Вра­же­н­ня ко­ре­спон­ден­та «Дня» про Сьо­му­те­а­траль­ну олім­пі­а­ду, що три­ває уВро­цла­ві

Den (Ukrainian) - - Культура - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День» Вро­цлав — Ки­їв

За­сно­ва­на 1993 ро­ку в Дель­фах ( Гре­ція) з іні­ці­а­ти­ви гре­цько­го ре­жи­се­ра Те­о­до­ро­са Тер­зо­пу­ло­са, Те­а­траль­на олім­пі­а­да є одним із най­ав­то­ри­те­тні­ших сце­ні­чних фе­сти­ва­лів Єв­ро­пи.

Га­сло цьо­го­рі­чної Олім­пі­а­ди — «Світ як мі­сце істи­ни » — є па­ра­фра­зом із ві­до­мої про­мо­ви Єжи ГРОТОВСЬКОГО, за­снов­ни­ка Вро­цлав­сько­го те­а­тру-ла­бо­ра­то­рії, ге­ні­аль­но­го ре­фор­ма­то­ра сце­ні­чно­го ми­сте­цтва: « Ми всту­па­є­мо у світ, щоб прой­ти че­рез ньо­го. Світ ви­про­бо­вує нас, і світ є мі­сцем істи­ни. У будь- яко­му ра­зі світ має бу­ти мі­сцем істи­ни».

Спе­кта­клі, по­ка­за­ні у пер­ші дні фе­сти­ва­лю, да­ють до­во­лі то­чне уяв­ле­н­ня про мас­штаб усі­єї ім­пре­зи.

Кра­ї­ну-го­спо­да­ря пред­став­ляв Крі­сті­ан Лю­па з ін­сце­ні­за­ці­єю опо­віда­н­ня Ро­бер­та Му­зі­ля « Спо­ку­са ти­хої Ве­ро­ні­ки » . Го­лов­на ге­ро­ї­ня — мо­ло­да дів­чи­на Ве­ро­ні­ка (Єва Скі­бін­ська), обме­же­на куль­тур­ни­ми нор­ма­ми і на­сто­ро­же­ним став­ле­н­ням до при­ро­ди. Во­на пе­ре­ко­на­на, що по­чу­т­тя до близь­ко­го їй­чо­ло­ві­ка за­ли­ша­ться тіль­ки пла­то­ні­чни­ми. Тим ча­сом у її жи­т­тя вди­ра­є­ться хти­вийі не об­тя­же­ний­чу­тли­ві­стю спо­ку­сник. Акто­ри гра­ють са­мо­від­да­но, аж до по­яви ого­ле­ни­ми на ко­ну; му­зи­ка Яце­ка Оста­шев­сько­го вно­сить пе­ре­кон­ли­ви­йтри­во­жний­від­ті­нок в атмо­сфе­ру ви­ста­ви, сце­но­гра­фія скон­стру­йо­ва­на з на­ле­жною про­фе­сій­ні­стю. Та, во­че­видь, прав­ди­во­сті при­стра­стей, яких на­ма­гав­ся до­сяг­ти ре­жи­сер, у ви­ста­ві не бу­ло. Вну­трі­шній­ритм «Спо­ку­си...» всю­ди зри­вав­ся на чи­слен­них пси­хо­ло­гі­чних по­хиб­ках і по­вер­хо­во про­ду­ма­них де­та­лях.

«Жи­т­тя між не­бом і зем­лею» 63-рі­чно­го ки­тай­сько­го ре­жи­се­ра Лю Лі­бі­на та­кож є ада­пта­ці­єю ко­ро­тко­го опо­віда­н­ня — но­ве­ли « Справ­жня істо­рія А К’ ю » ки­тай­сько­го кла­си­ка Лу Сі­ня.

Ця мо­но­ви­ста­ва роз­гор­та­є­ться в мі­ні­ма­лі­сти­чних де­ко­ра­ці­ях: тем­ний­по­ро­жній­кін і кіль­ка­де­сят ко­льо­ро­вих штан­дар­тів з одна­ко­вим зо­бра­же­н­ням го­ло­мо­зої лю­ди­ни, яка схи­ли­ла го­ло­ву. На лі­во­му краю аван­сце­ни на стіль­чи­ку си­дить ляль­ка у бі­лі­йма­сці; так са­мо у ма­сці ви­сту­пає актор Су Ся­о­ган, який­ви­ко­нує ку­ме­днийі гір­кий­мо­но­лог сво­го ге­роя.

То­чні­ше, при­ви­да. Все дій­ство — це спо­відь уже стра­че­но­го про­та­го­ні­ста, ко­трий, бу­ду­чи не в змо­зі зро­зу­мі­ти, що, і, го­лов­не, чо­му з ним це ста­ло­ся, ве­шта­є­ться та­ким со­бі лім­бом між Не­бом і Зем­лею, став­ля­чи одні йті са­мі за­пи­та­н­ня со­бі та всім нав­ко­ло се­бе.

Се­ля­нин на ім’я А К’ю — кла­си­чний не­до­те­па, ко­трий­по­стій но отри­мує на го­рі­хи йшу­кає свою час­тку ща­стя, а коли зна­хо­дить — тут-та­ки і втра­чає. Жи­т­тя пе­ре­ки­дає йо­го з учнів до вчи­те­лів, з ви­ко­нав­ців «див­них ро­біт» — у кра­дії, з кра­ді­їв — у ре­во­лю­ціо­не­ри. Він, як і всі, мріє про ко­ха­н­ня. Обу­рю­є­ться по­ру­ше­н­ням тра­ди­ційі лег­ко до­лу­ча­є­ться до ре­во­лю­ції. Він стра­шен­но не­тя­му­щий, ду­же ку­ме­дний, та від йо­го жит­тє­вих куль­бі­тів ні­ко­му, крім ньо­го, не­має жо­дної шко­ди. Зре­штою, до­ля за­ки­дає йо­го на еша­фот, і ра­птом з до­бро­віль­но­го бла­зня він ви­ро­стає у тра­гі­чну по­стать. Су Ся­о­ган чу­до­во пе­ре­дає цю транс­фор­ма­цію — не про­сто го­ло­сом, а всім ті­лом. І йо­го остан­нє за­пи­та­н­ня, ки­ну­те до за­лу, — «Хто я та­кий? І хто ви, в бі­са, та­кі?» — проби­рає на­скрізь. Те, що по­чи­на­ло­ся як анек­дот, стає ви­со­кою тра­гі­ко­ме­ді­єю. Фі­нал, коли актор, зняв­ши ма­ску, мов­чки ди­ви­ться на ляль­ку, ра­зом із нею вкло­ня­є­ться за­лу і йде під су­мо­ви­ті зву­ки буд­дій­ських спів­ів, вар­тий­де­ся­тків гу­чних і па­те­ти­чних спе­кта­клів, ко­трі йпри­бли­зно не під­хо­дять до та­ко­го рів­ня сце­ні­чної прав­ди.

І, по­за сум­ні­вом, клю­чо­вою по­ді­єю по­ча­тку Олім­пі­а­ди ста­ли « Тро­ян­ки » 77- рі­чно­го япон­сько­го па­трі­ар­ха Та­да­ши Су­зу­кі. Ця ви­ста­ва са­ма со­бою є най­пе­ре­кон­ли­ві­шим з усіх мо­жли­вих вті­лень кон­це­пції Олім­пі­а­ди про спо­лу­че­н­ня тра­ди­ції та екс­пе­ри­мен­ту: тра­ге­дію Ев­рі­пі­да здій­сне­но в есте­ти­ці ка­бу­кі.

«Тро­ян­ки» Су­зу­кі — одна з вер­шин сві­то­во­го те­а­тру. Пі­сля прем’єри 1976 ро­ку їх ба­чи­ли ти­ся­чі гля­да­чів у рі­зних кра­ї­нах, во­ни здо­бу­ли ма­су на­го­род. Дія по­бу­до­ва­на дов­ко­ла мо­но­ло­гу Ге­ку­би — вдо­ви тро­ян­сько­го ца­ря Прі­а­ма — на­сту­пно­го дня пі­сля па­ді­н­ня Трої. По су­ті, «Тро­ян­ки» — це опла­ку­ва­н­ня як за­ги­блих у вій­ні, так і тих, ко­му су­ди­ло­ся ста­ти ра­би­ня­ми пе­ре­мож­ців. Ясу­хі­ро Фу­джи­мо­то-Ге­ку­ба ви­ко­нує ко­ло­саль­ни­йоб’єм ро­бо­ти, не тіль­ки спо­лу­ча­ю­чи екс­пре­сив­ну ма­не­ру ка­бу­кі з пси­хо­ло­гі­чним ню­ан­су­ва­н­ням, а йпо­слі­дов­но вті­лю­ю­чись у Ка­сан­дру — без­си­лу про­ро­чи­цю, до­чку Ге­ку­би, а по­тім у на­пів­бо­же­віль­ну жін­ку, що втра­ти­ла все під час Дру­гої сві­то­вої йпро­сто ма­рить і ве­шта­є­ться сві­том. За­вер­шу­ю­ться «Тро­ян­ки» геть па­ра­до­ксаль­но, на оман­ли­во лег­ко­ва­жній­но­ті, але са­ме ця стра­шна лег­кість і ви­кли­кає справ­жній, кла­си­чний ка­тар­сис.

Так, світ має бу­ти мі­сцем істи­ни; але, по­за сум­ні­вом, що­ра­зу, коли на сце­ні від­бу­ва­ю­ться дій­сно вар­ті­сні ре­чі, та­ким мі­сцем стає те­атр.

Більш де­таль­ний роз­бір спе­кта­клю « Тро­ян­ки » та ін­терв’ ю з Та­да­ши Су­зу­кі чи­тай­те у най­ближ­чих но­ме­рах на­шої га­зе­ти.

ФОТО НАДАНО ОРГАНІЗАТОРАМИ ФЕ­СТИ­ВА­ЛЮ «ТЕ­А­ТРАЛЬ­НА ОЛІМ­ПІ­А­ДА У ВРОЦЛАВІ»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.