Хи­мер­ний дім і ба­га­то лю­бо­ві

22 жов­тня в сто­ли­чно­му Мо­ло­до­му те­а­трі зі­гра­ють «Че­твер­ту се­стру» вже всо­те

Den (Ukrainian) - - Культуpa - Ві­та­лій ЖЕЖЕРА

Цю «чор­ну ко­ме­дію» Яну­ша Гло­ва­цько­го (пе­ре­клад Оле­ксан­дра Ір­ван­ця) ви­пу­ще­но Ста­ні­сла­вом Мой­се­є­вим на по­ча­тку 2007 ро­ку. От­же, ще до Май­да­ну, ане­ксії Кри­му та вій­ни на схо­ді, ко­ли ми ба­га­то чо­го спри­йма­ли іна­кше. При­га­ду­є­ться, спе­ктакль то­ді зву­чав як го­стрий ви­клик «сов­ко­вим ілю­зі­ям» що­до «ве­ли­кої ро­сій­ської куль­ту­ри». Адже п’єса яв­но па­ро­ді­ює че­хов­ських трьох се­стер, які з омрі­я­ної Мо­скви рву­ться те­пер уже в Нью­Йорк. Мо­же, то­ді для ко­гось ця на­смі­шка зву­ча­ла див­но, а то й не­до­ре­чно. Мов­ляв, і в Ки­є­ві ви­ста­чає та­ких ба­ри­шень і та­ких п’яних від­став­них со­вєт­ських ге­не­ра­лів, як їхній ба­те­чко. Тож не­ма чо­го ки­ва­ти на Мо­скву, ми й са­мі не кра­щі. Про­те це бу­ло та­ки ду­же смі­шно й уї­дли­во.

Мі­сяць то­му ав­тор цих ряд­ків ди­вив­ся 99-ту «Че­твер­ту се­стру». На­ва­жи­ти­ся на пе­ре­гляд бу­ло не так і про­сто — як не­про­сто бу­ває по­вер­та­ти­ся ту­ди, де ти був лег­ко­ва­жним і без­від­по­від­аль­но ве­се­лим, а те­пер то­бі за це со­ром­но, бо сво­го ча­су ти не роз­гле­дів чо­гось ва­жли­во­го в цьо­му спе­кта­клі, не­до­оці­нив, а те­пер уже пі­зно, бо всі ми за­днім чи­слом ро­зум­ні. Й бу­ло на­пе­ред шко­да ар­ти­стів, бо як во­ни гра­ти­муть усе це те­пер, ко­ли Мо­сква — це вже не смі­шно?

Але в те­а­трі та­ки тра­пля­ю­ться чу­де­са. По­бо­ю­ва­н­ня ви­яви­ли­ся мар­ни­ми. Спе­ктакль за­раз на ди­во жи­вий і, ска­за­ти б, ро­зум­ні­ший, аніж оті умо­гля­дні пе­ре­сто­ро­ги пе­ред по­ча­тком. Тут по­мен­ша­ло уї­дли­во­сті, а на­то­мість по­біль­ша­ло лю­бо­ві, ні­жно­сті й спів­чу­т­тя. Тоб­то всьо­го то­го, що в час вій­ни є де­фі­ци­том, а то­му й осо­бли­во ці­ну­є­ться. У спе­кта­клі ста­ло тро­хи більше Че­хо­ва — більше, ніж мо­жна очі­ку­ва­ти від текс­ту Гло­ва­цько­го. А гра­ють же пра­кти­чно всі ті са­мі, що й на прем’єрі. І му­зи­кант Во­ло­ди­мир Со­ля­ник, який су­про­во­джує дій­ство му­зи­кою. І се­стри — Ві­ра ( На­та­ля Ва­сько), Ка­тя ( Ір­ма Ві­тов­ська), Та­ня (Рим­ма Зю­бі­на), і че­твер­та, ко­тру звуть Ко­лею ( Ста­ні­слав Бже­зин­ський). Тут кор­тить на­зва­ти всіх: Ві­кто­рію Ав­дє­єн­ко в ро­лі Ба­бу­шки, Ста­ні­сла­ва Бо­кла­на ( Ге­не­рал), Оле­ксан­дра Га­ла­фу­тни­ка ( Юрій Алє­ксє­їч), Во­ло­ди­ми­ра Чи­гля­є­ва ( Мі­ша), Ана­то­лія Пе­тро­ва (Іван Па­вло­вич), Іго­ря Щер­ба­ка (Мі­лі­ца­нєр), Ки­ри­ла Бі­на ( Ко­стя), Іго­ря Пор­тян­ка ( Стьо­па), Яро­сла­ва Чор­нень­ко­го ( Джон Фрі­мен). Пр­опу­стив­ши крізь свою уяву всю цю « ота­ру пер­со­на­жів » , іно­ді вель­ми гро­те­скних, сам со­бі ду­ма­єш: а звід­ки тут узя­ло­ся ви­ще­зга­да­не вра­же­н­ня, що у ви­ста­ві «ба­га­то лю­бо­ві»? А тим ча­сом те вра­же­н­ня ду­же яв­не, хоч йо­го не так і лег­ко вхо­пи­ти. Це лю­бов ар­ти­стів до сво­їх ро­лей. Зву­чить на­їв­но, але іна­кше не по­ясниш, це тре­ба ба­чи­ти. Вся ви­ста­ва на­га­дує хи­мер­ний дім, до­бре обжи­тий ар­ти­ста­ми упро­довж кіль­кох ду­же скла­дних для нас ро­ків. Дім, де ме­шкає ку­па див­них, ча­сом дур­них, але вар­тих спів­чу­т­тя лю­дей. Цей дім зда­є­ться те­плим — на­віть при то­му, що образ ви­ста­ви, за­да­ний сце­но­гра­фі­єю Во­ло­ди­ми­ра Ка­ра­шев­сько­го, зов­сім ін­ший — не­за­ти­шний, та­ка со­бі ір­жа­ва бля­шан­ка, транс­фор­ма­тор­на буд­ка, яку зда­ли на ме­та­ло­брухт.

І ще одне не­спо­ді­ва­не вра­же­н­ня від ни­ні­шньої « Че­твер­тої се­стри » . Це, зно­ву ж та­ки, важ­ко вло­ви­ти, але уявіть со­бі, що акто­ри ви­гля­да­ють тут на де­ся­ток ро­ків мо­лод­ши­ми, ніж у ро­лях, зі­гра­них ни­ми пі­зні­ше. Чи, то­чні­ше ска­за­ти, їх, акто­рів, тут впі­зна­єш та­ки­ми, яки­ми во­ни бу­ли, ко­ли цей спе­ктакль був на кіль­ка ро­ків мо­лод­шим.

ФОТО ВІОЛИ СОКОЛАН

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.