній, але ба­га­то­стра­ждаль­ній Ста­ни­ці, я да­ру­ю­укра­їн­ській па­трі­о­тці На­та­лії Жур­бен­ко (псев­до Свє­та Свє­ті­ко­ва) три­ло­гію, яку ви­да­ла га­зе­та «День» і в якій я ба­га­то ра­зів ста­вив пи­та­н­ня — чо­му не бу­ло звіль­не­но Лу­ганськ? Бі­ля нас зі­бра­лись ста­ни­ча­ни, і так са­мо не мо­жуть да­ти на це від­по­відь, адже оче­ви­дно те, що обла­сний центр мо­жна бу­ло звіль­ни­ти мі­ні­мум два ра­зи — в сер­пні 2014-го і в лю­то­му 2015-го (са­ме то­ді, ко­ли Лу­ганськ вко­тре був ого­ле­ним, адже всі си­ли во­рог ки­нув на Де­баль­це­ве). Але ма­буть «на­го­рі» існує якась ін­ша ло­гі­ка. Про­те ни­ні мо­жна ска­за­ти то­чно — зі Ста­ни­ці Лу­ганськ по­ки що не взя­ти. Во­рог на­ви­сає над Ста­ни­цею, фа­кти­чно що­дня об­стрі­лю­ю­чи се­ли­ще. Що­дня мі­сце­ві слу­ха­ють «при­льо­ти». Тим не мен­ше, Ста­ни­ця Лу­ган­ська ста­ла при­хис­тком укра­їн­ських па­трі­о­тів із са­мо­го Лу­ган­ська. На­та­лія Пав­лів­на роз­по­від­ає, як у Лу­ган­ську до її осе­лі за­йшли «вє­жлі­виє лю­ді» й ти­кну­ли їй у жи­віт ду­лом ав­то­ма­та. Во­на — жін­ка, якій за 60. Ма­буть це й уря­ту­ва­ло її, але ча­су по­ли­ши­ти мі­сто за­ли­ша­лось 24 го­ди­ни. Те­пер во­на в Ста­ни­ці з до­чкою. За­йма­є­ться во­лон­тер­ством за вла­сний кошт. На­та­лія Пав­лів­на по­го­джу­є­ться з тим, що Дон­бас по­ча­ли оку­по­ву­ва­ти не в 2014 ро­ці, а на­ба­га­то ра­ні­ше. Во­на осо­би­сто зна­ла й Оле­ксан­дра Єфре­мо­ва, і Ві­кто­ра Ті­хо­но­ва. Зна­ла і Во­ло­ди­ми­ра При­стю­ка, до яко­го у ни­ні­шньої вла­ди (як і до Ті­хо­но­ва) чо­мусь не­має пи­тань. А пи­та­н­ня ста­ви­ти тре­ба, зокре­ма пір­на­ю­чи у на­чеб­то не та­кі вже й да­ле­кі ча­си. Са­ме в пе­рі­од кін­ця 90-х ро­ків, ко­ли Ле­о­нід Да­ни­ло­вич у Ста­ни­ці пив го­ріл­ку з ша­блі, і не­об­хі­дно шу­ка­ти від­по­відь — чо­му Дон­бас у пев­ний мо­мент «зла­мав­ся». Без цих ви­снов­ків, на­віть за на­яв­но­сті по­ту­жної ар­мії, ми бу­де­мо ли­ше втра­ча­ти та «ви­цві­та­ти», як фо­то­кар­тки, за­бу­ва­ю­чи своє і за­си­на­ю­чи над прір­вою. Мо­жли­во, цей пе­рі­од ви­гна­н­ня і да­ний нам, щоб прой­ти свої «40 ро­ків у пу­сте­лі» осми­сле­н­ня.

■ Та на­яв­ність укра­їн­ських па­трі­о­тів у Ста­ни­ці Лу­ган­ській руй­нує при­крий, гір­кий сте­ре­о­тип про те, що в цих кра­ях за­сі­ли ли­ше за­шка­ру­блі про­ро­сій­ські еле­мен­ти. На­та­лія Ми­ко­ла­їв­на го­во­рить впев­не­но і ла­дно, бо сло­ва ці в цьо­му отруй­но­му се­ре­до­ви­щі ви­стра­ж­да­ні. Ка­ва її за­хо­ло­ла, во­на три­має в одній ру­ці книж­ку «Дня» про оку­по­ва­ний Лу­ганськ, а в ін­шій — те­плі шкар­пе­тки для вій­сько­вих, які зв’яза­ла її донь­ка. «По­вер­ну­ли Ста­ни­цю, по­вер­не­мо і Лу­ганськ», — ре­зю­мує во­на в ко­лі ста­ни­чан. По­вер­не­мо і по­вер­не­мось, ко­ли зро­би­мо ви­снов­ки...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.