Нев­га­мов­ний га­зе­тяр­кра­є­зна­вець-пи­сьмен­ник

Ко­стян­тин Су­шко не по­вто­рив­ся у жо­дній зі сво­їх май­же 30 кни­жок

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Пе­тро ЧЕГОРКА, го­лов­ний ре­да­ктор еко­ло­го­кра­є­знав­чо­го ча­со­пи­су «Свя­та спра­ва-ХХІ», м. Вер­хів­це­ве, Дні­про­пе­тров­ська область

За осві­тою він учи­тель ро­сій­ської мо­ви та лі­те­ра­ту­ри, але у шко­лі не пра­цю­вав жо­дно­го дня, від­дав­ши три де­ся­ти­лі­т­тя жур­на­лі­сти­ці. Своє пер­ше опо­віда­н­ня — «В до­ро­зі» — на­пи­сав рі­дною укра­їн­ською в да­ле­ко­му 1970-му, ко­ли ав­то­ро­ві ледь за­сту­пи­ло за двад­цять. Що ж по­чув від за­по­різь­ких ма­сти­ти­хпо­ці­но­ву­ва­чів кра­сно­го сло­ва? «На­ціо­на­лі­сти­чні но­тки вчу­ва­ю­ться у тво­є­му опу­сі, ша­нов­ний, отож схо­вай яко­мо­га да­лі, а кра­ще спа­ли». Не спа­лив, про­те ні­ко­му більше не по­ка­зу­вав. Пер­ша книж­ка «Мі­раж» (1971), спря­мо­ва­ні­стю якої ав­тор ні­би хо­тів пе­ре­ко­на­ти на­сто­ро­же­них: «Хло­пці, роз­слаб­те­ся, ви ж ба­чи­те, — су­ціль­на пу­блі­ци­сти­ка, отож, я ні на що не пре­тен­дую!» Про те ж, що до­ку­мен­таль­ні на­ри­си мо­вою, обра­зні­стю, гли­би­ною змі­сту мо­гли по­зма­га­ти­ся з ба­га­тьма, ши­ро­ко роз­ре­кла­мо­ва­ни­ми, чи­стої во­ди опо­віда­н­ня­ми та на­віть по­ві­стя­ми, зві­сно, ні­хто й не за­їкав­ся.

Зав­че­но ні­му­ва­ло не ли­ше За­по­ріж­жя, а й за­га­лом укра­їн­ська кри­ти­ка, ко­ли ав­тор, офіційно все ще пе­ре­бу­ва­ю­чи в по­ча­тків­цях(на со­рок тре­тьо­му ро­ці жи­т­тя!), ви­дав п’яту книж­ку — «В сте­пи за­по­ве­дной» (1988) — во­і­сти­ну уні­каль­не ви­да­н­ня! Укра­ї­на то­ді ти­ра­жем 30000 при­мір­ни­ків отри­ма­ла ПЕР­ШУ (і, схо­же, єди­ну) уза­галь­ню­ю­чу книж­ку про свій Степ. То­чні­ше, про йо­го не­оці­нен­ні за­ли­шки. Вла­сним ко­штом, за ра­ху­нок трьох сво­їх від­пу­сток К.Су­шко об’їхав усі за­по­від­ні сте­по­ві осе­ред­ки Укра­ї­ни — Хо­му­тів­ський степ, Аска­ній­ську ці­ли­ну, Ста­ни­чно-Лу­ган­ську ді­лян­ку, Стріль­ців­ський степ, По­валь­ський степ, Кам’яні Мо­ги­ли та Ми­хай­лів­ську ці­ли­ну, і ви­дав, без пе­ре­біль­ше­н­ня, на­тхнен­ну книж­ку — своє­рі­дну по­е­му про Степ, на­клад якої ро­зі­йшов­ся упро­довж де­ся­ти мі­ся­ців.

...Зго­дом ви­йшли не ли­ше фун­да­мен­таль­на книж­ка «Острів Хор­ти­ця» (2001), яка де­ко­го ні­би­то за­спо­ко­ю­ва­ла сво­єю істо­ри­ко-пу­блі­ци­сти­чною спря­мо­ва­ні­стю, а й «Двоє се­ред ти­ші» (2002) — вже пря­мо то­бі ви­кли­чна збір­ка опо­відань. А зго­дом — ве­ле­лю­дна пре­зен­та­ція (кві­тень-2004) у Бу­дин­ку пи­сьмен­ни­ків від­ра­зу двох кни­жок — «Я ви­би­раю Хор­ти­цю» та «Ві­щий Степ». Пер­ша — істо­рія сла­ве­тної Хор­ти­ці, впе­ре­мі­шку із роз­по­від­дю про ав­тор­ські до­слі­дже­н­ня, про вла­сну участь в охо­ро­ні за­по­від­но­го остро­ва. Дру­га книж­ка — фра­гмен­тар­на хро­ні­ка 20-рі­чних ар­хе­о­ло­гі­чних­до­слі­джень у пів­ден­но­укра­їн­сько­му сте­пу, в яки­хав­тор брав епі­зо­ди­чну участь, з роз­ло­ги­ми істо­ри­чни­ми, етно­гра­фі­чни­ми та фі­ло­соф­ськи­ми вкра­пле­н­ня­ми, роз­кі­шно ви­да­на, з ве­ли­че­зною кіль­кі­стю ма­люн­ків та чор­но-бі­ли­хі ко­льо­ро­ви­хсві­тлин. Зда­ва­ло­ся, не ли­ше до, а й опі­сля щось та­ке чи йо­му по­ді­бне (мо­ва, зокре­ма, про «Ві­щий Степ») в Укра­ї­ні осо­би­сто я не зу­стрі­чав.

Ди­во­ви­жна до­ля у Ко­стян­ти­на Су­шка. Упро­довж трьох­де­ся­ти­літь са­мо­туж­ки за­ймав­ся чо­ло­вік ви­вче­н­ням, про­па­ган­дою та охо­ро­ною хор­ти­цьки­хскар­бів, і хі­ба міг спо­ді­ва­ти­ся, що ко­лись йо­му ви­па­де очо­ли­ти за­по­від­ник! На­ве­сні 2005 ро­ку за­про- по­ну­ва­ли. Ко­стян­тин Іва­но­вич не без ва­гань по­го­див­ся на не­ймо­вір­но ко­пі­тку, стра­шен­но від­по­від­аль­ну, на­віть не­без­пе­чну по­са­ду ге­не­раль­но­го ди­ре­кто­ра На­ціо­наль­но­го за­по­від­ни­ка Хор­ти­ця, за два з по­ло­ви­ною ро­ку зро­бив для остро­ва більше, ніж зро­бле­но ін­ши­ми за 40 по­пе­ре­дніх, але йо­го усу­ну­ли з по­са­ди. І зно­ву на­ша Ві­тчи­зна від­бу­ла­ся мов­чан­кою. А нев­га­мов­ний га­зе­тяр-кра­є­зна­ве­цьпи­сьмен­ник-екс-ген­ди­ре­ктор, за­хи­ща­ю­чи (сам!) свою ре­пу­та­цію, а за­о­дно й ря­ту­ю­чись від ін­фар­кту, по га­ря­чи­хслі­дах , за кіль­ка мі­ся­ців (!) спро­міг­ся на­пи­са­ти фун­да­мен­таль­ний 600-сто­рін­ко­вий твір «Бен­те­жна Хор­ти­ця», жанр яко­го ви­зна­чив як ро­ман-за­сте­ре­же­н­ня. В пе­ред­мо­ві до ньо­го ака­де­мік НАНУ Пе­тро Тронь­ко на­пи­сав: «У тім, що тра­пи­ло­ся, я від­чу­ваю і свою про­ви­ну, бо не до­від­ав­ся вча­сно про бур­хли­вий пе­ре­біг по­дій у мі­сті за по­ро­га­ми. Від­так спо­ку­тую свій гріхх оча б оці­єю ку­цень­кою пе­ред­мо­вою до че­сної, та­ла­но­ви­тої, сві­тлої, а за сво­їм ха­ра­кте­ром — до­сі не­ба­че­ної в ца­ри­ні ві­тчи­зня­ної пу­блі­ци­сти­ки книж­ки, яку на­пи­са­ла без­за­сте­ре­жно від­да­на слу­жін­ню Укра­їн­ській куль­ту­рі лю­ди­на, справ­жній укра­їн­ський па­трі­от». Ні­хто в Укра­ї­ні, ма­буть, не по­чув ци­хслів ша­но­ва­но­го ака­де­мі­ка, бо не під­три­ма­ли ми ні Су­шка, ні йо­го книж­ки, а за­о­дно, вва­жай, і йо­го ви­ня­тко­во ва­жли­вої дер­жав­ної спра­ви. І що ж наш пі­до­пі­чний? В па­у­за­хміж до­пи­та­ми та не­скін­чен­ни­ми су­до­ви­ми за­сі­да­н­ня­ми він пи­ше. І ось ре­зуль­тат: 2010 рік — еко­ло­гі­чний де­те­ктив «Ін­спе­ктор Хорс», в яко­му Ко­стян­тин Су­шко гі­дно про­дов­жив не та­кі вже й ба­га­ті ані­ма­лі­сти­чні тра­ди­ції в лі­те­ра­ту­рі, по­ру­шив не­за­ти­шну са­мо­тність «Сі­ро­ман­ця» Ми­ко­ли Він­гра­нов­сько­го, на­га­дав про «Бі­ло­го Бі­ма Чор­не Ву­хо» Гав­ри­ла Тро­є­поль­сько­го та на­віть ри­зи­кнув на­бли­зи­ти­ся до «Вір­но­го Руслана» Ге­ор­гія Вла­ді­мо­ва і «Пла­хи» Чин­гі­за Ай­тма­то­ва.

Най­ди­во­ви­жні­ша си­ту­а­ція скла­ла­ся нав­ко­ло ін­шо­го ро­ма­ну Ко­стян­ти­на Су­шка, «Ой­ку­ме­на» (2011). У лю­то­му 2012 ро­ку в сто­ли­чно­му Бу­дин­ку лі­те­ра­то­рів від­бу­ла­ся її пре­зен­та­ція. На суд ви­но­сив­ся пер­ший в укра­їн­ській лі­те­ра­ту­рі твір, пов­ні­стю при­свя­че­ний по­хо­ду пер­сько­го ца­ря Да­рія І Гі­ста­спа на скі­фів. За­хід про­йшов жва­во, на­віть бур­хли­во, і вже за до­бу, ще пе­ре­бу­ва­ю­чи в Ки­є­ві, Су­шко отри­мав низ­ку схваль­них від­гу­ків від уча­сни­ків пре­зен­та­ції, які всти­гли тіль­ки по­гор­та­ти книж­ку. Ко­стян­тин Іва­но­вич про це ме­ні так схви­льо­ва­но роз­по­від­ав! Між тим, спли­вав час, а про ро­ман ні­хто не про­хо­плю­вав­ся жо­дним сло­вом у жо­дно­му ві­тчи­зня­но­му ви­дан­ні... Але «Ой­ку­ме­на» вар­та ши­ро­кої й гли­бо­кої роз­мо­ви.

Ци­ми но­та­тка­ми я в жо­дно­му ра­зі не пра­гнув без­за­сте­ре­жно «під­ня­ти на щит» тво­ри Ко­стян­ти­на Су­шка. І все ж, якщо ху­до­жній рі­вень йо­го тво­рів ко­жен мо­же оці­ню­ва­ти по-сво­є­му, то одне є аб­со­лю­тно без­пе­ре­чним і оче­ви­дним: у жо­дній із сво­ї­хкни­жок Су­шко не по­вто­рю­є­ться. Їху­же близь­ко трид­ця­ти, і в ко­жній умов­не по­ле і ро­зо­рю­є­ться, і за­сі­ва­є­ться по-но­во­му або ж но­вим зер­ном.

До ре­чі, хто він є, цей Ко­стян­тин Су­шко? При­га­ду­є­те про­бле­му з Бо­ри­сом Мо­зо­лев­ським, про яко­го ар­хе­о­ло­ги про­сто­рі­ку­ва­ли, що він по­ет, а по­е­ти, що — ар­хе­о­лог? І ли­ше сон­це­сяй­на Пе­кто­раль із Тов­стої Мо­ги­ли, як ка­жуть, вне­сла ясність, і те­пер ми впев­не­но зга­ду­є­мо про цьо­го чо­ло­ві­ка як про та­ла­но­ви­то­го по­е­та й уда­чли­во­го ар­хе­о­ло­га. А Ко­стян­тин Су­шко, хто ж він та­кий, уре­шті-решт?

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.