«На­род став силь­ні­шим»

Во­лон­тер­ка На­та­лія ЖУРБЕНКО вва­жає, що го­лов­ний спо­сіб ви­гра­ти вій­ну — не за­гра­ва­ти­ся з дій­сні­стю

Den (Ukrainian) - - Подробиці - Ва­лен­тин ТОРБА, «День», фо­то ав­то­ра

Бе сі ду з ак ти віс т кою На та - лі­єю Журбенко не вмі­сти­ти в одну шпаль­ту. Спіл­ку­ю­чись з нею у від­ри­тій ра­ні схід но го фрон ту — Ста ни ці Лу­ган­ській — ме­не не по­ли­ша­ла дум­ка про те, що тут є укра­їн­ці, але ду же ма ло ук ра їнсь кої вла - ди. Ки їв в цих кра ях сприй ма - єть ся ско рі ше не як сто ли ця, а як ін­ша га­ла­кти­ка. Та, пе­ре­бу­ва­ю­чи вже по­над два ро­ки в сто­ли­ці, я — лу ган ча нин — на Дніп - ров­ських схи­лах від­чу­ваю, що не ли­ше про­бле­ма­ти­ка Дон­ба­су, а й са­ма вій­на за­над­то да­ле­ка від ме­ту­шли­вих ки­їв­ських ву­лиць. Ця шту­чна ві­дір­ва­ність є на­шою ра­зю­чою про­га­ли­ною, яку тер­мі­но­во не­об­хі­дно за­пов­ни­ти.

«УКРА­ЇН­СЬКО­ГО ТЕ­ЛЕ­БА­ЧЕ­Н­НЯ В СТА­НИ­ЦІ ЛУ­ГАН­СЬКІЙ НЕ­МАЄ»

— На та ліє Пав лів но, ми за - раз з ва­ми зна­хо­ди­мось в Ста­ни­ці Лу гансь кій, в без по се ред ній близь кос ті до лі нії фрон ту. Ви пе рі о дич но бу ва є те в Ки є ві. Є у вас від чут тя, що схід і сто ли ця роз­та­шо­ва­ні, так би мо ви ти, в па­ра­лель­них ре­аль­но­стях?

— Це дій с но па ра лель ні сві - ти. На жаль, па­трі­о­ти в Ста­ни­ці від­чу­ва­ють спро­тив не ли­ше з бо­ку про­ро­сій­ських сил, але й з бо­ку вла­ди. Це над­зви­чай­но не­без­пе­чно, адже є до­ка­зом аб­со­лю­тно не­вір­ної по­зи­ції «зго­ри». Зро­зу­мій­те, зна­хо­ди­тись тут бу­кваль­но на лі­нії фрон­ту і від­сто­ю­ва­ти не про­сто укра­їн­ську, а дер­жав­ниць ку по зи цію, вкрай важ ко. Для цьо го, дій с но, тре ба бу ти « буй ним » . Якось ми з донь кою си­ді­ли і я ска­за­ла: або ста­ну Ге­ро­єм Укра­ї­ни, або політв’язнем. — В Укра­ї­ні? — Так. Ді­яль­ність па­трі­о­ти­чних сил не по­до­ба­є­ться. Ми, на­при­клад, не є ти­ми во­лон­те­ра­ми, які опри люд ню ють бан ківсь кі кар ти в ін тер не ті і зби ра ють кош ти. Ми не по се ред ни ки. На - ша ро ди на са ма без по се ред ньо вкла дає свої кош ти в до по мо гу вій­сько­вим. В це важ­ко по­ві­ри­ти тим, хто жи­ве в ін­шій ре­аль­но­сті. Це, мо­жна ска­за­ти, ще й вій­на сві­то­гля­дів, си­стем цін­но­стей. І тим, хто звик на­жи­ва­тись, тор­гу ва ти на ці о наль ни ми, дер жав - ни­ми ін­те­ре­са­ми ми про­сто за­ва - жа є мо. Ме ні 63 ро ки і, не зва - жа­ю­чи на те, що я не з тих, хто від­сту­пає, у ме­не так са­мо є свій ре­сурс. Ме­ні про­сто ду­же бо­ля­че ди­ви­тись на­віть на­ше те­ле­ба­че­н­ня, яке не про­сто бре­ше, а й спо­тво рює дій с ність. Не то му що транс­лює про­па­ган­ду. Нав­па­ки, це те ле ба чен ня прос то аб со лют - но да­ле­ке від ре­а­лій і на­галь­них ви­кли­ків, які існу­ють тут.

— На че у нас не вій на, а якесь шоу.

— Ін­фор ма цій на по лі ти ка в кра ї ні зов сім не роз ра хо ва на на дер жав ниць кі век то ри. РФ на - впа ки ро бить все, щоб за со ба ми те­ле­ба­че­н­ня вгвин­ти­ти по­трі­бні їм ре чі в міз ки міс це вих жи те - лів. Ви хо дить так, що в Ки є ві вій­ну на Дон­ба­сі спри­йма­ють, як щось да ле ке і не ре аль не, а тут ро сійсь ке те ле ба чен ня спов на пра­цює з ти­ми, хто що­дня зна­хо­ди­ться під об­стрі­ла­ми. Укра­їн­ське ТБ тут мо­жуть ди­ви­тись ли­ше ті, у ко­го є су­пу­тни­ко­ва та­ріл­ка. Один наш вій­сько вий ме­ні так і ска зав, що він зов сім інак ше уяв­ляв си­ту­а­цію в Ста­ни­ці Лу­ган­ській до­ки не про­був тут п’ять мі­ся­ців. Адже вся спра­ва в де­та­лях, в на­стро­ях, в по­ві­трі, якщо хо­че­те. Ко­ли ка­жуть, «схід — спра­ва тон­ка», то це про нас. Тут ін­ту­ї­тив­но від­чу­ва­єш, чим мо­же за­кін­чи­тись ті чи ін­ші вчин­ки вла­ди.

«ПО­ТРІ­БНА ДЕРЖАВНИЦЬКА СТРА­ТЕ­ГІЯ ІЗ СА­МО­ГО ВЕРХУ»

— Вчин ки тре ба ще й по яс - ню­ва­ти.

— В то­му й спра­ва, що ні­хто з Ки є ва до нас не при їз дить. Від цьо го скла да єть ся вра жен ня, що хтось там або хит рить, або про­сто не ба­жає ви­вча­ти ре­тель­но пи­та­н­ня на мі­сцях. Їм не зро­зу­мі­ти, що є лю­ди яких не мо­жна ку­пи­ти ні­ко­му. В Лу­ган­ську я втра­ти­ла все. Ме­ні ро­сій­ські бан­ди­ти до жи­во­та при­ста­ви­ли ав­то­мат і ви­гна­ли зі сво­єї осе­лі. За­раз моя квар­ти­ра по­гра­бо­ва­на. — Чим ви за­йма­лись до вій­ни? — Я зай ма лась біз не сом. У ме не був свій ви роб ни чий цех і 140 під­ле­глих. Тоб­то ор­га­ні­зо­ву­ва ти про цес і лю дей я вмію. Але го лов не ще й те, що я не зла ма - лась і не зби ра юсь бу ти па сив - ною. Склад нос ті для ме не в цьо - му не має. Склад ність в ін шо - му — ро зі бра тись хто тут є ким. Бу ли лю ди, які з’ яв ля лись по - руч на чеб то під ви гля дом од но - дум ців, а на справ ді ма ли свої осо бис ті ці лі. На прик лад, у го - ло ви на шої рай ад мі ніс т рі цій, до яко го я ду же доб ре став люсь, є за ступ ник який по вів се бе ду же не од но знач но. Нас, на прик лад, бук валь но ви гна ли з при мі ще­н­ня, де ми ба зу ва лись і ве ли свою ді яль ність. — Ви якось ма­ску­ва­лись? — Зви­чай­но. У ме­не на­віть є по зив ний. Але я по ка за ла се бе вже то­ді, ко­ли мі­сце­ві ста­ни­ча­ни два ра­зи зда­ли ме­не ФСБ. На­віть мою ону­ку. Сен­су при­хо­ву­ва­тись вже не має. То му для ме не важ - ли­во, щоб не зра­ди­ли ще раз свої ж в прин­ци­по­вих мо­мен­тах.

— Ва­ші ді­ти і ону­ки від­чу­ва­ють на со­бі тут тиск?

— Мої ону­ки від­чу­ва­ють ша­ле ний спро тив в шко лі. Якщо на віть звіль ни ти про ро сійсь кі на лаш то ва них вчи те лів, то ким їх за мі ни ти? Хто бу де ви кла да - ти? Дер жа ва не по пік лу ва лась про те, щоб сю ди при їз ди ли з ін­ших кра­їв осві­тя­ни. Не мо­жна спо ді ва ти ся ли ше на доб ру во лю во­лон те рів. По тріб на дер жав - ни­цька стра­те­гія з са­мо­го верху. І тут на са­мій лі­нії фрон­ту від­чу­ва­є­ться, що та­кої стра­те­гії якраз не має. Ро зу мі є те, на віть в Сє ве - ро­до­не­цьку не­має від­чу­т­тя то­го, що у нас біль ше ніж 900 днів три­ває вій­на.

«МИ СТА­ЛИ НА­ЗИ­ВА­ТИ РЕ­ЧІ СВО­Ї­МИ ІМЕ­НА­МИ, І ЗНИКЛИ ІЛЮ­ЗІЇ ЩО­ДО НА­ШО­ГО СУ­СІ­ДА»

— Як ви се­бе по­зи­ціо­ну­є­те в цій вій­ні?

— В День за­хи­сни­ка Укра­ї­ни так ви­йшло, що не я те­ле­фо­ну­ва­ла вій­сько­вим, а во­ни ме­ні те­ле­фо­ну­ва­ли і ві­та­ли зі свя­том. Га­даю, що цим все ска­за­но. Во­ни так і ка­за­ли: я за­хи­щаю Укра­ї­ну.

— Є лю­ди, які ви­ко­ри­сто­ву­ють зок ре ма ва ші щи рі на мі ри для вла­сно­го пі­а­ру або ін­ших ці­лей?

— Зви­чай­но, ко­ли ми ро­би­ли не­що­дав­но акцію, яку я осо­би­сто зі­бра­ла за чо­ти­ри го­ди­ни, до нас при їха ли і ті, хто хо тів пі ари - тись. Чес но ска жу, ме ні бай ду - же. Для ме­не ва­жли­во, що в кри­ти­чний мо­мент нас по­чу­ли. Я лу­ган чан ка і знаю, як зда ли Лу - ганськ. Це від чут тя не без пе ки пе­ре­слі­дує нас по­стій­но. Від актив нос ті гро ма дян, від то го, як во ни про се бе бу дуть за яв ля ти, бу де за ле жа ти і те, чи по чу ють Ста­ни­цю. Ста­ни­цю Лу­ган­ську за­гал спри­ймає, як щось оста­то­чно про­ро­сій­ське, «ва­тне» і без­пер­спек тив не. То му на та ких як я і тих, хто не по бо яв ся вий ти зі мною на акції, за­ле­жить руй­на - ція цьо го сте рео ти пу. Під хід — во ни там всі « ват ни ки » — вва - жаю із са­мо­го по­ча­тку про­гра­шним. Ба­га­то хто тут за­ймає про­укра­їн­ську по­зи­цію, але ре­аль­но бо їть ся ви слов лю ва тись. Уя­віть со бі — на віль ній те ри то рії Укра­ї­ни, во­ни бо­я­ться. Ви­йти на цен­траль­ну пло­щу у ви­ши­ван­ці — це дій­сно стра­шно і скла­дно. Але це тре­ба ро­би­ти. Ви­йти у ви­ши­ван­ці в Ки­є­ві і за­спі­ва­ти па­трі­о­ти­чних пі­сень — це одне. А ось тут за­яви­ти про свою на­ціо­наль­ну по­зи­цію — це зов­сім ін­ше. То­му для нас ду­же ва­жли­во, щоб сто­ли­ця не за­бу­ва­ла про нас. Ко­ли, на­при­клад, я не­що­дав­но ро­би­ла акцію, то ко­ли­шній очіль­ник Лу­ган­ської ВЦА Ге­ор­гій Ту­ка ме­ні на­ді­слав по­ві­дом­ле­н­ня, мов­ляв, «за­спо­кой лю­дей». Тоб­то я ма­ла б ви­йти до лю­дей і ска­за­ти: все нор­маль­но, ні­хто нас не здасть, да­вай­те роз­хо­ди­тись. Якщо лю­дей за­спо­ко­ю­ва­ти, то це ма­ють ро­би­ти перш за все пред­став­ни­ки вла­ди з Ки­є­ва. При­їзди­ти і роз’ясню­ва­ти, що і як.

— Ви пе рі о дич но ви їж д жа є - те і в Сє­ве­ро­до­нецьк, і в Ки­їв. За ці два ро ки, що змі ни лось в ук - ра їн цях за ва ши ми спо сте ре - же­н­ня­ми?

— Зна­є­те, так ви­йшло, що не я їжджу по Укра­ї­ні, а Укра­ї­на їздить до ме­не. Ви ж ро­зу­мі­є­те, що у війсь ко вих від бу ва єть ся ро та - ція. Ми тут по стій но спіл ку є - мось, пі­зна­є­мо один одно­го. А во­ни всі з рі­зних ку­то­чків Укра­ї­ни. Не раз до во ди лось чу ти про те, що у са­мих вій­сько­вих змі­ню­є­ться ба­га­то на­ві­я­них до то­го сте­ре­о­ти­пів. На­род став силь­ні­шим. Це від­бу­лось не ли­ше вна­слі­док ви­про­бу­вань, але й перш за все від то­го, що ба­га­то чо­го про­ясни­лось за ці ро­ки. Ми ста­ли на­зи­ва­ти ре­чі сво­ї­ми іме­на­ми, і зникли ілю­зії що­до на­шо­го су­сі­да. Я осо­би­сто тут з пред­став­ни­ка­ми вла­ди і спец­служб ве­ду се­бе до­сить різ­ко і жорс­тко. В свій час тут у нас бу­ли львів­ські СБУшни­ки — ду­же клас ні хлоп ці. За раз ро бо ті «слу­жбі бо­жої» — так і во­ни се­бе, і ми їх на­зи­ва­є­мо — я мо­жу по­ста­ви­ти на­віть не нуль, а тру­сли­вий мі­нус. Не за­бу­вай­мо, що зда ча на шо го міс та — Лу гансь - ка — роз по ча лась са ме зі зда чі бу дів лі СБУ. До сі ніх то за це не по ніс від по ві даль нос ті. Але ми ні чо го не за бу де мо. Га даю, що до­бра пам’ять — це те, що нам за­раз кон­че по­трі­бно. На­ста­не час, і все тре­ба бу­ти при­га­да­ти — хто як се­бе вів, з ким за­гра­вав, ко­го і як зра­джу­вав.

«МЕ­НЕ ТАК СА­МО, ЯК І ІН­ШИХ, ВКУСИВ РА­ДЯН­СЬКИЙ СО­ЮЗ, АЛЕ НЕ СМЕРТЕЛЬНО»

— Ми за раз з ва ми спіл ку є - мось ро сійсь кою мо вою. На - скіль ки мов не пи тан ня є прин - ци­по­вим?

— Без­умов­но укра­їн­ську мо - ву тре ба зна ти і ви вча ти. Тут про­сто не мо­же бу­ти вза­га­лі ди­ску сій. Нам ніх то не за бо ро няв і не за бо ро няє спіл ку ва тись ро - сійсь кою мо вою, але все що тор - ка єть ся дер жа ви, то тут, будь те лас ка ві, до три муй тесь дер жав - них по зи цій. Ін­ша спра ва, ко ли те мою мо ви по ча ли спе ку лю ва - ти не ли ше про ро сійсь кі си ли, але й так зва ні пат рі о ти. Ка жу « так зва ні » , бо не всі хто се­бе до них від­но­сить та­ки­ми є на­справ­ді. Для ко гось це так са мо зруч - на шир ма. Це ті, хто ко лись при­кри ва лись парт квит ка ми, хо ди ли ря да ми під чер во ни ми зна ме на ми, а те пер вмить пе ре - фар бу ва лись і з та ким са ме но - мен к ла тур ним фа на тиз мом по - ча ли по ка зо во ро би ти ви гляд, що мо лять ся вже ін шо му бо гу. Був ви па док, ко ли од на про ро - сійсь ка жін ка ме ні в до кір ска - за ла, що я роз мов ляю ро сійсь - кою мо вою, а во на ук ра їнсь кою ме ні від по ві ла: « ви — бре ше - те! » . Ось вам при клад то го, що не все так од но знач но.

— Як так ста­лось, що ви ро­дом із Ро­сії, про­жи­ли все жи­т­тя в Ра­дян­сько­му Со­ю­зі, а за­ли­ши­лись, мо­жна ска­за­ти, не­при­ми­рен­ною укра­їн­ською па­трі­о­ткою?

— Ме­не так са­мо, як і ін­ших, вкусив Ра­дян­ський Со­юз. Але не смертельно. Про­сто є лю­ди, для яких цей укус став фа­таль­ним, і во ни до сі роз но сять цей ві рус. Га­даю, це від не­зда­тно­сті ми­сли­ти кри­ти­чно. Це лю­ди, які во­лі­ють жи­ти у ство­ре­них ки­мось па­ра­лель­них ре­аль­но­стях. Са­ме ві­дір­ва­ність від ре­а­лій — вір­на до­ро­га до прір­ви. Те, що ми ба­чи­мо в на­шо­му рі­дно­му Лу­ган­ську — це є на­слід­ки та­ко­го ква­зі-сві­ту і ні­чо­го до­бро­го там не бу­де по­ки лю­ди са­мі со­бі не на­вча­ться пря­мо го­во­ри­ти, що тут во­ни по­ми­ля­лись, тут на­ді­я­лись на «ха­ля - ву » , тут про яви ли чис то людсь - ку слаб кість. Але й ми тут на віль­ній те­ри­то­рії так са­мо ма­є­мо до три му ва тись цьо го пра ви ла. Го лов ний спо сіб ви гра ти вій - ну — не за­гра­ва­ти­ся з дій­сні­стю.

На­та­лія Журбенко в Ста­ни­ці Лу­ган­ській фа­кти­чно ство­ри­ла мі­ні-мі­ні­стер­ство з до­по­мо­ги укра­їн­ськім вій­сько­вим та ро­бо­ти з мі­сце­вим на­се­ле­н­ням. Три­ло­гія «Дня» та кни­га «Укра­ї­на Incognita. Топ-25» по­тра­пи­ли до рух тих, хто обо­ро­няє фронт не ли­ше збро­єю, а й реальними спра­ва­ми

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.