Син­дром зви­ка­н­ня...

Осін­ні ре­фле­ксії хер­сон­ців на тлі вій­ни і в очі­ку­ван­ні хо­ло­дно­ї­зи­ми

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Іван АНТИПЕНКО, «День», Хер­сон

Ігор ПИЛИПЕНКО, де­кан фа­куль­те­ту біо­ло­гії, гео­гра­фії та еко­ло­гії Хер­сон­сько­го дер­жав­но­го уні­вер­си­те­ту:

— Що від­бу­ло­ся до­бро­го за остан­ні пів­ро­ку? По-пер­ше, всі близь­кі — здо­ро­ві або не ста­ло гір­ше, а це — не ма­ло. Моя ро­ди­на все да­лі від­кри­ває для се­бе Укра­ї­ну. Та­ким від­кри­т­тям цьо­го лі­та ста­ли не­за­бу­тні Ша­цькі озе­ра. По­сту­по­во ви­прав­ля­є­ться ка­та­стро­фі­чна си­ту­а­ція з ав­то­шля­ха­ми, во­ни то­чно ста­ли кра­щи­ми за 2014—2015 ро­ки. Так, хо­че­ться не ви­шу­ку­ва­ти ями на до­ро­зі, а про­сто ба­чи­ти Укра­ї­ну, її не­ймо­вір­ні ланд­ша­фти.

Ба­га­то­рі­чна пра­ця ко­ле­кти­ву на­у­ков­ців (у яко­му я мав честь пра­цю­ва­ти), гро­мад­сько­сті та дер­жав­ни­х­управ­лін­ців при­зве­ла до по­яви но­во­го об’єкта при­ро­дно-за­по­від­но­го фон­ду — На­ціо­наль­но­го при­ро­дно­го пар­ку «Ни­жньо­дні­пров­ський». Вда­ло про­йшов що­рі­чний тра­ди­цій­ний пе­ре­хід крізь Оле­шків­ську пу­сте­лю, при­свя­че­ний Дню вчи­те­ля. Отри­ма­ли ці­ка­ві бо­та­ні­чні, зоо­ло­гі­чні і мі­кро­клі­ма­ти­чні ре­зуль­та­ти. На­у­ко­вий ча­со­пис, у ред­ко­ле­гії яко­го я пра­цюю, отри­мав ста­тус фа­хо­во­го ви­да­н­ня. В ці­ло­му, ме­ні спо­до­ба­лась но­ва си­сте­ма за­ра­ху­ва­н­ня абі­ту­рі­єн­тів на I курс ба­ка­лав­ра­ту на бю­дже­тні мі­сця, хо­ча і ви­ма­гає вдо­ско­на­ле­н­ня.

Що по­га­не?.. Ме­ні зда­є­ться, що в су­спіль­стві від­бу­лось зви­ка­н­ня до вій­ни. Ми пе­ре­ста­є­мо спри­йма­ти на­ші втра­ти як тра­ге­дії, для нас це ста­ло ста­ти­сти­кою. Мо­жли­во, це нор­маль­на ре­а­кція люд­ської пси­хі­ки на дов­го­три­ва­лу вій­ну. Укра­їн­ці не ста­ли за­мо­жні­ши­ми, ба­га­тьох ля­ка­ють (і це зро­зумі­ло) зро­ста­ю­чі ви­тра­ти на ко­му­наль­ні по­слу­ги на тлі по­ві­дом­лень про су­во­ру зи­му. На жаль, ви­му­ше­ний кон­ста­ту­ва­ти, що в на­шій кра­ї­ні не ство­ре­но умов для за­до­во­ле­н­ня на­віть ба­зо­ви­хпо­тре­би лю­ди­ни (пов­но­цін­не хар­чу­ва­н­ня). На мі­ні­маль­ній від­ста­ні, в ме­жа­хо­дно­го мі­сько­го квар­та­лу, ми ба­чи­мо і зу­хва­лу роз­кіш, і кри­чу­щу бі­дність, а іно­ді — і зли­дні.

Оль­га ГОРЕЛЬЦЕВА, спів­ро­бі­тни­ця Хер­сон­сько­го обла­сно­го ху­до­жньо­го му­зею ім. О. Шов­ку­нен­ка:

— Ска­жу про дрі­бни­ці, які від­зна­чи­ла для се­бе. За­пам’ятав­ся один ве­чір: я їду на по­каз філь­му «Слу­жни­ця», що са­мо по со­бі по­дія — у Multiplex’і по­ка­зу­ють фільм з Оде­сько­го кі­но­фе­сти­ва­лю! Їду на ве­ло­си­пе­ді май­же че­рез усе мі­сто і ди­ву­юсь, що на де­яки­хву­ли­ця­хно­вий асфальт та осві­тле­н­ня. Це був кайф. Що­прав­да, кіль­ка ти­жнів по­то­му (по­вер­та­є­мось з не­бес на зем­лю) ме­не ледь не зби­ли дві ав­тів­ки, що ви­їха­ли на зу­стрі­чну сму­гу че­рез ві­чний ре­монт до­ро­ги.

Про­тя­гом цьо­го ро­ку в Хер­со­ні бу­ла ве­ли­че­зна кіль­кість фе­сти­ва­лів, ви­ста­вок, кон­цер­тів, кі­но­по­ка­зів, ве­ло­по­дій... На­при­клад, ви­став­ка Ма­рії При­йма­чен­ко в ху­до­жньо­му му­зеї, яку при­ве­зли у Хер­сон із Ки­є­ва, до­сі три­ває. Що­прав­да, за­га­лом хо­ті­ло­ся б ба­чи­ти більше вві­чли­во­сті, по­ва­ги, куль­ту­ри. Ба­наль­но, але на кон­цер­ті «Оке­а­ну Ель­зи» до Дня мі­ста «Швид­ка» ря­ту­ва­ла лю­дей від го­ріл­ки.

Окре­мо ті­шить те, що в Хер­со­ні по­чи­на­ють ді­я­ти іні­ці­а­ти­ви з бла­го­устрою. Якщо гро­ма­ді це по­тріб- но, зна­чить, ми вже ста­ли на рі­вень ви­ще. Хо­че­ться, щоб ми справ­ді «до­ро­сли» до но­ви­хла­вок та лі­хта­рів на ву­ли­цях, до ви­ко­на­н­ня ПДР, до пра­кти­ки при­би­ра­н­ня за со­ба­ка­ми на про­гу­лян­ках. І хо­че­ться, щоб на­ші зар­пла­ти до­ро­сли до цін, які по­стій­но зро­ста­ють.

Ан­дрій КОВАНИЙ, ін­спе­ктор па­труль­но­ї­по­лі­ці­ї­Хер­со­на:

— Най­го­лов­ні­ша по­дія мо­го жи­т­тя ста­ла­ся три з по­ло­ви­ною ро­ки то­му. У кві­тні 2013 ро­ку на­ро­див­ся мій син Іл­ля. Йо­го по­ява на світ пов­ні­стю змі­ни­ла моє жи­т­тя, йо­го сенс та подаль­ший на­прям.

Не­га­тив­не — вій­на на схо­ді. Ця бі­да тор­кну­лась всі­хсві­до­мих­гро­ма­дян на­шої кра­ї­ни. Я, як і біль­шість на­се­ле­н­ня, до­по­ма­гав і до­по­ма­гаю в ме­жа­хсво­ї­хмо­жли­во­стей на­шим бій­цям та во­лон­те­рам. Вза­га­лі, по­дії в Укра­ї­ні від­чу­тно змі­ни­ли ве­ктор мо­го жи­т­тя. На­при­клад, у ме­не но­ва ро­бо­та. Те­пер я по­лі­цей­ський. І (хай йо­му грець!) я цим пи­ша­юсь. Я ві­рю, що всі ті хло­пці й дів­ча­та, які ра­зом зі мною уві­йшли до ці­єї ве­ли­кої сім’ї па­труль­них, змо­жуть по­до­ла­ти всі пе­ре­шко­ди й по­бу­ду­ва­ти справ­ді но­ву кра­ї­ну. На ме­не спра­ви­ла силь­не вра­же­н­ня тра­ге­дія з ко­ле­га­ми у Дні­прі. Та цей той ри­зик, на який всі ми сві­до­мо по­го­джу­ва­лись, щоб бе­рег­ти спо­кій на­шо­го мі­ста. А жи­т­тя про­дов­жу­є­ться. І це най­біль­ший по­зи­тив. Адже ко­жен но­вий день дає нам змо­гу зро­би­ти світ кра­щим, ніж він був учо­ра. А це, як на ме­не, і є зав­да­н­ням лю­ди­ни.

Ксе­нія КЕЛЕБЕРДА, жур­на­ліст:

— Цей рік був для ме­не ду­же важ­ким. Я вто­ми­ла­ся. На­віть на­ші во­лон­тер­ки в «Ку­лі­нар­ній со­тні», фа­су­ю­чи енер­ге­ти­ки та бор­щі, го­во­рять про це. Лю­ди про­сто ви­го­ра­ють. Всі че­ка­ють, ко­ли вже за­кін­чи­ться вій­на, і пе­ре­ста­нуть над­хо­ди­ти стра­шні звіс­тки зі схо­ду. Є у ме­не по­дру­га-пе­ре­се­лен­ка з До­не­цької обла­сті. Ми то­ва­ри­шу­є­мо вже два ро­ки. Її син за­ли­шив­ся у «ДНР», бо тут не­має для ньо­го ро­бо­ти і жи­тла. А во­на з мо­лод­ши­ми ді­тьми пе­ре­їха­ла сю­ди у не­ве­ли­чке ри­баль­ське се­ли­ще і вчи­те­лює. Я за­хо­плю­юсь її вмін­ню ра­ді­ти жи­т­тю, ви­рі­шу­ва­ти про­бле­ми і мі­цно три­ма­ти свою ве­ли­ку сім’ю. Ко­ли з нею спіл­ку­ю­ся, ро­зу­мію, що, насправді, мої про­бле­ми — то дрі­бни­ця. Але по­при весь мій опти­мізм, — не ба­чу успі­хів ні на мі­сце­во­му рів­ні, ні на дер­жав­но­му. Всі пе­ре­гри­зли­ся між со­бою. І тіль­ки ко­ли кіль­ка ен­ту­зі­а­стів про­ве­дуть якийсь за­хід чи зге­не­ру­ють ці­ка­ву ідею — зно­ву по­чи­наю ві­ри­ти, що у кра­ї­ні щось змі­ню­є­ться. Але це три­ма­є­ться ли­ше на ен­ту­зі­а­змі не­ве­ли­чкої гру­пи лю­дей.

Осо­би­сте від­кри­т­тя: у нас є гар­ні, від­да­ні спра­ві лі­ка­рі. Під­ко­си­ла мою сім’ю у цьо­му ро­ці алер­гія та ін­ші, сер­йо­зні­ші хво­ро­би, звер­та­ли­ся до лі­ка­рів. Укра­їн­ська ме­ди­ци­на, хоч і не без­опла­тна, але мо­же ви­лі­ку­ва­ти. Ну, і про та­ри­фи. Ку­ди ж без них. Ми не оформ­лю­є­мо суб­си­дії. Чо­ло­вік чо­мусь вва­жає, що це же­бра­ку­ва­н­ня. І не­зва­жа­ю­чи на те, що за­ро­бля­є­мо ви­ще се­ре­дньо­го рів­ня по на­шо­му ре­гіо­ну, гро­шей не ви­ста­чає. Ну, зви­чай­но ж, ми ви­жи­ве­мо. Пра­цю­є­мо ко­жен на кіль­ко­хро­бо­тах . Бу­ду, як і ра­ні­ше, по­тро­ху во­лон­те­ри­ти, але не дає ме­ні спо­кою одне пи­та­н­ня. Хо­че­ться зна­ти, ку­ди ми йде­мо? Чи є у тих, хто ве­де нас по цій до­ро­зі, ме­та і план? А якщо є, то хай во­ни про ньо­го роз­ка­жуть. Мо­же, то­ді бу­ло б трі­ше­чки лег­ше йти?

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.