Ве­сі­л­ля

Den (Ukrainian) - - Пам’ять -

Із книж­ки «Спо­га­ди» Д.В. Пав­ли­чка

Бу­ла не­про­гля­дна, трьо­ма до­ща­ми, що йшли по­руч, за­на­ві­ше­на ли­сто­па­до­ва дни­на 1965 р. Я си­дів у ха­ті сво­го те­стя Пав­ла Хо­ми в се­лі Гу­щан­ки, що на Тер­но­піль­щи­ні, ди­вив­ся крізь ві­кно й ду­мав со­бі: як до­бре, що ме­не з мо­єю «Вол­гою» не пі­йма­ли до­щі на бо­ло­тя­них, чор­них до­ро­гах По­ді­л­ля. Втім, Бо­г­да­на моя по­да­ла ме­ні лист від Ро­ма­на Лубківського: «Дми­тре Ва­си­льо­ви­чу, про­шу при­бу­ти на «моє ве­сі­лє» (пи­ше по-гу­цуль­ськи) в се­ло Острі­вець, що бі­ля Те­ре­бов­лі та­ко­го-то чи­сла». Я жа­хнув­ся. Тре­ба вже не­гай­но їха­ти! Ро­ман же­ни­ться. По­гля­нув на го­дин­ник — ве­сі­л­ля вже по­ча­лось! Бо­г­да­на ска­за­ла, ду­же сум­но ска­за­ла: «Ти в по­е­зії йо­го хре­ще­ний ба­тько, му­сиш їха­ти, а я не по­їду, не маю гу­мо­вих чо­біт, за­стря­гну і вто­плю­ся в ка­лю­жі!

Я по­їхав сам. Двір­ни­ки на ло­бо­во­му склі бі­га­ли до­бре, але до­щі пра­ли й так гу­сто би­ли, що я не ба­чив до­ро­ги, їхав, див­ля­чись на при­до­ро­жні бу­дів­лі, що їх пам’ятав. Три­мав­ся пра­во­го бо­ку шля­ху, по­над ро­ви їхав. Зу­пи­няв­ся і, о ди­во — до­щі зу­пи­ня­лись, а як тіль­ки зно­ву сі­дав за кер­мо, до­щі зав’язу­ва­ли ме­ні очі зно­ву.

Про що ж я ду­мав? Ро­ман, мо­жли­во, про­ба­чив би ме­ні, як­би не при­їхав, але чи міг би я про­ба­чи­ти со­бі та­ку не­ува­гу до мо­го дру­га, мо­ло­до­го по­е­та? За­хо­плю­ва­ти­ся йо­го тво­ра­ми, чу­ти в йо­го ха­ра­кте­рі щось над­зви­чай­но близь­ке ме­ні — й зля­ка­ти­ся зли­ви, схо­ва­ти­ся в Гу­щан­ках і слу­ха­ти, як гра­ють во­дою стрі­хи ти­хою осе­лі мо­го те­стя? Ні! Я при­їду до Острів­ця!

При­їхав — не знаю ку­ди по­ді­ти­ся. Ме­ні від­кри­ло­ся Ро­ма­но­ве се­ло, зна­не, по­мі­тне, ва­жли­ве в істо­рії на­шо­го ви­зволь­но­го ру­ху. Тут, ви­яв­ля­є­ться, ді­я­ла «Про­сві­та», пра­цю­вав ви­да­тний свя­ще­ник Пла­тон Кар­пін­ський, член На­у­ко­во­го то­ва­ри­ства ім.Т.Шев-

чен­ка, який ли­сту­вав­ся з І.Фран­ком. З йо­го іні­ці­а­ти­ви на по­ча­тку ХХ ст. в Острів­ці від­кри­ла­ся чо­ти­ри­кла­сна по­ча­тко­ва шко­ла з укра­їн­ською мо­вою нав­ча­н­ня. Пла­тон Кар­пін­ський пред­став­ляв Те­ре­бов­лян­ський по­віт у На­ціо­наль­ній ра­ді За­хі­дно-Укра­їн­ської На­ро­дної Ре­спу­блі­ки. В Острів­ці на­ро­див­ся Во­ло­ди­мир Гжи­цький, зна­ний укра­їн­ський пи­сьмен­ник, за­а­ре­што­ва­ний ен­ка­ве­ди­ста­ми в Ки­є­ві в 1937 р., дов­го­лі­тній ка­тор­жа­нин си­бір­ський, який у п’ят­де­ся­тих ро­ках по­вер­нув­ся до Льво­ва, де пра­цю­вав йо­го брат Сте­пан Гжи­цький, ака­де­мік, ви­да­тний біо­лог.

В Острів­ці на­ро­див­ся Ізи­дор Бо­ре­цький, ар­хі­єпис­коп Гре­ко-ка­то­ли­цької укра­їн­ської цер­кви в Ка­на­ді. Про все це я ді­знав­ся від Во­ло­ди­ми­ра Гжи­цько­го, який на ве­сіл­лі в Лубківського си­дів за окре­мі­шним сто­лом у гро­ні мо­їх львів­ських дру­зів Іри­ни Віль­де та Ро­ма­на Іва­ни­чу­ка. Ді­знав­ся й тут же по­чав це все за­бу­ва­ти (на ве­сіл­лі нічого не за­пи­су­вав), але по­сту­по­во упро­довж усьо­го сво­го жи­т­тя я час од ча­су по­вер­тав­ся до то­го обра­зу Ро­ма­но­во­го се­ла, на­пов­ню­ю­чи опо­відь Во­ло­ди­ми­ра Гжи­цько­го про ньо­го но­ви­ми вра­же­н­ня­ми. Я зу­стрі­чав­ся в Ка­на­ді з Ізи­до­ром Бо­ре­цьким. Острі­вець — це пло­до­ви­тий, жи­вий острів у сві­то­во­му оке­а­ні укра­їн­ства.

По­я­вив­шись у ха­ті Мар’яна Лубківського, ба­тька Ро­ма­но­во­го, я про­су­нув­ся між лю­дьми, пі­ді­йшов до Гжи­цько­го, ми ви­йшли на двір, і цей пам’ятли­вий чо­ло­вік ла­ко­ні­чно, як во­їн, роз­по­вів ме­ні про Острі­вець і так за­кін­чив свою опо­відь: «Ро­ман Луб­ків­ський ви­ле­тів із гні­зда, що йо­го бу­ду­ва­ли ви­да­тні укра­їн­ські па­трі­о­ти. Дя­кую вам, що при­їха­ли до ньо­го. Йо­го тво­ри вже ви­ви­щу­ю­ться му­дрі­стю і до­ско­на­лою май­стер­ні­стю сло­ва над те­пе­рі­шньою укра­їн­ською по­е­зі­єю».

За­хо­джу до ха­ти, пе­ре­пов­не­ною го­стя­ми у кур­тках, з-під яких ви­гля­да­ють чор­ни­ми ни­тка­ми ви­ши­ва­ні со- ро­чки. Сі­даю по­між ни­ми на ла­ви­цю. Тро­їста му­зи­ка грає в сі­нях. Дві скри­пки, цим­ба­ли, бу­бон, а со­піл­ки не чу­ти. Я під­хо­жу до сто­лу, за яким си­дить Ро­ман з На­тал­кою, во­ни та­кож у ви­ши­ва­них со­ро­чках, але не в кур­тках, а в гра­на­то­вих ко­стю­мах. Стрі­чки на гру­дях бі­лі, свя­тко­ві, не­ма чер­во­но­го ко­льо­ру. За сто­лом бі­ля дру­жок си­дить ма­ти мо­ло­дої. На­тал­ка по­ді­бна до ма­те­рі, я впер­ше ба­чу її, во­на сяє ве­ли­ки­ми ка­ро­оки­ми очи­ма, за­кли­чний усміх її про­ймає, ті­шить ме­не. Про­би­ва­юсь крізь ря­ди го­стей до її ма­те­рі. Во­на моя ро­ве­сни­ця. Гар­на, але пе­чаль­на жін­ка. Щось го­во­ри­мо з нею, але не чу­є­мо се­бе нав­за­єм. Ве­сі­л­ля го­ло­сно спів­ає. В ха­ті спів­ає, а в сто­до­лі на обій­сті тан­цює. Там ба­тько Ро­ма­на по­ряд­кує, обі­ймаю йо­го, ві­таю, а він чи­мось не­за­до­во­ле­ний. Чи не за­ба­га­то лю­ду зі­бра­ло­ся? Дві се­стри Лубківського про­би­ва­ю­ться до ме­не, про­сять до роз­мо­ви з ни­ми ще за одним по­ва­жним ве­сіль­ним сто­лом. Ді­зна­ю­ся від них, що мо­ло­ді по­він­ча­ли­ся вчо­ра у Льво­ві, ні­хто про це не по­ви­нен зна­ти. «Так, так, ні­хто не по­ви­нен зна­ти, — ка­жу їм, і ви ні­ко­му про це не ка­жіть».

Моя по­ява не зу­пи­ни­ла ні на мить ве­се­лий га­мір і на­стрій вже тро­хи за­хме­лі­лої гро­ма­ди. Я по­ба­чив Во­ло­ди­ми­ра Лу­чу­ка та Ро­ма­на Ку­дли­ка, з пов’яз­ка­ми на ру­ка­вах. Це знак, що во­ни дру­жби мо­ло­до­го. Я вже ска­зав сло­во. Те­пер хо­чу спів­а­ти, як той вовк на ве­сіл­лі у сво­го дру­га — сіль­сько­го пса. Але знаю, що ме­ні це ро­би­ти ще не тре­ба. Від сто­ла, за яким си­ді­ли пи­сьмен­ни­ки, від­хо­джу, зна­йом­люсь з лю­дьми. Знов про­би­ва­юсь до На­тал­чи­ної ма­те­рі. Вже знаю, що во­на на­чеб­то вдо­ва, все про неї ти­хень­ко роз­по­ві­ли ті ж та­кі се­стри Ро­ма­но­ві. Чо­ло­вік її, во­їн УПА, по­тра­пив у по­лон до пай­дьо­шни­ків, пе­ре­бу­вав на за­слан­ні, а ко­ли опи­нив­ся на во­лі, не по­вер­нув­ся до сво­єї дру­жи­ни. Зна­чить, На­тал­ка — си­ро­та! Я по­ви­нен був про це ска­за­ти, але не ска­зав. А чо­му? А то­му, що ква­плю­ся. Вза­га­лі, на ве­сіл­лі не тре­ба пла­кси­вих про­мов. Ро­ма­на й На­тал­ку лю­бить тут зі­бра­ний ве­сіль­ний на­род, во­ни як ді­ти ці­єї гро­ма­ди, а за­хо­плю­юсь їхньою, ме­ні рі­дною кра­сою.

Що ме­не най­біль­ше зди­ву­ва­ло й вті­ши­ло на то­му ве­сіл­лі? Пі­сні про На­тал­ку! Оче­ви­дно, дві чи три дів­чи­ни з Острів­ця, чу­ли десь ті пі­сні з уст на­ро­ду, а те­пер, обняв­шись, став­ши ближ­че до Мо­ло­дої, во­ни за­спі­ва­ли, а ве­сі­л­ля змов­кло, слу­ха­ю­чи їх. Як же то­бі ти, На­тал­ко, Не жаль бу­де, Як ця зи­ма пе­ре­бу­де, Лі­то бу­де? Бу­дуть дів­ки кві­ти рва­ти, Він­ки пле­сти, Че­рез твоє по­двір’ячко Бу­дуть не­сти. А ти ви­йдеш во­рі­те­чка За­чи­ня­ти, Бу­дуть те­бе дрі­бні сльо­зи Обми­ва­ти.

А ще йтак спів­а­ли: Ой, шли ми лу­га­ми, Ка­ли­ну ла­ма­ли. Уже ж то­бі, На­тал­ко, Не гу­ля­ти з на­ми. Уже ж то­бі, На­тал­ко, До­ро­га до Льво­ва, Де сто­ять ви­со­кі му­ри, Але чу­жа мо­ва. Ні ка­ли­ни, ані м’яти, Лиш ка­мі­н­ня чор­не. Де обійме те­бе ма­ти, а Ро­ман при­гор­не!

До­бре ім­про­ві­зу­ва­ли, гар­но спів­а­ли дів­ча­та!

І я спів­ав на то­му ве­сіл­лі, по­ма­гав лю­дям Острів­ця, як тіль­ки во­ни по­чи­на­ли, а ко­ли я по­чи­нав, то во­ни зі мною, як ор­га­ні­зо­ва­ний хор спів­а­ли. Ро­ман пі­ді­йшов до ме­не, по­клав ме­ні ру­ку на пле­че, і спів­а­ли ми ра­зом, як па­руб­ки в Сто­пча­то­ві, мої вчи­те­лі, зла­то­го­ло­сі. А все ко­за­цькі пі­сні ми спів­а­ли, а їх не пе­ре­спі­ва­єш на одно­му ве­сіл­лі. Ро­ман їх знав не мен­ше од ме­не. Він як Мо­ло­дий по­чи­нав, я під­хо­плю­вав сло­ва і ме­ло­дію, го­ло­си на­ші сплі­та­лись і зли­ва­ли­ся в один го­лос, бо жі в ньо­го, і в ме­не ба­ри­то­но­вий лад, що під­ні­мав­ся тяж­ко на ви­со­ти і лег­ко спа­дав до­ни­зу. Вза­га­лі ми з Ро­ма­ном лю­би­ли спів­а­ти вдвох, і те­пер за­спі­ва­ли свою улю­бле­ну пі­сню. Ко­зак від’їжджає, а дів­чи­на пла­че: — Ку­ди їдеш ко­за­че? Ко­за­че,

со­ко­ло, Ві­зьми ме­не із со­бою, На Вкра­ї­ну да­ле­ку! — Дів­чи­нонь­ко ми­ла, що

бу­деш ро­би­ла На Вкра­ї­ні да­ле­кій? — Бу­ду ху­ста пра­ла, зе­ле­неє

жи­то жа­ла На Вкра­ї­ні да­ле­кій! — Дів­чи­нонь­ко ми­ла, що ж ти

бу­деш їла На Вкра­ї­ні да­ле­кій? — Су­ха­рі з во­дою, аби сер­день­ко

з то­бою! На Вкра­ї­ні да­ле­кій! — Дів­чи­нонь­ко ми­ла, де ж ти

бу­деш спа­ла На Вкра­ї­ні да­ле­кій? — В сте­пу, під вер­бою, ко­би,

сер­це, із то­бою! На Вкра­ї­ні да­ле­кій! — Дів­чи­нонь­ко ми­ла, чим ти ся

на­кри­єш? На Вкра­ї­ні да­ле­кій? — Те­бе вкриє сла­ва, а ме­не та

чор­на хма­ра На Вкра­ї­ні да­ле­кій!

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.