Як озна­чи­ти по­дії 1943-го?

«Во­лин­ська рі­за­ни­на», «во­лин­ська тра­ге­дія» чи Во­лин­ське пов­ста­н­ня

Den (Ukrainian) - - Світові Дискусії - Пе­тро КРА­ЛЮК

20 жов­тня цьо­го ро­ку Вер­хов­на Ра­да Укра­ї­ни одно­ча­сно з Сей­мом Поль­щі ухва­ли­ла Де­кла­ра­цію Пам’яті і Со­лі­дар­но­сті що­до по­дій істо­рії Дру­гої сві­то­вої вій­ни.

Зда­ва­лось, ця Де­кла­ра­ція зні­має ту на­пру­гу, яка скла­ла­ся між по­ля­ка­ми й укра­їн­ця­ми в тра­кту­ван­ні де­яких дра­жли­вих мо­мен­тів істо­ри­чно­го ми­ну­ло­го пі­сля прийня­т­тя в ли­пні Сей­мом Поль­щі «ге­но­ци­дної» ре­зо­лю­ції що­до во­лин­ських по­дій 1943 ро­ку. У зга­да­ній спіль­ній Де­кла­ра­ції ска­за­но, що во­на при­йма­є­ться, «щоб від­да­ти ша­ну міль­йо­нам жертв, яких за­зна­ли на­ші на­ро­ди під час Дру­гої сві­то­вої вій­ни, та за­су­ди­ти зов­ні­шніх агре­со­рів, що на­ма­га­лись зни­щи­ти на­шу не­за­ле­жність». У до­ку­мен­ті звер­ну­то ува­гу на те, що пакт Ріб­бен­тро­па-Мо­ло­то­ва від 23 сер­пня 1939 ро­ку, укла­де­ний між дво­ма то­та­лі­тар­ни­ми ре­жи­ма­ми, ко­му­ні­сти­чним Ра­дян­ським Со­ю­зом і на­цист­ською Ні­меч­чи­ною, при­звів до ви­бу­ху 1 ве­ре­сня Дру­гої сві­то­вої вій­ни, спри­чи­не­ної агре­сі­єю Ні­меч­чи­ни, до якої 17 ве­ре­сня до­лу­чив­ся Ра­дян­ський Со­юз. На­го­ло­шу­є­ться, що на­слід­ком тих по­дій бу­ла оку­па­ція Поль­щі Ні­меч­чи­ною і Ра­дян­ським Со­ю­зом, a в 1940 ро­ці — ра­дян­ська оку­па­ція Ли­тви, Ла­твії i Есто­нії. На­слід­ком цьо­го ста­ли ма­со­ві ре­пре­сії про­ти на­ших на­ро­дів. Ті по­дії при­зве­ли та­кож до ухва­ле­н­ня у Ял­ті в 1945 ро­ці рі­шень, які роз­по­ча­ли но­вий етап по­не­во­ле­н­ня всі­єї Схі­дної і Цен­траль­ної Єв­ро­пи, який три­вав пів­сто­лі­т­тя.

На­ре­шті в Де­кла­ра­ції на­го­ло­шу­є­ться, що не­об­хі­дна акти­ві­за­ція не­упе­ре­дже­них істо­ри­чних до­слі­джень та не­об­хі­дність стри­му­ва­н­ня сил, які ве­дуть до су­пе­ре­чок в на­ших дер­жа­вах.

На­чеб­то все (чи май­же все) пра­виль­но. Де­кла­ра­ція — це, зви­чай­но, до­бре. Але які ре­аль­ні спра­ви бу­дуть пі­сля неї? За­яв­ле­но, що в ли­сто­па­ді від­но­ви­ться діа­лог поль­ських та укра­їн­ських істо­ри­ків, які обго­во­рю­ва­ти­муть «важ­кі пи­та­н­ня». На­га­даю, що та­кі діа­ло­ги-се­мі­на­ри три­ва­ли пе­ред тим не один рік, бу­ли ви­пу­ще­ні збір­ни­ки за їхні­ми ре­зуль­та­та­ми. І що ма­є­мо? Сейм Поль­щі при­ймає ре­зо­лю­цію, де укра­їн­ців зви­ну­ва­чу­ють у ге­но­ци­ді по­ля­ків, єв­ре­їв, че­хів і на­віть (ува­га!) вір­мен. Справ­жній «трі­умф» «істо­ри­чної прав­ди»! На поль­ські екра­ни ви­хо­дить ху­до­жній фільм «Во­линь», де від­вер­то фаль­си­фі­ку­є­ться істо­рія. На­то­мість укра­їн­сько­му су­спіль­ству під­су­ну­те спо­тво­ре­не уяв­ле­н­ня про по­дії на Во­ли­ні в 1943 р. У вжи­ток із до­по­мо­гою істо­ри­ків та жур­на­лі­стів вхо­дить по­ня­т­тя «во­лин­ська тра­ге­дія» — фа­кти­чно м’який за­мін­ник тер­мі­ну «во­лин­ська рі­зня», який нав’язу­є­ться поль­ською сто­ро­ною.

Уже за­раз у ба­га­тьох жи­те­лів Укра­ї­ни скла­ло­ся вра­же­н­ня, що най­го­лов­ні­ша по­дія, яка бу­ла на Во­ли­ні в 1943 ро­ці, це ма­со­ві вбив­ства по­ля­ків, здій­сню­ва­ні укра­їн­ськи­ми на­ціо­на­лі­ста­ми-бан­де­рів­ця­ми. А те, що в той час на Во­ли­ні ма- со­во зни­щу­ва­ли­ся нім­ця­ми й по­ля­ка­ми укра­їн­ські се­ла та се­ля­ни і що укра­їн­ські на­ціо­на­лі­сти ство­ри­ли тут Укра­їн­ську Пов­стан­ську Ар­мію, яка не раз всту­па­ла в бої з ні­ме­цьки­ми оку­пан­та­ми та їхні­ми со­ю­зни­ка­ми, се­ред яких бу­ла й поль­ська по­лі­ція й са­мо­обо­ро­на, про це чо­мусь за­бу­ва­є­ться. Все це ні­би опи­ня­є­ться в ті­ні істо­рії.

Про­бле­ма укра­їн­ських істо­ри­ків, які ве­ли поль­сько-укра­їн­ський діа­лог із «важ­ких пи­тань», бу­ла не тіль­ки й не стіль­ки в не­до­ста­тній ви­вче­но­сті ни­ми дже­рел, скіль­ки в то­му, що во­ни не ма­ли, а, за ве­ли­ким ра­хун­ком, і до­сі не ма­ють укра­їн­ської кон­це­пції Дру­гої сві­то­вої вій­ни. Свої кон­це­пції ці­єї по­дії ство­ри­ли пе­ре­мож­ці — США, Ан­глія, Фран­ція, Ра­дян­ський Со­юз, еста­фе­ту від яко­го пе­ре­бра­ла Ро­сія. Ці кон­це­пції, що ціл­ком зро­зумі­ло, че­рез пра­ці істо­ри­ків, мас-ме­діа, тво­ри ми­сте­цтва, нав’язу­ва­ли­ся пе­ре­мо­же­ним. Укра­ї­на, як і Поль­ща, опи­ни­ла­ся в сфе­рі впли­ву Ра­дян­сько­го Со­ю­зу й ра­дян­ської про­па­ган­ди. То­му своє ба­че­н­ня Дру­гої сві­то­вої во­ни так чи іна­кше узго­джу­ва­ли з ба­че­н­ням ра­дян­ським.

Пі­сля роз­па­ду СРСР по­ля­ки до­во­лі швид­ко сфор­му­ва­ли своє ба­че­н­ня по­дій Дру­гої сві­то­вої, яке не спів­па­да­ло з ра­дян­ським. За­га­лом во­но зво­ди­ло­ся до то­го, що Поль­ща є жер­твою. Са­ме во­на на по­ча­тку Дру­гої сві­то­вої за­зна­ла на­па­ду з бо­ку на­цист­ської Ні­меч­чи­ни, яка по­ді­ли­ла Поль­щу ра­зом з Ра­дян­ським Со­ю­зом. Це ста­ло ре­зуль­та­том па­кту Ріб­бен­тро­па-Мо­ло­то­ва. Від­по­від­но, тре­ба за­су­ди­ти цей пакт! Про те, що цей пакт став ло­гі­чним про­дов­же­н­ням Мюн­хен­ської «змо­ви», до якої поль­ська вла­да бу­ла при­че­тною, зві­сно, не го­во­ри­ться. І Мюн­хен­ська «змо­ва», і за­зна­че­ний пакт руй­ну­ва­ли Вер­саль­ську си­сте­му, на якій три­ма­ла­ся не­по­ру­шність кор­до­нів у між­во­єн­ній Єв­ро­пі.

Зві­сно, су­ча­сні поль­ські істо­ри­ки сві­до­мо мар­гі­на­лі­зу­ють ці мо­мен­ти, як і те, що пев­ний пе­рі­од поль­ська вла­да спів­пра­цю­ва­ла з на­цист­ською Ні­меч­чи­ною. На­ма­га­ю­ться во­ни не звер­та­ти ува­гу на чи­слен­ні фа­кти ко­ла­бо­ра­ції поль­сько­го на­се­ле­н­ня під час ні­ме­цької оку­па­ції, а та­кож на спів­пра­цю в той час поль­ських стру­ктур із біль­шо­ви­ка­ми.

За­те акцент ро­би­ться на поль­сько­му ру­сі опо­ру, всі­ля­ко гло­ри­фі­ку­є­ться Ар­мія Кра­йо­ва, яка сто­я­ла на ан­ти­ко­му­ні­сти­чних по­зи­ці­ях. Зве­ли­чу­є­ться Вар­шав­ське пов­ста­н­ня 1944 ро­ку. Вка­зу­є­ться на ве­ли­че­зні втра­ти, які за­зна­ли під час цьо­го пов­ста­н­ня по­ля­ки. Ще одним сим­во­лом жертв для них ста­ла Ка­тинь, вла­сне роз­стрі­ли поль­ських вій­сько­вих біль­шо­ви­ка­ми в 1940 ро­ці.

Однак остан­нім ча­сом поль­ська сто­ро­на ціл­ком сві­до­мо тво­рить ще один сим­вол «жер­тов­но­сті » — т. зв. « во­лин­ську рі­за­ни­ну». При цьо­му пе­ре­біль­шу­ю­ться мас­шта­би поль­ських втрат на Во­ли­ні в 1943 ро­ці. Са­мі ж ці втра­ти в ро­бо­тах де­яких до­слі­дни­ків, зокре­ма пра­ців­ни­ків поль­сько­го Ін­сти­ту­ту на­ціо­наль­ної пам’ яті, по­да­ю­ться ледь чи як не най­біль­ший зло­чин Дру­гої сві­то­вої вій­ни.

Чо­му це так ро­би­ться — здо­га­да­ти­ся не­важ­ко. Звер­та­ти ува­гу на на­цист­ські зло­чи­ни в Поль­щі не ду­же до­бре. Адже Ні­меч­чи­на — го­лов­на по­ту­га Єв­ро­со­ю­зу, який на­дає ве­ли­ку фі­нан­со­ву до­по­мо­гу поль­ській вла­ді та поль­сько­му гро­ма­дян­сько­му су­спіль­ству. На­га­ду­ва­ти про Ка­тинь — сва­ри­ти­ся з ро­сі­я­на­ми. Ось ко­ли­шній пре­зи­дент Поль­щі Лєх Ка­чинь­ський на­га­ду­вав. І... за­ги­нув у авіа­ка­та­стро­фі на шля­ху до ті­єї Ка­ти­ні. Так що з « ро­сій­ським ве­дме­дем» кра­ще бу­ти обе­ре­жни­ми. Не те, що з укра­їн­ця­ми. Во­ни — сла­ба­ки. То­му мо­жна лі­пи­ти з «во- лин­ської рі­зні » най­біль­ший зло­чин Дру­гої сві­то­вої. Укра­їн­ці це «про­ков­тнуть».

Що й від­бу­ва­є­ться. Укра­їн­ські істо­ри­ки, за ве­ли­ким ра­хун­ком, по­го­джу­ю­ться з кон­це­пці­єю «во­лин­ської рі­за­ни­ни » , чи то « во­лин­ської тра­ге­дії » . А укра­їн­ські ме­дій­ни­ки, не осо­бли­во вни­ка­ю­чи в суть спра­ви, роз­по­всю­джу­ють поль­ські мі­фо­ло­ге­ми. І вже на­ші по­лі­ти­ки ла­дні ка­я­ти­ся за «зло­чи­ни», які вчи­ни­ла УПА про­ти по­ля­ків на Во­ли­ні в 1943 ро­ці.

На­справ­ді ж го­лов­ною по­ді­єю на Во­ли­ні в 1943 ро­ці бу­ла не « рі­за­ни­на по­ля­ків » , а ши­ро­ко­мас­шта­бне пов­ста­н­ня, яке під­ня­ла УПА про­ти ні­ме­цької оку­па­цій­ної вла­ди. І са­ме, ви­хо­дя­чи з ці­єї по­дії, тре­ба по­ясню­ва­ти про­це­си, що в той час від­бу­ва­ли­ся в цьо­му краї. Є більш, ніж до­ста­тньо, до­ку­мен­тів, свід­чень на ко­ристь цьо­го. Ли­ше б на­ші істо­ри­ки не лі­ну­ва­ли­ся їх чи­та­ти й ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти.

Зокре­ма, цьо­го ро­ку ви­йшли дві кни­ги до­ку­мен­таль­но­го ха­ра­кте­ру, які за­свід­чу­ють, що на Во­ли­ні в 1943 ро­ці від­бу­ло­ся ан­ти­на­цист­ське пов­ста­н­ня. Пер­ша — спо­ми­ни Ма­кси­ма Ско­руп­сько­го, ку­рін­но­го УПА, «У на­сту­пах і від­сту­пах». Вар­то кіль­ка слів ска­за­ти про ав­то­ра. Ма­ксим Ско­руп­ський по­хо­див із се­ла Ан­то­нів­ці, яке під час Дру­гої сві­то­вої вій­ни ста­ло одні­єю з го­лов­них баз УПА на Во­ли­ні. Не­по­да­лік від ньо­го зна­хо­див­ся ко­ман­дний пункт з’ єд­на­н­ня УПА- Пів­день. Се­ло й ко­ман­дний пункт не мо­гли взя­ти нім­ці. Ді­йшло до то­го, що во­ни бом­би­ли цю мі­сци­ну з лі­та­ків. Ра­дян­ські вій­ська бра­ли Ан­то­нів­ці з до­по­мо­гою тан­ків. Зре­штою, се­ло бу­ло зни­ще­не. Сьо­го­дні від ньо­го май­же ні­чо­го не ли­ши­ло­ся.

Зокре­ма, Ско­руп­ський пи­сав: «Ве­сна 1943 ро­ку бу­ла справ­ді ве­сною бур­ли­вою. Сти­хія бо- роть­би з ні­ме­цьким оку­пан­том охо­пи­ла всі укра­їн­ські зем­лі. Те­ре­ном най­біль­ших бо­їв бу­ла Во­лин­ська й По­лі­ська зем­ля... Ве­ли­ка сму­га Крем’ яне­цько- Ду­бен­сько­го лі­су, який спо­лу­чав­ся з Сла­вут­сько- Ше­пе­тів­ськи­ми лі­са­ми, ста­ла дру­гим пі­сля По­ліс­ся цен­тром ши­ро­ко­го укра­їн­сько­го пов­стан­сько­го ру­ху. Тут тво­ри­ли­ся пов­стан­ські за­го­ни, шта­би, вій­сько­ві шко­ли». Да­лі він за­зна­чає та­ке: « Бан­де­рів­ці охо­пи­ли біль­шість на­се­ле­н­ня, під­по­ряд­ку­вав­ши і втя­гнув­ши в свою ор­га­ні­за­цію ши­ро­кі ма­си. По се­лах бу­ли утво­ре­ні го­спо­дар­ські пун­кти, адмі­ні­стра­цій­ні ста­ни­ці... Пер­шою та­кою « ре­спу­блі­кою » бу­ло се­ло Ан­то­нів­ці. Пар­ти­за­ни по­чу­ва­ли се­бе там, як у се­бе до­ма. За­кла­де­но пе­кар­ні хлі­ба, та­бір Кру­ка зро­бив у філь­вар­ку мо­ло­чар­ню, мо­ло­ко ту­ди до­став­ля­ли нав­ко­ли­шні се­ла, як кон­тин­гент для пар­ти­за­нів. Во­дя­ний млин пра­цю­вав «на пов­ну па­ру » для пар­ти­зан і ци­віль­но­го на­се­ле­н­ня...»

Ан­ти­на­цист­ське пов­ста­н­ня на Во­ли­ні під­три­му­ва­ли не ли­ше укра­їн­ці, а й пред­став­ни­ки ін­ших на­ро­дів, що про­жи­ва­ли в цьо­му краї. Зокре­ма, це сто­су­є­ться че­хів, які жи­ли тут окре­ми­ми по­се­ле­н­ня­ми. В одно­му із місць сво­їх спо­га­дів Ско­руп­ський так роз­по­від­ає про них: «У Гуль­чі Че­ській я впер­ше зу­стрів­ся з на­звою ЧПА «Че­ська Пов­стан­ча Ар­мія». На все се­ло бу­ло ли­ше кіль­ка озбро­є­них че­хів, але во­ни гор­до на­зи­ва­ли се­бе ЧПА та по­ясню­ва­ли, що во­ни бо­рю­ться в ря­дах УПА, як окре­ма на­ціо­наль­на гру­па, про­ти оку­пан­тів. Їхнім по­лі­ти­чним про­від­ни­ком був ко­ли­шній по­сол до поль­сько­го со­йму (прі­зви­ще ме­ні не­ві­до­ме) з се­ла Ква­си­ло­ва. В дій­сно­сті, то бу­ла че­ська са­мо­обо­ро­на сіл, зор­га­ні­зо­ва­на на на­каз УПА».

Про пов­ста­н­ня на Во­ли­ні в 1943 ро­ці пи­ше та­кож Ми­ко­ла Жу­лин­ській у кни­зі « Моя Дру­га сві­то­ва » , що по­ба­чи­ла світ цьо­го ро­ку в ки­їв­сько­му ви­дав­ни­цтві « Яро­сла­вів Вал » . Її ав­тор — зна­ний в Укра­ї­ні гро­мад­ський і куль­тур­ний ді­яч, ди­ре­ктор Ін­сти­ту­ту лі­те­ра­ту­ри. Йо­го ди­тин­ство при­па­ло на Дру­гу сві­то­ву й про­йшло на Во­ли­ні. У цій кни­зі він по­дає не ли­ше вла­сні спо­га­ди, а й спо­га­ди сво­їх рі­дних, одно­сель­ців, до­да­ю­чи до цьо­го істо­ри­чний фа­ктаж і до­ку­мен­ти.

Ав­тор кни­ги не вжи­ває тер­мін « Во­лин­ське пов­ста­н­ня » . Тут він ні­би « по­го­джу­є­ться » з на­ши­ми істо­ри­ка­ми, які не ви­ко­ри­сто­ву­ють цьо­го тер­мі­ну. Однак те, що він опи­сує, ціл­ком на­да­є­ться для то­го, щоб во­лин­ські по­дії 1943 ро­ку озна­чи­ти як на­ціо­наль­не по­ста­н­ня.

Зре­штою, є чи­ма­ло до­ку­мен­тів, ко­трі тра­кту­ють во­лин­ські по­дії 1943 ро­ку як пов­ста­н­ня. І це не ли­ше до­ку­мен­ти з та­бо­ру УПА. Та­ке озна­че­н­ня зу­стрі­ча­є­мо і в ні­ме­цьких, і на­віть ра­дян­ських до­ку­мен­тах. На­при­клад, у те­ле­гра­мі ви­що­го ке­рів­ни­ка СС і по­лі­ції Укра­ї­ни обер­гру­пенф юре­ра СС Ган­са Адоль­фа Прю­цман­на від 25 сер­пня 1943 ро­ку чи­та­є­мо на­сту­пне: « Го­лов­но­ко ман­ду­ю­чо­му те­ри­то­рі­аль­ної гру­пи ар­мії « Пів­день». У зв’яз­ку з тим, що рей­хсфю­рер СС від­дав сильні за­го­ни до­ру­че­них ме­ні вій­сько­вих ча­стин у роз­по­ря­дже­н­ня фрон­ту, я ви­му­ше­ний обме­жи­ти­ся за­ли­шка­ми цих ча­стин для при­ду­ше­н­ня укра­їн­сько­го на­ціо­наль­но­го пов­ста­н­ня на Во­ли­ні ( ви­ді­ле­н­ня на­ше. —

Оскіль­ки на пів­но­чі Укра­ї­ни ви­ни­ка­ють че­рез це ве­ли­кі не­кон­тро­льо­ва­ні ра­йо­ни, то в най­ближ­чо­му май­бу­тньо­му тре­ба роз­ра­хо­ву­ва­ти на по­си­ле­ний тиск банд у пів­ден­но­му на­пря­мі».

А ось сло­ва ко­ман­ди­ра ра­дян­ських пар­ти­за­нів Пе­тра Вер­ши­го­ри. 4 бе­ре­зня 1944 ро­ку він пи­сав, звер­та­ю­чись до Укра­їн­сько­го шта­бу пар­ти­зан­сько­го ру­ху: « Не мо­жна допу­сти­ти в Поль­щі ті­єї по­мил­ки, яку ми зро­би­ли на Во­ли­ні, від­дав­ши ке­рів­ни­цтво на­ро­дним пов­ста­н­ням про­ти нім­ців (ви­ді­ле­н­ня на­ше. — у ру­ки контр­ре­во­лю­цій­них угру­пу­вань на­ціо­на­лі­стів» .

Нім­ці й по­ля­ки на­па­да­ли на во­лин­ські се­ла, які під­три­му­ва­ли пов­стан­ців. Па­ли­ли їх, уби­ва­ли се­лян. При цьо­му ча­сто вби­ва­ли вар­вар­ськи­ми спосо­ба­ми, спа­лю­ва­ли в клу­нях, під­да­ва­ли тор­ту­рам пе­ред смер­тю. Про це ба­га­то го­во­ри­ться і в спо­га­дах Ма­кси­ма Ско­руп­сько­го, і в «Мо­їй Дру­гій сві­то­вій» Миколи Жу­лин­сько­го. Зре­штою, ба­тько остан­ньо­го був схо­пле­ний по­ля­ка­ми й від­прав­ле­ний у « Освен­цім » — та­бір смер­ті, з яко­го ма­ло хто по­вер­тав­ся. Був на­віть мо­мент, ко­ли ма­лий Ми­ко­ла Жу­лин­ський міг бу­ти вби­тий по­ля­ком- по­лі­цей­ським. Але по­ща­сти­ло.

Ре­аль­но в то­го­ча­сних умо­вах по­ля­ки на Во­ли­ні ста­ли со­ю­зни­ка­ми нім­ців і ра­зом з ни­ми при­ду­шу­ва­ли укра­їн­ське пов­ста­н­ня. До ре­чі, в зга­ду­ва­но­му поль­сько­му філь­мі « Во­линь » , по­при йо­го ан­ти­істо­ри­чність, по­ка­за­но, що нім­ці є за­хи­сни­ка­ми по­ля­ків у про­ти­сто­ян­ні їх із укра­їн­ськи­ми на­ціо­на­лі­ста­ми. Це за­га­лом від­по­від­а­ло дій­сно­сті.

Ко­ли не­упе­ре­дже­но про­ана­лі­зу­ва­ти всі ці по­дії, то­ді ста­ють зро­зумі­ли­ми при­чи­ни « во­лин­ської рі­за­ни­ни » . На­па­да­ю­чи на поль­ські по­се­ле­н­ня-пля­цув­ки, по­лі­цей­ські від­ді­ли, які пе­ре­ва­жно бу­ли поль­ськи­ми, укра­їн­ські пов­стан­ці за­хи­ща­ли се­бе й мсти­ли­ся за вчи­нен­ні на­силь­ства. Се­ред жертв «во­лин­ської рі­за­ни­ни» да­ле­ко не зав­жди бу­ли без­не­вин­ні лю­ди, чи­ма­ло бу­ло й та­ких, на со­ві­сті яких бу­ли вби­ті укра­їн­ці, в т. ч. жін­ки, ді­ти, ста­ри­ки.

Мо­жли­во, укра­їн­ським істо­ри­кам по­ра вже пе­ре­ста­ти по­си­па­ти со­бі го­ло­ву по­пе­лом і пе­ре­ста­ти по­вто­рю­ва­ти ман­три про « во­лин­ську тра­ге­дію», а по­ча­ти го­во­ри­ти про Во­лин­ське пов­ста­н­ня 1943 ро­ку. По­ді­бних пов­стань то­ді Єв­ро­па ще не зна­ла. Пі­зні­ше вже бу­ло Вар­шав­ське, Сло­ва­цьке пов­ста­н­ня... Але Во­лин­ське пов­ста­н­ня бу­ло пер­шим! Та й мас­шта­би йо­го вра­жа­ли. І ма­ла б ця по­дія ста­ти пре­дме­том на­шої гор­до­сті, а не гань­би.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.