Сму­ток і за­ча­ру­ва­н­ня

Ху­до­жник і куль­ту­ро­лог Окса­на Дід­ків­ська­Во­ро­бі­єн­ко — про по­ба­че­н­ня на кла­до­ви­щі та про есте­ти­ку смер­ті як та­ку

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ма­рія ПРОКОПЕНКО, «День» Фото Ма­рії СЕМЕНЧЕНКО

Уніч на 1 ли­сто­па­да світ від­зна­чає Ге­ло­він. Важ­ко до­сте­мен­но про­сте­жи­ти йо­го істо­рію. Свя­то ду­же дав­нє, ймо­вір­но, з кельт­ським ко­рі­н­ням, а пі­сля прийня­т­тя хри­сти­ян­ства во­но ста­ло при­па­да­ти на пе­ред­день Дня всіх свя­тих. Сьо­го­дні тра­ди­ція по­ши­ри­ла­ся на рі­зні кон­ти­нен­ти, і ма­ло хто за­ми­слю­є­ться про її по­хо­дже­н­ня. Пев­но, це одне з най­більш ко­мер­ціо­на­лі­зо­ва­них свят — стра­шні ма­ски і при­кра­си у ви­гля­ді ви­шкі­ре­них гар­бу­зів по­чи­на­ють про­да­ва­ти з по­ча­тку жов­тня, у ба­рах по­валь­но вла­што­ву­ють те­ма­ти­чні ве­чір­ки. Ін­ко­ли тра­ди­ції обер­та­ю­ться не­спо­ді­ва­но: цьо­го ро­ку не­за­дов­го до Ге­ло­ві­ну в Ні­меч­чи­ні та Ав­стрії на лю­дей ста­ла на­па­да­ти бан­ди гра­бі­жни­ків у ма­сках стра­шних кло­у­нів, при­чо­му та­ке яви­ще не но­ве.

Для ко­гось Ге­ло­він — це при­від роз­ва­жи­ти­ся, для ко­гось — про­я­ви­ти фан­та­зію, ство­рю­ю­чи образ для ко­стю­мо­ва­ної ве­чір­ки, хтось обу­рю­є­ться зу­ба­стим по­ма­ран­че­вим ві­три­нам, а ко­мусь бай­ду­же. Але свя­то мі­цно асо­ці­ю­є­ться з те­мою по­мер­лих і во­дно­час ве­се­ле, бе­шке­тне — то­му го­во­ри­ти про смерть не так стра­шно. От ми і пу­блі­ку­є­мо роз­мо­ву з куль­ту­ро­ло­гом і ху­до­жни­ком Окса­ною Дід­ків­ською-Во­ро­бі­єн­ко про став­ле­н­ня до смер­ті й по­хо­валь­ну куль­ту­ру укра­їн­ців у ми­ну­лих сто­лі­т­тях і сьо­го­дні. Окса­на є за­снов­ни­ком арт-про­е­кту «Есте­ти­ка смер­ті», який по­чав­ся з одно­ймен­ної ви­став­ки у 2015 ро­ці. До­слі­дни­ця про­во­дить те­ма­ти­чні ле­кції та екс­кур­сії у рам­ках ін­ших про­е­ктів, го­тує ху­до­жні ви­став­ки. Її ці­ка­вить істо­рія і куль­ту­ро­ло­гі­чний аспект пи­та­н­ня, вхо­дже­н­ня йо­го у ми­сте­цтво, осми­сле­н­ня су­ча­сною лю­ди­ною фе­но­ме­ну смер­ті. Па­ра­лель­но во­на пи­ше текс­ти у жан­рі чор­но­го гу­мо­ру, але по­ки три­має їх у шу­хля­ді. Да­лі — пря­ма мо­ва Окса­ни Дід­ків­ської-Во­ро­бі­єн­ко.

ВЕСІЛЛЯ ДЛЯ ПОМЕРЛОЇ ДІВЧИНИ

— Те­ма смер­ті й ри­ту­а­лу, пов’яза­но­го з нею, в Укра­ї­ні ма­ло до­слі­джу­ва­на. При цьо­му у нас бу­ли ду­же ці­ка­ві по­хо­валь­ні тра­ди­ції — це ши­ро­ке по­ле для ро­бо­ти. Су­ча­сна лю­ди­на ма­ло знає на­віть про по­рів­ня­но не­дав­ні ча­си, про ХІХ сто­лі­т­тя. На­при­клад, в укра­їн­ських се­лян був ці­ка­вий ри­ту­ал по­хо­ва­н­ня не­о­дру­же­ної дівчини — він ви­ко­ну­вав­ся з до­три­ма­н­ням усіх ве­сіль­них обря­дів. Дів­чи­ну вдя­га­ли у ве­сіль­ний одяг, шу­ка­ли се­ред жи­вих на­ре­че­но­го і ви­го­тов­ля­ли їм обру­чки, що­прав­да, з ті­ста. Це бу­ла на­че те­а­траль­на по­ста­нов­ка, роль на­ре­че­но­го міг ви­ко­ну­ва­ти на­віть ро­дич померлої. На цій це­ре­мо­нії спів­а­ли ве­сіль­ні пі­сні.

НАЙБІДНІШИХ ХОВАЛИ В ОРЕН­ДО­ВА­НИХ ТРУНАХ

— Ри­ту­а­ли по­хо­ва­н­ня в мі­стах сут­тє­во від­рі­зня­ли­ся від сіль­ських. У Ро­сій­ській ім­пе­рії існу­ва­ло сім роз­ря­дів по­кій­ни­ків, які, від­по­від­но, бу­ли і в Ки­є­ві. Най­пре­сти­жні­ший — пер­ший. При по­хо­ван­ні за пер­шим роз­ря­дом у тра­ур­ній про­це­сії ма­ло бу­ти шість ко­ней і 16 фа­кель­ни­ків, три дні чи­та­ли Псал­тир по по­мер­ло­му, яко­го ховали бі­ля цвин­тар­ної цер­кви.

Чим да­лі від стін хра­му ховали, тим мен­ший роз­ряд. Сьо­мий — це по­хо­ва­н­ня дер­жав­ним ко­штом, го­во­ри­ли: « У ка­зен­ний гроб по­кла­сти». Але на­віть цей ка­зен­ний гроб да­ва­ли не зав­жди. Бі­дних по­мер­лих ча­сто ховали в орен­до­ва­ній тру­ні, яку не за­ко­пу­ва­ли ра­зом із по­кій­ни­ком. У дрож­ках цю тру­ну при­во­зи­ли на цвин­тар, там по­кій­ни­ка ді­ста­ва­ли з тру­ни, яку по­тім по­вер­та­ли орен­до­дав­цю. Та­кою орен­дою за­йма­ли­ся як похо­рон­ні до­ми, так і окре­мі осо­би, за­зви­чай лі­тньо­го ві­ку.

«ВДОВА ДЕ ВЕККІ ЇЗДИЛА ЗА МАРМУРОМ ДО ІТАЛІЇ»

— Вза­га­лі так зва­ні світ­ські мо­ги­ли — із зо­бра­же­н­ням по­мер­ло­го, скуль­птур­ни­ми ком­по­зи­ці­я­ми, по­ча­ли з’яв­ля­ти­ся у ХІХ сто­літ­ті. До цьо­го мо­ги­ли ро­би­ли ду­же мі­ні­ма­лі­сти­чни­ми, за цер­ков­ним ка­но­ном або по ти­пу гол­го­фи — ка­мінь і звер­ху хрест. Спер­шу цер­ква не над­то схва­лю­ва­ла ви­га­дли­вість, бі­лий мар­мур, ян­го­лів на мо­ги­лах, але зго­дом світ­ська тра­ди­ція при­жи­ла­ся, до се­ре­ди­ни ХІХ сто­лі­т­тя це ста­ло нор­мою. Мо­ги­ли про­стих лю­дей бу­ли з де­рев’яни­ми або ме­та­ле­ви­ми хре­ста­ми, во­ни до сьо­го­дні не збе­ре­гли­ся.

Пра­ви­ла то­го, як ма­ють ви­гля­да­ти по­хо­ва­н­ня, на то­му ж Бай­ко­во­му кла­до­ви­щі у Ки­є­ві, фор­му­ва­ли­ся, коли во­но за­кла­да­ло­ся, у 1830-х ро­ках. Стиль на­д­гроб­ків ба­га­то в чо­му ви­зна­чав­ся май­стер­ня­ми, які їх ро­би­ли. У Ки­є­ві най­ві­до­мі­ші — вдо­ви де Веккі, Скья­во­ні, Ріц­цо­лат­ті. Вдова де Веккі їздила за мармуром до Італії, при­во­зи­ла звід­ти май­стрів, за­по­зи­чу­ва­ла тра­ди­ції За­хі­дної Єв­ро­пи, що пев­ним чи­ном і фор­му­ва­ло ка­нон.

Ба­га­то на­д­гроб­ків в Укра­ї­ні охо­ро­ня­ю­ться як пам’ ятки ар­хі­те­кту­ри. На Ли­ча­ків­сько­му цвин­та­рі у Льво­ві та­ких — біль­ше 200, в основ­но­му, во­ни ство­ре­ні у ХІХ сто­літ­ті. А Вла­ди­слав Го­ро­де­цький по­бу­ду­вав на Бай­ко­во­му кла­до­ви­щі де­сять скле­пів. Про­те за­раз важ­ко іден­ти­фі­ку­ва­ти, які на­ле­жать йо­му — під час Дру­гої сві­то­вої вій­ни зго­рі­ли до­ку­мен­ти з ці­єю ін­фор­ма­ці­єю. На Бай­ко­во­му та­кож є склеп і цер­ква, спо­ру­дже­ні Во­ло­ди­ми­ром Ні­ко­ла­є­вим.

«РИ­ТУ­А­ЛИ НА СЕ­ЛІ НЕ ТАК ПРО­СТО БУ­ЛО ВИКОРЕНИТИ»

— З при­хо­дом ра­дян­ської вла­ди по­хо­ва­н­ня за роз­ря­да­ми ска­су­ва­ли. На­віть ви­йшов окре­мий указ, який за­бо­ро­нив це. Але роз­по­діл на пре­сти­жні й не­пре­сти­жні по­хо­ва­н­ня все одно за­ли­шив­ся. Ві­до­мих ра­дян­ських ді­я­чів ховали з про­це­сі­я­ми, не так, як зви­чай­них лю­дей. Та­кож ховали не за ра­ді­аль­ним прин­ци­пом, як до ре­во­лю­ції, а але­я­ми.

Бай­ко­ве кла­до­ви­ще у ра­дян­ські ча­си ні­би за­се­ля­ло­ся на­но­во. Пав­ла Ти­чи­ну, який ле­жить на йо­го цен­траль­ній алеї, по­хо­ва­ли по­верх ін­шої мо­ги­ли. До цьо­го там бу­ла мо­ги­ла ки­їв­сько­го ме­це­на­та з пам’ятни­ком май­стер­ні вдо­ви де Веккі — уні­каль­на пам’ятка ар­хі­те­кту­ри. По су­ті, вся цен­траль­на алея Бай­ко­во­го — це та­ке пе­ре­за­се­ле­н­ня.

По­хо­валь­ні обря­ди на се­лі бу­ло не так про­сто викоренити, як у мі­сті. До се­ре­ди­ни ХХ сто­лі­т­тя там до­три­му­ва­ли­ся рі­зних ри­ту­а­лів, але сві­то­ві вій­ни змі­ни­ли по­гляд лю­дей на це. За часів Дру­гої сві­то­вої лю­дей вза­га­лі ховали у брат­ських мо­ги­лах. Але той са­мий хрест на мо­ги­лі, хри­сти­ян­ський сим­вол, у се­лах про­дов­жу­ва­ли ста­ви­ти. На­віть від­спі­ву­ва­ли по­мер­лих у цер­кві.

«НА МО­ГИ­ЛІ — ВСЯ АТРИБУТИКА СВЯТА»

— Куль­ту­ра по­хо­ва­н­ня по­стій­но транс­фор­му­є­ться. Сьо­го­дні ми де­що за­по­зи­чу­є­мо з май­же втра­че­них тра­ди­цій ХІХ сто­лі­т­тя, зокре­ма у на­гро­бній ар­хі­те­кту­рі. Є чу­до­ві її зраз­ки на но­вих але­ях ста­ро­вин­них кла­до­вищ, на то­му са­мо­му Бай­ко­во­му — там є су­ча­сні пам’ятки в кла­си­чно­му сти­лі з до­три­ма­н­ням сим­во­лі­ки, за­бу­тої у ра­дян­ські ча­си. Ви­ко­ри­сто­ву­є­ться сим­во­лі­ка кві­тів, ін­ших ро­слин­них ор­на­мен­тів. Де­які на­д­гроб­ки від­да­ють куль­ту­рою кі­тчу, від­чу­ва­є­ться вплив по­стмо­дер­ні­зму.

Ни­ні в Укра­ї­ні лю­дей уві­ко­ві­чу­ють кра­си­ви­ми мо­ну­мен­та­ми за­хі­дно­го ти­пу, але са­му смерть на­ма­га­ю­ться яко­мо­га силь­ні­ше від­ме­жу­ва­ти від жи­т­тя. Тра­ур зве­де­ний до мі­ні­му­му, не­має тра­ур­но­го одя­гу, який би но­си­ли пі­сля похо­ро­ну. Лю­ди на­ма­га­ю­ться бу­ти ща­сли­ви­ми, на­віть якщо ста­є­ться го­ре. У цьо­му є вплив Аме­ри­ки, ці­ка­ві при­кла­ди з ці­єї те­ми опи­сав до­слі­дник Фі­ліп Арьєс у книж­ці «Лю­ди­на пе­ред облич­чям смер­ті». Аме­ри­кан­ська мрія ду­же впли­ну­ла на куль­ту­ру по­хо­ва­н­ня.

Лю­ди ні­би на­ма­га­ю­ться по­бо­ро­ти ма­ка­бри­чну атмо­сфе­ру. На­при­клад, на на­д­гро­бно­му зо­бра­жен­ні у по­мер­ло­го ви­кар­бу­ва­на по­смі­шка на 32 зу­би. Та­ких у Ки­є­ві ба­чи­ла до со­тні, одна жін­ка вза­га­лі зо­бра­же­на із шам­пан­ським. На мо­ги­лі — вся атрибутика свята.

«У ХІХ СТО­ЛІТ­ТІ В ПАРИЖІ БУВ МОРГ, КУ­ДИ ПРИХОДИЛИ ДИ­ВИ­ТИ­СЯ НА ПО­КІЙ­НИ­КІВ»

— Смерть мо­же при­їда­ти­ся. Але ре­транс­ля­ція та­кої те­ма­ти­ки існує в куль­ту­рі дав­но. Ін­ко­ли лю­дей на­віть при­ва­блю­ють по­хму­рі мі­сця. За­раз є та­кий фе­но­мен, як чор­ний або тем­ний ту­ризм. Йде­ться про екс­кур­сії або ту­ри мі­сця­ми ге­но­ци­ду, тор­тур, мі­сця­ми, де зі­бра­ні реш­тки лю­дей. І по­ді­бне бу­ло зав­жди. У Парижі кін­ця ХІХ сто­лі­т­тя пра­цю­вав морг, ку­ди приходили про­сто по­ди­ви­ти­ся на по­кій­ни­ків — їх ви­став­ля­ли у ві­три­ні. Спер­шу це ро­би­ли, щоб упі­зна­ва­ли мер­твих, при яких не бу­ло до­ку­мен­тів. Але по­тім у мор­зі по­мі­ти­ли, що лю­ди, від ма­ло­го до ста­ро­го, при­хо­дять про­сто ди­ви­ти­ся на по­кій­ни­ків, і по­ча­ли бра­ти за це пла­ту. Це був по­пу­ляр­ний па­ризь­кий атра­кціон. За­крив­ся він 1907 ро­ку — це збі­га­є­ться з пе­ре­лам­ним мо­мен­том у змі­ні став­ле­н­ня до смер­ті.

Хо­ди­ти на про­гу­лян­ки на кла­до­ви­ще — аб­со­лю­тно зви­чай­на пра­кти­ка. За­раз в Укра­ї­ні во­на не над­то по­ши­ре­на, а от у ХІХ сто­літ­ті бу­ло нор­маль­ним — при­зна­чи­ти по­ба­че­н­ня на цвин­та­рі. Це бу­ло мі­сце уми­ро­тво­ре­н­ня і згад­ки про по­мер­лих. До то­го ж цвин­та­рі ви­гля­да­ли ду­же есте­ти­чно: цен­траль­ні пам’ятни­ки яв­ля­ли пре­кра­сні ви­тво­ри ми­сте­цтва, зро­бле­ні ви­да­тни­ми ми­тця­ми. Ки­я­ни по­лю­бля­ли про­гу­лю­ва­ти­ся Бай­ко­вим кла­до­ви­щем, на Асколь­до­вій мо­ги­лі. Сьо­го­дні ця тра­ди­ція по­вер­та­є­ться.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.