По­е­ти­ка, кров і ме­ло­дра­ма

У Ки­є­ві за­вер­шив­ся 46-й кі­но­фе­сти­валь «Мо­ло­дість»

Den (Ukrainian) - - Культура - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, фото Руслана КАНЮКИ, «День»

Не­зва­жа­ю­чи на чер­го­ву фі­нан­со­ву кри­зу, ор­га­ні­за­то­рам «Мо­ло­до­сті» й цьо­го ро­ку вда­ло­ся зі­бра­ти силь­ний пов­но­ме­тра­жний кон­курс — ко­трий за­зви­чай і є ви­зна­чаль­ним при оцін­ці успі­ху будь-яко­го фе­сти­ва­лю. Єди­ний не­до­лік, який не за­ле­жав від від­бір­ни­ків — від­су­тність ці­ка­вих пов­но­ме­тра­жних де­бю­тів з Укра­ї­ни.

■ Кон­кур­сні філь­ми об’єд­ну­вав не тіль­ки де­бю­тний ста­тус їх ав­то­рів, а й пев­на спіль­ність мо­ти­вів. Так, у «Вов­ку та вів­цях» (ре­жи­сер­ка Шар­ба­ну Са­дат, Да­нія—Фран­ція—Шве­ція—Аф­га­ні­стан) та в «Су­та­ку» (Мір­лан Абди­ка­ли­ков, Кир­гиз­стан) йшло­ся про жи­т­тя гор­ців­па­сту­хів, ав­то­ри «Віл­лі 1-го» (Зо­ран Бу­кер­ма, Лю­до­вік Бу­кер­ма, Ма­рі­ель Ґо­тьє, Уґо П. То­мас, Фран­ція) і «Кам’яно­го сер­ця» ( Ґу­дмун­дур Ар­нар Ґу­дмундс­сон, Іслан­дія—Да­нія) тор­ка­ли­ся не­с­прийня­т­тя ЛГБТ кон­се­рва­тив­ним су­спіль­ством, дже­ре­лом кон­флі­кту в «Ге­ді» (Мо­ха­мед Бен Атіа, Ту­ніс—Бель­гія— Фран­ція) та «Пі­ща­ній бу­рі» (Еліт Зе­ксер, Ізра­їль) слу­гу­ва­ли тра­ди­ції шлю­бу в іслам­сько­му се­ре­до­ви­щі, ге­рої «Ало­ї­са» (То­бі­ас Нол­ле, Швей­ца­рія—Фран­ція) й «Остан­ньої сім’ї» (Ян П. Ма­ту­шин­ський, Поль­ща) бу­ли одер­жи­мі ві­део­з­йом­ка­ми ото­чу­ю­чих, а ге­ро­ї­ні «Но­вої Єви» (Мар­ко Скоп, Сло­вач­чи­на—Че­хія) й «Во­ро­та­ря» (Гі­йом Се­не, Бель­гія—Швей­ца­рія—Фран­ція) по­ки­да­ли сво­їх си­нів.

А втім, на цьо­му по­ді­бність і ви­чер­пу­є­ться. Хо­ча, на­га­даю, це все де­бю­ти, рі­зни­ця в май­стер­но­сті тут ду­же від­чу­тна.

■ Одра­зу хо­че­ться ви­окре­ми­ти чор­ну ко­ме­дію «Віл­лі 1-й». Во­на не про­сто зня­та за мо­ти­ва­ми жи­т­тя ре­аль­ної лю­ди­ни, а й вла­сне ця лю­ди­на (Де­ні­ель Ван­не) грає са­му се­бе. 50-рі­чний Віл­лі-Де­ні­ель стра­ждає на ди­сле­ксію, він геть не вла­што­ва­ний у су­спіль­стві, він втра­тив бра­та. Ав­то­ри філь­му по­ка­зу­ють ре­аль­ність очи­ма цьо­го ди­ва­ка, який ви­рі­шив, бу­ду­чи геть не го­то­вим до сві­ту по­за ме­жа­ми ба­тьків­сько­го бу­дин­ку, все ж до­мог­ти­ся сво­го: жи­ти в сво­їй квар­ти­рі, ма­ти дру­зів, ка­та­ти­ся на ску­те­рі. І все це йо­му вда­є­ться. Спів­ре­жи­се­ри вно­сять у опо­відь до­бре про­ра­хо­ва­ну до­зу іро­нії, ані­тро­хи не за­шко­джу­ю­чи за­галь­но­му дра­ма­ти­зму. Де­ні­ель грає над­зви­чай­но при­ро­дно, не по­сту­па­ю­чись про­фе­сій­ним акто­рам, і за­га­лом усій кар­ти­ні при­та­ман­на та май­стер­на про­сто­та, яка здо­бу­ва­є­ться та­лан­том і ве­ли­кою ро­бо­тою; як на­слі­док, фільм здо­був спе­ці­аль­ну від­зна­ку жу­рі.

■ Ре­жи­сер­ці «Вов­ку та овець» вда­ло­ся до­ся­гну­ти в грі акто­рів не мен­шої при­ро­дно­сті: зна­чна ча­сти­на пер­со­на­жів — гір­ських па­сту­хів — так са­мо грає са­мих се­бе. Ав­тор­ка, ко­тра прин­ци­по­во жи­ве й зні­має в Аф­га­ні­ста­ні, жо­дним чи­ном не при­гла­джує і не при­кра­шає по­бу­ту цих лю­дей, про­те все одно зна­хо­дить в ньо­му по­е­зію й кра­су. На жаль, ця гі­дна ро­бо­та за­ли­ши­ла­ся по­за ува­гою жу­рі.

■ Чи­ма­лий успіх здо­бу­ли філь­ми з акцен­то­ва­ною емо­цій­ні­стю си­ту­а­цій — на ме­жі ме­ло­дра­ми. На­при­клад — не­ймо­вір­не єд­на­н­ня про­фе­сій­них кі­но­кри­ти­ків і ма­со­вої пу­блі­ки — на­го­ро­да жу­рі між­на­ро­дної асо­ці­а­ції кі­но­пре­си FIPRESI та Приз гля­да­цьких сим­па­тій ді­ста­лись «Кам’яно­му сер­цю» ісланд­ця Ґу­дмун­ду­на Ар­на­ра. Фільм — при які­сній ро­бо­ті опе­ра­то­ра й акто­рів — зда­є­ться над­зви­чай­но за­тя­гне­ним, уже в пер­шій тре­ті ре­жи­сер втра­чає ритм опо­віді, про­те тут більш ніж до­сить рі­зно­го ро­ду хай і пе­ред­ба­чу­ва­них, але до­сто­ту сльо­зо­гін­них си­ту­а­цій.

■ У «Во­ро­та­рі» Гі­йо­ма Се­не­за ме­ло­дра­ма­ти­чна ко­лі­зія — па­ра не­пов­но­лі­тніх ви­рі­шує за­ве­сти ди­ти­ну, по­при всі по­пе­ре­дже­н­ня до­ро­слих і скан­да­ли з ба­тька­ми, — врів­но­ва­жу­є­ться не тіль­ки які­сною грою го­лов­них акто­рів, а й по­чу­т­тям мі­ри у ре­жи­се­ра. Зав­дя­ки остан­ньо­му у філь­мі на­яв­ний ціл­ком ря­тів­ний для всі­єї істо­рії фі­нал, ко­ли ди­ти­ну, по­ки­ну­ту юною ма­тір’ю, за­би­рає ба­тько — не­спо­ді­ва­но від­по­від­аль­ний як для та­ких сю­же­тів. По­ді­бна розв’яз­ка — да­ни­на більш про­гре­сив­но­му по­гля­ду на пи­та­н­ня ген­де­ру, ро­ди­ни й ді­то­на­ро­дже­н­ня, й та­кий по­во­рот не ви­гля­дає шту­чним. У ре­зуль­та­ті «Во­ро­тар» здо­був пер­шість у пов­но­ме­тра­жно­му кон­кур­сі й го­лов­ну на­го­ро­ду Еку­ме­ні­чно­го жу­рі.

■ При то­му, що всі основ­ні пер­со­на­жі «Остан­ньої сім’ї» Яна Ма­ту­шин­сько­го (Поль­ща) ги­нуть, ця стрі­чка є на ди­во без­емо­цій­ною. Го­лов­ний ге­рой — поль­ський ху­до­жник-сюр­ре­а­ліст Здзі­слав Бе­кшинь­ський, ві­до­мий сво­ї­ми мо­то­ро­шни­ми по­ста­по­ка­ліп ти­чни­ми ро­бо­та­ми. Йо­го син То­маш — куль­то­вий ра­діо-ді­джей і пе­ре­кла­дач, ко­трий від­тво­рює на сце­ні образ Дра­ку­ли, — схиль­ний до нев­ро­зів і спроб су­ї­ци­ду. Єди­на при­том­на лю­ди­на в ро­ди­ні — дру­жи­на й ма­ти Зо­фія — щи­ра ка­то­ли­чка, яка не­се на со­бі тя­гар що­ден­но­го тра­гі­фар­су, який вла­што­ву­ють Здзі­слав і То­маш. Зре­штою, ко­жен з цьо­го хи­мер­но­го тріо ги­не у свій спо­сіб; на цьо­му тлі осо­бли­во ці­ка­вою є ра­ціо­наль­ність, на­віть су­ху­ва­тість ре­жи­сер­ської ма­не­ри. Це пев­ним чи­ном і здій­снює сюр­ре­а­лі­сти­чний ефект, ко­трий, во­че­видь, спра­вив не­аби­яке вра­же­н­ня на го­лов­не жу­рі: Ма­ту­шин­сько­го зре­штою вша­ну­ва­ли Ґран­прі фе­сти­ва­лю та гро­шо­вим сер­ти­фі­ка­том на 10 000 до­ла­рів.

На­за­гал же, го­лов­ним пе­ре­мож­цем ви­явив­ся фе­сти­валь, а от­же, і гля­да­чі.

46-й КМКФ «Мо­ло­дість» три­вав з 22 до 30 жов­тня. У про­гра­мі бу­ло пред­став­ле­но май­же 250 філь­мів із 80 кра­їн сві­ту.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.