Про су­ча­сних ге­ро­їв і це­хо­ву со­лі­дар­ність

Пи­лип СОТНИЧЕНКО: «За­раз не час зні­ма­ти хо­ро­ші філь­ми — тре­ба ство­рю­ва­ти но­вий­кі­не­ма­то­граф»

Den (Ukrainian) - - Культура - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК. «День»

Ре­жи­сер Пи­лип СОТНИЧЕНКО на­ро­див­ся 1989 р. у Ки­є­ві в ро­ди­ні ор­га­ні­за­то­ра кі­но­ви­ро­бни­цтва. Нав­чав­ся в На­ціо­наль­но­му уні­вер­си­те­ті те­а­тру, кі­но і те­ле­ба­че­н­ня ім. І. Кар­пен­ка-Ка­ро­го, спо­ча­тку — на кі­но­знав­стві, а цьо­го ро­ку за­кін­чив ре­жи­сер­ську май­стер­ню. Спів­за­снов­ник гро­мад­сько­го об’єд­на­н­ня СУК («Су­ча­сне укра­їн­ське кі­но»), яке на сьо­го­дні є най­по­мі­тні­шою і най­про­ду­ктив­ні­шою гру­пою мо­ло­дих кі­не­ма­то­гра­фів в Укра­ї­ні. У до­роб­ку Пи­ли­па та­кі ро­бо­ти: кі­но­стрі­чка «Цвях», 2016 ро­ку, від­зна­че­на при­зом Оде­сько­го кі­но­фе­сти­ва­лю як най­кра­щий укра­їн­ський ко­ро­тко­ме­тра­жний фільм, а та­кож «Син» (2015), «Обійми» (2013), «Три­зна» (2010).

Ро­бо­ти Со­тни­чен­ка зав­жди ці­ка­ві. Зрі­ле по­єд­на­н­ня ро­дин­ної дра­ми і три­ле­ра в «Обі­ймах», до­бре про­ду­ма­ний сце­на­рій у «Си­но­ві», не­ор­ди­нар­на ро­бо­та з при­ва­тним ві­део­ар­хі­вом у «Цвя­ху» — для ко­жної но­вої істо­рії він зна­хо­дить но­ві акцен­ти й фар­би. На­ра­зі, пі­сля пе­ре­мо­ги на пі­тчін­гу Держ­кі­на, ре­жи­сер пра­цює над пов­но­ме­тра­жним де­бю­том.

З Пи­ли­пом ми роз­мов­ля­ли під час «Кі­но­се­ре­ди» — пер­шо­го ве­чо­ра зі спіль­но­го що­ти­жне­во­го про­е­кту СУКу та ки­їв­сько­го «Ар­т­при­ча­лу».

— Пи­ли­пе, спо­ча­тку па­ру слів про те, що та­ке СУК?

— Це гро­мад­ська ор­га­ні­за­ція, як на­ма­га­є­ться об’єд­на­ти мо­ло­дих ре­жи­се­рів, ко­трі пра­цю­ють не тіль­ки над сво­ї­ми філь­ма­ми, а й над філь­ма­ми одне одно­го. Ми ко­чу­є­мо з про­е­кту в про­ект і ство­рю­є­мо ма­ло­бю­дже­тні кар­ти­ни. А за­раз на­віть ді­ста­ли дер­жав­ну під­трим­ку. Я ро­блю пер­ший пов­ний метр «Те­хні­чна пе­ре­р­ва», а Ни­кон Ро­ман­чен­ко на остан­ньо­му пі­тчін­гу ви­йшов на пер­ше мі­сце зі сце­на­рі­єм «По­за зо­ною», і я, до ре­чі, бу­ду в ньо­го дру­гим ре­жи­се­ром. — Чо­го ж ви пра­гне­те? — За­про­по­ну­ва­ти но­вий дух, но­ву мо­ву в ми­сте­цтві, свою «но­ву хви­лю», яка вра­зить не тіль­ки на­шу ав­ди­то­рію, а й здо­бу­де ви­зна­н­ня за кор­до­ном. Є при­кла­ди ін­ших кра­їн, ска­жі­мо, Ру­му­нії. Але для цьо­го тре­ба, щоб усі ме­ха­ні­зми пра­цю­ва­ли. На­при­клад, до про­ка­ту ми ще не ді­йшли, тож по­ка­зу­є­мо, що мо­же­мо.

— Са­ме для цьо­го вам по­трі­бна «Кі­но­се­ре­да»?

— Так. Нам бра­кує не ли­ше ви­ро­бни­цтва, а й про­ка­ту. Ми на­вчи­ли­ся зні­ма­ти, а ось за­ці­ка­ви­ти лю­дей, що­бво­ни при­йшли і по­ди­ви­ли­ся те, що ми зня­ли, — це вже но­вий крок. Адже все ще є та­ка тен­ден­ція: укра­їн­ський — ма­ло не си­но­нім «по­га­ний». А хо­ті­ло­ся б, аби гля­дач ка­зав про укра­їн­ські філь­ми «О, клас!»

— Як ви узго­джу­є­те ва­ші вла­сні ам­бі­ції?

— Хоч би як смі­шно це зву­ча­ло, але ря­тує те, що нас по­ки що ні­хто не фі­нан­сує й осо­бли­во не хва­лить. Ми са­мі со­бі на­ле­жи­мо, і в нас не­має го­лов­них. Ось ми за­раз зі­бра­ли­ся, сте­жи­мо, що­бу­се про­йшло до­бре, пе­ре­жи­ва­є­мо одна­ко­во. Ам­бі­ції в та­кій си­ту­а­ції не­до­ре­чні: не той ви­па­док.

— Чи мо­жна ска­за­ти, що но­ве кі­но — це кі­но со­ці­аль­не?

— Я став­лю це на пер­ше мі­сце. Як на ме­не, це сві­то­ва тен­ден­ція: зна­ме­ни­тий ре­жи­сер­ський ду­ет бра­тів Дар­денн із Бель­гії, ру­му­ни, дра­ма Ке­на Ло­у­ча «Я, Де­ні­ел Блейк», яка здо­бу­ла в Кан­нах «Зо­ло­ту гіл­ку», -все це со­ці­аль­не кі­но. Ми — кра­ї­на мо­ло­да, вхо­ди­мо в но­ву фа­зу, тож кі­но не мо­же три­ма­ти­ся осто­ронь. І най­яскра­ві­ші філь­ми про Укра­ї­ну, ме­ні зда­є­ться, бу­дуть со­ці­аль­ни­ми, іна­кше во­ни ви­гля­да­ти­муть по­ро­жні­ми та про­хі­дни­ми.

— До­бре, але що та­ке хо­ро­ший фільм у ва­шо­му ро­зу­мін­ні?

— Це, перш за все, хо­ро­ший сце­на­рій. Я по­чи­наю з істо­рії, три­маю в пам’яті те, чо­го ме­не вчи­ли, і до­три­му­ю­ся кла­си­чної ар­хі­те­кто­ні­ки, де на по­ча­тку є екс­по­ну­ва­н­ня ге­роя. Ме­ні ва­жли­во ро­зу­мі­ти тем­по­ритм, тож на­віть про­пи­сую на па­пе­рі склей­ки, які ве­дуть сю­жет. Ім­про­ві­за­ція рад­ше при­та­ман­на акто­рам, аніж ме­ні. — А ви їм це до­зво­ля­є­те? — Так, я лю­блю, ко­ли во­ни шу­ка­ють, ко­ли во­ни ме­не ди­ву­ють. Я ка­жу, що ме­ні по­трі­бно, мо­жу по­ка­за­ти весь текст, але важ- ли­во, що­би во­ни пропу­сти­ли йо­го крізь се­бе й ви­да­ли емо­цію, ор­га­ні­чну для них. На­при­клад, ко­жен бо­ї­ться по-рі­зно­му, і якщо хтось бо­я­ти­ме­ться в ка­дрі так, як я йо­му по­ка­зав, то це бу­де смі­шно. То­му хай бо­ї­ться по-сво­є­му.

— Якщо ми вже за­го­во­ри­ли про страх. На­силь­ство в на­шо­му кі­ні — най­су­пе­ре­чли­ві­ше пи­та­н­ня. На­скіль­ки во­но по­трі­бне для ви­рі­ше­н­ня ре­жи­сер­ських зав­дань?

— Це силь­на ви­ра­жаль­ний за­сіб, який бу­ває не­об­хі­дним. Ви­щий пі­ло­таж — ко­ли жор­сто­кість дра­ма­тур­гі­чно ви­прав­да­на і при то­му ви­не­се­на на дру­гий план. Ось у «Си­ні Са­у­ла» все в роз­фо­ку­сі, але там пра­цю­ють звук, актор­ська гра, тож стра­шно від то­го, що не ба­чиш. Пря­мий по­каз жор­сто­ко­сті ін­ко­ли справ­ляє менш силь­не вра­же­н­ня, ніж не­пря­мий.

— Ва­ші філь­ми ду­же рі­зні за сти­лем, але рів­но пе­ре­кон­ли­ві. Як вам це вда­ло­ся?

— Я по­ки тіль­ки до­тор­кнув­ся до про­фе­сії. Ще на­віть не мо­жу на­зва­ти се­бе ре­жи­се­ром. Я маю зна­йти спо­ча­тку свій по­черк, обма­цую те­ри­то­рію. Бу­кваль­но що­дня ду­маю, що ко­жен на­сту­пний фільм має бу­ти не схо­жим на по­пе­ре­дній. За­раз не час зні­ма­ти хо­ро­ші філь­ми — тре­ба ство­рю­ва­ти но­вий кі­не­ма­то­граф. На фе­сти­валь Wiz-Art у Льво­ві один мій зна­йо­мий ре­жи­сер при­віз не­за­вер­ше­ну ро­бо­ту — фільм, зро­бле­ний за до­по­мо­гою Гугл-мап. Ви­йшла про­ни­зли­ва істо­рія ка­ме­ри, яка зу­стрі­чає ін­шу ка­ме­ру, а по­тім роз­лу­ча­є­ться з нею, втра­чає її й по­тім шу­кає по всьо­му сві­ті. Не­ймо­вір­не кі­но, зро­бле­не без ка­ме­ри і зву­ко­ре­жи­се­ра, про­сто за до­по­мо­гою комп’юте­ра і па­ри про­грам, з ну­льо­вим бю­дже­том. Оце зав­жди за­хо­плює. Но­ве кі­но — те, що тре­ба ста­ви­ти со­бі як зав­да­н­ня.

— По су­ті, ви за­раз ма­ні­фе­сту­є­те по­шук но­вих форм.

— Я не хо­тів би на­зи­ва­ти це ма­ні­фе­стом, але на­ра­зі це дій­сно є мо­їм вну­трі­шнім пе­ре­ко­на­н­ням. По­тім ста­ну ре­а­лі­стом, мо­жли­во. — Який ге­рой вам ці­ка­вий? — Той, яко­го я не знаю до кін­ця. Гру­бо ка­жу­чи, су­сід, чи вчи­тель, чи мі­лі­ціо­нер. Про­ста лю­ди­на зі сво­ї­ми про­бле­ма­ми, не­до­лі­ка­ми, вну­трі­шні­ми і зов­ні­шні­ми пе­ре­по­на­ми, се­ре­днім со­ці­аль­ним ста­ном. Про ко­жно­го мо­жна й хо­че­ться роз­по­ві­сти істо­рію що­ра­зу, як ви пра­виль­но по­мі­ти­ли, в но­вій і но­вій фор­мі...

— На­о­ста­нок — про що ваш пов­но­ме­тра­жний де­бют?

— За­раз на­ма­га­ю­ся вдо­ско­на­ли­ти сце­на­рій — адже він був на­пи­са­ний чо­ти­ри ро­ки то­му, ми ли­ше з тре­тьої спро­би про­йшли пі­тчінг. Пе­ре­ро­бляю цю істо­рію, бо во­на на­ра­зі ви­гля­дає ду­же на­їв­ною. Однак кон­це­пція за­ли­ши­ться: зні­ма­ти­ме­мо одним пла­ном. Це не но­вий при­йом, але я при­йшов до ньо­го по­сту­по­во, спи­ра­ю­чись са­ме на те­му. Адже сце­на­рій на­зи­ва­є­ться «Те­хні­чна пе­ре­р­ва», тож все має роз­гор­та­ти­ся в ре­жи­мі ре­аль­но­го ча­су, ко­ли ка­ме­ра вми­ка­є­ться і всмо­ктує, ні­би пи­ло­смок, усе, що від­бу­ва­є­ться дов­ко­ла — тіль­ки по­дії бу­дуть по­ста­но­во­чни­ми. Ми спо­ча­тку го­ту­є­мо і роз­во­ди­мо акто­рів, ні­би в те­а­трі, а по­тім опе­ра­тор вби­рає всі по­дії в об’єктив як не­ви­му­ше­ні та при­ро­дні. Тоб­то в іде­а­лі має бу­ти так.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.