Сим­вол му­дро­сті та краси

Сьо­го­дні ім­пе­ра­три­ці Мі­чі­ко — 82. Ві­та­є­мо!

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Оле­на КУЛІНИЧ, Кан­бер­ра, спе­ці­аль­но для «Дня»

Упу­блі­ка­ці­ях, при­свя­че­них істо­рії за­між­жя ім­пе­ра­три­ці, її ча­сто на­зи­ва­ють «япон­ською по­пе­лю­шкою», «донь­кою бо­ро­шно­ме­ла», «дів­чи­ною не з цьо­го ко­ла» і «про­сто­лю­дин­кою».

А на­справ­ді ро­ди­на, в якій на­ро­ди­ла­ся Мі­чі­ко, на­ле­жа­ла до елі­ти япон­сько­го су­спіль­ства. Чле­ни кла­ну Сьо­да бу­ли ши­ро­ко­ві­до­мі не ли­ше як успі­шні про­ми­слов­ці, а й як ви­зна­чні вче­ні і ко­ри­сту­ва­ли­ся за­слу­же­ною по­ва­гою нав­ко­ли­шніх. Її дід і ба­тько ма­ли про­цві­та­ю­чу ком­па­ні­єю «Ніс­син Фла­у­єр Май­нінг». Дядь­ко по ба­тько­ві — ві­до­мий ма­те­ма­тик Кен­дзі­ро Сьо­да — був пре­зи­ден­том Осак­сько­го уні­вер­си­те­ту, ін­ший дядь­ко — про­фе­со­ром гео­ло­гії в То­кій­сько­му уні­вер­си­те­ті. Двох чле­нів кла­ну Сьо­да бу­ло на­го­ро­дже­но Ор­де­ном куль­ту­ри — най­ви­щою в Япо­нії на­го­ро­дою за ви­да­тні за­слу­ги в га­лу­зі на­у­ки та куль­ту­ри.

Хо­ча фор­маль­но Мі­чі­ко Сьо­да мо­жна бу­ло б на­зва­ти про­сто­люд­кою, оскіль­ки во­на не на­ле­жа­ла до на­щад­ків «кві­ту­чих ро­дин» («ка­дзоку») — ви­щої ари­сто­кра­тії Япо­нії, що сфор­му­ва­ла­ся пі­сля ре­во­лю­ції Мей­дзі на­при­кін­ці XIX сто­лі­т­тя і ма­ла ти­ту­ли прин­ців, кня­зів, мар­кі­зів і ба­ро­нів, ска­со­ва­ні 1947 ро­ку.

Згі­дно з но­вою кон­сти­ту­ці­єю Япо­нії, ухва­ле­ною то­го ж ро­ку, ім­пе­ра­тор ста­вав «сим­во­лом на­ції і єд­но­сті на­ро­ду » , а по­ло­же­н­ня про йо­го «бо­же­ствен­не єство» ска­со­ву­ва­ло­ся.

Ко­ли­шні кня­зі і прин­ци (за ви­ня­тком чле­нів ро­ди­ни ім­пе­ра­то­ра) ста­ва­ли фор­маль­но пе­ре­сі­чни­ми гро­ма­дя­на­ми. Але зде­біль­шо­го пе­ре­хід у но­вий ста­тус як са­мі ари­сто­кра­ти, так і про­сті оби­ва­те­лі не зав­жди спри­йма­ли без­за­сте­ре­жно. На­при­клад, і до­сі згі­дно із со­ціо­ло­гі­чним до­слі­дже­н­ням близь­ко 5% япон­ців вва­жа­ють ім­пе­ра­то­ра пря­мим спад­ко­єм­цем бо­ги­ні Ама­те­ра­су.

А пів­сто­лі­т­тя то­му на­мір на­слі­дно­го прин­ца одру­жу­ва­ти­ся з ки­мось з-по­за меж обра­но­го ко­ла до­чок «ка­дзоку» став при­го­лом­шли­вою но­ви­ною ів б ага­тьох ви­кли­кав не­с­прийня­т­тя і вну­трі­шній протест..

Мі­чи­ко Сьо­да здо­бу­ла чу­до­ву осві­ту. 1957 ро­ку во­на за­кін­чи­ла з від­зна­кою лі­те­ра­тур­ний фа­куль­тет то­кій­сько­го ка­то­ли­цько­го уні­вер­си­те­ту Сей­кред Харт і здо­бу­ла сту­пінь ба­ка­лав­ра за фа­хом «ан­глій­ська лі­те­ра­ту­ра». Вро­дли­ва, еле­ган­тна, спор­тив­на во­на за всі­єї сво­єї стри­ма­но­сті вмі­ла зна­хо­ди­ти спіль­ну мо­ву з лю­дьми. І її то­ва­ри­ші по на­вчан­ню зга­ду­ва­ли, що це до­по­ма­га­ло ство­ри­ти атмо­сфе­ру гар­мо­нії і вза­є­мо­ро­зу­мі­н­ня. На уро­чи­стій це­ре­мо­нії з на­го­ди за­кін­че­н­ня уні­вер­си­те­ту Мі­чі­ко обра­ли для ви­сту­пу від іме­ні всіх ви­пу­скни­ків.

ЗНА­ЙОМ­СТВО

З май­бу­тнім ім­пе­ра­то­ром во­ни зу­стрі­ли­ся в сер­пні 1957 ро­ку на те­ні­сно­му кор­ті ку­рор­тно­го мі­сте­чка Ка­ру­ї­за­ва. Охо­чих по­зма­га­ти­ся з прин­цом бу­ло не­ба­га­то. Не ко­жен жа­дав по­єдин­ку, по­бо­ю­ю­чись як про­гра­шу, так і пе­ре­мо­ги. І то­ді при­двор­ним, що су­про­во­джу­ва­ли Акі­хі­то, до­во­ди­ло­ся са­мим ви­яв- ля­ти іні­ці­а­ти­ву у ви­бо­рі гі­дно­го про­тив­ни­ка. Не змо­гла від­мо­ви­ти­ся від їхньої про­по­зи­ції і Мі­чі­ко Сьо­да. Ра­зом із два­над­ця­ти­рі­чним пар­тне­ром во­ни пе­ре­гра­ли па­ру на­слі­дно­го прин­ца з ра­хун­ком 6:1.

«Чу­до­во! Ви здо­ла­ли ме­не», — під­бив під­сум­ки гри принц. Ста­ло зро­зумі­ло, що Мі­чі­ко при­па­ла йо­му до впо­до­би. Він по­чав фо­то­гра­фу­ва­ти її і над­си­ла­ти їй сві­тли­ни, на­віть ви­брав­ши одну для що­рі­чної фо­то­ви­став­ки, що її ор­га­ні­зу­вав ім­пе­ра­тор­ський двір.

На­сту­пно­го лі­та во­ни зно­ву зу­стрі­ли­ся в Ка­ру­ї­за­ві. Те­пер принц і Мі­чі­ко вже гра­ли в па­рі, ви­грав­ши на­віть якось пар­тію в ша­ха Іра­ну.

На­став­ни­ком прин­ца був пре­зи­дент уні­вер­си­те­ту Ке­йо, д-р Сін­дзо Ко­ї­зу­мі, що втра­тив си­на на вій­ні і сам по­тер­пів від по­же­жі пі­сля бом­бар­ду­ва­н­ня. Теж не на­ле­жа­чи до ви­щої ари­сто­кра­тії, він вва­жав осо­бли­во ва­жли­вим ви­хо­ва­ти хло­пця зда­тним роз­ді­ли­ти го­ре і ра­дість зі сво­їм на­ро­дом. То­му він по­ста­вив­ся з ро­зу­мі­н­ням до пра­гне­н­ня прин­ца обра­ти на­ре­че­ну не за по­хо­дже­н­ням, а за її осо­би­сти­ми ри­са­ми.

Тим па­че, що і на­став­ни­ко­ві, і на­бли­же­ним про че­сно­ти Мі­чі­ко Сьо­да ста­ло ві­до­мо ще за­дов­го до ві­до­мої те­ні­сної пар­тії. Ка­жуть, що її ім’я на­віть бу­ло у спи­ску по­тен­цій­них на­ре­че­них, про­те йо­го ви­лу­чи­ли че­рез не­шля­хе­тне по­хо­дже­н­ня. Але пі­сля зу­стрі­чі в Ка­ру­ї­за­ві сум­ні­ви що­до ви­бо­ру від­па­ли.

Во­се­ни Мі­чі­ко ви­ру­ши­ла в по­до­рож Єв­ро­пою і США. Принц пи­сав їй, і во­на ді­ли­ла­ся з ба­тька­ми сум­ні­ва­ми що­до мо­жли­во­сті шлю­бу не­а­ри­сто­кра­тки з чле­ном ім­пе­ра­тор­ської ро­ди­ни.

Пі­сля її по­вер­не­н­ня до Япо­нії зно­ву бу­ли ли­сти і що­ден­ні роз­мо­ви по те­ле­фо­ну, а 3 ли­сто­па­да Мі­чі­ко да­ла свою зго­ду, пі­сля чо­го пред­став­ник ім­пе­ра­тор­сько­го дво­ру фор­маль­но по­про­сив у ба­тьків ру­ки Мі­чі­ко для Акі­хі­то.

ВЕСІЛЛЯ

Звіс­тка про те, що чле­ном най­ста­рі­шої прав­ля­чої ди­на­стії у сві­ті впер­ше за 2600 ро­ків ста­не про­ста смер­тна, бу­ла чу­до­вою но­ви­ною для тих, хто вва­жав, що ча­рів­на мо­ло­дість на­ре­че­ної вне­се сві­жий стру­мінь у жи­т­тя ім­пе­ра­тор­сько­го дво­ру і змі­цнить зв’язок «не­бо­жи­те­лів» з на­ро­дом.

А при­бі­чни­ки ста­рих тра­ди­цій свя­то ві­ри­ли ви­клю­чно в шлю­би за до­мов­ле­ні­стю, вва­жа­ю­чи їх пе­ред­усім не со­ю­зом за­ко­ха­них, а уза­ми між кла­на­ми. Бе­ру­чи до ува­ги і та­ку по­зи­цію, пред­став­ник ім­пе­ра­тор­сько­го дво­ру, по­ві­дом­ля­ю­чи в пар­ла­мен­ті про за­ру- чи­ни на­слі­дно­го прин­ца, за­явив, що шлю­б­укла­да­є­ться за за­вча­сною до­мов­ле­ні­стю, а не в ре­зуль­та­ті «ро­ма­ну на те­ні­сно­му кор­ті».

У се­ре­ди­ні бе­ре­зня, ти­жнів за дві до весілля, по те­ле­ба­чен­ню транс­лю­ва­ли за­яву Мі­чі­ко, в якій во­на ка­за­ла про те, що «на­слі­дний принц — гі­дна і че­сна лю­ди­на, що во­на щи­ро до­ві­ряє йо­му і зав­жди по­ва­жа­ти­ме йо­го».

Пі­сля про­ща­н­ня з ба­тька­ми і близь­ки­ми ро­ди­ча­ми на по­ро­зі рі­дно­го до­му, за­ли­ша­ю­чи га­ла­сли­вий і ве­ле­лю­дний То­кіо, про­їхав­ши мо­стом над ро­вом, що ото­чує ім­пе­ра­тор­ський па­лац, по­тім че­рез ви­со­кі во­ро­та із зо­ло­тою хри­зан­те­мою, Мі­чі­ко по­тра­пля­ла в за­мкне­ний світ, що ста­вав те­пер уже на­зав­жди і її сві­том.

Весілля на­слі­дно­го прин­ца, що від­бу­ло­ся 10 кві­тня 1959 ро­ку, для по­во­єн­ної Япо­нії, що вста­ва­ла з ру- їн, ста­ло, пев­но, одні­єю з пер­ших яскра­вих і ра­ді­сних по­дій.

...Пе­ре­ло­мом у ві­ко­ві­чних тра­ди­ці­ях ста­ло не ли­ше одру­же­н­ня, а й спіль­не рі­ше­н­ня на­слі­дно­го прин­ца та йо­го дру­жи­ни ви­хо­ву­ва­ти ді­тей са­мо­стій­но, всу­пе­реч то­му, що сам Акі­хі­то із дво­рі­чно­го ві­ку ріс і ви­хо­ву­вав­ся окре­мо від ба­тьків.

Да­ли від­бій го­ду­валь­ни­цям і нянь­кам, і на­слі­дно­го прин­ца На­ру­хі­то, що на­ро­див­ся че­рез рік, ви­хо­ву­ва­ли са­мі ба­тьки, не до­ві­ря­ю­чи йо­го опі­ці чу­жих. Як і дру­го­го прин­ца Фу­мі­хі­то, і прин­це­су Са­я­ко. Мі­чі­ко зав­жди бу­ла лю­бля­чою дбай­ли­вою ма­тір’ю, вла­сно­руч го­ту­ю­чи сні­дан­ки до шко­ли, бе­ру­чи участь у ба­га­тьох шкіль­них за­хо­дах, за­йма­ю­чись му­зи­кою з ді­тьми.

Ме­ні тра­пля­ли­ся пу­блі­ка­ції зі згад­кою про на­пру­же­ні сто­сун­ки Мі­чі­ко зі све­кру­хою, яка на від­мі­ну від ім­пе­ра­то­ра Хі­ро­хі­то, так і не зми­ри­ла­ся з ви­бо­ром си­на.

Але зро­бив­ши йо­го одно­го дня, ім­пе­ра­тор ось вже по­над пів­сто­лі­т­тя зав­жди по­руч зі сво­єю обра­ни­цею. На­віть якщо за пев­них си­ту­а­цій за су­во­ри­ми пра­ви­ла­ми па­ла­цо­во­го про­то­ко­лу ім­пе­ра­три­ця має бу­ти на два кро­ки по­за­ду чо­ло­ві­ка, ця ди­стан­ція зов­сім не від­чу­ва­є­ться. Ім­пе­ра­тор по­стій­но де­мон­струє свою під­трим­ку, і всі ми­мо­во­лі звер­та­ють ува­гу на йо­го зви­чку три­ма­ти дру­жи­ну за ру­ку під час пу­блі­чних за­хо­дів.

До офі­цій­них обов’яз­ків ім­пе­ра­три­ці, окрім су­про­во­ду ім­пе­ра­то­ра під час за­ру­бі­жних ві­зи­тів і здій­сне­н­ня ним ре­лі­гій­них ри­ту­а­лів, вхо­дить участь у рі­зно­ма­ні­тних це­ре­мо­ні­ях в па­ла­ці і по­за ним, від­ві­ди­ни до­бро­дій­них і куль­тур­них за­хо­дів, при­йом офі­цій­них го­стей, зокре­ма глав дер­жав.

У най­скла­дні­ші для кра­ї­ни мо­мен­ти ім­пе­ра­тор з ім­пе­ра­три­цею зав­жди там, де най­біль­ше по­тре­бу­ють їхньої під­трим­ки. Пі­сля руй­нів­но­го зем­ле­тру­су і цу­на­мі 2011 ро­ку во­ни ра­зом від­ві­ду­ва­ли ра­йо­ни ли­ха, спіл­ку­ва­ли­ся з по­тер­пі­ли­ми і, від­сту­па­ю­чи від про­то­ко­лу, сі­да­ли на та­та­ми по­руч з ни­ми, що спри­йма­ло­ся як сим­вол їхньої щи­рої сим­па­тії до лю­дей.

Як охо­ро­нець ста­ро­дав­ніх тра­ди­цій, ім­пе­ра­тор за­йма­є­ться ви­ро­щу­ва­н­ням ри­су — осно­ви куль­ту­ри Япо­нії — на ма­лень­ко­му по­лі на те­ри­то­рії па­ла­цу.

А під опі­кою ім­пе­ра­три­ці — ви­го­тов­ле­н­ня шов­ку з ко­ко­нів шов­ко­пря­дів, ли­чин­ки яких во­на до­гля­дає. Та­кож да­ни­на ста­ро­дав­ній тра­ди­ції, пов’яза­ній із син­то­ї­змом.

Ім­пе­ра­три­ця сер­йо­зно ці­ка­ви­ться лі­те­ра­ту­рою. 1991 ро­ку ви­йшла її книж­ка «Моє пер­ше схо­дже­н­ня на го­ру». Во­на пе­ре­кла­ла ан­глій­ською мо­вою вір­ші Мі­чіо Ма­до, який, зокре­ма й зав­дя­ки її пе­ре­кла­ду, став ла­у­ре­а­том Пре­мії Г-Х. Ан­дер­се­на.

Хо­ча з юно­сті ім­пе­ра­три­ця за­йма­ла­ся кла­си­чною му­зи­кою, во­на все ро­бить за­для збе­ре­же­н­ня і під­трим­ки тра­ди­цій се­ре­дньо­ві­чної па­ла­цо­вої му­зи­ки га­га­ку.

Чу­до­вий пі­а­ніст, во­на не ли­ше па­тро­нує про­ве­де­н­ня що­рі­чно­го Мі­жна­ро­дно­го му­зи­чно­го фе­сти­ва­лю в Ку­са­цу, а й бе­ре без­по­се­ре­дню участь в йо­го кон­цер­тах і май­стер­кла­сах . Як і в ка­мер­них му­зи­чних ве­чо­рах в де­яких по­соль­ствах, на яких нам з чо­ло­ві­ком дві­чі по­ща­сти­ло по­бу­ва­ти.

Ра­зом з ім­пе­ра­то­ром во­ни здій­сню­ють що­ден­ні про­гу­лян­ки пар­ком, що ото­чує па­лац, як і ра­ні­ше, чу­до­во тан­цю­ють, як не­що­дав­но на до­бро­дій­но­му ба­лу в То­кіо, і як і ра­ні­ше, гра­ють у те­ніс.

Еле­ган­тна і гра­цій­на, з ви­шу­ка­ним сма­ком і без­до­ган­ни­ми ма­не­ра­ми, по­збав­ле­ни­ми на­віть на­тя­ку на за­ро­зумі­лість і ма­нір­ність, ім­пе­ра­три­ця Мі­чі­ко зав­жди ува­жна до тих, з ким їй до­во­ди­ться спіл­ку­ва­ти­ся.

ЗУ­СТРІЧ

Упер­ше ме­ні по­ща­сти­ло по­ба­чи­ти її 1997 ро­ку, під час на­шо­го пер­шо­го ві­зи­ту до Япо­нії, на при­йо­мі в са­ду ім­пе­ра­тор­сько­го па­ла­цу Ака­са­ка Гей­хін­кан. Та­кі при­йо­ми від іме­ні ім­пе­ра­то­ра про­во­ди­ли що­ро­ку у трав­ні, ко­ли по всій те­ри­то­рії, що при­ля­гає до па­ла­цу, роз­кві­та­ли іри­си — сим­вол му­жно­сті й до­бле­сті са­му­ра­їв. Мо­жна бу­ло справ­ді на­со­ло­джу­ва­ти­ся кра­сою япон­сько­го са­ду, па­ла­цо­вою му­зи­кою га­га­ку і про­сто спіл­ку­ва­н­ням з чи­слен­ни­ми го­стя­ми, че­ка­ю­чи по­яви ро­ди­ни ім­пе­ра­то­ра.

Пев­ної ми­ті, за зна­ком го­лов­но­го це­ре­мо­ній­мей­сте­ра, го­сті ма­ли ви­ши­ку­ва­ти­ся вздовж її пе­ре­су­ва­н­ня але­я­ми са­ду. Не ка­за­ти­му про те, як це хви­лю­ва­ло ко­жно­го при­су­тньо­го і осо­би­сто ме­не, що ще ні­ко­ли не ба­чи­ла ім­пе­ра­то­ра.

Зав­дя­ки ща­сли­во­му ви­пад­ку, чи то як, але ім­пе­ра­три­ця зу­пи­ни­ла­ся пе­ре­ді мною, по­ди­ви­ла­ся на ім’я, ви­пи­са­не на мо­їй осо­би­стій кар­тці туш­шю і пен­злем в па­ла­цо­вій кан­це­ля­рії, і по­ці­ка­ви­ла­ся тим, як ме­ні жи­ве­ться в Япо­нії і чи не­має в ме­не тут яки­хось про­блем... Не так вже й ва­жли­во, що я про­бель­ко­ті­ла у від­по­відь.

Ва­жли­во те, що у сло­вах ім­пе­ра­три­ці, в її по­гля­ді бу­ло стіль­ки щи­рої ува­ги, тур­бо­ти й те­пло­ти, що ті­єї ми­ті ме­ні зда­ва­ло­ся... ні, я бу­ла про­сто пе­ре­ко­на­на в то­му, що окрім ме­не у всьо­му сві­ті, у всьо­му Все­сві­ті не існує лю­ди­ни, про до­бро­бут якої так дба­ла б ім­пе­ра­три­ця Мі­чі­ко.

Ім’ я « Мі­чі­ко » скла­да­є­ться з іє­ро­глі­фів «кра­са» і «му­дрість» і, на­пев­но, важ­ко бу­ло б ді­бра­ти більш від­по­від­не ім’я для справ­жньої Ім­пе­ра­три­ці, справ­жньо­го сим­во­лу му­дро­сті та краси.

Із днем на­ро­дже­н­ня, Ва­ша Ім­пе­ра­тор­ська Ве­ли­чно­сте!

ФО­ТО З САЙ­ТА WIKIPEDIA

ФО­ТО РЕЙТЕР

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.