ФФо­он­но­ог­гр­ра­ам­маа.. ФФр­ра­аг­гм­ме­еннтт

Den (Ukrainian) - - Міста І Місця - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День» Лі­са­бон — Ки­їв

Я хо­чу роз­по­ві­сти про двох лю­дей, яких не ду­же-то й об­хо­дить, чи роз­ка­жу я про них, бо їх на­справ­ді не існує.

Одно­го зва­ти Філ. Він — зву­ко­опе­ра­тор, їде до дру­га-ре­жи­се­ра Фрі­дрі­ха, щоб до­по­мог­ти зі зйом­ка­ми філь­му.

Фрі­дріх роз­ча­ро­ва­ний не так у про­фе­сії, як у ре­аль­но­сті, яка вщерть за­смі­че­на ма­со­вим ви­ро­бни­цтвом ві­зу­аль­них обра­зів. Він хо­че по­ча­ти ство­рю­ва­ти кі­но з ну­ля — так, ні­би Люм’єри ли­ше вчо­ра про­де­мон­стру­ва­ли свій хи­мер­ний ви­на­хід. Для цьо­го зна­хо­дить ка­ме­ру древ­ньої мо­де­лі й філь­мує все, що ба­чить. Але роз­ча­ро­ву­є­ться і в цьо­му.

Філ ве­шта­є­ться мі­стом — пи­ше зву­ки для ні­мих плі­вок Фрі­дрі­ха і на­ма­га­є­ться зна­йти йо­го са­мо­го. Зре­штою зна­хо­дить, по­вер­тає йо­му ві­ру в ре­ме­сло, і во­ни очма­ні­ло но­ся­ться ву­ли­ця­ми з ка­ме­рою та мі­кро­фо­ном. В остан­ньо­му ка­дрі з’яв­ля­є­ться ве­ли­кий пор­ту­галь­ський по­ет Фер­нан­до Пе­соа:

Фільм Ві­ма Вен­дер­са «Лі­са­бон­ська істо­рія», ге­ро­я­ми яко­го є Філ, Фрі­дріх і Фер­нан­до, я бачив упер­ше 20 ро­ків то­му. Він на­га­дує сон у ди­тин­стві, коли ти на­стіль­ки лег­кий, що зда­тен зле­ті­ти. Мі­сто, по­ка­за­не в «Істо­рії», не зда­ло­ся ме­ні ціл­ком ре­аль­ним, я не уяв­ляв се­бе в ньо­му — але за­пам’ятав йо­го, бо во­но бу­ло ча­сти­ною ці­єї лег­ко­сті.

Я увій­ду в це мі­сто тим са­мим шля­хом, що й Філ. Я роз­по­вім про йо­го зву­ки.

ПЛЕСКІТ ХВИЛЬ ТЕЖУ

Уже про­ме­ре­хті­ли мі­ські во­гні в ілю­мі­на­то­рі, ні­би жа­рин­ки від ба­га­т­тя, про­їзний кви­ток фі­ста­шко­во­го ко­льо­ру, троє одна­ко­во бо­ро­да­тих си­кхів у чор­но­му, буз­ко­во­му й жов­то­му тюр­ба­нах у ме­трі, мо­ло­дий мо­дник у рва­них джин­сах, ко­трий зі сво­єї ж во­лі взяв­ся по­ясню­ва­ти, як ме­ні ді­ста­ти­ся хо­сте­лу; мо­кра від не­що­дав­ньо­го до­щу бру­ків­ка на пло­щі Ка­мо­ен­са, бі­чні ву­ли­ці, які впа­да­ють у бли­ску­чу тем­ря­ву рі­ки Тежу; ха­о­ти­чна не­тве­ре­за пу­блі­ка під Ка­мо­ен­сом, двій­ко пе­ре­бен­дів на схо­дах по­ста­мен­ту бі­ля ба­та­реї пив­них пля­шок — ли­сий му­чить еле­ктро­гі­та­ру за­для вла­сної вті­хи, а па­тла­тий про­сто п’яний; за пам’ятни­ком про­їжджає трам­вай, са­ме та­кий, як на всіх ту­ри­сти­чних ві­део, — ста­ро­мо­дна гри­му­ча ко­ро­бо­чка на ко­лі­ща­тах, з трам­вай­но­го ві­кна на ме­не ди­ви­ться пи­шно­ті­ла ін­ді­ан­ка в бор­до­вій су­кні, я роз­плу­тую ла­бі­ринт ву­лиць Ви­со­ко­го квар­та­лу, а на ре­це­пше­ні в хо­сте­лі вбив­ча му­ла­тка з чер­во­ним во­лос­сям слу­хає ні­жно-ту­жли­ві пі­сні Buena Vista Social Club.

Ви­ван­та­жую ре­чі, пе­ре­во­джу по­дих, ви­ру­шаю до во­ди.

Ра­йон ба­га­тий на шин­ки та ком­па­нії гу­ляк. Про­хо­джу мо­стом над ву­ли­цею, де з одно­го бо­ку сві­ти­ться чер­во­ним Strip Tease, а з дру­го­го си­нім — Discoteca. До ме­не весь час по-змов­ни­цьки під­мор­гу­ють якісь див­ні не­зна­йом­ці, як бі­лі, так і чор­ні. Все з’ясо­ву­є­ться, коли один із них, по­смі­ха­ю­чись, на­че рі­дний, ви­мов­ляє ча­рів­ні сло­ва: «Ха­ші­шь, ха­ші­шь, па­кі­ста­ні, о’кей!». Але я вже об­ку­ре­ний Лі­са­бо­ном по са­ме не­сві­до­ме.

Мі­сяць про­би­ва­є­ться крізь низь­кі й швид­кі хма­ри, бі­лий від на­пру­ги. Тежу б’ється об му­ро­ва­ний бе­рег на­ва­лою роз­дра­то­ва­них хвиль. По­руч зі мною на ка­ме­ні си­дять ін­ші ве­чір­ні во­ло­цю­ги. Хтось ку­рить той са­мий га­шиш. На лі­во­му бе­ре­зі — ста­туя Хри­ста, за­гор­ну­та у хма­ри, про­ме­ні під­сві­тки роз­ті­ка­ю­ться без­форм­ним оре­о­лом, че­рез що в усій кар­ти­ні з’яв­ля­є­ться тон ін­фер­наль­но­сті.

ЧОВГАННЯ

Пор­ту­галь­ський тро­ту­ар не­рів­ний, він яв­ляє со­бою за­чов­га­ний до дзер­каль­но­го бли­ску жов­та­во-чор­ний кам’яний ві­зе­ру­нок, ві­до­мий у сві­ті як пор­ту­галь­ський ор­на­мент. У де­яких мі­сцях він на­стіль­ки вузь­кий, що ав­то­мо­бі­лі ма­ло не за­чі­па­ють твій бік, і до­во­ди­ться при­ти­ска­ти­ся до стін, про­пу­ска­ю­чи зу­стрі­чних пе­ре­хо­жих.

Се­ред них тра­пля­ю­ться лі­са­бон­ці й ту­ри­сти, а ті у свою чер­гу по­ді­ля­ю­ться на три ка­те­го­рії: гру­пи пен­сіо­не­рів, за­ко­ха­ні па­ри і я, лю­ди­на у шкі­ря­них ка­пцях з важ­кою пі­до­швою. Ми всі сто­ї­мо в тих са­мих чер­гах і пен­злю­є­мо ти­ми ж ву­ли­ця­ми й пло­ща­ми; та коли йду я, то мо­жу чов­га­ти так гу­чно, від­ки­да­ти та­ку шум­ну тінь, що на ме­не ози­ра­ю­ться. Я — єди­ний ту­рист, на яко­го ози­ра­ю­ться і який при то­му жо­дних за­ко­нів, Бо­жих або люд­ських, не по­ру­шує.

Лі­са­бон — су­ціль­ні па­гор­би й го­ри. Ни­ми ще чов­га­ти й чов­га­ти.

ШУМ ВЕНТИЛЯЦІЇ

На пло­щі Ка­мо­ен­са з ре­ші­тки вентиляції ме­тра ви­ри­ва­є­ться по­ту­жний стру­мінь по­ві­тря. Ву­ли­чний ди­вак ски­дає свою со­ро­чку, три­має над цим по­то­ком і від­пу­скає. Во­на зді­йма­є­ться до ви­со­ти три­по­вер­хо­вих бу­дин­ків, що ви­кли­кає у чо­лов’яги не­стрим­ний ре­гіт. Лов­лю се­бе на дум­ці, що як­би втра­тив до­сить ва­ги, то ме­не цим про­тя­гом ви­не­сло би ще ви­ще, над Ка­мо­ен­сом, над пло­щею, а там під­хо­пи­ло б ві­тром, і я ши­ряв би со­бі по­над мі­стом, а то­ді опу­стив­ся би в оке­ан, пе­ре­тво­рив­ся б на мор­сько­го де­мо­на і до­ві­ку ди­вив­ся б на Лі­са­бон очи­ма ча­йок.

ВІТЕР У ВАНТАХ МОСТУ

Якщо ста­ти під мо­стом 25 кві­тня, то ін­ко­ли мо­жна по­чу­ти гур­кіт по­тя­гів та гул лі­та­ків, а от шум ав­ті­вок — ні­ко­ли. Пе­ре­ва­жа­ю­чий звук — без­пе­рерв­на низь­ка но­та, що ледь по­мі­тно ва­рі­ю­є­ться за то­наль­ні­стю. Це гу­ді­н­ня м’язів мі­ста, на­пру­же­них у ко­ло­саль­но­му зу­сил­лі.

ЦИКАДИ ПІД ВІЛЬНОЮ ВОДОЮ

Ци­кад у Лі­са­бо­ні не чу­ти, на­віть у пар­ках і дво­рах. Вар­то, однак, ви­їха­ти за ме­жі істо­ри­чно­го цен­тру, в ра­йон Ал­то да Се­ра­фі­на, до за­ро­слої лі­сом до­ли­ни Ал­кан­та­ра, де за­ли­ша­ю­ться тіль­ки шо­се й акве­дук Агва Лі­бре.

Акве­дук пе­ре­рі­зає до­ли­ну по­слі­дов­ні­стю ци­кло­пі­чних кам’яних арок. Во­ни на­стіль­ки ви­со­кі, на­стіль­ки по­тем­ні­лі від ча­су, що зе­лень від­да­ле­них схи­лів, яка їх за­пов­нює, зда­є­ться во­до­спа­дом. Зе­ле­ні по­то­ки па­да­ють у до­ли­ну, а на­зу­стріч їм зді­йма­є­ться без­тур­бо­тний і ні­чим не за­тьма­ре­ний хор ци­кад.

ВІКОННІ БАЛАЧКИ

Ву­ли­ці ста­ро­го Лі­са­бо­на рід­ко бу­ва­ють пря­ми­ми. Во­ни зви­ви­сті, не­мов у схі­дно­му се­ли­щі, по­де­ку­ди зву­жу­ю­ться, роз­ши­рю­ю­ться, пе­ре­хо­дять у кру­ті схо­ди до­го­ри...

На мо­туз­ках уздовж ві­кон ви­ві­шу­ють бі­ли­зну, і коли тре­ба по­ди­ви­ти­ся, що ро­би­ться на бі­ло­му сві­ті, про­сти­ра­дло від­су­ва­ють, ні­би те­а­траль­ну ку­лі­су.

Лі­тня сень­йо­ра си­дить на осло­ні при по­ро­зі й те­ре­ве­нить з та­кою ж древ­ньою по­дру­гою, ко­тра ви­зи­рає з ві­кна дру­го­го по­вер­ху бу­дин­ку нав­про­ти. Ця бе­сі­да ли­не вже не пер­ший день і не пер­ший рік, і обме­жень у ній не­має, так що про най­мен­ші та­єм­ни­ці й по­дро­би­ці ро­дин­но­го жи­т­тя то­чно знає вся око­ли­ця — ну, то й що? Assim o que, як тут ка­жуть.

Схо­же, со­цме­ре­жі ви­на­йшли в квар­та­лі Ал­фа­ма за кіль­ка­сот ро­ків до «Фейс­бу­ку».

СВИСТУЛЬКА

Не­ква­пний під­йом се­ред по­ро­слих па­по­ро­т­тю стін у ціл­ко­ви­тій пе­ре­две­чір­ній ти­ші пе­ре­ри­ває ме­ло­дій­ний дво­то­наль­ний свист. При­га­дую, са­ме та­кий чув у «Лі­са­бон­ській істо­рії». Звер­таю за ріг, де ба­чу на­пів­на­ві­же­но­го ху­до­жни­ка в шор­тах, фут­бол­ці з лі­те­рою F — сим­во­лом то­го-та­ки «Фейс­бу­ку» і в рок-н-роль­них тем­них оку­ля­рах. Усю ву­ли­чку-схо­ди він пе­ре­тво­рив на ви­став­ку про­сто не­ба. На схо­дин­ках — йо­го ко­ла­жі та па­пе­ро­ві фі­гу­ри впе­ре­міш зі ста­ри­ми жур­на­ла­ми й кон­вер­та­ми грам­пла­ті­вок, а го­лов­ний екс­по­нат — скуль­пту­ра со­ба­ки, пе­ред якою сто­їть блю­де­чко з водою. Зре­штою, тут-та­ки з’яв­ля­є­ться справ­жній ру­дий пес, ко­трий, пев­но, й по­слу­жив мо­де­л­лю. Ди­вак щось бу­бо­нить сам до се­бе, за­хо­ди­ться смі­хом, грає на сюр­кал­ці, і пе­сик смі­є­ться ра­зом з ним.

СПІВ КАНАРОК

Лі­са­бон влі­тку жи­ве на ву­ли­ці. Ві­кна і две­рі пер­ших по­вер­хів від­чи­не­ні, кон­ди­ціо­не­рів не­має. Тут мо­жеш іти ні­чною ву­ли­цею сам-один і ра­птом під­гле­ді­ти, як та­ту­йо­ва­ний гро­ми­ло ро­бить за­чі­ску сень­йо­рі з роз­кі­шним чор­ним во­лос­сям, по­ли­ва­ю­чи йо­го чи­мось ду­же за­па­шним, так що дов­ко- ла її го­ло­ви за­ви­сає бла­го­вон­на хма­ра. Мо­жна по­ба­чи­ти ро­дин­ну ве­че­рю або зо­се­ре­дже­но­го яп­пі за но­ут­бу­ком, або три­рі­чне дів­ча­тко, за­ча­ро­ва­не те­ле­е­кра­ном.

Мі­сто на­га­дує об­шар­па­ну, але за­ти­шну ві­таль­ню. Тут не чу­ти цер­ков­них дзво­нів, але ко­жен дру­гий про­ву­лок за­ли­ва­ють співи канарок і па­пу­жок, ко­трих у клі­тках ви­ві­шу­ють на ву­ли­цю. Сті­на­ми пов­зуть три­ме­тро­ві ка­кту­си, уко­рі­не­ні в гор­щи­ках. Ка­нар­ки зби­ва­ють по­ві­тря в гу­сте со­лод­ка­ве ма­сло, у дзвін­кий ко­ло­їд, що упо­віль­нює твій рух до ша­но­бли­вої швид­ко­сті.

ОКЕАНСЬКИЙ ПРИБІЙ

У пів­го­ди­ни їзди по­тя­гом від цен­тру мо­жна за­сма­га­ти, пір­на­ти, гой­да­тись на хви­лях го­рі­че­ре­ва й роз­див­ля­ти­ся хма­ри у фор­мі іє­ро­глі­фів, а на ви­хо­ді з пля­жу по­ба­чи­ти зви­чай­не мі­ське по­друж­жя се­ре­дніх ро­ків у ком­па­нії двох здо­ро­вен­них гу­са­ків. За­сма­глий чо­лов’яга зі зво­ру­шли­вою ні­жні­стю бе­ре ко­жно­го з них на ру­ки і по­ло­ще йо­го під ду­шем, а жін­ка під­го­до­вує пта­хів мор­квою та ка­пу­стою. Пля­жна пу­блі­ка в за­ми­лу­ван­ні, гу­са­ки по­ва­жно ґел­ґо­чуть. Зре­штою, Рим во­ни вже вря­ту­ва­ли. А Лі­са­бон ря­ту­ва­ти вже не тре­ба.

Ще со­рок хви­лин ав­то­бу­сом. Край Єв­ро­пи. Мис Ка­бо да Ро­ка. Вни­зу по­віль­но пе­ре­ко­чу­ю­ться во­дні па­гор­би, роз­би­ва­ю­чись об ске­лі. Шум до­но­си­ться аж сю­ди, да­ле­ко на­го­ру, де на сон­ці ви­бли­скує сте­ла з ци­та­тою Ка­мо­ен­са.

Ме­ні чо­мусь зда­є­ться, що цей не­люд­ський гул від­лу­нює в мі­сті, і, сти­ха­ю­чи, пе­ре­тво­рю­є­ться на пі­сні. На фа­ду.

ФА­ДУ

Але фа­ду — не до­ля. Це — су­да­ді, saudade — сло­во, недоступне для пе­ре­кла­ду. Сві­тла ме­лан­хо­лія, на­ві­я­на ві­тра­ми з ві­чно роз­гні­ва­но­го хо­ло­дно­го оке­а­ну.

ГУДОК, ЯКО­ГО НІ­ХТО НЕ ЧУВ

Ро­же­ву ву­ли­чку за­ми­кає жов­та тру­ба ко­ра­бля, який за­я­ко­рив­ся на Тежу. Він про­сто вплив у кадр.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.