«Лю­ди­на-міст»

Iсто­рія одно­го кон­цер­ту Ми­хай­ла Гол­дов­сько­го у Льво­ві

Den (Ukrainian) - - Культура - Сві­тла­на АГРЕСТ-КОРОТКОВА

Ми­хай­ло Гол­дов­ський, бард, що має яскра­ву ін­ди­ві­ду­аль­ність, ізра­їль­тя­нин, що на­ро­див­ся у Мо­скві, дав­но і вза­єм­но за­ко­ха­ний в Укра­ї­ну. При­їхав­ши до Льво­ва на по­ча­тку 2000-х як ди­ре­ктор єв­рей­ської аген­ції «Со­хнут», він, ра­зом з Іри­ною, сво­єю дру­жи­ною, вріс у це мі­сто не ли­ше слу­жбо­ви­ми, а й до­ро­ги­ми сер­цю дру­жні­ми зв’яз­ка­ми. Те ж са­ме зго­дом бу­ло і в Ки­є­ві, і в Оде­сі. Ви­со­кі від­гу­ки по­ляр­но рі­зних укра­їн­ців, чи­нов­ни­ків, бі­зне­сме­нів, ми­тців, які сти­ка­ли­ся з ним у слу­жбо­вих пи­та­н­нях, свід­чать про йо­го ви­со­кий про­фе­сіо­на­лізм. Але йо­го кон­цер­ти, те­ле­про­гра­ми про ньо­го, ви­став­ки фо­то­гра­фій — «Укра­ї­на очи­ма ізра­їль­тя­ни­на», які з успі­хом від­бу­ли­ся у Льво­ві (Етно­гра­фі­чний му­зей), і в Ки­є­ві, у рам­ках куль­тур­ної про­гра­ми одно­го з най­ві­до­мі­ших МКФ «Мо­ло­дість», — ще­дрий дар не ли­ше для близь­ких дру­зів, а й для всіх, ко­му по­ща­сти­ло ма­ти спра­ву з ним на цьо­му те­ре­ні.

■ Не див­но, що ві­до­мий по­лі­то­лог, куль­ту­ро­лог, тво­рець ві­до­мо­го аль­ма­на­ху «Ї», го­ло­ва львів­сько­го від­ді­ле­н­ня «Ро­та­рі­клу­бу», Та­рас Во­зняк, «ско­ри­став­шись» слу­жбо­вим ста­но­ви­щем, за­лу­ча­ю­чи «за­ці­кав­ле­них осіб», за­про­сив усіх на кон­церт Ми­хай­ла Гол­дов­сько­го, ге­ні­аль­но по­єд­нав­ши це в часі з га­стро­ля­ми «Ма­ши­ни ча­су», — адже Ми­хай­ло з Ан­дрі­єм Ма­ка­ре­ви­чем дав­ні дру­зі, по жи­т­тю і по твор­чо­сті.

— Ми з ним ду­же дав­но по­зна­йо­ми­ли­ся, — ка­же Ан­дрій Ма­ка­ре­вич. — Це бу­ло в 90-х, ко­ли наш спіль­ний то­ва­риш Ма­ксим Ле­о­ні­дов ви­їхав до Ізра­ї­лю, я при­їхав по­ба­чи­ти­ся з ним, то­ді і від­бу­ло­ся зна­йом­ство з Ми­хай­лом. Він по­да­ру­вав ме­ні диск пі­сень Ви­со­цько­го, де Ми­хай­ло ви­ко­нав їх на ів­ри­ті. Я ду­же лю­блю Во­ло­ди­ми­ра Се­ме­но­ви­ча, сам за­пи­сав аль­бо­ми з пі­сня­ми Оку­джа­ви, Га­ли­ча та ін., але був стра­шен­ним про­тив­ни­ком то­го, аби хтось тор­кав­ся пі­сень Ви­со­цько­го. Адже во­ни зна­чною мі­рою скла­да­ю­ться з йо­го ди­во­ви­жної ха­ри­зми. І всі­ля­кі спро­би ін­тер­пре­ту­ва­ти чи пе­ре­ма­лю­ва­ти — це бу­ло про­сто со­ром. І ра­птом я по­чув Ви­со­цько­го, який про­сто спів­ає на ів­ри­ті. Це бу­ло не зов­ні схо­же, а йшло зсе­ре­ди­ни. Я ів­ри­том не во­ло­дів, і не во­ло­дію, але ме­ні пе­ре­кла­да­ли, і, ви­яви­ло­ся, що то не зов­сім до­слів­ний пе­ре­клад. Там бу­ла якась алі­те­ра­ція, яка ля­га­ла на то­ді­шні по­дії Ізра­ї­лю, — вій­на, біль. Ко­ро­тше, це бу­ло бли­ску­че, і ме­ні стра­шен­но спо­до­ба­ло­ся. Ми з Ми­хай­лом зу­стрі­ча­ли­ся, ви­пи­ва­ли, ши­кар­но спіл­ку­ва­ли­ся, і ра­птом він ска­зав, що хо­тів би за­спі­ва­ти мої пі­сні на ів­ри­ті. Це бу­ла ве­ли­ка честь для ме­не, адже я ро­зу­мів, що їх бу­де під­ня­то на ту ж ви­со­ку планку. Зда­є­ться, так і ви­йшло — у ньо­го ду­же гар­ний смак і ду­же пра­виль­не від­чу­т­тя то­го, що він ро­бить. Моє гли­бо­ке пе­ре­ко­на­н­ня, що він не ре­а­лі­зо­ва­ний як му­зи­кант — ні в Ізра­ї­лі, ні у сві­ті — хо­ча більш ніж за­слу­го­вує на це.

Ми зро­би­ли цей аль­бом, — про­дов­жує зга­ду­ва­ти Ан­дрій. — Я отри­мав ве­ли­че­зне за­до­во­ле­н­ня від ро­бо­ти. Ми­шко — пер­фе­кціо­ніст, я ба­чив, як він бив­ся з пе­ре­кла­да­ми, не міг до­по­мог­ти ні­чим. За­про­шу­ва­ли най­кра­щих пе­ре­кла­да­чів, ство­рю­ва­ло­ся по кіль­ка ва­рі­ан­тів, Ми­хай­ло до­ма­гав­ся не ли­ше то­чно­сті мов­ної, а й мов­но­го зву­ча­н­ня, а я млів, отри­му­ю­чи за­до­во­ле­н­ня від му­зи­ки дав­ньої мо­ви. Зда­є­ться, у нас ви­йшло. Ду­же ті­шу­ся цим. Ті­шу­ся зу­стріч­чю, ті­шу­ся тим, що Ми­хай­ла за­про­шу­ють. Він не­змін­но ха­ри­зма­ти­чний, зав­жди з чу­до­вим по­чу­т­тям гу­мо­ру і не­змін­ною му­дрі­стю. І ще — ща­сли­вий, що він — се­ред мо­їх дру­зів.

■ На дру­го­му по­вер­сі слав­но­зві­сної львів­ською «Дзи­ґи», в за­лі якої був ан­шлаг, лю­ди сто­я­ли на­віть на схо­дах, зву­ча­ли пі­сні Ви­со­цько­го на ів­ри­ті, Ма­ка­ре­ви­ча і вла­сне са­мо­го Гол­дов­сько­го — му­дрі, ні­жні, з гар­ним гу­мо­ром та іро­ні­єю. Одна з них бу­ла при­свя­че­на Та­ра­со­ві Во­зня­ку.

— Є лю­ди, — ка­же Та­рас, — які є мо­ста­ми. Мо­ста­ми між мі­ста­ми, кра­ї­на­ми. Ми­хай­ло Гол­дов­ський — са­ме та­ка лю­ди­на. Ба біль­ше, він не ли­ше сам є міс­тком, а бе­ре те­бе за ру­ку і ве­де до ін­шої лю­ди­ни. Ось за­раз, зав­дя­ки йо­му, з на­ми — Ан­дрій Ма­ка­ре­вич. Ро­зу­мі­є­те, він узяв ме­не за ру­ку і при­вів до ін­шої, ду­же до­стой­ної лю­ди­ни. І зро­бив так, що ми ці­ка­ві одне одно­му. Пам’ята­є­те, про це пи­сав ду­же гар­ний по­ет — Па­бло Не­ру­да: так лю­ди йдуть від ру­ки одні­єї до ру­ки ін­шої лю­ди­ни. Я ща­сли­вий повернути Льво­ву, хоч не­на­дов­го, Ми­хай­ла Гол­дов­сько­го та йо­го пі­сні.

■ Метр Ро­ман Ба­ла­ян, який зав­жди при­хо­вує емо­ції за ма­шка­рою спо­кою, не ска­за­ти б бай­ду­жо­сті, зі­рвав­ся до Льво­ва, як хло­пчи­сько, ра­зом з дру­жи­ною На­тал­кою. Про­сто щоб зу­стрі­ти­ся з Ми­хай­лом і по­слу­ха­ти йо­го пі­сні.

— Ме­ні Гол­дов­ський по­до­ба­є­ться в усьо­му, — не при­хо­ву­ю­чи по­зи­ти­ву, ка­же Ро­ман Гур­ге­но­вич. Він має ши­кар­ну пе­ре­ва­гу. На сце­ні, естра­ді не ва­жли­вий го­лос, ва­жли­вий тембр. У ньо­го чу­до­вий тембр го­ло­су. Ці­ка­во й за­во­ро­жує, ко­ли він про­сто роз­мов­ляє з гля­да­ча­ми. Ме­ні ці­ка­во з ним спіл­ку­ва­ти­ся, ці­ка­ві сло­ва йо­го пі­сень, ці­ка­ва пу­блі­ка, яка на ньо­го при­хо­дить. І те, що він то­ва­ри­шує з та­ким бли­ску­чим му­зи­кан­том, як Ма­ка­ре­вич, і во­ни ма­ють спіль­ний диск, для ме­не не­аби­який по­ка­зник. Я ду­же лю­блю Ми­хай­ла, і над­зви­чай­но при­єм­но ба­чи­ти в за­лі ба­га­то ду­же по­ва­жних лю­дей, нас всіх об’єд­нує Ми­хай­ло Гол­дов­ський. Будь-яка зу­стріч з ним пе­ре­тво­рю­є­ться на свя­то.

ФО­ТО ПАВ­ЛА ПАЛАМАРЧУКА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.