Сло­во до Ба­тька

Den (Ukrainian) - - Пам’ять - Мар­кі­ян, син Ро­ма­на ЛУБКІВСЬКОГО

Я зав­жди ду­же бо­яв­ся то­го дня, ко­ли по­чну пи­са­ти про Те­бе в ми­ну­ло­му ча­сі.

Бо­яв­ся з мо­мен­ту, ко­ли в ди­тин­стві ме­не стри­во­жив Твій гір­кий плач — з Острів­ця те­ле­фо­ном при­йшла сум­на звіс­тка, що не ста­ло ді­да Мар’яна.

За рік, що ми­нув з ча­су та­ко­го не­спра­ве­дли­во­го ба­тьків­сько­го від­хо­ду, ме­не все ще не по­ли­шає роз­гу­бле­ність, по­ро­жне­ча і не­ба­жа­н­ня ві­ри­ти, що Те­бе більше не­має у Льво­ві, в Ки­є­ві, на Тер­но­піль­щи­ні, не­має ні­де...

Я був пе­ре­ко­на­ний, що Ти — не­пі­д­вла­дний ча­су, ре­жи­мам, ідіо­там, а Твоє уні­каль­не по­чу­т­тя гу­мо­ру, ен­ци­кло­пе­ди­чні зна­н­ня, без­мір­на до­бро­та і на­по­ле­гли­вість у до­ве­ден­ні справ до кін­ця зав­жди бу­ли та бу­дуть для ме­не без­ме­жни­ми та ві­чни­ми, як і Ти сам.

Кар­таю і кар­та­ти­му се­бе за те, що ми не всти­гли...

Не всти­гли за­вер­ши­ти на­шу з То­бою роз­мо­ву, якої ме­ні так бра­кує сьо­го­дні й бра­ку­ва­ти­ме зав­жди...

Не всти­гли по­ра­ди­ти­ся і спла­ну­ва­ти ти­ся­чі справ, за які Ти брав­ся і ро­бив із без­ме­жним за­па­лом...

Не всти­гли про­сто по­бу­ти ра­зом. Учо­ти­рьох із Ма­мою На­тал­кою, утрьох із бра­том Да­ни­лом, удвох із То­бою...

Не всти­гли по­лі­ку­ва­ти Твої збо­лі­лі но­ги, які бо­лі­ли То­бі так, як ко­лись То­бі бо­лі­ли но­ги і ру­ки Тво­єї Ма­ми. «Бо­лять ме­ні, ма­мо, Но­ги твої. Бо­лять ме­ні, ма­мо, Ру­ки твої. Пе­чуть ме­не очі — Ла­ска­ві, си­ні — І за­сні­же­ні скро­ні твої Го­лу­би­ні»

(З вір­ша «Ма­те­рі», 1961 р.)

Не всти­гли на­пи­са­ти Твої спо­га­ди і роз­ду­ми, які, пе­ре­ко­на­ний, одра­зу ж ви­ста­ви­ли б на за­двір­ки цьо­го жан­ру ба­га­то з уже на­пи­са­но­го до Те­бе... І пі­сля Те­бе...

Не всти­гли ви­да­ти все те, що Ти тво­рив, що так скру­пу­льо­зно го­ту­вав до дру­ку, пе­ре­пи­су­вав, ре­да­гу­вав і зно­ву пе­ре­пи­су­вав...

Не всти­гли пов­ною мі­рою пе­ре­да­ти на­шим з Окса­ною Се­ве­ри­ну і Дар­ці Твої зна­н­ня, ши­ро­чінь сві­то­с­прийня­т­тя, без­ме­жний опти­мізм, а То­бі — їхню ди­тя­чу лю­бов і ува­гу... «Се­йма­є­стат для ме­не —

най­до­рож­че. То знак сто­літь. Усіх до се­бе зве. Ли­пне­ве сон­це сер­це опо­ло­ще — Ти­ся­чо­лі­тнє сер­це ожи­ве, — В то­бі, в ме­ні, в ону­ко­ві мо­є­му, Що но­сить кня­же йме­н­ня Се­ве­рин. І, мо­же він скла­де ко­лись по­е­му, Що я не склав, нев­дя­чний

блу­дний­син».

(З вір­ша «Чу­до», 1997 р.)

Не всти­гли ра­зом по­їха­ти до Острів­ця, де жи­вуть дві Твої стар­ші се­стри — Ори­ся та Іван­ка... Не всти­гли... Але Все те, що Ти встиг зро­би­ти для укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри, пе­ре­кла­да­цької спра­ви, укра­їн­сько­го дер­жа­во­тво­ре­н­ня, Льво­ва, ди­пло­ма­тії, зна­йо­мих і не­зна­йо­мих То­бі лю­дей, знаю, пе­ре­жи­ве по­ко­лі­н­ня.

Твоя гли­бо­ка і ні­жна лю­бов до Ма­ми На­тал­ки до­по­мо­гла ме­ні зна­йти мою пре­кра­сну дру­жи­ну Окса­ну, яка по­да­ру­ва­ла нам ча­рів­них ді­тей, а То­бі — вну­ків.

Я не мо­жу зга­да­ти хо­ча б ко­гось із без­лі­чі Тво­їх дру­зів і про­сто зна­йо­мих, ко­му б Ти не встиг до­по­мог­ти, ви­бив­ши квар­ти­ру, дав­ши зва­н­ня, по­вер­нув­ши ви­зна­н­ня, за­хи­стив­ши від вла­ди, до­по­міг­ши вла­шту­ва­ти ди­ти­ну на нав­ча­н­ня...

Ти встиг збу­ду­ва­ти не одну шко­лу, му­зей, ме­мо­рі­аль­не мі­сце, по­вер­ну­ти укра­їн­цям не одне не­за­слу­же­но за­бу­те чи за­тав­ро­ва­не ім’я. І не ли­ше лі­те­ра­тур­не. На вла­сно­му при­кла­ді Ти встиг ви­на­йти фор­му­лу справ­жньо­го дер­жав­ни­цько­го під­хо­ду до сво­єї Ба­тьків­щи­ни, вла­сно­го на­ро­ду, ви­мо­гли­во­сті до са­мо­го се­бе...

Все те, що Ти встиг зро­би­ти для нас із Да­ни­лом, — на­зав­жди з на­ми.

На­зав­жди зі мною, Та­ту, Твоя на­у­ка і Твої на­ста­но­ви, які не маю пра­ва по­ру­ши­ти: ша­нуй і під­три­муй Бра­та, до­по­ма­гай лю­дям, пра­цюй на бла­го Укра­ї­ни, слу­хай лю­дей і вчи­ся у них, бе­ре­жи ро­ди­ну і дай сво­їм ді­тям усе, що мо­жеш да­ти...

Я ду­же хо­чу за­вер­ши­ти все те, що Ти не встиг, Та­ту...

Ма­буть, десь там, у ви­со­чи­ні, Ти про­чи­та­єш ці мої без­по­ра­дні ряд­ки, по­смі­хне­шся, як ко­лись, і зна­йдеш у них не одну по­мил­ку, за які ме­ні так бо­ля­че пе­ред То­бою, Та­ту.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.