«Iко­на» те­а­тро­знав­ства...

Учо­ра в Ки­є­ві по­про­ща­ли­ся з Ва­лен­ти­ною За­бо­ло­тною

Den (Ukrainian) - - Культура - Те­тя­на ПОЛІЩУК, «День»

Ва­лен­ти­на Іго­рів­на бу­ла ві­до­мим те­а­траль­ним кри­ти­ком, те­а­тро­знав­цем, про­фе­со­ром КНУТКіТ ім. Кар­пен­ка­Ка­ро­го, автором і дру­гом «Дня», по­стій­ним чи­та­чем з пер­шо­го но­ме­ру на­шо­го ви­да­н­ня, не про­пу­ска­ла фо­то­ви­став­ки, а ще — за­снов­ни­ком пре­мії «Бро­нек», яка ба­га­то сил від­да­ла для збе­ре­же­н­ня пам’яті про ко­ри­фея укра­їн­сько­го те­а­тру та кі­но Амв­ро­сія Бу­чму, ви­ро­сти­ла ці­лу пле­я­ду пре­кра­сних учнів.

На­га­да­є­мо, пре­мію«Бро­нек» бу­ло за­про­ва­дже­но на­щад­ка­ми Амв­ро­сія Бу­чми (так зва­ли Амв­ро­сія Ма­кси­мі­лі­а­но­ви­ча в ко­лі сім’ї та дру­зів), від­зна­ча­ли у день на­ро­дже­н­ня ви­да­тно­го ар­ти­ста (14 бе­ре­зня) і вру­ча­ли за яскра­ві твор­чі пе­ре­мо­ги на те­ре­нах су­ча­сно­го укра­їн­сько­го те­а­тру. Цю­іні­ці­а­ти­ву В. І. За­бо­ло­тної під­три­ма­ла й на­ша га­зе­та. Що­рі­чно до ла­у­ре­а­тів до­лу­ча­ло­ся шир­ше «Ко­ло Бу­чмен­ків» — акто­рів, ре­жи­се­рів, що су­зір’ям сво­їх ми­сте­цьких здо­бу­тків при­кра­ша­ли те­а­траль­ний про­цес в Укра­ї­ні. До ре­чі, са­ме на сто­рін­ках «Дня» дру­ку­ва­ли­ся спо­га­ди Ва­лен­ти­ни Іго­рів­ни про зна­ме­ни­то­го Дє­ді­ка, як во­на з ди­тин­ства на­зи­ва­ла Бу­чму. Ці ма­те­рі­а­ли по­сту­по­во скла­ли ці­лу се­рі­ю­ста­тей і ля­гли в осно­ву книж­ки, яку го­ту­ва­ла до дру­ку В.За­бо­ло­тна.

Cе­бе Ва­лен­ти­на Іго­рів­на на­зи­ва­ла «за­хо­пле­но­ю­те­а­трал­кою » Во­на ка­за­ла: «Усе своє жи­т­тя я при те­а­трі. Дід, ба­бу­ся, ма­ма — акто­ри. Ба­тько — ре­жи­сер (зго­дом те­ле­ба­че­н­ня й кі­но). Тож оби­ра­ти про­фе­сі­ю­не до­ве­ло­ся — те­атр, але те­а­тро­знав­ство, бо на но­сі оку­ля­ри, а ре­жи­су­ра — про­фе­сія не жі­но­ча, лі­дер­ська, вва­жа­ла я, бу­ду­чи ти­по­вим ін­тро­вер­том. «У Бу­чми ону­ка та­ка ди­ка», — ска­зав якось про ме­не один з акто­рів-фран­ків­ців, бу­ва­ю­чи в нас у го­стях. Цю свою «за­мкну­тість», не­пу­блі­чність до­ве­ло­ся зго­дом до­ла­ти впро­довж жи­т­тя. Пер­ші пу­блі­ка­ції в де­ся­то­му кла­сі да­ва­ли пра­во, за­мі­нив­ши стаж ро­бо­ти, по­да­ти до­ку­мен­ти до Ки­їв­сько­го те­а­траль­но­го ін­сти­ту­ту ім. І. Кар­пен­ка-Ка­ро­го. Ну й ко­му ко­лись був по­трі­бен мій «чер­во­ний» ди­плом? Хі­ба що для вла­сної гі­дно­сті, люд­ської та про­фе­сій­ної...

Якось пе­ре­лі­чи­ла, скіль­ки ви­став пе­ре­гля­ну­ла на сво­є­му ві­ку. Зви­чай­но, ци­фри при­бли­зні, але ціл­ком імо­вір­ні — близь­ко ше­сти ти­сяч! А це пра­кти­чно три без­пе­рерв­них, ці­ло­до­бо­вих ро­ки в гля­да­цькій за­лі. Зви­чай­но, не все за­ли­ши­ло­ся в пам’яті. Тра­пля­ли­ся ви­ста­ви не­до­лу­гі, «про­валь­ні», та­кі, що обу­рю­ва­ли не­про­фе­сій­ні­стю, при­мі­тив­ні­стю, не­сма­ком. Але бу­ли й та­кі, що не ли­ше вра­жа­ли, а бу­ли по­ді­я­ми в осо­би­сто­му жит­ті»... (див. «День», № 52, 2011).

Остан­ні ро­ки Ва­лен­ти­на Іго­рів­на му­жньо бо­ро­ла­ся з хво­ро­ба­ми, пе­ре­не­сла кіль­ка опе­ра­цій, але ко­ли ми роз­мов­ля­ли з не­ю­по те­ле­фо­ну, то ба­дьо­ро го­во­ри­ла, що тро­шки під­лі­ку­є­ться і у неї є ці­ка­ві ідеї для ста­тей «Дня». При­га­дую, як во­на одно­го ра­зу зі смі­хом за­яви­ла, що мі­няє про­фе­сі­юі на два ве­чо­ри ста­ла... актри­сою. На про­по­зи­цію Но­во­го те­а­тру на Пе­чер­ську (ху­до­жній ке­рів­ник Оле­ксандр Кри­жа­нів­ський) зі­гра­ла дві ви­ста­ви під на­звою «Істо­рії з гри­мер­ки». Пер­шу — в пар­тнер­стві з акто­ром Ва­ле­рі­єм Чи­гля­є­вим, а дру­гу — її про­дов­же­н­ня — са­мо­стій­но. «Дра­ма­тур­гія цих істо­рій — мі­ні­а­тюр­ні сло­ве­сні порт­ре­ти тих сла­ве­тних лю­дей, з яки­ми ме­не зве­ло жи­т­тя, оскіль­ки в до­мі мо­го ді­да, ви­да­тно­го укра­їн­сько­го акто­ра Амв­ро­сія Бу­чми, по­бу­ва­ло чи­ма­ло ці­ка­вих осо­би­сто­стей. Та й пі­зні­ше до­во­ди­лось зу­стрі­ча­ти не­аби­які уні­каль­ні та­лан­ти, — роз­ка­зу­ва­ла В. За­бо­ло­тна. — Я ба­чи­ла їх «без гри­му», за сто­лом чи на по­лю­ван­ні, в при­ва­тній об­ста­нов­ці і не­о­фі­цій­них роз­мо­вах. Во­ни бу­ли жи­ві, про­сті, те­плі, май­же зви­чай­ні, як-от ми з ва­ми. Ну, не зов­сім. Але іко­на­ми, ідо­ла­ми, не­д­ося­жни­ми не­бо­жи­те­ля­ми во­ни то­чно не бу­ли. От я й на­ва­жи­лась ожи­ви­ти їх, по­ка­за­ти мит­тє­во­сті їхньо­го по­бу­ту­ва­н­ня по­за офі­ці­о­зом чи про­фе­сі­єю... Зга­ду­ю­чи ці­ка­вих лю­дей, що тра­пи­лись ме­ні на шля­ху до­лі, я й на­ма­га­ла­ся пе­ре­да­ти їх пер­со­на­жа­ми п’єси сво­го жи­т­тя. Ціл­ком по Ще­пкі­ну і Ста­ні­слав­сько­му, про­пу­ска­ю­чи че­рез пам’ять сер­ця. Їх ба­га­то про­йшло по­руч. І я тим ща­сли­ва!...»

Ва­лен­ти­на Іго­рів­на ста­ра­ла­ся не про­пу­ска­ти жо­дної прем’єри аби бу­ти в кур­сі твор­чо­го про­це­су не ли­ше у сто­ли­ці, а й те­а­трів із рі­зних міст. Її ре­цен­зії зав­жди бу­ли го­стри­ми і об’єктив­ни­ми, во­на бу­ла ав­то­ри­те­том, до дум­ки якої зав­жди при­слу­ха­ли­ся. Остан­нім її есе, яке на­дру­ко­ва­но у на­шій га­зе­ті, став ма­те­рі­ал «Бу­дів­ни­чий те­а­тру» (№137 за 3 сер­пня 2016 р.) про юві­лей зна­но­го те­а­траль­но­го ре­жи­се­ра і пе­да­го­га Еду­ар­да Ми­тни­цько­го... Важ­ко по­ві­ри­ти, що біль­ше не по­чу­ю­її го­лос і не про­чи­та­ю­її текс­тів...

— Я був учнем Ва­лен­ти­ни Іго­рів­ни. При­га­дую, як хви­лю­вав­ся на всту­пно­му ек­за­ме­ні до Ки­їв­сько­го те­а­траль­но­го ін­сти­ту­ту ко­ли За­бо­ло­тна на­би­ра­ла те­а­тро­знав­чий курс. Спо­ча­тку ме­ні зда­ло­ся, що це ду­же су­во­рий пе­да­гог, але від­по­від­а­ю­чи по­чав по­мі­ча­ти, що во­на по­смі­ха­є­ться, ко­ли я го­во­рив по су­ті бі­ле­та, — зга­дує Бо­рис КУРІЦИН, ке­рів­ник лі­те­ра­тур­но-дра­ма­тур­гі­чної ча­сти­ни На­ціо­наль­но­го те­а­тру ім. Ле­сі Укра­їн­ки. — Цьо­го­річ ми від­мі­ти­ли б 30-річ­чя за­кін­че­н­ня кур­су В. За­бо­ло­тної. Во­на бу­ла лю­ди­но­ю­пря­мо­юі за­гар­то­ва­на ра­дян­сько­ю­си­сте­мою , а то­му до­бре зна­ла, де тре­ба змі­кши­ру­ва­ти... Хо­ча во­на з ви­да­тної сім’ї, але жи­ти їй бу­ло зов­сім не­про­сто.

У неї на кур­сі на­вчав­ся ці­ка­вий сту­дент, по­тім спів­ро­бі­тник жур­на­лу «Те­атр», який на­пи­сав різ­ку ре­цен­зі­ю­на фільм «По­мил­ка Оно­ре де Баль­зак» (ре­жи­сер Ти­мо­фій Лев­чук — то­ді ду­же ав­то­ри­те­тний ми­тець), і пі­сля ті­єї пу­блі­ка­ції В.За­бо­ло­тну від­сто­ро­ни­ли від ке­ру­ва­н­ня кур­сом, і кіль­ка ро­ків во­на бу­ла про­сто ви­кла­да­чем ін­сти­ту­ту. По­тім ця істо­рія за­бу­ла­ся...

Слу­ха­ти її ле­кції бу­ло зав­жди ці­ка­во. Ін­ко­ли во­на мо­гла по­жар­ту­ва­ти. На­при­клад, з сер­йо­зним ви­ра­зом облич­чя ска­за­ти, що нам, май­бу­тнім те­а­тро­знав­цям, тре­ба на­вчи­ти­ся пи­ти... Бо вам при­йде­ться бу­ва­ти на сер­йо­зних за­хо­дах, пі­сля прем’єр бу­ва­ють фур­ше­ти і тре­ба вмі­ти не тіль­ки під­три­ма­ти роз­мо­ву, а й не на­пи­ва­ти­ся і зав­жди бу­ти у фор­мі...

Ко­ли ми за­кін­чу­ва­ли на­вча­н­ня, то по­да­ру­ва­ли їй роз­кі­шний аль­бом із ре­про­ду­кці­я­ми ста­ро­вин­них ікон. Це був час (се­ре­ди­на 1970-х), ко­ли книж­ки бу­ли на ва­гу зо­ло­та, а тим більш ху­до­жні ка­та­ло­ги. Для нас Ва­лен­ти­на Іго­рів­на бу­ла як «іко­на те­а­тро­знав­ства» і лю­ди­ною ду­же ав­то­ри­те­тною, її зна­ли і по­ва­жа­ли ко­ле­кти­ви всіх те­а­трів Укра­ї­ни! З нею мо­гли не по­го­джу­ва­ти­ся, але до її слів все одно зав­жди при­слу­ха­ли­ся.

Біль­шу ча­сти­ну сво­го жи­т­тя Ва­лен­ти­на Іго­рів­на збе­рі­га­ла пам’ять про Амв­ро­сія Бу­чму. Во­на мрі­я­ла про ме­мо­рі­аль­ний му­зей ле­ген­дар­но­го акто­ра, але це не вда­ло­ся здій­сни­ти... Во­на скіль­ки мо­гла збе­рі­га­ла квар­ти­ру, але на ко­шти ви­кла­да­ча ви­шу не мо­гла утри­му­ва­ти дім Бу­чми, і при­йшло­ся з’їха­ти з по­ме­шка­н­ня (вла­да мі­ста не до­по­мо­гла в цьо­му пи­тан­ні), але ар­хів, сві­тли­ни, ар­те­фа­кти і все-все, що пов’яза­но з ім’ям А. Бу­чми, во­на на­зи­ва­ла сво­ї­ми «скар­ба­ми» і не роз­ста­ва­ла­ся з до­ку­мен­та­ми. Пи­са­ла спо­га­ди, і це зав­жди бу­ло ду­же ці­ка­во чи­та­ти... За­бо­ло­тна бу­ла для нас при­кла­дом в жит­ті і у про­фе­сії, її смерть ста­ла тяж­ко­юв­тра­то­ю­для укра­їн­сько­го те­а­тро­знав­ства, але впев­не­ний, що пам’ять про цю­не­пе­ре­сі­чну осо­би­стість бу­де жи­ти».

Ва­лен­ти­на За­бо­ло­тна для ба­га­тьох бу­ла при­кла­дом: і ма­не­ра­ми, і ви­гля­дом, і осві­че­ні­стю­най­шир­шою, і го­стрим ро­зу­мом, і справ­жньої ін­те­лі­ген­тні­стю... Її осо­би­сто­сті нам бу­де не ви­ста­ча­ти в те­а­траль­но­му се­ре­до­ви­щі, її го­ло­су — в куль­тур­но­му ді­а­ло­зі. Пе­ре­чи­туй­те ча­сті­ше стат­ті Ва­лен­ти­ни Іго­рів­ни, щоб кра­ще зро­зу­мі­ти укра­їн­ський те­атр, су­ча­сну куль­ту­ру і час, в яко­му ми жи­ве­мо. Щоб пам’ята­ти... Пам’ята­ти пре­кра­сну на­шу су­ча­сни­цю.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.