«Ме­ні по­до­ба­ю­ться про­те­стні облич­чя»

Ро­ман БА­ЛА­ЯН — про «Мо­ло­дість» і мо­ло­дих, гро­ші й... па­у­зи

Den (Ukrainian) - - Культура - Сві­тла­на АГРЕТ-КОРОТКОВА

Без образ, але я вва­жаю, що в укра­їн­сько­му кі­но­про­сто­рі ма­ло сце­на­ри­стів- про­фе­сіо­на­лів. Є два- три, але це для роз­ши­ре­но­го кі­но­ви­ро­бни­цтва вель­ми й вель­ми не­до­ста­тньо. Я б по­слав мо­ло­дих та­ла­но­ви­тих пи­сьмен­ни­ків вчи­ти­ся на сце­нар­ні кур­си до Єв­ро­пи, до Аме­ри­ки... Адже кі­но — це й ми­сте­цтво, й бі­знес. Мо­ло­да лю­ди­на має пра­во на екс­пе­ри­мен­ти ар­тха­у­сні, адже ко­лись при­йде до нас про­кат, а осно­вою про­ка­тно­го кі­но є істо­рія, яку ти роз­по­від­а­єш. Істо­рія, яку ро­зу­міє пе­ре­сі­чний гля­дач, на­віть якщо він у цей час гри­зе по­пкорн

За­галь­ний улю­бле­нець і пре­дмет за­здро­сті для ба­га­тьох, тво­рець філь­мів, які з при­ди­хом ди­ви­ться вже не одне по­ко­лі­н­ня гля­да­чів, ре­жи­сер Ро­ман Ба­ла­ян не лю­бить да­ва­ти ін­терв’ю. Від­дає пе­ре­ва­гу дру­жньо­му спіл­ку­ван­ню. Ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи чин­ник спіль­но­го шля­ху на зу­стрі­чз лю­би­ми сер­цю дру­зя­ми, схи­ли­ла ме­тра до сер­йо­зної бе­сі­ди.

— Ро­ма­не, від­крив­ся 46-й фе­сти­валь «Мо­ло­дість», у яко­му ти не­о­дно­ра­зо­во брав участь, зокре­ма очо­лю­вав жу­рі на­ціо­наль­но­го кон­кур­су. Що від­бу­ва­є­ться в на­шо­му мо­ло­до­му кі­не­ма­то­гра­фі? Які у ньо­го пер­спе­кти­ви?

— Я зав­жди був за­хи­сни­ком цьо­го фе­сти­ва­лю. Зна­єш, за­зви­чай на ньо­го обра­жа­ю­ться ті, ко­го за­бу­ли по­кли­ка­ти на від­кри­т­тя або за­кри­т­тя. Або по­кли­ка­ли й ту­ди й ту­ди, але не за­про­си­ли на фур­шет. Осо­би­сто я зав­жди був апо­ло­ге­том фе­сти­ва­лю «Мо­ло­дість», зав­жди був про­ти тих, хто актив­но га­нив йо­го, — ні­би­то гро­ші йшли на фе­сти­валь, а не на кі­но. Це рі­зні аб­со­лю­тно гро­ші — на фе­сти­валь і на кі­но. Не факт, що все, що по­ка­зу­ють там, гі­дне й ці­ка­ве. Але ва­жли­во, щоб бу­ло пред­став­ле­не рі­зне. Ме­ні хо­че­ться на ньо­му по­ба­чи­ти й май­бу­тній кі­но­ге­но­фонд Укра­ї­ни. Хто там за на­ми, чи є ці­ка­ві? Якщо по­ба­чу, що є, го­то­вий до­по­мог­ти, щоб да­ли їм шанс ру­ха­ти­ся да­лі. До ме­не звер­та­є­ться ду­же ба­га­то мо­ло­дих лю­дей, при­си­ла­ють ди­ски, сце­на­рії. Але ду­же ма­ло хто має мо­жли­вість зні­ма­ти. Я, що­прав­да, три ро­ки че­кав, перш ніж зняв ди­плом­ну ро­бо­ту. Але то бу­ли тру­дно­щі з ідей­них мір­ку­вань. Сце­на­рії мої зда­ва­ли­ся їм, ба­чте, го­стри­ми... За­раз на по­ді­бне на­вряд чи звер­та­ють увагу. До ре­чі, дав­но вже не лю­блю бу­ти в жу­рі. Зав­жди обра­же­ні. Що сто­су­є­ться то­рі­шньої «Мо­ло­до­сті», Хал­па­хчі умо­вив ме­не очо­ли­ти жу­рі на­ціо­наль­но­го кон­кур­су. Най­див­ні­ше в то­му кон­кур­сі бу­ло, що го­лов­ні при­зи отри­ма­ли три дів­чи­ни. Ге­те вва­жав, що в твор­чо­сті й ми­сте­цтві вза­га­лі — жі­но­че на­ча­ло, і те, що ми ви­ді­ли­ли цих трьох дів­чат, так би мо­ви­ти, під­твер­ди­ло гі­по­те­зу Ге­те... Якщо вже дів­ча­та ви­сту­пи­ли на­стіль­ки успі­шно, от­же, му­жи­кам тре­ба бу­ло б зі­бра­ти­ся, під­на­ту­жи­ти­ся, чи що...

— Го­лов­не, сьо­го­дні ці дів­ча­та в ро­бо­ті.

— Ко­лись по­про­сив у Хал­па­хчі їхні те­ле­фо­ни, хо­тів ді­зна­ти­ся, що во­ни зби­ра­ю­ться зні­ма­ти. Усе-та­ки всі ці три філь­ми бу­ли ду­же роз­мов­ні, ба­га­то що там че­рез діа­ло­ги зро­бле­но. А я за­хо­тів їм роз­ка­за­ти, як ба­га­то чо­го мо­жна пе­ре­да­ти не ли­ше сло­ва­ми. Усе-та­ки в кі­но, як і в те­а­трі, па­у­зи — най­кра­ще й най­ці­ка­ві­ше, що мо­же со­бі уяви­ти ре­жи­сер. Але так і не за­те­ле­фо­ну­вав їм — моя про­ви­на.

— Но­вий за­кон про кі­но по­кли­ка­ний до­по­мог­ти мо­ло­дим?

— Не впев­не­ний у то­му, що гро­ші да­ва­ти­муть са­ме мо­ло­дим. Зві­сно, якщо в за­ко­ні на­пи­са­но про де­бю­тан­тів, про­дю­се­ри ки­ну­ться на це, щоб отри­ма­ти гро­ші під них. Де­я­ким ре­жи­се­рам мо­го ві­ку мо­жна обі­йти­ся й без дер­жав­них ко­штів або вза­га­лі не зні­ма­ти. Я ко­лись ка­зав Ко­лі Ма­щен­ку, ко­ли він був ди­ре­кто­ром сту­дії, мов­ляв, тре­ба до­би­ти­ся, щоб два ро­ки зні­ма­ли ли­ше де­бю­тан­ти. Але ні­чо­го не до­би­ли­ся. І то­ді ж про­по­ну­вав рік не зні­ма­ти філь­ми, а всі гро­ші на­пра­ви­ти на ре­кон­стру­кцію сту­дії Дов­жен­ка. Але він на­рі­кав: «Ні, гро­ші да­ють ли­ше на філь­ми!». А шко­да. Мо­сфільм хи­тро все це зро­бив дав­но і пе­ре­тво­рив­ся на одну з най­кра­щих фа­брик сві­ту. Існує ли­ше за ра­ху­нок на­да­н­ня орен­ди. І ні ко­пій­ки дер­жав­них ко­штів. Ось це з мо­єю улю­бле­ною сту­ді­єю тре­ба бу­ло б зро­би­ти. Ди­ву­ю­ся укра­їн­ській ді­а­спо­рі за­кор­дон­ній, яка так пе­че­ться про Укра­ї­ну й укра­їн­ське, чом би їм не взя­ти­ся за це? Кі­но — єди­на фор­ма швид­кої ін­те­гра­ції сво­єї куль­ту­ри у світ, ціл­ком гі­дне за­ня­т­тя. Шко­да, що не мо­жна їх за­хо­пи­ти цим. Що сто­су­є­ться то­го, про що за­раз вва­жа­ють за кра­ще зні­ма­ти, я не в кур­сі, на жаль... Пам’ятаю, на одній з на­рад рік то­му го­во­ри­ли, що «тре­ба зні­ма­ти ху­до­жні філь­ми про АТО». Я під­кре­слив то­ді, хі­ба що до­ку­мен­таль­ні. Як на ме­не, тре­ба біль­ше зні­ма­ти ху­до­жніх філь­мів про ко­ха­н­ня, про лю­ди­ну. Сво­го ча­су був чу­до­вий аме­ри­кан­ський фільм — «Ску­ті одним лан­цю­гом». Негр і бі­лий ті­ка­ють з в’язни­ці, не­на­ви­дя­чи один одно­го. Але вре­шті-решт ста­ють близь­ки­ми людь-

ми, про­йшов­ши ра­зом ці­лу низ­ку спіль­них ви­про­бу­вань. Ва­жли­во сьо­го­дні не під­да­ти­ся екс­три­му. Ко­лись ба­чив вір­мен­ську ко­ро­тко­ме­траж­ку, зня­ту ро­ків 10 то­му, при­свя­че­ну вір­мен­сько-азер­бай­джан­сько­му кон­флі­кту. На по­лі бою за­ли­ши­ли­ся ле­жа­ти по­ра­не­ні вір­ме­нин і азер­бай­джа­нець, за кіль­ка ме­трів один від одно­го. При­ди­вив­шись, по­чи­на­ють із вза­єм­них по­гроз і зви­ну­ва­чень, але під кі­нець, до­по­ма­га­ю­чи один одно­му при­йти до тя­ми, ста­ють про­сто лю­дьми, які во­ро­га­ми ста­ли не зі сво­єї во­лі. Одна лю­ди­на ме­ні в Ки­є­ві ска­за­ла: «Для ме­не хо­ро­ший ро­сі­я­нин той, що мер­твий». За­про­по­ну­вав йо­му біль­ше не ві­та­ти­ся зі мною. Не мо­жу цьо­го зро­зу­мі­ти! Ні про одно­го азер­бай­джан­ця в жит­ті, а тим па­че пу­блі­чно, не ка­зав по­га­но­го сло­ва. І, ду­маю, за­раз у нас екс­тре­ма­ли, з одно­го й дру­го­го бо­ку ще біль­ше по­си­лю­ють цю вій­ну, що йде на Дон­ба­сі. Шко­да, що пре­са й те­ле­ба­че­н­ня від­да­ють пе­ре­ва­гу са­ме тим екс­тре­маль­ним лю­дям, які віль­но або ми­мо­во­лі на­цько­ву­ють одну ча­сти­ну на­се­ле­н­ня на ін­шу. Я про­ти ро­сій­сько­го ке­рів­ни­цтва й, до ре­чі, був про­ти них і до Май­да­ну 2004-го. Але бу­ти про­ти ро­сі­ян і всьо­го ро­сій­сько­го, пар­дон, це не моє... На­при­клад, я маю честь під­ро­бля­ти на FILM-UA і про­чи­тав стра­шні ре­цен­зії й на­пад­ки на про­ект «Мав­ка. Лі­со­ва пі­сня». Го­лов­на за­чі­пка в то­му, що про­дю­сер за­їкну­ла­ся про слов’ян­сько-укра­їн­ський міф. Вхо­пи­ли­ся за сло­во «слов’ян­ський», в то­му пла­ні, що ро­сі­я­ни — не слов’яни, і пі­шла пи­са­ти гу­бер­нія... По­слу­хай­те, хло­пці, про­гре­сив­ні юда­їсти ви­га­да­ли ко­лись чу­до­ву річ— єв­рей той, хто по­чу­ва­є­ться єв­ре­єм. Ну, вва­жа­ють і по­чу­ва­ю­ться слов’яна­ми ро­сі­я­ни, на­ві­що ви по­збав­ля­є­те їх мо­жли­во­сті вва­жа­ти се­бе та­ки­ми? До ре­чі, а що, слов’яни не рі­за­ли один одно­го? А за ча­сів Ки­їв­ської Ру­сі як бра­ти чи­ни­ли один з одним? Ко­ро­тше, це все ме­ні осо­ру­жно, не­ці­ка­во й не хо­чу, щоб мо­лодь цим за­хо­плю­ва­ла­ся. А на FILM-Ua й са­мі не­за­до­во­ле­ні сце­на­рі­єм, на­пи­са­ним не зов­сім за мо­ти­ва­ми, й дав­но вже зна­йшли ін­ших сце­на­ри­стів, які та­кож на­пи­шуть за мо­ти­ва­ми, але в сти­лі й ін­то­на­ції, що зву­чить у Ле­сі Укра­їн­ки. До ре­чі, без образ, але я вва­жаю, що в укра­їн­сько­му кі­но­про­сто­рі ма­ло сце­на­ри­стів-про­фе­сіо­на­лів. Є два-три, але це для роз­ши­ре­но­го кі­но­ви­ро­бни­цтва вель­ми й вель­ми не­до­ста­тньо. Я б по­слав мо­ло­дих та­ла­но­ви­тих пи­сьмен­ни­ків вчи­ти­ся на сце­нар­ні кур­си до Єв­ро­пи, до Аме­ри­ки... Адже кі­но — це й ми­сте­цтво, й бі­знес. Мо­ло­да лю­ди­на має пра­во на екс­пе­ри­мен­ти ар­тха­у­сні, адже ко­лись при­йде до нас про­кат, а осно­вою про­ка­тно­го кі­но є істо­рія, яку ти роз­по­від­а­єш. Істо­рія, яку ро­зу­міє пе­ре­сі­чний гля­дач, на­віть якщо він у цей час

гри­зе по­пкорн. До ре­чі, про аме­ри­кан­ське кі­но, яке я не ду­же лю­блю. Аме­ри­кан­ські філь­ми над­то вже під жи­т­тя. А я не вва­жаю, що ми­сте­цтво — це фо­то­гра­фія жит­тє­вих си­ту­а­цій. То­му я б по­ду­мав про сце­на­ри­стів.

— У на­шій кра­ї­ні ав­тор­ське пра­во не най­ша­но­ва­ні­ший аспект. Що у зв’яз­ку з цим мо­же ска­за­ти Ба­ла­ян? У те­бе ж теж бу­ли пре­це­ден­ти, на­при­клад «Рай­ські пта­хи». Що мо­жна ска­за­ти про ори­гі­наль­ні сце­на­рії або про екра­ні­за­ції?

— Будь-який ху­до­жник має пра­во зні­ма­ти за мо­ти­ва­ми. Я ба­га­то кла­си­ки, як ти зна­єш, зні­мав за мо­ти­ва­ми. «Бі­рюк» — три сто­рін­ки, а у ме­не 70 з чи­мось хви­лин фільм. «По­ці­лу­нок», «Ка­штан­ка» — ко­ро­ткі роз­по­віді. Якщо мо­ва про кла­си­ка, й ти в йо­го сти­лі, в йо­го ін­то­на­ції ви­га­ду­єш, все ін­ше нор­маль­но. Ін­ша річ, якщо йдеш, як сьо­го­дні за­ве­де­но, втор­га­ю­чись, а не вхо­дя­чи. Хо­чу зно­ву по­вер­ну­ти­ся до па­уз. Їх ге­ні­аль­но ро­бив уні­каль­ний ар­тист Єв­сті­гнє­єв. На­при­клад, ко­ли йо­му тре­ба бу­ло прой­ти чо­ти­ри ме­три, щоб вру­чи­ти якийсь па­пі­рець на­чаль­ни­ко­ві, він ці чо­ти­ри кро­ки пе­ре­тво­рю­вав на три хви­ли­ни. Ось це і є еле­мент ми­сте­цтва. А про­сто ілю­стру­ва­ти чу­до­во діа­ло­ги — над­то пря­мо­лі­ній­но.

— Я за­раз по­став­лю не ду­же зру­чне за­пи­та­н­ня. На жаль, у кі­не­ма­то­гра­фі, осо­бли­во в на­шо­му кі­не­ма­то­гра­фі, не­ймо­вір­на кіль­кість вну­трі­шніх роз­бра­тів. Ча­сто не­ви­прав­да­них, що ба­зу­ю­ться на бо­роть-

бі за отри­ма­н­ня гро­шей. Чи існують сьо­го­дні та­кі сер­йо­зні мо­раль­но-ети­чні або твор­чі мо­мен­ти?

— Че­сно ка­жу­чи, я не ду­же в цій те­мі, але збо­ку тут і там чую, що є не­лю­бов одне до одно­го, спро­ба пе­ре­йти до­ро­гу ін­шо­му, ви­пе­ре­ди­ти. Ду­же пе­ре­жи­ваю за рі­дну сту­дію Дов­жен­ка — це мій ди­тя­чий пі­со­чник, та­кої кра­си­вої те­ри­то­рії в жо­дній сто­ли­ці ко­ли­шньо­го Ра­дян­сько­го Со­ю­зу не­має. На­віть іта­лій­ська «Чи­не­чи­та» їй по­сту­па­є­ться за кра­сою й за­ти­шком на те­ри­то­рії. Ге­ні­аль­ний Дов­жен­ко — від­го­ро­див сту­дію від мі­ста, по­са­див­ши сад. Ми тут го­спо­да­рі, а ви там !.. Іме­ні шко­да, що во­на сьо­го­дні не­кон­ку­рен­то­спро­мо­жна за те­хні­кою й осна­ще­н­ням. А орен­да на на­шій сту­дії чо­мусь та­ка до­ро­га, що жо­ден про­дю­сер не хо­че взя­ти там со­бі офіс. Там якісь не­по­ро­зу­мі­н­ня між сту­ді­єю й Фон­дом май­на. Ая б зі­брав усіх про­дю­се­рів на на­шій сту­дії — уяв­ля­єш, скіль­ки на­ро­ду хо­ди­ти­ме сту­ді­єю? І акто­ри, і ре­жи­се­ри, і опе­ра­то­ри. Усі, хто ро­бить кі­но. Гол­лі­вуд, до ре­чі, не ро­бить філь­ми, а здає те­ри­то­рію рі­зним сту­ді­ям.

— Які про­бле­ми сьо­го­дні хви­лю­ють осо­би­сто Ро­ма­на Ба­ла­я­на? Я маю на ува­зі про­бле­ми кі­но.

— За ра­дян­ської вла­ди нам до­ко­ря­ли по­га­ни­ми кін­ців­ка­ми філь­мів. Ви­ма­га­ли ра­ді­сної кін­ців­ки. Але чи то я по­ста­рів, чи то ба­га­то чор­ну­хи, нав­ми­сної або ми­мо­віль­ної ба­чу в сьо­го­дні­шніх філь­мах... Хло­пці, будь-яку чор­ну­ху мо­жна за­кін­чи­ти усмі­шкою Ка­бі­рії. Шу­ка­ти ка­тар­сис... У будь-якій істо­рії мо­жна зна­йти ви­хід для гля­да­ча. Я осо­би­сто ні за ра­дян­ської вла­ди, ні за всіх на­ших пре­зи­ден­тів не був за­до­во­ле­ний на­шою дер­жа­вою. Я вза­га­лі вва­жаю, що дер­жа­ва й ми­тець — це дві рі­зні, про­ти­бор­чі іпо­ста­сі. Ра­ні­ше ми пра­цю­ва­ли на со­про­ма­ті, на­ма­га­ли­ся при­бра­ти ці клі­тки й за­го­ро­жі, а за­раз на­чеб­то две­рі клі­тки від­чи­не­ні, але ба­га­тьом хо­че­ться ту­ди на­зад за­ліз­ти. Осо­бли­во стар­шо­му по­ко­лін­ню. Ось це жа­хли­во!..

— Уже n-ну кіль­кість ро­ків Ро­ман Ба­ла­ян не зні­має. Не зні­має то­му, бо вва­жає, що є мо­ло­ді, й йо­му не­зру­чно звер­та­ти­ся по гро­ші. Але ж жи­т­тя ми­нає? Чи не над­то ти мар­но­тра­тний?

— Дев’ятий рік не зні­маю, не мо­жна ска­за­ти, що мрію зні­ма­ти, але був один сце­на­рій, як ме­ні зда­ва­ло­ся, ці­ка­вий. Там ге­ні­аль­на чо­ло­ві­ча роль, яку пи­сав для Ні­ко­нен­ка, але він теж «під­пи­сан­том» став, то­му — про­ща­вай... Є й ін­ший сце­на­рій, який уже два ро­ки на 32-й сто­рін­ці... Ще в «Рай­ських пта­хах» я хо­тів зні­ма­ти Ва­кар­чу­ка, але в ньо­го весь час ту­ри й ма­ло ча­су, по­трі­бно­го для зйо­мок, а ме­ні тре­ба не менш як мі­сяць йо­го сво­бо­ди від ту­рів. А шко­да. У ме­не від ти­па­жу за­ле­жить усе. У Ва­кар­чу­ка та­ке ж про­те­стне облич­чя, як у Ян­ков­сько­го. І якщо б то­ді у «Рай­ських пта­хах» зні­мав­ся Ва­кар­чук, це був би зов­сім ін­ший фільм. Є акто­ри, у яких та­ке в очах, що, окрім дум­ки, за­да­ної ро­л­лю, там у гли­би­ні очей є у них ще й своя жит­тє­ва та­єм­ни­ця. Ось це бу­ло у Ян­ков­сько­го, єі у Ва­кар­чу­ка, то­му й до­сі ли­ше йо­го ба­чу в го­лов­ній ро­лі мо­го кі­но­за­ду­му... До ре­чі, є ще одна мрія... Хо­чу за­ліз­ти з ма­лень­кою кі­но­ка­ме­рою в ко­мір­ку, в якій за­зви­чай вно­чі бом­жі зби­ра­ю­ться. По­ста­ра­ти­ся увійти до них у до­ві­ру, по­го­во­ри­ти щи­ро — звід­ки во­ни, ким бу­ли, про що мрі­ють? Чи є ще сві­тле, окрім «ща­сли­вих» сміт­тє­вих зна­хі­док, чи є якась обра­за на жи­т­тя, чи шу­ка­ють ви­хід, або все уві­йшло вже у зви­чку. Хто для них ми? Я ка­жу, ду­же хо­чу зня­ти, але, на жаль, не ро­блю цьо­го, хо­ча ба­га­тьом роз­по­від­аю. Чо­му ні­хто не під­хо­плює, хай йо­му? Го­то­вий їм на­да­ти свою ка­ме­ру.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.