«Та­єм­ни­ця Ер­де­лі»

Den (Ukrainian) - - Культура - Яро­слав ОРОС Ілю­стра­ції з сай­та arthuss.kiev.ua

Аль­берт Ер­де­лі пра­цю­вав пе­ре­ва­жно в жан­рах порт­ре­та, пей­за­жу і на­тюр­мор­ту. Про йо­го ро­бо­ти кри­ти­ки го­во­ри­ли «Є щось у тих кар­ти­нах та­ке, що не тліє!». Про цьо­го ви­да­тно­го за­кар­па­тця ви­дав­ни­цтво Оле­ксан­дри Гар­ку­ші ви­да­ло « Та­єм­ни­цю Ер­де­лі», яку при­свя­ти­ло до 125-річ­чя з дня на­ро­дже­н­ня ху­до­жни­ка. На­клад — усьо­го дві­сті при­мір­ни­ків! Ни­ні про Ер­де­лі за­го­во­ри­ли на пов­ний го­лос і оці­ни­ли (су­ми за­шка­лю­ють) зна­чу­щість йо­го по­ло­тен. Про­те, як не­дав­но ви­яви­ло­ся, — Адаль­берт Ми­хай­ло­вич Ер­де­лі (А.М. Гриць 1891—1955 рр. ) ще й пер­фе­ктний фі­ло­соф, по­ет і пи­сьмен­ник. Бун­тар і та­лант, нон­кон­фор­міст. Не­уго­дний будь-якій де­спо­ти­чній вла­ді та її по­лу­пан­кам.

■ Най­пов­ні­шу ко­ле­кцію кар­тин Ер­де­лі я по­ба­чив ро­ків п’ять то­му в за­лах га­ле­реї «Хлі­бня» На­ціо­наль­но­го за­по­від­ни­ка « Со­фія Ки­їв­ська», де ра­зом із по­ло­тна­ми Йо­си­па Бо­кшая до їхніх, обох, 120- річ­чя від дня на­ро­дже­н­ня три­ва­ла в сто­ли­ці дво­мі­ся­чна ім­пре­за. Є щось у тих кар­ти­нах та­ке, що не тліє, а го­рить! Фар­ба, ко­лір і від­ті­нок жи­вуть і ди­ха­ють, пе­ре­да­ють на­стрій та стан на по­ло­тні. Не­ви­му­ше­но-вда­ло грає ко­жен ма­зок, іскри­ться, ви­кре­шує без­ліч штри­шків, що скла­да­ють за­вер­ше­ний образ.

■ Кіль­ка днів то­му за­те­ле­фо­ну­вав ме­ні дра­ма­тург, жур­на­ліст і пи­сьмен­ник Оле­ксандр Гав­рош, на­пе­ре­до­дні прем’єр­но­го по­ка­зу в сто­ли­ці ви­ста­ви «В Па­ри­жі гар­не лі­то» за йо­го п’єсою про Ер­де­лі. Се пер­ший ху­до­жній твір про ве­ли­ко­го ху­до­жни­ка. Під час зу­стрі­чі О. Гав­рош дав для озна­йом­ле­н­ня свою книж­ку з се­рії Post Scriptum — «Та­єм­ни­ця Ер­де­лі». По­трі­бно від­да­ти на­ле­жне по­друж­жю —Ми­хай­ло­ві та Ан­же­лі Ман із Ужго­ро­да, що не по­ску­пи­ли­ся ко­шта­ми й да­не ви­да­н­ня по­ба­чи­ло світ.

■ Не­ве­ли­ка за об­ся­гом книж­ка ви­бу­ду­ва­на ла­ко­ні­чно та мі­стить ба­га­то ці­ка­во­го як про са­мо­го май­стра-лю­ди­ну, так і при­ва­бли­ва тим, що по­ча­сти на­пов­не­на ху­до­жньо-епі­сто­ляр­ним до­роб­ком Адаль­бер­та Ми­хай­ло­ви­ча. Єди­ний ґандж ви­да­н­ня — дрі­бню­сінь­кі сі­ро-чор­ні ілю­стра­ції, що рад­ше дра­ту­ють, аніж до­пов­ню­ють зміст да­ної книж­ки, ви­да­ної в до­бу не­ймо­вір­них мо­жли­во­стей комп’ютер­ної гра­фі­ки. Та по­при це «Та­єм­ни­ця Ер­де­лі» вар­та ува­ги. На­сам­пе­ред тим, що роз­по­чи­на­є­ться сти­сло (без ка­ла­му­ті та во­ди­чки) — «50 фа­кта­ми» з жи­т­тя Ер­де­лі. На­при­клад: «На­ро­див­ся ху­до­жник 1891 ро­ку під укра­їн­ським прі­зви­щем Гриць у се­лі Кли­мо­ви­ця на Ір­шав­щи­ні в ба­га­то­ді­тній сім’ї сіль­сько­го вчи­те­ля і нім­ке­ні Іло­ни Цай­скі. Ко­ли Адаль­бер­ту бу­ло де­сять ро­ків, ба­тько зму­ше­ний був під ти­ском дер­жав­ної по­лі­ти­ки ма­дя­ри­за­ції змі­ни­ти прі­зви­ще зі слов’ян­сько­го на угор­ське. Так Гри­ці ста­ли Ер­де­лі­я­ми. Сло­во «ер­де­лі» з угор­ської озна­чає «лі­со­вий край». Са­ме так на­зи­ва­ли цю ча­сти­ну Кар­пат».

■ Сам Ер­де­лі про своє по­хо­дже­н­ня у що­ден­ни­ко­вих за­пи­сах за­зна­чив та­ке: «Моя, успад­ко­ва­на від ма­ми, впер­та ні­ме­цькість і слов’яно-угор­ська ме­лан­хо­лій­ність від ба­тька, сти­ка­ю­чись, ви­кре­шу­ва­ли в ме­ні во­гонь... Я від­вер­тий, пря­мий, на­дій­ний. За до­бре сло­во го­то­вий від­да­ти своє спа­сі­н­ня, але ко­ли ме­не обра­жа­ють — я б’ю». До кін­ця сво­їх днів вів що­ден­ник. Ві-

рив, що ко­лись для до­слі­дни­ків бу­де ва­жли­вим ко­жен ря­док йо­го за­пи­сів. ■ Ху­до­жник був по­лі­гло­том — знав ні­ме­цьку, фран­цузь­ку, угор­ську, сло­ва­цьку і че­ську мо­ви. Адаль­берт Ер­де­лі під псев­до­ні­мом Джекс на­пи­сав свої ав­то­біо­гра­фі­чні ро­ма­ни «Dimon» і «Imen» ні­ме­цькою мо­вою, вла­сні що­ден­ни­ки ве­ли­ся угор­ською. На дум­ку Пе­тра Скун­ця, як­би Ер­де­лі при­свя­тив се­бе лі­те­ра­ту­рі, то він би і в ній став ве­ли­ким пи­сьмен­ни­ком.

■ Учні Ер­де­лі ста­ли кла­си­ка­ми за­кар­пат­сько­го жи­во­пи­су — Ер­нест Кон­дра­то­вич, Ан­дрій Ко­цка, Адаль­берт Бо­ре­цький, Во­ло­ди­мир Ми­ки­та, Єлі­за­ве­та Крем­ни­цька, Пав­ло Бе­дзір, Фе­ренц Се­ман, Ва­силь Га­бда та ін­ші. Ці­ка­во, що ко­жен із них ви­ро­бив свою ори­гі- наль­ну ма­не­ру і ні­хто не став епі­го­ном сво­го на­вчи­те­ля. Ер­де­лі з Бо­кша­єм за­кла­ли мі­цний під­му­рок осе­ред­ку за­кар­пат­ської шко­ли жи­во­пи­су. І ство­ри­ли «де­ре­во й тінь», зве­ли «вер­хи зо­ло­ті».

■ Зви­чай­но, по­трі­бно від­да­ти на­ле­жне О. Гав­ро­шу за йо­го роз­ло­гу та фа­хо­ву роз­мо­ву «з най­біль­шим ки­їв­ським ко­ле­кціо­не­ром най­ві­до­мі­шо­го за­кар­пат­сько­го ху­до­жни­ка» Ми­ко­лою Бі­ло­усо­вим — ав­то­ром 110-сто­рін­ко­во­го ка­та­ло­гу «Скля­ний па­лац по­між со­лом’яних стріх» тво­рів Ер­де­лі.

■ «Ні­чо­го по­рів­няль­но­го з твор­чі­стю Ер­де­лі не­ма, — твер­дить М. Бі­ло­усов. — Він ні на ко­го не по­ді­бний. У ньо­го свій стиль. Він ду­же по­ту­жний за та­лан­том. І го­лов­не, що ду­же на­ціо­наль­ний. Для Укра­ї­ни це прин­ци­по­во ва­жли­во. Де б він не жив, він по­вер­тав­ся до­до­му, в рі­дний Ужго­род. Він міг за­ли­ши­ти­ся в Ні­меч­чи­ні, Фран­ції, Сло­вач­чи­ні, Че­хії, Угор­щи­ні і нор­маль­но там жи­ти. Але йо­го тя­гну­ло на Ба­тьків­щи­ну. В цьо­му йо­го тра­гізм. То­му що тут так скла­ли­ся істо­ри­чні об­ста­ви­ни, що в остан­ні ро­ки він не зна­йшов під­трим­ки, був упо­слі­дже­ний. І це по су­ті ви­зна­чи­ло йо­го пев­не за­бу­т­тя як ху­до­жни­ка».

■ На щой­но ска­за­не п. Бі­ло­усо­вим під­твер­джує і сам Ер­де­лі в сво­їх но­та­тках, чо­му він по­вер­нув­ся з три­ва­лих ман­дрів чу­жи­ною й осів по­вік на За­кар­пат­ті: «Та­ки, не­зва­жа­ю­чи ні на що, я від­чу­ваю, що по­ви­нен там за­ли­ши­ти­ся, ме­ні тре­ба йти ту­ди, хо­ча б то­му, щоб та ма­лень­ка лам­пад­ка куль­ту­ри отри­ма­ла дов­ший гніт, щоб по­слу­жи­ла смо­ло­ски­пом, який про­л­лє біль­ше сві­тла на див­ну ро­ман­ти­ку мо­єї пре­кра­сної Вер­хо­ви­ни. Бо ко­жна її ма­лень­ка ча­сти­на є мо­єю — її сон­це, мі­сяць, зір­ки. Тут по­ча­ли ба­чи­ти мої очі, тут я по­чав ди­ву­ва­ти­ся. Ма­ти моя на­ро­ди­ла ме­не із зем­лі хвой­них лі­сів, ба­тько обійняв ме­не гу­стим озо­ном, так про­бу­джу­вав­ся я на Вер­хо­ви­ні, бі­ля під­ніж­жя древ­ніх гір, у гар­ній Кли­мо­ви­ці...»

■ От­же зав­дя­ки пе­ре­кла­дам з угор­ської Пав­ла Бал­ли чи­та­є­мо Ер­де­лі — фі­ло­со­фа, по­е­та й пи­сьмен­ни­ка — укра­їн­ською. Слід за­зна­чи­ти, що О. Гав­рош у сво­їй книж­ці на­во­дить пе­ре­лік ано­та­цій два­над­ця­ти праць про Адаль­бер­та Ми­хай­ло­ви­ча, на­дру­ко­ва­них упро­довж ші­ст­де­ся­ти ро­ків. Ви­яв­ля­є­ться, що за жи­т­тя ве­ли­ко­го ху­до­жни­ка ли­ше раз ви­йшов ка­та­лог з одні­єї йо­го пер­со­наль­ної ви­став­ки... 19 ве­ре­сня 1955 ро­ку сер­це А.М. Ер­де­лі пе­ре­ста­ло би­ти­ся.

У Ки­є­ві та Му­ка­че­во­му зга­ду­ють про одно­го з осно­во­по­ло­жни­ків за­кар­пат­ської шко­ли жи­во­пи­су, фі­ло­со­фа, по­е­та і пи­сьмен­ни­ка

«Рі­чка у Кар­па­тах», 1940-і ро­ки

«Ав­то­порт­рет», 1950 р.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.