Iз п’єде­ста­лу – за ви­кла­да­цьку ка­фе­дру

Істо­рія успі­ху Ан­дрія Дем­чу­ка про­дов­жує цикл ма­те­рі­а­лів «Дня» про па­ра­лім­пій­ських чем­піо­нів Ріо-2016

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Дми­тро ПЛАХТА, Львів

Ко­ли Ан­дрію Дем­чу­ко­ві бу­ло дев’ятнад­цять, йо­му ам­пу­ту­ва­ли но­гу. З цьо­го мо­мен­ту він по­чав жи­ти... більш пов­но­цін­но, як сам те­пер зі­зна­є­ться. Ми­ну­ло де­сять ро­ків. Сьо­го­дні Ан­дрія зна­ють як па­ра­лім­пій­сько­го чем­піо­на з фе­хту­ва­н­ня, спів­за­снов­ни­ка Бла­го­дій­но­го фон­ду «Сер­це ле­ва». А для сту­ден­тів-про­гра­мі­стів «Львівсь- ко­ї­по­лі­те­хні­ки» він, пе­ре­д­усім, за­ли­ша­є­ться Ан­дрі­єм Бо­г­да­но­ви­чем — ви­кла­да­чем ка­фе­дри ін­фор­ма­цій­них си­стем і ме­реж. При­їхав­ши з Ріо із зо­ло­тою ме­да­л­лю, но­во­спе­че­ний чем­піон від­ра­зу по­вер­нув­ся до на­вчаль­но­го про­це­су. По­спіл­ку­ва­ти­ся з ним вда­ло­ся з са­мі­сінь­ко­го ра­н­ня — якраз пе­ред па­ра­ми в уні­вер­си­те­ті.

— Істо­рія ва­шо­го успі­ху вчить усю Укра­ї­ну. А яке мі­сце в жит­ті за­ймає ви­кла­да­цька ді­яль­ність?

— Спорт, на­у­ка та ви­кла­да­н­ня є не­від’ єм­ни­ми ча­сти­на­ми мо­го жи­т­тя, то­му важ­ко щось ви­ді­ли­ти. Зав­жди ка­жу, що моє основ­не мі­сце пра­ці — у « Львів­ській по­лі­те­хні­ці » . Цій ро­бо­ті на­ма­га­ю­ся від­да­ва­ти­ся по ма­кси­му­му. При­єм­но, що ка­фе­дра йшла ме­ні на зу­стріч у пе­рі­од під­го­тов­ки до Па­ра­лім­пі­а­ди, по­с­при­яв­ши зру­чно­му гра­фі­ку за­нять, а при по­тре­бі — й під­мі­ня­ю­чи.

Ро­бо­та зі сту­ден­та­ми мо­ти­вує. Ще не так дав­но, п’ ять ро- ків то­му, сам був на їхньо­му мі­сці, а те­пер маю мо­жли­вість пе­ре­да­ти їм свої зна­н­ня. Ма­те­ма­ти­чний на­прям ме­ні близь­кий. Якщо ти за­йма­є­шся тим, що по­до­ба­є­ться, от­же, це — твоє. А ко­ли на­стає пе­рі­од, що не хо­че­ться ні­чо­го ро­би­ти, то йо­го тре­ба пе­ре­тер­пі­ти. По жи­т­тю ва­жли­во зна­йти те за­ня­т­тя, яке да­ва­ло не тіль­ки за­ро­бі­ток, а й за­до­во­ле­н­ня.

— Ви­кла­дач, фе­хту­валь­ник, чем­піон Па­ра­лім­пі­а­ди. Як ви ста­ли тим, ким ви є за­раз?

— Вро­дже­ні за­да­тки і тип ха­ра­кте­ру за будь- яких жит­тє­вих об­ста­вин нас зав­жди до чо­гось ве­сти­муть. Я змал­ку мрі­яв ста­ти фут­бо­лі­стом. Однак від на­ро­дже­н­ня в ме­не бу­ла хво­ра сто­па — гру­бо ка­жу­чи, одна бу­ла біль­ша за ін­шу. Не міг но­си­ти зру­чне взу­т­тя, а про бу­тси на­віть не йшло­ся. Не­зва­жа­ю­чи на ва­ду, на­віть при­му­дряв­ся ви­сту­па­ти за шко­лу на мі­ських зма­га­н­нях з фут­бо­лу. Ко­ли да­ли зро­зу­мі­ти, що в ме­не не­має пер­спе­ктив без мо­жли­во­сті но­си­ти бу­тси, по­чав за­йма­ти­ся ба­скет­бо­лом у кро­сів­ках, на два роз­мі­ри біль­ших. Лю­бов до спор­ту йшла зі мною по жи­т­тю, але, на­пев­но, са­ме що­ден­ні на­ван­та­же­н­ня на­бли­зи­ли мо­мент ам­пу­та­ції. То­ді ме­ні бу­ло дев’ятнад­цять. На но­зі від­кри­ва­ли­ся ра­ни, то­му лі­ка­рі на­по­ля­гли на ам­пу­та­ці­ї­но­ги ниж­че ко­лі­на. Однак я — один із не­ба­га­тьох, хто, втра­тив­ши но­гу, цим за­до­во­ле­ний. Пі­сля ам­пу­та­ці­ї­та вста­нов­ле­н­ня про­те­зу справ­ді по­чав більш пов­но­цін­но жи­ти. Гор­джу­ся тим, що я па­ра­лім­пі­єць, лю­ди­на з ін­ва­лі­дні­стю. Не так сво­їм при­кла­дом, як сво­їм став­ле­н­ням до жи­т­тя на­ма­га­ю­ся по­ка­за­ти ін­шим, що ні­ко­ли не мо­жна зда­ва­ти­ся.

Отож я ви­йшов на ор­га­ні­за­цію «Ін­ва­спорт» з ме­тою по­ча­ти за­йма­ти­ся ба­скет­бо­лом на віз­ках, але у Льво­ві на той час не бу­ло та­ко­ї­ко­ман­ди. Ме­ні на ви­бір за­про­по­ну­ва­ли три ви­ди спор­ту: на­стіль­ний те­ніс, стріль­бу з лу­ка та фе­хту­ва­н­ня. Стріль­бу від­ра­зу від­ки­нув че­рез свій ви­бу­хо­вий ха­ра­ктер, адже там тре­ба бу­ти більш спо­кій­ним і фле­гма­ти­чним. На на­стіль­но­му те­ні­сі то­ді бу­ли ка­ні­ку­ли, то­му ви­рі­шив пі­ти на фе­хту­ва­н­ня. Тре­нер від­ра­зу за­ува­жив, що в ме­не є пер­спе­кти­ва зав­дя­ки ви­со­ко­му зро­сту та дов­гим ру­кам. Спо­ча­тку я зди­ву­вав­ся, по­ба­чив­ши, що тут усі за­йма­ю­ться на віз­ках. Ду­мав, що фе­хту­ва­ти­му сто­я­чи. Ме­ні по­ясни­ли, що це зро­бле­но для то­го, щоб урів­ня­ти умо­ви для лю­дей з рі­зни­ми трав­ма­ми. Слід ро­зу­мі­ти, що на­ше фе­хту­ва­н­ня, так са­мо як ін­ші па­ра­лім­пій­ські ди­сци­плі­ни, — це не ре­кре­а­ція чи ре­а­бі­лі­та­ція, а пов­но­цін­ні ви­ди спор­ту.

— Па­ра­лім­пі­а­да — це не про­сто зма­га­н­ня, а й ви­про­бу­ва­н­ня. Як йо­го про­йшли ви?

— Са­мі дум­ки про Па­ра­лім­пі­а­ду — го­ту­ють. Впев­не­ний, що 98% усіх спортс­ме­нів до цих зма­гань під­хо­дять на пі­ку сво­їх мо­жли­во­стей. Па­ра­лім­пі­да­да — це бо­роть­ба та­кти­ки, але й бо­роть­ба ха­ра­кте­рів. На пер­ше мі­сце ви­хо­дить са­ме пси­хо­ло­гі­чна го­тов­ність. Спо­ча­тку не­об­хі­дно пси­хо­ло­гі­чно пе­ре­бо­ро­ти се­бе, а пі­сля цьо­го вже пі­де пе­ре­мо­га над су­пер­ни­ком.

На­ша збір­на здо­бу­ває ін­ди­ві­ду­аль­ні пе­ре­мо­ги зав­дя­ки дру­жній і згур­то­ва­ній ко­ман­ді. Ми по жи­т­тю ду­же близь­кі дру­зі, які зав­жди від­гу­кну­ться і при­йдуть на до­по­мо­гу.

— Зо­ло­ту ме­даль ви при­свя­ти­ли во­ї­нам АТО...

— На Па­ра­лім­пі­а­ду я їхав із твер­дою ме­тою по­бо­ро­ти­ся за пе­ре­мо­гу, до­клав­ши ма­кси­мум зу­силь. Однак, від­вер­то ка­жу­чи, зо­ло­то­ї­ме­да­лі не че­кав. Емо­ції пі­сля фі­на­лу за­шка­лю­ва­ли — від­по­відь на за­пи­та­н­ня, ко­му при­свя­чую пе­ре­мо­гу, то­чно не го­ту­вав. Ска­зав пер­ше, що спа­ло на дум­ку, а це за­зви­чай те, що най­пра­виль­ні­ше. Во­ї­ни АТО для Укра­ї­ни ро­блять на­ба­га­то біль­ше, ніж вся на­ша па­ра­лім­пій­ська ко­ман­да. Спо­ді­ва­юсь, що ті сло­ва хо­ча б на кра­плин­ку чо­гось до­да­ли тим хло­пцям, які їх по­чу­ли, зму­сив­ши біль­ше пи­ша­ти­ся ті­єю спра­вою, якою во­ни за­йма­ю­ться не зі сво­є­ї­во­лі, а вна­слі­док тих об­ста­вин, що скла­ли­ся в кра­ї­ні. Во­ни бу­ли зму­ше­ні ки­ну­ти сво­ї­сім’їта пі­ти за­хи­ща­ти Ба­тьків­щи­ну. Мої дру­зі до­сі на фрон­ті. На жаль, двох із них уже не­має. — Спорт — по­за по­лі­ти­кою? — Ні. Не­має спор­ту по­за по­лі­ти­кою. Ці ре­чі не мо­жна роз­ді­ля­ти. По­мір­куй­мо фор­маль­но. Спорт фі­нан­су­є­ться з дер­жав­но­го бю­дже­ту. Без під­трим­ки дер­жа­ви спорт жев­рі­ти­ме і, ймо­вір­но, з ча­сом зни­кне. Якщо нас фі­нан­сує дер­жа­ва, зна­чить, ми їй зо­бов’яза­ні. Не мо­жна за­ли­ша­ти­ся по­за дер­жав­ною по­лі­ти­кою. Як спортс­мен і гро­ма­дя­нин Укра­ї­ни, який ба­чить, що від­бу­ва­є­ться в кра­ї­ні, я не мо­жу мов­ча­ти. Йде­ться про пря­му ро­сій­ську агре­сію. Ми по­вин­ні чі­тко го­во­ри­ти, хто наш во­рог. — Ду­ма­ли б так спортс­ме­ни-за­ро­бі­тча­ни, зокре­ма фут­бо­лі­сти...

— Уже го­во­рив ра­ні­ше: будь, як Зо­зу­ля — не будь, як Се­ле­зньов. Не ка­жу, що спортс­ме­ни не ма­ють пра­ва їха­ти до Ро­сії. У ко­жно­го є своя го­ло­ва на пле­чах. Однак та­кож по­вин­на бу­ти со­вість. За ни­ні­шніх ре­а­лій бу­де не­пра­виль­но їха­ти гра­ти за ро­сій­ські ко­ман­ди. Спортс­ме­ни — та­кі ж са­мі гро­ма­дя­ни. Біль­ше то­го, во­ни, як лю­ди пу­блі­чні, можуть і по­вин­ні за­яв­ля­ти свою по­зи­цію. Якщо в цій вій­ні ти не вва­жа­єш се­бе лю­ди­ною з про­укра­їн­ською по­зи­ці­єю, то кра­ще мов­чи. Та чи вар­то то­ді об­сто­ю­ва­ти честь на­шо­ї­дер­жа­ви на між­на­ро­дних зма­га­н­нях, ко­ли за тво­єю спи­ною Герб і Пра­пор Укра­ї­ни?

— Ваш при­клад на­ди­хає ба­га­тьох. А що мо­ти­вує вас?

— Це во­дно­час і мо­ти­ва­ція, і ме­та по жи­т­тю — хо­че­ться про­сто пов­но­цін­но жи­ти, до­по­ма­га­ю­чи ін­шим. Ста­ра­ти­ся ро­би­ти так, щоб дру­жи­на та вся сім’я ма­ли в то­му жит­ті тро­шки ра­до­сті. Усе, що ро­блю, це за­ра­ди сво­є­ї­ро­ди­ни, кра­ї­ни, мі­ста, ка­фе­дри, вре­шті-решт. Хо­чу, щоб дру­жи­на на­ро­ди­ла ме­ні ді­тей, щоб ді­дусь і ба­бу­ся дов­го жи­ли на цьо­му сві­ті. Це все при­ро­дні ба­жан-

ня. Це і є моя мо­ти­ва­ція — впев­не­но йти сво­єю стеж­кою. Це ні­би­то ба­наль­ні ре­чі, але во­ни най­більш щи­рі. У ме­не не­має мрій про за­кри­ті хо­ро­ми з ба­сей­на­ми. Го­лов­не — ма­ти що їсти, і щоб усі бу­ли ща­сли­ві та здо­ро­ві.

— Ко­жна істо­рія успі­ху — це пев­ні кре­до. Яки­ми жит­тє­ви­ми прин­ци­па­ми по­ді­ли­те­ся?

— Зав­жди важ­ко від­по­від­а­ти на за­пи­та­н­ня про по­ра­ди. Ко­жна лю­ди­на має своє ба­че­н­ня жи­т­тя. Ко­ли ти зу­стрі­ча­єш пе­ре­шко­ди або пі­зна­єш зна­чний успіх, ва­жли­во втри­ма­ти­ся на сво­їй сте­же­чці. Іна­кше мо­жна за­гру­зну­ти в ямі або не втри­ма­ти­ся й впа­сти з ви­со­кої го­ри. У та­ких си­ту­а­ці­ях слід про­сто за­ли­ша­ти­ся со­бою. Та­кож тре­ба пе­ре­си­лю­ва­ти лінь. Жи­т­тя — по­стій­на бо­роть­ба з вла­сною лін­ню.

Не­об­хі­дно ста­ра­ти­ся жи­ти че­сно. Пра­ви­ло бу­ме­ран­га — зо­ло­те. Як ти да­єш, так во­но то­бі й вер­та­є­ться. Жи­ти че­сно та спра­ве­дли­во, не за­бу­ва­ю­чи про Бо­га, — це основ­ні прин­ци­пи. Та­кож ду­же ва­жли­ва до­ві­ра — без неї не збу­ду­єш жо­дних сто­сун­ків. До всіх тре­ба йти з від­кри­тою ду­шею, бу­ду­чи щи­рим із со­бою та ін­ши­ми.

— Лю­дям з обме­же­ни­ми мо­жли­во­стя­ми в Укра­ї­ні до­во­ди­ться пе­ре­бо­рю­ва­ти не ли­ше се­бе, а й нав­ко­ли­шні умо­ви, то­чні­ше, від­су­тність їх. Як бу­ти з ці­єю про­бле­мою?

— Ці пи­та­н­ня ва­жли­ві. До­бре, що сво­ї­ми ви­сту­па­ми ми мо­же­мо звер­ну­ти на них ува­гу. Однак вва­жаю, що пи­та­н­ня до­сту­пно­сті чи до­да­тко­во­го фі­нан­су­ва­н­ня — це за­галь­на су­спіль­на про­бле­ма, а не тіль­ки лю­дей з ін­ва­лі­дні­стю. Ма­ло що ада­пто­ва­но, та все ж щось ро­би­ться. За­раз у Льво­ві під но­ві трам­ваї на­ма­га­ю­ться ро­би­ти пі­дви­ще­ні зу­пин­ки. Втім, якщо від­вер­то, до­ки ми­не по­ба­чи­мо тої ре­аль­ної кіль­ко­сті лю­дей з ін­ва­лі­дні­стю на ву­ли­цях, зна­чить, до­ти кра­ї­на не­до­пра­цьо­вує. Пе­ре­бу­ва­ю­чи в Єв­ро­пі, ти по­стій­ної х ба­чиш. В Укра­ї­ні ві­зу­аль­но цих лю­дей не ви­дно, бо чимало з них про­сто не ви­хо­дять з до­му, бо важ­ко чи май­же не­ре­аль­но ви­йти са­мо­му без сто­рон­ньої до­по­мо­ги.

Ко­ли спіл­ку­ю­ся з чи­нов­ни­ка­ми, які від­по­від­а­ють за ці пи­та­н­ня, на­ма­га­ю­ся на­го­ло­си­ти, щоб ду­ма­ли не про лю­дей з ін­ва­лі­дні­стю, а ду­ма­ли про сво­їх дру­жин, ко­трі бу­дуть іти з ди­тя­чим віз­ком, для яко­го теж по­трі­бен пан­дус. Ду­май­те про сво­їх ба­тьків, які, йду­чи в ма­га­зин, теж зі­йшли б з ра­ді­стю по нор­маль­ній по­хи­лій до­ріж­ці. Ін­ко­ли баб­ця п’ять хви­лин не мо­же пе­ре­йти до­ро­гу, бо їй тре­ба зійти з ви­со­че­зно­го бор­дю­ра. Не­об­хі­дно по­ка­зу­ва­ти при­клад — ви­йти з ма­ши­ни і до­по­мог­ти цій ба­бу­сі. По­сто­ять там хло­пці зза­ду пів­хви­ли­ни, ні­чо­го їм не ста­не­ться. Хтось по­сва­рить із ав­то­мо­бі­ля? Не бі­да, по­ба­жай­те їм гар­но­го дня. Ми йде­мо до та­ко­ї­куль­ту­ри, і та­ки ді­йде­мо. Хо­че­ться ві­ри­ти, що ми спро­мо­жні де­що при­швид­ши­ти цей про­цес, змі­нив­ши кра­ї­ну на кра­ще.

ФОТО НАДАНО АВ­ТО­РОМ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.