РОЗДУМИ ПІ­СЛЯ ПРЕЗЕНТАЦІЇ

Den (Ukrainian) - - Акція «дня» -

«ПРОФІЛАКТИКА НА­БА­ГА­ТО ДЕШЕВША, НІЖ СА­МЕ СОЦІАЛЬНЕ ЛІКУВАННЯ» Та­рас ЛIТКОВЕЦЬ, по­лі­то­лог:

— Тра­ди­цій­но го­лов­ний ре­да­ктор ав­то­ри­те­тно­го на­ціо­наль­но­го ви­да­н­ня Ла­ри­са Оле­ксі­їв­на грун­тов­но про­ана­лі­зу­ва­ла стан та пер­спе­кти­ви роз­ви­тку Укра­ї­ни, ви­йшов­ши за ме­жі за­про­по­но­ва­ної те­ми, а пе­ре­пов­не­ний зал спра­гло «ков­тав» ін­фор­ма­цію. Про­те ме­не зди­ву­ва­ло ін­ше: під час пи­та­н­ня го­лов­но­му ре­да­кто­ру ві­до­мо­го пи­сьмен­ни­ка Во­ло­ди­ми­ра Ли­са (Ла­ри­са Оле­ксі­їв­на на­зва­ла йо­го при­жит­тє­вим кла­си­ком) про­зву­ча­ла ци­та­та ге­роя ро­ма­ну Ми­хай­ла Шо­ло­хо­ва «Пі­дня­та ці­ли­на» На­гуль­но­ва. Але ко­ли я пе­ре­пи­тав в мо­ло­дих лю­дей, ко­трі си­ді­ли по­руч, чи зро­зумі­ли во­ни, про ко­го мо­ва, то ви­яви­лось, що ні про сам твір, ні про ін­ші тво­ри ла­у­ре­а­та Но­бе­лів­ської пре­мії во­ни не чу­ли...

Ме­ні одра­зу при­га­да­лась «спо­відь» ві­до­мо­го во­лин­сько­го пу­блі­ци­ста, який, ви­йшов­ши на пен­сію, якось зі­знав­ся, що за все своє жи­т­тя по­цу­пив ли­ше одну річ: в ди­тин­стві, про­чи­тав­ши в сіль­ській бі­бліо­те­ці «Ти­хий Дон» Шо­ло­хо­ва, він так був вра­же­ний си­лою ро­ма­ну, що не зміг всто­я­ти пе­ред спо­ку­сою ма­ти цей твір... В ті да­ле­кі, зли­ден­ні ча­си ку­пи­ти пу­тню кни­гу сіль­ська ди­ти­на до­зво­ли­ти со­бі не мо­гла.

Сьо­го­дні ма­є­мо зов­сім ін­шу си­ту­а­цію — у вір­ту­аль­ну епо­ху всі охо­чі мо­жуть про­чи­та­ти пра­кти­чно будь-яку кни­гу в Ін­тер­не­ті без­ко­штов­но. Про­те, як це не па­ра­до­ксаль­но, на­се­ле­н­ня Укра­ї­ни пе­ре­ста­ло гло­баль­но чи­та­ти лі­те­ра­ту­ру. Згі­дно з ста­ти­сти­чни­ми да­ни­ми по­над 50% на­ших гро­ма­дян пі­сля за­кін­че­н­ня се­ре­дньої шко­ли впро­довж подаль­шо­го жи­т­тя ні­чо­го не чи­та­ють крім ре­клам­них і глян­це­вих ви­дань. Хо­ча згі­дно ті­єї ж ста­ти­сти­ки чи­та­н­ня є че­твер­тим за по­пу­ляр­ні­стю спосо­бом на­шо­го до­зві­л­ля пі­сля спіл­ку­ва­н­ня, те­ле­ба­че­н­ня та комп’юте­ра, і став­ле­н­ня укра­їн­ців до чи­та­н­ня по­ки за­ли­ша­є­ться по­зи­тив­ним та вва­жа­є­ться не­об­хі­дним для са­мо­ро­з­ви­тку. Кни­го­чи­та­н­ня у нас все ще є сим­во­лом осві­ти та ін­те­ле­кту­аль­но­го ка­пі­та­лу. То­му «не­чи­та­н­ня» укра­їн­ця­ми, як со­ці­аль­на ді­а­гно­сти­ка на­ції, рент­ге­нів­ськи­ми про­ме­ня­ми ви­сві­чує гли­бин­ні при­чи­ни всіх на­ших со­ці­аль­но- еко­но­мі­чних не­га­ра­здів. А профілактика, як ві­до­мо, на­ба­га­то дешевша, ніж са­ме соціальне лікування. То­му те, що ро­бить — як га­зе­та і як ви­дав­ни­цтво — «День» за­слу­го­вує най­біль­шої по­хва­ли та під­трим­ки. Ча­сто ця пра­ця на­га­дує сі­зі­фо­ву, але ж во­на ро­би­ться і дає ре­зуль­та­ти.

«...НАМ СПОДОБАЄТЬСЯ ПАМ’ЯТНИК ВОЛОДИМИРУ ВЕЛИКОМУ ЯК ШЛЯХ ПОВЕРНЕННЯ ВСІХ РУСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ПІД ІСТО­РИ­ЧНЕ КЕРІВНИЦТВО З КИ­Є­ВА» Ле­ся БОН­ДА­РУК, пред­став­ник Укра­їн­сько­го ін­сти­ту­ту на­ціо­наль­ної пам’яті у Во­лин­ській обла­сті:

— «Як ми в Укра­ї­ні ма­є­мо ре­а­гу­ва­ти на вста­нов­ле­н­ня пам’ятни­ка кня­зю Володимиру в Мо­скві?» — за­пи­та­ла Ла­ри­са Ів­ши­на на презентації книж­ки «Се­стра моя, Со­фія...» в Лу­цьку.

У Ро­сії но­ва по­лі­ти­чна гра — вста­но­ви­ти гі­гант­ський пам’ ятник Володимиру в Мо­скві й пре­тен­ду­ва­ти на спад­ко­єм­ність Ки­їв­ської Ру­сі. Но­ве зма­га­н­ня з Ки­є­вом, де пам’ятник хре­сти­те­лю Ру­сі не­ві­до­мі злов­ми­сни­ки не­що­дав­но за­ля­па­ли фар­бою. За ін­фор­ма­ці­єю ро­сій­ських ЗМІ, князь Во­ло­ди­мир — лі­дер у го­ло­су­ван­ні за най­ви­да­тні­ших істо­ри­чних ді­я­чів. От­же, но­ве зма­галь­не про­ти­сто­я­н­ня — в істо­ри­чних тра­ди­ці­ях. Але зга­дай­мо істо­рію. Пі­сля Во­ло­ди­ми­ра у Ки­їв­ській Ру­сі (а в Ро­сії від­не­дав- на пе­ре­ста­ли пра­виль­но пи­са­ти істо­ри­чну на­зву — ли­ше Ру­сі) роз­по­ча­ла­ся бо­роть­ба між уділь­ни­ми кня­зів­ства­ми, що при­ве­ло до втра­ти дер­жав­но­сті. Си­ту­а­цію вря­ту­ва­ло Во­лин­сько-Га­ли­цьке кня­зів­ство, яке взя­ло на се­бе важ­ку но­шу бо­роть­би з оку­пан­та­ми із Зо­ло­тої Ор­ди. А князь Да­ни­ло став ко­ро­лем, прийняв­ши ко­ро­ну із рук Па­пи Рим­сько­го. Дав­ньо­ру­ську дер­жа­ву ря­ту­ва­ли за­хі­дні укра­їн­ці. І спіль­но з ли­тов­ськи­ми дру­жин­ни­ка­ми на рі­чці Си­ні Во­ди роз­гро­ми­ли мон­го­лів.

Пов­то­ри­ти істо­ри­чний сце­на­рій ро­сі­я­ни не у змо­зі, але пам’ятник Володимиру — це пе­ред­усім сим­вол укра­їн­ства в Мо­скві. Шко­да, що во­ни цьо­го не усві­дом­лю­ють. І як тут не зга­да­ти пе­ре­ви­да­ний ми­ну­ло­го ро­ку най­ві­до­мі­ший ро­ман Ва­си­ля Ко­же­лян­ка «Де­фі­ля­да в Мо­скві», який учер­го­ве став бес­тсе­ле­ром. Гу­мо­ри­сти­чна істо­ри­чна фан­та­сти­ка Ко­же­лян­ка па­сує й сьо­го­ден­ню. Ім­пе­рія «сов­ка» дав­но трі­щить по швах. Ми то­чно зна­є­мо, що ви­гра­є­мо цю вій­ну з Ро­сі­єю. Це зно­ву на­ша ви­зволь­на по­ра. А хто ви­зво­лить Ро­сію з раб­ства? Чо­му там так бо­я­ться «ко­льо­ро­вих» ре­во­лю­цій від 2004 ро­ку? Осте­рі­га­ю­ться, що дух сво­бо­ди при­йде з Укра­ї­ни, і но­ві пе­ре­мож­ці з За­хо­ду кро­ку­ва­ти­муть пе­ре­мо­жним па­ра­дом Чер­во­ною пло­щею, свя­тку­ю­чи кі­нець ім­пе­рії Во­ло­ди­ми­ра Ма­ло­го (Пу­ті­на). То­ді нам сподобається но­вий пам’ятник Володимиру Великому, як шлях повернення всіх руських земель під істо­ри­чне керівництво з Ки­є­ва.

«ЗАВ­ДЯ­КИ ТА­КИМ КНИГАМ МИ ВЖЕ МОЖЕМО ЗНЯТИ ІНФОРМАЦІЙНУ БЛОКАДУ...» Сві­тла­на БОГДАН, за­ві­ду­вач ка­фе­дри істо­рії та куль­ту­ри укра­їн­ської мо­ви, про­фе­сор Схі­дно­єв­ро­пей­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Ле­сі Укра­їн­ки:

— Кни­га, яку нам пред­ста­ви­ли, дав­но очі­ку­ва­на укра­їн­ським су­спіль­ством, бо це і на­ша істо­рія. Але є мо­мен­ти вза­єм­них впли­вів бол­гар і по­ля­ків, ко­ли від за­галь­них те­о­ре­ти­чних ре­чей по­ра пе­ре­хо­ди­ти до пра­кти­ки. Нам до­бре ві­до­ма істо­рія пе­ре­бу­ва­н­ня ве­ли­кої Ле­сі Укра­їн­ки у Со­фії, ку­ди во­на при­їха­ла до Ми­хай­ла Дра­го­ма­но­ва. Во­на за­три­ма­ла­ся у Со­фії на ці­лий рік. Ві­до­мо, що Дра­го­ма­нов ство­рив у Бол­га­рії ці­лу на­у­ко­ву шко­лу і так під­го­ту­вав мі­сце­вий люд, що ця кра­ї­на най­пер­шою ви­зна­ла Укра­їн­ську На­ро­дну Ре­спу­блі­ку, під­три­мав­ши пра­гне­н­ня Укра­ї­ни ста­ти дер­жа­вою. Я ду­же хо­ті­ла по­тра­пи­ти у Со­фію за­ра­ди то­го, щоб по­ба­чи­ти бу­ди­нок, в яко­му ме­шкав Дра­го­ма­нов, ме­шка­ла у ньо­го на­ша Ле­ся. Але як укра­їн­ці сьо­го­дні ма­ло що зна­ють про роль і вплив бол­га­ри­на Дра­го­ма­но­ва на укра­їн­ську істо­рію, так і бу­ду­чи в Со­фії на на­у­ко­вій кон­фе­рен­ції, ми ці­лий день до­пи­ту­ва­ли­ся­шу­ка­ли йо­го бу­ди­нок. А він ни­ні в та­ко­му не­при­гля­дно­му ста­ні, що я пе­ре­жи­ла ве­ли­ке емо­цій­не по­тря­сі­н­ня. І май­же по­руч — роз­кі­шна спо­ру­да ро­сій­сько­го куль­тур­но­го

цен­тру... На ці­лу Со­фію — ли­ше 5 сту­ден­тів-укра­ї­ні­стів. Нам ще дов­го че­ка­ти на по­яву, як ска­за­ла Ла­ри­са Ів­ши­на, джентль­ме­нів в укра­їн­ській по­лі­ти­ці, уря­ді, лю­дей, які ро­зу­мі­ти­муть зна­че­н­ня куль­ту­ри та істо­рії для по­лі­ти­ки і дер­жа­ви. Але, зав­дя­ки та­ким книгам, як « Се­стра моя, Со­фія... » , ми вже можемо зняти інформаційну блокаду з ду­же ба­га­тьох сфер спіль­ної укра­ї­но-бол­гар­ської істо­рії.

«У КНИЗІ ВРАЖАЄ НАД­ЗВИ­ЧАЙ­НО ЦІКАВЕ І ВЛУЧНО ПІДІБРАНЕ ТОВАРИСТВО АВТОРІВ» Ан­на ДАНИЛЬЧУК, про­ре­ктор з на­у­ко­во-пе­да­го­гі­чної ро­бо­ти, єв­ро­ін­те­гра­ції та ро­бо­ти зі сту­ден­та­ми Схі­дно­єв­ро­пей­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Ле­сі Укра­їн­ки, мо­де­ра­тор презентації:

—Це ве­ли­ка честь для Схі­дно­єв­ро­пей­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Ле­сі Укра­їн­ки при­йма­ти у се­бе на­шо­го по­че­сно­го про­фе­со­ра і го­лов­но­го ре­да­кто­ра все­укра­їн­ської га­зе­ти « День » І вши­ну Ла­ри­су Оле­ксі­їв­ну із пре­зен­та­ці­єю но­во­го ви­да­н­ня «Се­стра моя, Со­фія». Ми ду­же пи­ша­є­мо­ся, що Луцьк — це пер­ше мі­сто, пі­сля ве­ре­сне­во­го книж­ко­во­го фо­ру­му у Льво­ві, ку­ди за­ві­та­ла Ла­ри­са Ів­ши­на для пред­став­ле­н­ня но­вин­ки.

Книг «Дня» зав­жди че­ка­єш — спо­ча­тку анон­су, аби ді­зна­ти­ся, про що ж бу­де но­ве ви­да­н­ня, по­тім са­мої книж­ки і міль­йо­нів вра­жень, емо­цій та істо­рій, що во­на у со­бі мі­сти­ти­ме. Я при­дба­ла « Се­стра моя, Со­фія...» від­ра­зу, на фо­ру­мі, і вже її про­чи­та­ла. Вражає над­зви­чай­но цікаве і влучно підібране товариство авторів. Бол­га­рія і Укра­ї­на — кра­ї­ни ба­га­тої істо­рії, ве­ли­ких лю­дей і справ­ді на­га­ду­ють двох се­стер, роз­лу­че­них дав­но, але на­зав­ше об’ єд­на­них емо­цій­ною, куль­тур­ною близь­кі­стю.

Наш уні­вер­си­тет но­сить ім’я Ле­сі Укра­їн­ки, ми ша­ну­є­мо і її ви­да­тно­го дядь­ка Ми­хай­ла Дра­го­ма­но­ва. У книзі « Се­стра моя, Со­фія...» чи­ма­ло ці­ка­вих фа­ктів бол­гар­сько­го пе­рі­о­ду їх жи­т­тя. Ла­ри­са Оле­ксі­їв­на на­ди­хає нас на по­стій­ний по­шук но­вих на­у­ко­вих до­слі­джень, осві­тніх про­е­ктів. Бу­де так і цьо­го ра­зу.

Не мо­жу іще не до­да­ти, що са­ме ви­да­н­ня ду­же кра­си­во оформ­ле­но — у па­лі­тур­ці зі справ­жньо­го укра­їн­сько­го льо­ну — це ви­шу­ка­ний ін­те­ле­кту­аль­но- есте­ти­чний по­да­ру­нок від ре­да­кції все­укра­їн­ської га­зе­ти « День » , до яко­го мо­жна іще й за­мо­ви­ти над­зви­чай­ної кра­си бра­слет із пер­шої лі­те­рою слов’ян­ської абе­тки — і тут зно­ву істо­рія по­вер­тає нас до бол­гар. Як са­ме — чи­тай­те в книзі «Се­стра моя, Со­фія...»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.