«Чим жи­ли, що ду­ма­ли, яким бо­гам мо­ли­лись...»

Бол­гар­ські дже­ре­ла пі­зньо­се­ре­дньо­ві­чної укра­їн­ської ду­хов­но­сті

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» -

Жи­т­тя стає скла­дні­шим. І, по­при це, а мо­же, са­ме то­му по­тре­ба в осми­слен­ні ми­ну­лих драм, ко­лі­зій, про­блем стає де­да­лі го­стрі­шою. На­віть якщо йде­ться про ду­же дав­ню істо­рію.

■ Пер­шо­по­ча­тки укра­їн­ської куль­тур­ної іден­ти­чно­сті сво­їм ко­рі­н­ням зна­чною мі­рою ся­га­ють пе­рі­о­ду пі­зньо­го Се­ре­дньо­віч­чя, який, че­рез не­чи­слен­ність та фра­гмен­тар­ність істо­ри­чних дже­рел, до­сі за­ли­ша­є­ться ма­ло­до­слі­дже­ним. На це звер­нув ува­гу ще Ми­хай­ло Гру­шев­ський — у пе­ред­мо­ві до че­твер­то­го то­му сво­єї зна­ме­ни­тої «Істо­рії укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри» він за­зна­чив: «Чим жи­ли, що ду­ма­ли, яким бо­гам мо­ли­лись сі по­ко­лі­н­ня XIV — XVI стст., коли за­ти­хли кня­жі спів­ці, кли­ро­ша­не-ві­тії, кни­жни­ки і фі­ло­со­фи, що ки­да­ли окру­хи від сво­го ба­га­то­го сто­лу між ма­си «про­стих»? Що опо­від­а­ли, що спів­а­ли сі «про­сті» по­ко­лі­н­ня? Се пи­та­н­ня стає пе­ку­чим, як тіль­ки хо­че­мо від­тво­ри­ти не­пе­рерв­ну тка­ни­ну ду­хо­во­го жи­т­тя на­шо­го на­ро­ду, і розв’яза­н­ня йо­го не­ми­ну­че по­трі­бне хо­ча б для то­го, щоб ви­ясни­ти со­бі умо­ви пов­ста­н­ня і роз­вою тої но­вої вер­стви сло­ве­сної по­е­ти­чної твор­чо­сті XVII — XVIII стст., що ста­но­ви­ла дов­гий час — та й ни­ні ще ста­но­вить — го­лов­ну окра­су укра­їн­ської твор­чо­сті, так би ска­за­ти — куль­тур­не сві­до­цтво укра­їн­ської на­ції».

■ Укра­їн­ська пі­зньо­се­ре­дньо­ві­чна ду­хов­ність від­зна­ча­ла­ся гі­дною по­ди­ву жит­тє­зда­тні­стю та не­стрим­ною сна­гою до від­ро­дже­н­ня сво­їх втра­че­них вна­слі­док мон­голь­ських плюн­дру­вань се­ре­ди­ни ХІІІ ст. на­дбань і до­ся­гнень. Це зав­да­н­ня во­на ре­а­лі­зу­ва­ла вже зви­чним для се­бе шля­хом, про­то­ро­ва­ним ще в остан­ній чвер­ті Х — ХІ стст., — зно­ву звер­нув­шись до ві­зан­тій­сько-слов’ян­ської ду­хов­ної спад­щи­ни за по­се­ре­дни­цтвом Бол­га­рії.

■ У на­у­ко­вій лі­те­ра­ту­рі цей фе­но­мен ві­до­мий під на­звою «дру­гий пів­ден­но­слов’ян­ський вплив». На жаль, йо­го про­я­ви на те­ре­нах За­хі­дної та Пів­ден­но-За­хі­дної Ру­сі до­сі за­ли­ша­ю­ться не­до­ста­тньо ви­вче­ни­ми. Пі­сля Дру­гої сві­то­вої вій­ни в умо­вах то­та­лі­тар­ної дер­жа­ви ра­дян­ські й бол­гар­ські істо­ри­ки (М. Дер­жа­він, М. Ти­хо­ми­ров, І.Сне­ґа­ров та ін.), ке­ру­ю­чись мар­ксист­сько­ле­нін­ською ме­то­до­ло­гі­єю, роз­ро­би­ли за­галь­ну схе­му істо­ри­чних від­но­син пів­ден­них та схі­дних слов’ян пе­рі­о­ду Се­ре­дньо­віч­чя, яка бу­ла офі­цій­но схва­ле­на й актив­но роз­ро­бля­ла­ся ро­сій­ськи­ми, укра­їн­ськи­ми та бол­гар­ськи­ми до­слі­дни­ка­ми. Ви­зна­чаль­на її осо­бли­вість по­ля­га­ла у ви­знан­ні про­від­ної ро­лі Пів­ні­чно-Схі­дної Ру­сі в си­сте­мі схі­дно­хри­сти­ян­ської куль­тур­ної ко­му­ні­ка­ції та вза­є­мо­дії, а зв’яз­ки між схі­дни­ми та пів­ден­ни­ми слов’яна­ми зво­ди­ли­ся, як пра­ви­ло, до ро­сій­сько-бол­гар­сько-серб­ських кон­та­ктів і вза­є­мо­впли­вів, не­від’єм­ною скла­до­вою яких все ж вва­жа­ли­ся укра­їн­сько-бол­гар­ські від­но­си­ни. По­оди­но­кі спро­би укра­їн­ських вче­них П. Со­ха­ня і Д. Сте­по­ви­ка кон­кре­ти­зу­ва­ти ці пи­та­н­ня на осно­ві ре­гіо­наль­но­го роз­ме­жу­ва­н­ня не бу­ли на­ле­жно оці­не­ні та про­дов­же­ні. У 1990 — 2000-х рр. уже чі­тко ви­зна­чи­ли­ся від­прав­ні мо­мен­ти на шля­ху по­до­ла­н­ня низ­ки уста­ле­них і за­ста­рі­лих кон­це­пту­аль­них сте­ре­о­ти­пів та ви­ро­бле­н­ня но­вих під­хо­дів у цьо­му на­пря­мі до­слі­джень. До­во­ди­ться кон­ста­ту­ва­ти, що всі ці по­зи­тив­ні зру­ше­н­ня все ще пе­ре­бу­ва­ють у за­род­ко­во­му ста­ні.

■ В остан­ній чвер­ті XIV ст. тра­ди­цій­ні бол­гар­сько — укра­їн­ські ре­лі­гій­но-куль­тур­ні від­но­си­ни істо­тно акти­ві­зу­ва­ли­ся. Пер­шо­при­чи­ною цьо­го ста­ло під­не­се­н­ня куль­ту­ри Дру­го­го Бол­гар­сько­го цар­ства, яке при­вер­ну­ло ува­гу всіх пра­во­слав­них на­ро­дів Цен­траль­но-Схі­дної Єв­ро­пи, зокре­ма схі­дних слов’ян, по­си­лив­ши в них пра­гне­н­ня до куль­тур­но­го по­сту­пу.

■ Успі­шно­му зба­га­чен­ню то­го­ча­сної укра­їн­ської ду­хов­но­сті най­ви­зна­чні­ши­ми до­ся­гне­н­ня­ми слов’ян­сько-ві­зан­тій­ської куль­ту­ри вель­ми спри­я­ла ді­яль­ність ми­тро­по­ли­тів Ки­їв­ських — бол­гар за по­хо­дже­н­ням — Ки­прі­я­на (1375 — 1406) і Гри­го­рія Цам­бла­ка (1415 — 1420). Їхня цер­ков­но-по­лі­ти­чна ді­яль­ність ви­зна­ча­ла­ся кіль­ко­ма основ­ни­ми чин­ни­ка­ми: мо­сков­сько-ли- тов­сько-поль­ським су­пер­ни­цтвом і бо­роть­бою за ки­їв­ську ми­тро­по­ли­чу ка­фе­дру, по­ту­жним ру­хом за від­нов­ле­н­ня пер­ві­сно­го цер­ков­но­го вер­хо­вен­ства Ки­є­ва та спро­ба­ми впро­ва­дже­н­ня на Ру­си-Укра­ї­ні цер­ков­ної унії. Че­рез істо­ри­чні об­ста­ви­ни са­ме ми­тро­по­ли­ти-бол­га­ри ста­ва­ли очіль­ни­ка­ми ли­тов­сько-ру­сько­го опо­ру цен­тра­лі­за­тор­ській та уні­фі­ка­цій­ній по­лі­ти­ці Мо­скви.

■ За­во­ю­ва­н­ня Бол­га­рії тур­ка­ми на­при­кін­ці ХІV ст. спри­чи­ни­ло зна­чний емі­гра­цій­ний рух бол­гар­сько­го на­се­ле­н­ня. Одна з най­біль­ших хвиль бі­жен­ців по­ко­ти­ла­ся у пів­ні­чно­му на­прям­ку: у Во­ло­щи­ну, Мол­да­вію, Угор­щи­ну, на Пів­ден­но-За­хі­дну та Пів­ні­чно-Схі­дну Русь. Пе­ре­се­ля­ли­ся пред­став­ни­ки рі­зних со­ці­аль­них верств бол­гар­сько­го су­спіль­ства: се­ля­ни, мі­ща­ни, вій­сько­ві, вель­мо­жі та свя­щен­но­слу­жи­те­лі (се­ред них тра­пля­ли­ся та­кож єре­ти­ки та «лжев­чи­те­лі» — бол­гар­ські бо­го­ми­ли і пав­ли­кі­я­ни). Бі­жен­ці швид­ко ін­те­гру­ва­ли­ся в то­ле­ран­тне до них су­спіль­ство, оскіль­ки сут­тє­во не від­рі­зня­ли­ся від ко­рін­но­го укра­їн­сько­го на­се­ле­н­ня: бу­ли з ним спо­рі­дне­ні мов­но, ре­лі­гій­но, куль­тур­но й сві­то­гля­дно.

■ Важливо за­зна­чи­ти, що не всі, хто при­хо­див із Бал­кан на Русь, бу­ли емі­гран­та­ми — існу­ва­ли й ін­ші ка­те­го­рії лю­дей, які на пев­ний час опи­ня­ли­ся на схі­дно­слов’ян­ських зем­лях у при­ва­тних або слу­жбо­вих спра­вах. Зде­біль­шо­го йде­ться про ду­хов­них осіб: по­слан­ців (від па­трі­ар­хів, ми­тро­по­ли­тів, єпис­ко­пів, ар­хі­ман­дри­тів); мо­ло­дих мо­на­хів — шу­ка­чів дже­рел ду­хов­но­го зба­га­че­н­ня; цер­ков­но­слу­жи­те­лів, ко­трі пра­гну­ли ви­свя­ти­тись у ви­щий ду­хов­ний сан то­що. Усі во­ни су­ку­пно ста­но­ви­ли один із най­ді­є­ві­ших ка­на­лів схі­дно­хри­сти­ян­ської, зокре­ма бол­гар­сько-укра­їн­ської, ре­лі­гій­но-куль­тур­ної ко­му­ні­ка­ції.

■ Ре­зуль­та­ти ре­лі­гій­но-куль­тур­ної ді­яль­но­сті цих бол­гар бу­ли над­зви­чай­но ва­го­ми­ми. Під їхнім про­во­дом пі­зньо­се­ре­дньо­ві­чна укра­їн­ська ду­хов­ність по­ча­ла ін­тен­сив­ні­ше за­сво­ю­ва­ти най­но­ві­ші до­ся­гне­н­ня ві­зан­тій­сько-слов’ян­ської ци­ві­лі­за­ції, що, зві­сно ж, під­ня­ло її на ви­щий ща­бель роз­ви­тку, змі­цнив­ши при цьо­му тра­ди­цій­ні під­ва­ли­ни са­мо­бу­тно­сті й не­по­втор­но­сті. В основ­но­му че­рез бол­гар­ську куль­ту­ру Ру­сьУкра­ї­на чер­па­ла не­оці­нен­ні скар­би ві­зан­тій­ської ду­хов­но­сті, які упро­довж більш ніж пів­то­ра сто­лі­т­тя за­ли­ша­ли­ся го­лов­ни­ми, й у ба­га­тьох від­но­ше­н­нях, єди­ни­ми чин­ни­ка­ми її ре­лі­гій­но-куль­тур­но­го роз­ви­тку. Всі ці бла­го­твор­ні ду­хов­ні впли­ви про­ни­ка­ли пе­ред­усім на Га­ли­цьку Русь, яка зав­дя­ки сво­є­му гео­гра­фі­чно­му роз­та­шу­ван­ню ста­ла своє­рі­дним фор­по­стом для про­су­ва­н­ня бол­гар­ської куль­ту­ри да­лі — на схід і пів­ніч.

■ У до­бу Се­ре­дньо­віч­чя ва­жли­ви­ми цен­тра­ми ре­лі­гій­но-куль­тур­них кон­та­ктів бол­гар та укра­їн­ців бу­ли Кон­стан­ти­но­поль і Афон, в чи­слен­них мо­на­сти­рях яких про­жи­ва­ли та на­вча­ли­ся чен­ці як з Бол­га­рії, так і з Ру­си-Укра­ї­ни. Від­так, ці оби­те­лі ста­ли одни­ми з най­го­лов­ні­ших ла­нок, в яких від­бу­вав­ся про­цес бол­гар­сько-укра­їн­сько­го ре­лі­гій­но-куль­тур­но­го спіл­ку­ва­н­ня.

■ На дум­ку М. Да­шке­ви­ча, са­ме у ХV — XVІ стст. у пів­ден­но­ру­ській усній на­ро­дній твор­чо­сті з’явив­ся й утвер­див­ся бол­гарсь- кий тер­мін «ду­ма» (озна­чає «сло­во») на по­зна­че­н­ня но­во­го жан­ру епі­чних пі­сень, які скла­да­ли­ся під впли­вом ті­сних зв’яз­ків Пів­ден­но-За­хі­дної Ру­сі з Бол­га­рі­єю, Сер­бі­єю та Во­ло­щи­ною.

■ Упро­довж де­кіль­кох де­ся­ти­літь ХV ст. укра­їн­ська кни­жність зба­га­ти­ла­ся чи­слен­ни­ми пе­ре­кла­дни­ми й ори­гі­наль­ни­ми тво­ра­ми бол­гар­ської лі­те­ра­ту­ри. Ра­зом із бол­гар­ськи­ми ру­ко­пи­са­ми на Ру­си-Укра­ї­ні по­ши­ри­лась Єв­ти­мі­є­ва ре­фор­ма цер­ков­но­слов’ян­ської пи­сем­но­сті. До то­го ж, зав­дя­ки пи­сьмен­ни­цькій ді­яль­но­сті Гри­го­рія Цам­бла­ка укра­їн­ська лі­те­ра­ту­ра за­сво­ї­ла но­вий для неї емо­цій­но-екс­пре­сив­ний стиль («плє­тє­нія сло­вес»), який на­був тут подаль­шо­го вдо­ско­на­ле­н­ня, по­єд­нав­ши до­ся­гне­н­ня тир­нов­ських лі­те­ра­то­рів із най­кра­щи­ми тра­ди­ці­я­ми дав­ньо­ру­сько­го пи­сьмен­ства.

■ У XV ст. ба­га­то­гран­ний і ши­ро­ко­мас­шта­бний про­цес вко­рі­не­н­ня бол­гар­ської кни­жно­сті та лі­те­ра­ту­ри на Ру­си-Укра­ї­ні ся­гнув сво­го апо­гею, оста­то­чно від­ті­снив­ши на дру­гий план дав­ньо­ру­ські кни­го­пи­сні тра­ди­ції. Про­фе­сій­ні укра­їн­ські кни­жни­ки і пе­ре­пи­су­ва­чі-ама­то­ри по­ча­ли ці­ле­спря­мо­ва­но роз­шу­ку­ва­ти, по­слі­дов­но ви­вча­ти і ко­пі­ю­ва­ти ви­клю­чно бол­гар­ські ко­де­кси, які бу­ли ви­зна­ні єди­но пра­виль­ни­ми зво­да­ми. Май­же одно­ча­сно по­ді­бні тен­ден­ції по­ча­ли про­яв­ля­ти­ся на всіх ру­ських зем­лях, що зна­ме­ну­ва­ло ще один ва­жли­вий крок схі­дних слов’ян на шля­ху їхньо­го ду­хов­но­го від­ро­дже­н­ня, а са­ме — пе­ре­хід від інер­тно­го, па­сив­но­го сприйня­т­тя і за­сво­є­н­ня пів­ден­но­слов’ян­ських куль­тур­них цін­но­стей до сві­до­мої, актив­ної роз­бу­до­ви вла­сної ду­хов­но­сті.

■ У дру­гій по­ло­ви­ні XV — пер­шій по­ло­ви­ні XVІ стст. від­був­ся за­не­пад бол­гар­ської кни­жно­сті й лі­те­ра­ту­ри, однак усі їхні по­пе­ре­дні здо­бу­тки на­да­лі за­ли­ша­ли­ся взір­цем для укра­їн­ських кни­жни­ків. Бол­гар­ські ру­ко­пи­си ча­сто ко­пі­ю­ва­лись і зго­дом роз­по­всю­джу­ва­ли­ся на схі­дно­слов’ян­ських те­ре­нах. У за­зна­че­ний пе­рі­од ви­прав­ле­ні бол­гар­ські лі­тур­гій­ні та ек­зе­ге­ти­чні текс­ти на­да­лі ста­но­ви­ли зна­чну ча­сти­ну то­го­ча­сної укра­їн­ської лі­те­ра­тур­ної спад­щи­ни. В мо­на­стир­ських скри­пто­рі­ях во­ни ма­со­во ко­пі­ю­ва­лись і в чи­слен­них спи­сках роз­по­всю­джу­ва­ли­ся по Ру­си-Укра­ї­ні. Про це без­по­се­ре­дньо свід­чать опи­си кни­го­збі­рень Слу­цько­го (кі­нець XV ст.), Су­пра­сль­сько­го та Ки­є­во-Пе­чер­сько­го мо­на­сти­рів (се­ре­ди­на XVI ст.). Їхні бі­бліо­те­ки, окрім бо­го­слу­жбо­вих ко­де­ксів, ма­ли по де­кіль­ка при­мір­ни­ків бол­гар­ських пе­ре­кла­дів тво­рів ві­зан­тій­ських отців цер­кви та бо­го­сло­вів: Іо­ан­на Зо­ло­то­усто­го, Гри­го­рія Бо­го­сло­ва, Гри­го­рія Сі­на­ї­та, Гри­го­рія Дво­є­ло­ва, Єфре­ма Сі­ри­на та ін­ших.

■ На­при­кін­ці XIV — у XV стст. в укра­їн­сько­му кни­жно­му ми­сте­цтві утвер­ди­ло­ся та­кож бол­гар­ське де­ко­ра­тив­не пи­сьмо — в’язь, яка за рів­нем по­пу­ляр­но­сті не по­сту­па­ла­ся пле­тін­ча­стим ком­по­зи­ці­ям. На­пи­си, ви­ко­на­ні в’яз­зю, ма­ють ви­гляд ши­ро­кої сму­ги, за­пов­не­ної лі­те­ра­ми. При цьо­му де­які з них зли­ва­ю­ться, змі­ню­ють свої обри­си, мас­шта­би та по­зи­цію, ство­рю­ю­чи своє­рі­дний ві­зе­ру­нок.

■ У сти­лі­сти­ці ілю­стра­цій пам’яток кін­ця XIV — XV стст., що ви­йшли з ки­їв­сько­го ми­сте­цько­го осе­ред­ку, зокре­ма слав­но­зві­сно­го Ки­їв­сько­го Псал­ти­ря (1397 р.), ви­ра­зно від­чу­ва­є­ться вплив мі­ні­а­тюр, ви­ко­на­них пред­став­ни­ка­ми тир­нов­ської кни­жно-лі­те­ра­тур­ної шко­ли. У най­ті­сні­шо­му зв’яз­ку з бол­гар­ським від­бу­вав­ся та­кож роз­ви­ток укра­їн­сько­го іко­но­пи­су — укра­їн­ські ми­тці у сво­їй твор­чо­сті орі­єн­ту­ва­ли­ся на зраз­ки бол­гар­сько­го жи­во­пи­су та ово­ло­ді­ва­ли по­ши­ре­ни­ми в ньо­му іко­но­пи­сни­ми при­йо­ма­ми. З кін­ця XIV ст. укра­їн­ські май­стри, на­слі­ду­ю­чи бол­гар­ських іко­но­пи­сців, ві­ді­йшли від ві­зан­тій­ських іко­но­пи­сних ка­но­нів і по­ча­ли актив­но роз­ро­бля­ти свої ори­гі­наль­ні ви­ра­жаль­ні за­со­би, де­да­лі біль­ше ін­ди­ві­ду­а­лі­зу­ю­чи цен­траль­ні обра­зи іко­но­пи­су.

■ На­ве­де­ні фа­кти вко­тре під­твер­джу­ють, що ре­лі­гій­но-куль­тур­ні до­ся­гне­н­ня та здо­бу­тки се­ре­дньо­ві­чної Бол­га­рії не ли­ше три­ва­лий час бу­ли най­го­лов­ні­ши­ми дже­ре­ла­ми роз­ви­тку ду­хов­но­го жи­т­тя Ру­си­Укра­ї­ни, а й зго­дом ста­ли осно­вою для фор­му­ва­н­ня мо­дер­ної укра­їн­ської ду­хов­но­сті, істо­тно впли­нув­ши на наш мен­та­лі­тет і на­шу на­ціо­наль­ну іден­ти­чность.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.