Як ви­жи­ти з «ідіо­том»?

Ві­ктор ЄРОФЄЄВ: «Ро­сій­ське су­спіль­ство — це фі­кція, яку ви­га­да­ли жур­на­лі­сти»

Den (Ukrainian) - - Українці – Читайте! - Ро­ман ГРИВІНСЬКИЙ, «День» Пов­ну вер­сію ін­терв’ю чи­тай­те на сай­ті «Дня»

Ро­сій­ський пи­сьмен­ник Ві­ктор Єрофєєв при­їхав до Ки­є­ва, щоб взя­ти участь у пре­зен­та­ції арт-про­е­кту «Тан­го в бо­же­віль­ні » укра­їн­ських ху­до­жни­ків Зої Ор­ло­вої та Оле­ксан­дра Най­де­на. Ви­став­ка об’ єд­нує жи­во­пис, гра­фі­ку та ін­ста­ля­ції, і при­свя­че­на ви­вчен­ню пер­со­на­жів куль­то­во­го опо­віда­н­ня Віктора Єро­фє­є­ва «Жи­т­тя з ідіо­том». На дум­ку ор­га­ні­за­то­рів, те­ма тво­ру здо­бу­ла но­ву акту­аль­ність у кон­текс­ті по­дій остан­ніх ро­ків, зокре­ма ро­сій­сько-укра­їн­сько­го кон­флі­кту.

З Ві­кто­ром Єро­фє­є­вим го­во­ри­мо про необхідність про­сві­тни­цтво і но­вий по­ня­тій­ний апа­рат, по­трі­бний для ро­зу­мі­н­ня ро­сій­ської дій­сно­сті.

— Ві­кто­ре Во­ло­ди­ми­ро­ви­чу, опо­віда­н­ня «Жи­т­тя з ідіо­том» бу­ло екра­ні­зо­ва­но, за йо­го мо­ти­ва­ми Шні­тке на­пи­сав опе­ру, а те­пер ще й ху­до­жня ви­став­ка. Які ва­ші вра­же­н­ня від цьо­го про­е­кту?

— До цьо­го мо­жна до­да­ти ще й чу­до­ву ви­ста­ву Ан­дрія Жол­да­ка, яка йшла в Ру­му­нії і яку ми по­тім при­во­зи­ли в Укра­ї­ну. Га­даю, в цьо­му опо­відан­ні вда­ло­ся тор­кну­ти­ся ва­жли­вої те­ми люд­ської при­ро­ди чи на­віть, рад­ше, «люд­сько­го під­пі­л­ля» — тих ре­чей, про які за­зви­чай не ка­жуть. Це зу­стріч сві­до­мо­го і не­сві­до­мо­го, пе­ре­жи­ва­н­ня на­со­ло­ди і на­силь­ства. Ре­чі, які, від­вер­то ка­жу­чи, не вхо­дять до го­лов­но­го «ре­пер­ту­а­ру» між­на­ро­дної куль­ту­ри. Окрім то­го, це та­кож зу­стріч з ідіо­ти­змом — на­скіль­ки він ко­ри­сний чи шкі­дли­вий для люд­сько­го су­спіль­ства. За­раз пе­ре­ва­жає тен­ден­ція, яку мо­жна бу­ло б на­зва­ти епі­де­мі­єю ду­ро­сті, во­на по­ши­ри­ла­ся всі­ма кон­ти­нен­та­ми. Мо­же­мо спо­сте­рі­га­ти за пе­ред­ви­бор­ною кам­па­ні­єю в Аме­ри­ці, де один з кан­ди­да­тів — ре­аль­ний ідіот. Ми пе­ре­бу­ва­є­мо під уда­ром — ця ду­рість мо­же за­хо­пи­ти і зни­щи­ти нас. По­ча­сти з ідіо­ти­змом пов’яза­ний і кон­флікт між Ро­сі­єю і Укра­ї­ною. Адже для то­го, щоб Укра­ї­на не по­ча­ла ті­ка­ти від Ро­сії, остан­ній до­сить бу­ло б бу­ти при­ва­бли­вою, а не агре­сив­ною. От­же, ця те­ма ви­яви­ла­ся про­ро­чою не ли­ше в 1980 ро­ці, а й за­раз лі­зе з усіх шпа­рин. Те, що Зоя Ор­ло­ва про­сто чу­до­во, по-сво­є­му ін­тер­пре­ту­ва­ла її і ство­ри­ла ви­став­ку «Тан­го в бо­же­віль­ні», свід­чить про те, що ця те­ма ці­ка­ва ще й з ху­до­жньо­го по­гля­ду. Ідіо­тизм — це гар­ний сю­жет для ху­до­жни­ка.

— В одно­му з ін­терв’ю ви на­зва­ли час, в яко­му жи­ве Ро­сія, «епо­хою ка­зен­но­го пра­во­слав’я». У су­ча­сній ро­сій­ській іден­ти­чно­сті при­су­тні ду­же су­пе­ре­чли­ві еле­мен­ти — ста­лі­нізм, са­мо­дер­жав­ство, пра­во­слав’я... Як це все ужи­ва­є­ться ра­зом?

— По­га­но ужи­ва­є­ться! То­му й ста­ло­ся ли­хо — дві­чі по­то­нув «ко­ра­бель ро­сій­ських цін­но­стей». Впер­ше — 1917 ро­ку. Я б не ска­зав, що це бу­ли іде­аль­ні цін­но­сті, але во­ни бу­ли зро­зумі­ли­ми, їх мо­жна бу­ло роз­ши­фро­ву­ва­ти. Ви за­пи­та­є­те, які во­ни? До­сить по­чи­та­ти «Вій­ну і мир» — ро­ди­на Ро­сто­вих вті­лює ці цін­но­сті, во­ни зде­біль­шо­го по­зи­тив­ні. Але во­ни всі «по­то­ну­ли», роз­би­ли­ся. При­йшли ін­ші цін­но­сті, але 1991 ро­ку во­ни теж роз­би­ли­ся. Мо­жна ска­за­ти, що 1991 ро­ку ві­ді­йшли в не­бу­т­тя ті цін­но­сті, які за­ва­жа­ли нам жи­ти, але лю­ди до них зви­кли. Те­пер ми жи­ве­мо в оке­а­ні роз­би­тих цін­но­стей — га­даю, це сто­су­є­ться не ли­ше Ро­сії, а й Укра­ї­ни з Бі­ло­рус­сю. І ко­жен ха­пає ці цін­но­сті, ба­зу­ю­чись на сво­є­му вла­сно­му жит­тє­во­му до­сві­ді — з кни­жок, ро­ди­ни, шко­ли, щось від дер­жа­ви. От­же, ко­жен має та­кий «мі­ше­чок цін­но­стей», ку­ди він їх скла­дає, як куль­ки. Ра­птом ви­яв­ля­є­ться, що твій від­со­ток рі­зних «ку­льок» від­рі­зня­є­ться від су­сі­да, дру­жи­ни, ді­тей то­що. Су­спіль­ство роз’єд­на­не. Че­рез це ви­ни­ка­ють кон­флі­кти і пе­ре­ма­гає та си­ла, якій вда­є­ться шту­чно про­ти­сну­ти свої цін­но­сті.

В Укра­ї­ні, як пев­ний іде­ал, за­ді­я­ні за­хі­дні цін­но­сті, і це пра­виль­но. За­га­лом, єди­ний шлях роз­ви­тку ни­ні­шньої ци­ві­лі­за­ції — єв­ро­пей­ський. З дру­го­го бо­ку, як ба­чи­те, ці цін­но­сті по­ча­ли «кри­ши­ти­ся» і в са­мій Єв­ро­пі. Єв­ро­па по­ча­ла жи­ти за інер­ці­єю, і че­рез це укра­їн­цям ще скла­дні­ше. А в нас, по­чи­на­ю­чи від та­та­ро- мон­голь­скої на­ва­ли, — цін­но­сті про­ти­ле­жні. Ро­сій­ські цін­но­сті ба­зу­ю­ться на при­ма­ті дер­жа­ви. Дер­жа­ва є ва­жли­ві­шою, ніж лю­ди­на. Лю­ди­на слу­жить, пе­ре­ва­жає ідея слу­жі­н­ня. Ко­ли ми по­рів­ню­є­мо ці цін­но­сті, во­ни зі­штов­ху­ю­ться. На Дон­ба­сі во­ни зі­штов­хну­ли­ся жа­хли­вим чи­ном. Ни­ні три­ває вій­на цін­но­стей.

— Ор­га­ні­за­то­ри твор­чо­го ве­чо­ра в Ки­є­ві на­зва­ли вас «за­пе­клим опо­нен­том крем­лів­ської вла­ди». Ви зго­дні з та­кою оцін­кою?

— З ба­га­тьох пи­тань я не зго­ден із крем­лів­ською вла­дою, але все ж та­ки ме­не не мо­жна на­зва­ти не­при­ми­рен­ним опо­зи­ціо­не­ром. Я — рад­ше мен­шо­вик, ніж біль­шо­вик від опо­зи­ції. Та й на за­пе­клу лю­ди­ну я не схо­жий.

— Але що­до ро­сій­сько-укра­їн­ської вій­ни по­зи­ція у вас чі­тка?

— З по­гля­ду ро­сій­ських цін­но­стей, ми при­йшли «до­по­мог­ти на­шим бра­там», при цьо­му дер­жав­ні від­но­си­ни від­хо­дять на дру­гий план. Усі за­хі­дні по­сли в Ро­сії пла­ка­ли, ко­ли бу­ло ви­рі­ше­но пи­та­н­ня Ко­со­во, во­ни ка­за­ли ме­ні про те, що в Пу­ті­на те­пер карт­бланш. Це — важ­ке і за­плу­та­не пи­та­н­ня. Зви­чай­но, я — за ці­лі­сність Укра­ї­ни і хо­чу, аби ва­ша кра­ї­на пі­шла єв­ро­пей­ським шля­хом, аби ви пе­ре­мо­гли в цій су­ти­чці з цін­но­стя­ми ро­сій­ської дер­жав­но­сті. Не впев­не­ний, що вам вда­сться, але якщо ви не пе­ре­мо­же­те, ми всі при­ре­че­ні на ве­ли­че­зне го­ре, і на­дов­го. Якщо не бу­де ви­рі­ше­не пи­та­н­ня єв­ро­пей­ської орі­єн­та­ції Укра­ї­ни, у Ро­сії теж не бу­де май­бу­тньо­го.

— Ви ка­за­ли про те, що сьо­го­дні Ро­сії вкрай по­трі­бна про­сві­тни­цтво. Сво­го ча­су для Пе­тра І про­сві­тою Ро­сії за­йма­ли­ся ки­їв­ські ін­те­ле­кту­а­ли, зокре­ма Фе­о­фан Про­ко­по­вич. Хто б міг узя­ти на се­бе цю фун­кцію сьо­го­дні?

— У нас є чу­до­ві про­сві­ти­те­лі, на­при­клад моя по­дру­га Іри­на Про­хо­ро­ва (ро­сій­ський лі­те­ра­ту­ро­зна­вець, го­лов­ний ре­да­ктор жур­на­лу «Но­вое ли­те­ра­тур­ное обо­зре­ние». — Ред.) Га- даю, нам ви­ста­чить сво­їх про­сві­ти­те­лів, але якщо, на­при­клад, у Фран­ції чи в Укра­ї­ні зна­йду­ться кра­щі, ми із за­до­во­ле­н­ням ві­зьме­мо і їх. Про­сві­ти­те­лі нам ду­же по­трі­бні, то­му що зом­бу­валь­ний «ящик» про­сто зни­щив ма­со­ву ро­сій­ську сві­до­мість, пе­ре­тво­рив її на «ві­не­грет». Але це пи­та­н­ня ви­ни­кне ли­ше то­ді, ко­ли змі­ни­ться ре­жим, — за цьо­го ре­жи­му про­сві­ти­те­лі мо­жуть за­йма­ти ли­ше мар­гі­наль­не мі­сце. — А чи го­то­ве до про­сві­тни­цтва су­спіль­ство? — Су­спіль­ство аб­со­лю­тно не го­то­ве. Я б на­віть ска­зав, що во­но «ан­ти­го­то­ве». Сьо­го­дні су­спіль­ство по­бу­до­ва­не за прин­ци­пом дер­жав­но­го па­трі­о­ти­зму. Га­даю, що це впер­ше в істо­рії Ро­сії, ко­ли пра­ви­тель з’єд­нав­ся з на­ро­дни­ми цін­но­стя­ми. Ви­па­док — уні­каль­ний! Не­що­дав­но бу­ло про­ве­де­но опи­ту­ва­н­ня що­до зби­то­го «Бо­їн­га». По­ло­ви­на ре­спон­ден­тів вва­жає, що зби­ла Укра­ї­на, ре­шта — що вин­ні за­хі­дні спец­слу­жби, і ли­ше один від­со­ток — що зби­ли ро­сі­я­ни. Це гір­ше, ніж за ра­дян­ської вла­ди — то­ді та­ких лю­дей, які на­ма­га­ли­ся чи­ни­ти опір, бу­ло близь­ко п’яти від­со­тків, сьо­го­дні — ли­ше один.

— Тоб­то про­сві­тни­цтво мо­жли­ве ли­ше зго­ри, як за Пе­тра І?

— Так, про­сві­тни­цтво мо­жли­ве ли­ше то­ді, ко­ли при­йде пев­ний пра­ви­тель з до­сить, слід за­ува­жи­ти, твер­дим ку­ла­ком, який спро­бує роз­вер­ну­ти це все. На­пев­но, та­ким по­лі­ти­ком міг бу­ти Нєм­цов. Я близь­ко то­ва­ри­шу­вав з Нєм­цо­вим, і він роз­по­від­ав ме­ні, що «ді­дусь», тоб­то Єль­цин, обрав як сво­го про­дов­жу­ва­ча са­ме йо­го. Але вре­шті-решт до вла­ди при­йшла ін­ша лю­ди­на — своє­рі­дний «ан­ти­Нєм­цов».

— Но­вий тип про­па­ган­ди, що йо­го за­ді­я­ла ро­сій­ська вла­да, — це не про­сто бре­хня, а пе­ред­усім за­пе­ре­че­н­ня са­мої мо­жли­во­сті прав­ди. Ви­сві­тле­н­ня ро­сій­ськи­ми «ЗМІ» ка­та­стро­фи «Бо­їн­га» — один з яскра­вих при­кла­дів. Не бу­ло одні­єї ін­тер­пре­та­ції, але бу­ло де­сять вза­є­мо­ви­клю­чних. Та­ким чи­ном су­спіль­ство при­вча­ють не ві­ри­ти ні­ко­му?

— А що та­ке ро­сій­ське су­спіль­ство? Йо­го не існує — є ро­сій­ське на­се­ле­н­ня. Су­спіль­ство — це лю­ди, пов’ яза­ні єди­ни­ми цін­но­стя­ми. У ро­сій­сько­го на­ро­ду їх не­має. На­род — це ар­ха­ї­чне по­ня­т­тя. Ар­ха­ї­чні цін­но­сті в Ро­сії при­су­тні, як до­да­ток. Але я ка­те­го­ри­чно про­ти то­го, щоб на­зи­ва­ти це су­спіль­ством. Мо­жли­во, в Мо­скві і є пев­на кіль­кість лю­дей, яких мо­жна ви­зна­ти за та­ких, що ма­ють сто­су­нок до су­спіль­ства. Але не­що­дав­но я був у Пів­ні­чно­му Си­бі­ру, у евен­ків. Яке там ро­сій­ське су­спіль­ство? Там і ро­сі­ян ма­ло, і су­спіль­ства не­має ні­яко­го. Там оле­ня­рі. Ми тут ма­є­мо бу­ти аку­ра­тни­ми, не по­тра­пля­ти до те­нет єв­ро­по­цен­три­зму, який все мі­ряє ха­ра­кте­ри­сти­ка­ми, при­да­тни­ми для Фран­ції чи при­найм­ні Поль­щі. Ро­сій­ське су­спіль­ство — це фі­кція, яка ви­ко­ри­сто­ву­є­ться жур­на­лі­ста­ми.

Про­па­ган­да пе­ред­ба­чає не на­яв­ність прав­ди, а на­яв­ність дер­жав­ної во­лі й ін­те­ре­су. Не мо­жна «пропагувати прав­ду», для цьо­го по­трі­бні зви­чай­ні сло­ва, а не про­па­ган­да. Про­па­ган­да — це на­силь­ство над розумом. Кремль знає, хто збив «Бо­їнг», то­му тут три­ває гра в чу­жі во­ро­та. Во­ни зна­ють, що це не бу­ли аме­ри­кан­ські спец­слу­жби. Ін­фор­ма­ція по­да­є­ться так, щоб ство­ри­ти умо­ви для мо­бі­лі­за­ції на­ро­ду, аби він за­ли­шав­ся ра­зом з ке­рів­ни­ка­ми. Са­мі ке­рів­ни­ки мо­жуть ду­ма­ти все що зав­го­дно, але на­ро­до­ві во­ни да­ють ті емо­ції, які йо­му по­трі­бні. Якщо ми по­ди­ви­мо­ся на пев­ні ав­то­ри­тар­ні ре­жи­ми Ла­тин­ської Аме­ри­ки чи на Пор­ту­га­лію за Са­ла­за­ра, по­ба­чи­мо щось по­ді­бне. Най­біль­ша по­мил­ка, яку ро­блять за­хі­дні жур­на­лі­сти, — це ко­ли во­ни го­во­рять про Ро­сію, Ки­тай чи Ко­рею, опе­ру­ю­чи єв­ро­пей­ськи­ми по­ня­т­тя­ми.

— Але де ж то­ді шу­ка­ти аде­ква­тний по­ня­тій­ний апа­рат?

— Йо­го слід ство­рю­ва­ти! Йо­го не ство­ри­ли ра­дя­но­ло­ги, що про­ґа­ви­ли пе­ре­бу­до­ву. Аме­ри­кан­ці, ан­глій­ці, за­хі­дні нім­ці, які за­йма­ли­ся Крем­лем, то­ді зов­сім роз­гу­би­ли­ся. Де ті, хто міг пе­ред­ба­чи­ти Крим? Та­ких теж не бу­ло. «Це не­мо­жли­во, то­му що не­мо­жли­во», — вва­жа­ли во­ни. Усе мо­жли­во! Ро­сія — це ду­же силь­на ар­ха­ї­чна сві­до­мість. Я пи­сав про те, що Ро­сія до­сі про­дов­жує жи­ти в ча­рів­ній каз­ці. Ви цю каз­ку за­раз де­мон­ту­є­те. Во­на ще за­ли­ша­є­ться в укра­їн­сько­му на­ро­ді, але де­мон­таж вже три­ває. Мо­жли­во, він при­ве­де до єв­ро­пей­сько­го шля­ху роз­ви­тку Укра­ї­ни. А Ро­сія жи­ве в ча­рів­ній каз­ці, де є Ба­ба-Яга, Альо­ну­шка, бра­тик Іва­ну­шка, Сі­рий Вовк, Цар, Троє Бра­тів. Ро­лі не змі­ню­ю­ться — змі­ню­ю­ться ви­ко­нав­ці. Був Іван Гро­зний — по­тім на це мі­сце при­йшов Ми­ко­ла І, по­тім Оле­ксандр ІІІ, за­раз Пу­тін. Мо­лод­ший брат Іван-ду­рень — го­лов­ний каз­ко­вий ге­рой, який вва­жає, що нічого ро­би­ти не тре­ба, а ви­рі­ше­н­ня пи­та­н­ня — це ска­тер­ти­на-са­мо­бран­ка. Де тут Єв­ро­па?

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.